Морфологія, або структурна ботаніка

Вивчає будову і зовніш­ні форми рослинних органів і організмів, їх утворення і видозміни у процесі історичного та індивідуального розвитку з урахуванням екології. Основне завдання морфології полягає в найменуванні та описі структур.

Орган — це частина організму, що має певну будову і виконує певну функцію. Відповідно до функцій органи поділяють на вегета­тивні і генеративні. Вегетативні органи виконують функцію підтри­мання життя, живлення, а генеративні — функцію статевого роз­множення.

До вегетативних органів належать корінь, стебло, листки і всі їх видозміни, до генеративних — квітки, суцвіття, плоди та на­сіння.

Органи рослин дуже різноманітні, але для них характерні загальні закономірності, головними з яких є: полярність, симетрія, полімеризація, олігомеризація і редукція.

Полярність — це різниця між протилежними полюсами орга­нізму, органа або клітини. Ця різниця стосується не лише зовнішньої будови, а й фізіологічних функцій, наприклад процесів утворення, переміщення і накопичення речовин.

Симетрія являє собою таке розміщення частин якогось предме­та (зокрема, рослини) в просторі, при якому площина симетрії ділить предмет (орган рослини) на дзеркально подібні половини. Розрізняють радіальну симетрію, коли через рослину (чи її орган) можна провести дві й більше площин симетрії, і білатеральну, коли через рослину (чи її орган) можна провести лише одну площину симетрії.

Збільшення числа однакових органів або їх частин у процесі еволюційного розвитку називається полімеризацією, а зменшен­ня — олігомеризацією.

Редукція — це недорозвиток тих чи інших структур, що відбу: вається при втраті функцій, які вони раніше виконували.

Розрізняють органи гомологічні і аналогічні, ортотропні і плагіотропні.

Гомологічні органи мають однакове походження, а функції їх можуть бути однаковими або різними. Прикладом гомологічних органів є сухі і соковиті луски цибулі. Перші й другі — видозмінені листки. Перші виконують захисну функцію, другі — запасаючу. Спадкові зміни гомологічних органів, що змінюють їх структуру, називають метаморфозами. Наприклад, метаморфози стебла — колючка, бульба, кореневище. Аналогічні органи можуть мати однакову форму, виконувати однакові функції, але походження їх різне. Наприклад, колючки барбарису являють собою видозмінені листки, а колючки глоду — видозмінені пагони.

Ортотропними називаються органи, що ростуть вертикально, плагіотропними — що стеляться, тобто ростуть горизонтально.

Корінь (Radix) — це в основному підземний вегетативний орган рослин. У процесі еволюції він утворився пізніше надземних пагонів. Основними функціями коренів є: поглинання з грунту води і розчинів мінеральних речовин, утримання рослин у грунті, відкладання поживних речовин.

Корінь відрізняється від стебел тим, що він росте кінчиком униз, виявляючи позитивний геотропізм. Лише в деяких рослин, що ростуть на заболочених грунтах, в яких майже немає повітря, бічні корені можуть рости вверх. Інша відміна полягає в тому, що на корені не утворюються листки, вузли, меживузля, бруньки (за винятком придаткових); крім того, у кореня відсутній інтеркалярний ріст.

Головний корінь разом з бічними формують стрижневу кореневу систему. Якщо від головного кореня відходять бічні корені, коренева система називається стрижневою галузистою; якщо ж бічних коренів майже немає або вони в основному знаходяться в нижній частині головного кореня — система називається стрижневою нерозгалуженою.

Стрижнева коренева система притаманна рослинам класу дво­сім'ядольних (люцерна, соя, горох, соняшник тощо).

Якщо головний корінь припиняє ріст і зовні не відрізняється від інших коренів або відмирає, а кореневу систему утворюють при­даткові корені, така коренева система називається мичкуватою. Мичкувата коренева система характерна для рослин класу односім'ядольних (жито, пшениця, овес, кукурудза і т. ін.) і лише як виняток існує в класі двосім'ядольні (деякі види жовтецю, подорожник тощо).

У деяких рослин (здебільшого двосім'ядольних трав'янистих) можуть бути розвинені головний корінь з бічними і придаткові. Така сукупність коренів складає мішану кореневу систему (суниці, полуниці). Залежно від функцій, які виконують корені, вони можуть видозмінюватись. До видозмінених коренів належать: запасаючі корені; коренеплоди і коренебульби, або кореневі шишки; повітряні, дихальні, ходульні корені; гаусто­рії; контрактильні корені; кореневі мички; мікориза; кореневі буль­бочки. Запасаючими є корені, в паренхімі яких відкладаються за­пасні поживні речовини. Залежно від способу їх форму­вання і використання розрізняють коренеплоди, які формуються за рахунок головного кореня, підсім'ядольного коліна і вкороченого видозміненого пагона (буряки). Кореневі бульби, або кореневі шишки утворюються бічни­ми і придатковими коренями (жоржини, чистяк, батат тощо). Від бульб — видозмін пагонів (картопля, топінамбур) кореневі шишки відрізняються тим, що не мають вічок (бічних бруньок) і лусок — видозмінених листків. Повітряні корені за походженням придатко­ві. Вони утворюють повітряну мичкувату кореневу систему (види родини орхідні) або формуються на пагонах рослин, ростуть униз і, досягаючи грунту, вростають у нього, виконуючи функції зви­чайних коренів. Повітряні корені деяких рослин (орхідея яванська) мають листковидну форму і містять хлоропласти. Хо­дульні корені придаткові за походженням. Вони розвиваються в так званих мангрових рослинах, що ростуть у зоні приливів, і є до­датковою опорою рослин. Гаусторії — це придаткові всисні корені рослин-паразитів і напівпаразитів, які поселяються на коренях або в кроні рослин-господарів. Контрактильні, або втягуючі корені можуть бу­ти головними і придатковими. Ці корені здатні скорочуватись, втя­гуючи рослину або її частину (кореневища, цибулини тощо) глибо­ко в грунт, що дозволяє легше переносити несприятливі кліматичні умови (проліски, женьшень, конюшина, люцерна, морква тощо). Кореневі мички являють собою ефемерні нитковидні корені, що розвиваються біля поверхні грунту в дощовий період і відмирають, коли наступає посуха.

На коренях можуть оселятися гриби або бактерії. Якщо на ко­ренях оселяється гриб, утворюється симбіотичний орган, який на­зивають грибокоренем, або мікоризою. В цьому випадку гіфи гриба замінюють рослині кореневі волоски. Гіфи гриба можуть обплітати корінь зовні або проникати всередину. Залежно від розміщення гіф гриба розрізняють мікоризи ектотрофну (зовнішню) і ендотрофну (внутрішню). У корені деяких рослин (бобові, " Лохові тощо), впроваджуються бактерії, які подразнюють клітини рослини- господаря, сприяючи утворенню наростів-бульбочок, через що бактерії отримали назву бульбочкових. Особливість бульбочкових бактерій полягає в здатності засвоювати молекулярний азот по­вітря, переводячи його в сполуки, які можуть споживати вищі рослини. Бульбочкові бактерії були відкриті в 1866 р. вченим-біологом М. С. Вороніним.

Пагін (Cormus) - складається із стебла і листків. Він розвиває­ться із зародка насінини, до складу якої входять: зародкове сте­бельце (епікотиль), зародкова брунька з одним або кількома ли­стковими зачатками (примордіями) і апікальна меристема. При проростанні зародка із апікальної меристеми розвиваються нові листки, а стебельце видовжується і диференціюється на вузли (місця прикріплення листків на пагоні) і меживузля (ділянки па­гона між вузлами). Найбільш поширені такі типи галуження: ди­хотомічне, несправжньодихотомічне, моноподіальне і симподіальне.

Дихотомічне галуження виявляється в тому, що верхівкова брунька ділиться на дві частини і ріст відбувається в двох напрям­ках, причому утворюються дві рівнозначні гілки. Дихотомічне га­луження властиве водоростям, мохам, плавунам.

Несправжньодихотомічне галуження виявляється в тому, що верхівкова брунька припиняє ріст, а ріст стебла продовжують бічні супротивно розміщені бруньки (бузок, жостір проносний).

При моноподіальному галуженні головний пагін увесь час ро­сте з верхівкової бруньки, а бічні — з бічних. Воно характерне для ялини, сосни, модрини. Верхівкова (термінальна) брунька пагона звичайно гальмує розвиток бічних (латеральних) бруньок, ріст яких внаслідок цього поступається росту основного пагона. Коли верхівкову бруньку вилучити, ріст бічних пагонів посилюється. На цій властивості базується формування крони дерев, кущів і трав'я­нистих рослин (чеканка бавовнику, помідорів та ін.).

Симподіальне галуження характерне тим, що головна брунька припиняє ріст, а ріст за напрямком основної осі продовжує бічна брунька. Через певний час ця брунька відмирає, а ріст продовжує нова бічна брунька (ліщина, клен ясенолистий, дуб, черемха, кар­топля, помідор тощо). Якщо стебло негалузисте (як у пальм), його називають колоновидним.

За положенням у просторі стебла бувають: прямостоячі (ортотропні), підведені, лежачі, або повзучі (плагіотропні), чіпкі та виткі. Прямостоячі стебла вертикально піднімаються над поверхнею землі (стебло пшениці, жита, кропу, стовбури дуба, ялини, сосни). У підведених стебел нижня частина майже лежача, а верхня прямостояча. Лежачі, або повзучі стебла стеляться по. землі і можуть вкорінюватись за допомогою придаткових коренів, що утворюються в їх вузлах. Лежачі стебла з довгими меживузля­ми називають вусами (суниці), з короткими — батогами (огірки).

Виткі стебла піднімаються над поверхнею землі, лише обви­ваючись навколо інших рослин (березка, хміль). Рослини з витки­ми стеблами називаються ліанами. Чіпкі стебла піднімаються над поверхнею землі, чіпляючись за якусь опору вусиками (горох), причіпками (підмаренник), присосками (плющ).

Залежно від умов існування і виконуваних функцій пагін може змінюватись. Розрізняють надземні і підземні видозміни (метаморфози) пагонів.

До надземних видозмін пагонів належать колючки, вусики, кладодії, або філокладії, пазушні цибулини, вуси, соковиті стебла, надземні бульби.

Колючки являють собою захисне пристосування рослин. При їх утворенні відбувається сильне здерев'яніння і загострення кінця пагона. Колючки стеблового походження, на відміну від шипів епі­дермального походження, ніколи не здираються з епідермою. Вони розташовані в пазухах листків (в колючку розвивається бічна брунька) — як у глоду або на кінці пагона (в колючку розвиваєть­ся верхівкова брунька) — як у жостера проносного та дикої груші. Інколи на колючках можуть розвиватись листки й бічні колючки (гледичія).

Вусики стеблового походження розвиваються з бічної або вер­хівкової бруньок. На них часто помітні лусочки — видозмінені листки (виноград), іноді утворюються квітки й суцвіття (огірки, виноград). Вусики здатні обвиватись навколо опори і підтримувати стебло у вертикальному положенні; типовим прикладом є вусики ліан.

Кладодії, або філокладії — це такі видозміни стебел, що схожі на листки і виконують їх функції (рускус). Кладодії утворюються з бічної чи верхівкової бруньок. На них знаходяться листки у ви­гляді дрібних лусок, у пазухах яких розвиваються квітки.

Повітряні цибулинки здебільшого формуються з бічних бру­ньок. Вони знаходяться в пазухах листків і необхідні для вегета­тивного розмноження (пшінка, лілія), але можуть формуватись і в суцвіттях (часник). Соковиті стебла являють собою такі видозміни, при яких у стеблах накопичуються запаси води. Звичайно соковиті стебла зелені і виконують функції листків, що перетворились на колючки. Соковиті стебла характерні для рослин посушливих районів, пу­стель і напівпустель. Рослини з соковитими стеблами називаються стебловими сукулентами (кактуси, деякі види молочаїв).

Надземні бульби, або стеблоплоди — це надземні розширені стебла, в яких нагромаджуються поживні речовини (кольрабі).

До підземних видозмін пагонів належать: кореневища, бульби, цибулини, бульбоцибулини. Кореневища — це підземні пагони, зовні схожі на корені, але відрізняються від останніх тим, що не мають кореневого чохлика на конусі наростання, зате мають вузли, меживузля і редуковані листки у вигляді лусочок. У па­зухах листків знаходяться бруньки, які дають надземні пагони. Кореневища бувають горизонтальними (мишатник, солодка, кон­валія) і вертикальними (ревінь, алтея), тонкими (козлятник), по­товщеними (змійовик, ревінь), іноді дуже великими (у ревеню їх маса досягає 12 кг).

Бульби — це потовщені видозмінені пагони, що розвиваються під землею і зовні нагадують потовщені корені. Вони відрізняються від останніх наявністю редукованих листків у вигляді лусок, що рано відпадають. У пазухах листків є бруньки (вічка), що мають почергове розміщення (картопля, земляна груша). Бульби утво­рюються на кінцях підземних пагонів — столонів, що ростуть з нижньої частини головного стебла, яке знаходиться в землі. Коли бульби освітлюються сонцем, вони зеленіють.

Цибулини являють собою дуже вкорочені стебла (денце), на яких щільно розміщені соковиті і сухі луски — видозмінені листки. В соковитих листках нагромаджуються і зберігаються поживні речовини, а сухі виконують захисну функцію (цибуля, морська луківка, тюльпан, гіацинт тощо). Цибулини розрізняють плівчасті і черепитчасті, прості і складні (збірні). У плівчастих цибулин зовнішні луски охоплюють внутрішні (цибуля), у черепитчастих вони розміщені як черепиця, одна над одною (лілія). Прості цибулини складаються з однієї цибулини (плівчастої чи черепитчастої), складні — з декількох (або бага­тьох) простих (часник). Кожний зубок часнику являє собою неве­личку просту цибулину з власними сухими лусками. Крім того, складна цибулина вкрита загальними сухими лусками.

Бульбоцибулини — це цибулини з добре розвиненою стебловою частиною (денцем), вкритою сухими лусками (шафран, гладіолус).

Листок (Folium) — це бічна, звичайно плоска, зеленого кольору частина пагона. У листку виконуються такі основні функції, як фотосинтез, транспірація і газообмін. Першими листками насінних рослин є сім'ядолі зародка. Потім, завдяки діяльності верхівкової меристеми, формуються надземні або підземні (на підземних стеб­лах) листки. Сформований листок складається з широ­кої плоскої частини — листкової пластинки, звуженої частини, за допомогою якої листок прикріплюється до стебла, — черешка і двох маленьких листочків, що знаходяться біля основи черешка, — прилистків.

Листкова пластинка виконує основні функції листка. Вона може мати різноманітні форми і розміри. Черешок виконує опірну і провідну функції, регулює положення листкової пластинки від­носно напрямку до світла, іноді розростається в ширину і виконує функцію листкової пластинки (філодії в австралійських акацій). Прилистки можуть мати різну форму і розміри. Листок, що має лише одну листкову пластинку, називається простим (бузок, клен, береза, жостір). Листок, що скла­дається з кількох листкових пластинок, називається складним.

В листковій пластинці розрізняють: основу — частину пластинки, до якої прикріплюється черешок; верхівку — верхню частину листкової пластинки; край — зовнішню лінію, що з'єднує основу пластинки з її верхівкою. Розчленування листкових пластинок. Листкова пластинка про­стих листків може бути не лише цільною, а й розчленованою. Залежно від глибини розчленування листкової пластинки, від характеру розміщення і розвитку її частин розрізняють лопатеві, роздільні і розсічені листки.

Лопатевими є листки, у яких розчленування пластинки стано­вить близько 1 /3 половини її ширини; роздільними — коли розчле­нування становить 1/2—1/3 половини її ширини; розсіченими — коли розчленування становить понад 2/3 половини її ширини і доходить до середньої жилки.

Залежно від розміщення частин розчленованих листків розріз­няють такі листки: перисто- і пальчастолопатеві, перисто- і пальча- стороздільні, перисто- і пальчасторозсічені. Перисторозсічені лист­ки, у свою чергу, можуть бути переривчасторозсічені (у картоплі), коли чергуються великі сегменти з маленькими, і ліровидні, коли верхівка листка закінчується найбільшим сегментом (редька, гір­чиця). Перистороздільні або перисторозсічені листки з трикутними частинами чи сегментами називаються струговидними (кульбаба), а з вузькими, майже лінійними — гребеневидними. Розчленування листкової пластинки може бути подвійним (полин гіркий, деревій), потрійним (види родини селерові) і т. п. На одній і тій же рослині, залежно від умов навколишнього середовища, листки можуть мати різну форму листкової пластинки і неоднаковий характер її розчленування. Таке явище називається гетерофілією. Наприклад, у водяного жовтеця листки, що знаходяться під водою, бага­торазово розсічені на вузькі нитковидні. сегменти, а листки, що знаходяться на поверхні води, мають широку листкову плас­тинку. У полину прикореневі листки на довгих черешках трояко- перисторозсічені, нижні стеблові на коротких черешках двоякопе- ристорозсічені, а середні й верхні — сидячі, відповідно перистороз- дільні і ланцетні. У евкаліпта молоді листки невеликі, яйцевидні з серцевидною основою, а старі — вузьколанцетні, серповидно зігнуті.

Жилкування листків. Сукупність судинно-волокнистих пучків, що знаходяться в листковій пластинці, формують жилки листка Залежно від проходження жилок розрізняють декілька видів жилкування. Існує дуговидне жилкування, що включає такий різновид, як паралельне (у лінійних листків): жилки проходять вздовж листкової пластинки (кожна окремо) и з'єд­нуються лише на верхівці. Дуговидне і паралельне жилкування характерні для- видів класу односім'ядольні.

Перисте і пальчасте жилкування звичайно зустрічаються у ви­дів класу двосім'ядольні. У листків з перистим жилкуванням є одна головна жилка, що проходить від його основи до верхівки. Від головної жилки під кутом відходять бічні жилки першого по­рядку, від них — бічні другого порядку, і т. д. Залежно від розміщення листочків складного листка розрізняють перисто- і пальчастоскладні листки.

Перистоскладні листки відзначаються тим, що їх листочки супротивно розміщені на загальному черешкові, який називається рахісом. Якщо на рахісі кількість листочків парна, листок нази­вається парноперистоскладним (карагана), при непарному розміщенні листочків (листок закінчується одним листочком) — непаноперистоскладним (грецький горіх). Якщо рахіс галузиться і листочки прикріплюються до його розгалужень, листки можуть бути двічі- і тричіперистоскладними (гледичія).

Пальчастоскладні листки рахіса не мають. ї, х листочки розміщуються на верхньому кінці черешка. Залежно від кіль­кості листочків визначають листки п'яти-, шести-, семипальчасті тощо. Якщо складний листок складається з трьох листочків, він називається трійчастим (конюшина, буркун, мишатник та ін.).

У зв'язку з виконанням різ­них функцій листки видозмінюються. Найчастіше зустрічаються такі їх видозміни.

Колючки, що розташовані в вузлах стебел. З пазухи таких ко­лючок виходить бічний пагін (барбарис). Іноді в колючку видозмі­нюється не весь листок, а лише його прилистки (біла акація).

Вусики, за допомогою яких стебло підтримується у вертикаль­ному положенні (горох).

Філодії — листковидні розширення черешків, які виконують функції листків (деякі види акацій, у котрих у жаркий засушливий період року листки опадають).

Сховища запасних речовин (соковиті луски цибулини).

Покрови, які оберігають рослини від висихання і промерзання (сухі луски цибулини, луски бруньок).

Приквітки, тобто листки, у пазухах яких розвиваються квітки. У деяких випадках вони яскраво забарвлені і виконують роль оцві­тини (перестріч).

Частини квітки (чашолистки, пелюстки).

Спеціальні пристосування, що ловлять комах (росичка, пухир­ник) і розщеплюють їх білки до амінокислот, які всисаються рос­линою.

Генеративні органи являють собою органи, за допомогою яких відбувається статеве розмноження рослин. До генеративних орга­нів вищих покритонасінних рослин нале­жать: квітки, суцвіття, плоди, супліддя та насіння. За визначенням німецького поета, натураліста й ботані­ка Й. В. Гете, квітка — це вкорочений видозмінений пагін, присто­сований для цілей статевого розмноження. Квітка характерна лише для покритонасінних рослин.

Складовими квітки (Flos) є: квітконіжка і квітколоже — видозмінене стеб­ло; чашолистки, які формують чашечку, пелюстки, що утво­рюють віночок, тичинки і ма­точка — видозмінені листки. Квітконіжка з'єднує квітку зі стеблом. Коли квітко­ніжка не розвинена, квітка на­зивається сидячою. Квітколоже являє собою розширену верхню частину квітконіжки, до якої прикріплюються всі частини квітки. Форма і будова квітко­ложа можуть бути різноманіт­ними і є видовими діагностичними ознаками рос­лини. Чашечка й віночок складаються із квітколистків і ста­новлять оцвітину. Якщо в квітці чітко розрізняються чашечка і ві­ночок, оцвітина називається подвійною. Якщо ж їх не можна розрізнити, оцвітина називається простою (Регідопіит) і позна­чається буквою Р. Проста оцвітина, яка забарвлена в зелений ко­лір, називається чашечковидною (буряки, кропива, коноплі), а за­барвлена в інший колір — віночковидною (тюльпан, півники, підсніжники, лілія тощо). У деяких квіток оцвітини немає і такі квітки називаються голими, або безпокривними (ясен, верба).

Якщо квітколистки, що утворюють оцвітину, однакові за фор­мою, розміром і забарвленням, квітка називається правильною, або актиноморфною. Правильна квітка позначається подвійним хрестиком. Через таку квітку можна провести дві і більше осей симетрії (жовтець, шипшина, вишня). Якщо квітколистки розрізняються між собою, квітка називається неправильною, або зигоморфною. Неправильна квітка позна­чається стрілкою, направленою вгору або вниз. Через не­правильну квітку можна провести лише одну вісь симетрії (шав­лія, дивина, наперстянка). Коли ж через квітку не можна провести жодної осі симетрії, вона називається асиметричною і позначається ламаною стрілкою (канни, види родини зозулинцеві).

Чашечка — Calyx (позначається через Ca) являє собою зов­нішнє коло квітколистків, що звуться чашолистками і забарвлені звичайно в зелений колір. Іноді чашолистки можуть бути забарв­лені в інший колір (шавлія мускатна, раувольфія зміїна, види родів Aconit і Delfinium). Таке забарвлення чашечки робить квітку більш помітною, що сприяє запиленню. Коли чашолистки зростаються між собою, чашечка нази­вається зрослолистою. Чашечка може зберігатися на рослині протягом усього періоду цвітіння. У деяких рослин вона залишається при плодах (шавлія, собача кропива тощо) і навіть розростається (фізаліс, беладона, блекота), у деяких опадає при розкритті бутонів (мак, чис­тотіл). Форми чашечок неоднакові у різних рослин, тому вони є видо­вою діагностичною ознакою. Найчастіше зустрічаються такі чашечки: хрестовидна, що складається з чотирьох роздільних чашолистків (грицики, редька, суріпка); зірчаста — з п'яти роздільних чашолистків (жовтець, гравілат); трубчаста— з п'яти зрослих чашолистків; дзвоникаЬидна — з п'яти-шести зрос­лих чашолистків і дещо розширена до її верхівки; двогуба — з п'яти зрослих чашолистків, з яких три утворюють верхню губу і два — нижню. Вона може видозмінюватись у чубчики, луски, загострені зубці тощо.

Віночок — Corolla (позначається через Co) складається із за­барвлених квітколистків, що називаються пелюстками і утворюють друге коло частин квітки. Забарвлення пелюсток визначають хромопласти або пігменти клітинного соку. Форма, будова і розміри пелюсток різні і є ознаками певних видів рослин. У пелюсток визначають нижню звужену частину — ніг­тик, верхню, звичайно розширену і відігнуту, — відгин і місце пере­ходу нігтика у відгин — зів. Зрослі нігтики утворюють трубку. Вільні пелюстки утворюють роздільнопелюсткові віночки, а зрослі — зрослопелюсткові. Залежно від кількості пелюсток, їх форми, характеру розвитку, зростання і розміщення розрізняють віночки правильні, або актиноморфні, і неправильні, або зигоморфні. До актиноморфних належать роздільно- і зрос­лопелюсткові віночки. Роздільнопелюстковими віночками є хрестовидні, що складаються із чотирьох пелюсток; такі віночки характерні для видів родини капустяні (хрін, грицики, ка­пуста і т. ін.). Зірчасті ж віночки складаються із п'яти пелюсток з коротким нігтиком; вони притаманні видам родини розові (вишня, яблуня, гравілат, суниці тощо). Гвоздевидні віночки складаються із п'яти пелюсток з видовженим нігтиком; така форма характерна для видів родини гвоздичні (гвоздика, куколиця та ін.). Ковпачко- видні віночки складаються з п'яти пелюсток, що зрослись верхів­ками; такі віночки притаманні квіткам винограду (Уіїіб уіпіїега).

До зрослопелюсткових актиноморфних віночків належать: трубчасті, або трубковидні, що складаються з п'яти пелюсток з видовженими нігтиками і звичайно з невеликим відгином (іноді його немає). Така форма віночка характерна для видів ро­дин айстрові (полин гіркий, полин звичайний, цмин, едельвейс та ін.), первоцвіти (первоцвіт), пасльонові (беладона, скополія). Дробові віночки складаються із п'яти-шести пелюсток, зрослих майже до верхівки, з невеликим зубчастим відгином і кулясто зду­тих (конвалія, мучниця тощо). Колесовидні складаються з п'яти пелюсток з коротким нігтиком і широким відгином, як, наприклад, у картоплі (Solanum tuberosum); дзвониковидні — із п'яти зрос­лих майже до верхівки пелюсток. На верхівці дзвониковидний ві­ночок трохи розширений і зовні нагадує дзвінок, як, наприклад, у дзвоників. Блюдцевидні мають чотири пелюстки зі зрослими нігтиками і вільним відгином, як у бузку (Sirynga vulgaris).

Неправильні, або зигоморфні віночки також можуть бути роз­дільно- і зрослопелюстковими.

До роздільнопелюсткових належить лише одна метеликова форма, утворена п'ятьма пелюстками, найбільша з яких — парус, або прапор, дві бічні — весла і дві, що зрослися верхівкою, — чов­ник. Метеликова форма віночка характерна для видів родини бобові (горох, квасоля, мишатник, буркун, солодка та ін.).

До зрослопелюсткових належать такі форми віночків: язичкові, утворені п'ятьма зрослими і видовженими у вигляді язичка пелюстками (кульбаба); несправжньоязичкові, що є різно­видом язичкових і утворені трьома пелюстками, а дві їх пелюстки редуковані (крайові квітки в суцвітті соняшника, деревію, хамомі- ли, королиці тощо). Двогуба форма складається з п'яти пелюсток, дві з яких утворюють верхню губу, а три — нижню. В нижній губі середня пелюстка розвинена краще від двох бічних. Віночки такої форми притаманні видам родини ясноткові (собача кропива, шав­лія тощо). Одногубі є різновидом двогубих і відзначаються реду­кованою верхньою губою (горлянка). Наперстковидні віночки злегка двогубі, розширені в зіві, як, наприклад, у видів роду наперстянка. Воронковидні віночки утворені п'ятьма — сьома нерівномірно роз- рослими пелюстками. їх нігтики зростаються і формують вузьку трубку, а в зіві віночок нерівномірно розширюється (крайові квітки в суцвітті волошок). Личинкові також є різновидом двогубих і ха­рактеризуються виступаючою і здутою нижньою губою (льонок). У шпористих віночків пелюстки утворюють шпорки (орлики).

Тичинки — Androeceum (позначаються через А). Сукупність тичинок у квітці називається андроцеєм. Кількість і будова тичи­нок різноманітні і є ознаками відповідних видів рослин. Тичинки звичайно складаються з тичинкової нитки і пиляка. Звичайно тичинки не зростаються між собою, а в деяких рос­лин (види родин бобові і мальвові) зростаються тичинковими нит­ками. Якщо у квітці всі тичинки зростаються, андроцей називаєть­ся однобратнім. У деяких рослин родини бобові (буркун, в'язель та ін.) дев'ять тичинок зростаються тичинковими нитками, а одна лишається вільною. Такий андроцей називається двобратнім. Коли тичинок у квітці багато і вони зростаються тичинковими нитками в кілька пучків, андроцей називається багатобратнім (звіробій).

Пиляки складаються з двох пилякових мішків і в'язальця, що з'єднує їх з тичинковою ниткою і являє собою основну тканину, в центрі якої проходить судинно-волокнистий пучок. У деяких рослин в'язальце буває широким, видовженим і підвищується над пиляками (види родини магнолієві). У деяких видів на в'язальці є вирости — ріжки (чорниця, мучниця, брусниця тощо).

Маточка — Gynoceum (позначається через G) утворюється внаслідок зростання плодолистків (мегаспоролистків) і знаходить­ся в центрі квітки. Сукупність плодолистків у квітці називається гінецеєм. У маточці розрізняють приймочку, стовпчик і зав'язь. Приймочка — це верхня частина маточки, що може мати різну форму: головчасту (вишня), лопатеву (тюльпан), пір'ясту (злакові), зірчасту (мак). Якщо в маточки немає стовпчика і приймочка знаходиться безпосередньо на зав'язі, вона називається сидячою.

Стовпчик — це звужена частина маточки, що з'єднує приймоч­ку з зав'яззю і необхідна для проведення пилякової трубки проро­стаючого пилку до насінних зачатків, що знаходяться в зав'язі. На зав'язі може бути один, два або багато стовпчиків; це залежить від кількості плодолистків, що утворюють маточку. Довжина стов­пчиків може бути неоднаковою не лише у різних видів, але й у од­ного й того ж виду (первоцвіт). Явище, коли в одного виду рослин спостерігається різна довжина стовпчиків, називається гетерости­лією.

Зав'язь — це нижня розширена частина маточки з порожни­ною або декількома порожнинами, що називаються гніздами. В гніздах знаходяться насінні зачатки.

Кількість гнізд у зав'язі залежить від кількості плодолистків, що утворюють маточку. Положення зав'язі в квітці може бути верхнім, напівнижнім і нижнім. Верхня зав'язь розміщена на квітколожі ви­ще від усіх частин квітки. Квітка з верхньою зав'яззю називається підматочковою (картопля, горицвіт, шавлія.). Верхня зав'язь може розміщуватись також на дні келихоподібного квітколожа, але не зростатись з його стінками (жостір, шипшина, вишня).

Напівнижня зав'язь знаходиться на дні угнутого квітколожа і до половини зростається з його стінками (жимолость, бузина, ломикамінь). Квітка з напівнижньою зав'яззю називається біляма- точковою.

Нижня зав'язь знаходиться на дні угнутого або келихоподіб­ного квітколожа і повністю зростається з його стінками. Квітка з нижньою зав'яззю називається надматочковою (яблуня, груша, огірок, гарбуз). У квітці може бути одна, дві або багато ма­точок, кожна з яких утворена одним плодолистком. Якщо маточка одна і утворена одним плодолистком — гінецей називають монокарпним, або простим апокарпним (вишня, абрикос, сокирки то­що), якщо їх дві і більше, причому кожна утворена одним плодо­листком, — гінецей апокарпний (горицвіт, жовтець, аконіт.).

Якщо маточка в квітці одна, але утворена двома і більшою кількістю плодолистків, гінецей називається ценокарпним (яблуня, груша, мак, чистотіл.).

Якщо чоловічі й жіночі квітки знаходяться на одній рослині, вона називається однодомною (гарбузи, огірки, кукурудза та ін.).

Якщо чоловічі квітки знаходяться на одній рослині, а жіночі — на іншій, то рослини називаються дводомними (коноплі, жостір, кропива дводомна).

Формула квітки — це означення частин квітки за допомогою букв і цифр, записане в певній послідовності. У формулі квітки ви­значають правильність квітки, стать, кількість, зростання і розмі­щення частин квітки і положення зав'язі.

Кількість частин квітки записується цифрою справа і нижче буквеного позначення. Положення зав'язі визначають рискою. Риска над цифрою, що вказує на кількість плодолистків, визначає нижню зав'язь, під цією цифрою — верхню, справа від цифри — напівнижню.

Залежно від кількості осей суцвіття можуть бути простими і складними.

До простих моноподіальних суцвіть належать су­цвіття з однією віссю, на якій знаходяться квітки на квітконіжках або сидячі. Такими суцвіттями є: колос — суцвіття, на осі якого містяться сидячі квітки (подорожник); сережка — різновид ко­лоса або китиці з поникаючою віссю й одностатевими квітками; звичайно після цвітіння все таке суцвіття відпадає (тополя, дуб, верба, ліщина тощо); початок — різновидність колоса з потовще­ною віссю; звичайно таке суцвіття оточене одним або кількома ли­стками (лепеха, образки, кукурудза та ін.); китиця — суцвіття, на осі якого знаходяться квітки на квітконіжках, причому довжина останніх приблизно однакова; біля основи квітконіжок можуть бути приквітки (черемха); однобічна китиця — різновид китиці, в якої квітки знаходяться з одного боку (конвалія, наперстянка,, горошок мишачий тощо); щиток — суцвіття, в якого дещо вкоро­чена вісь, а квітки розміщуються на квітконіжках різної довжини таким чином, що всі квітки розташовуються приблизно на одному рівні (груша, таволга тощо); зонтик — суцвіття з дуже вкороче­ною віссю, коли квітки на квітконіжках майже однакової довжини розміщуються ніби в одній точці; часто біля основи квітконіжок таких суцвіть знаходяться приквітки, що утворюють обгортку (ци­буля, вишня, первоцвіт і т. ін.); головка — суцвіття з вкороченою і дещо розширеною віссю, на якій знаходяться квітки на дуже вкорочених квітконіжках (конюшина); кошик — суцвіття з горизон­тально розрослою віссю, на якій містяться сидячі квітки, а нав­коло суцвіття є обгортка з приквіток (соняшник, деревій, цмин тощо). На осі суцвіття можуть бути приквітнички (соняшник) у вигляді лусок, перистих чубчиків та ін.

До складних моноподіальних (ботричних) суцвіть належать суцвіття, в яких на головній осі існують осі другого порядку, а на них є квітки на квітконіжках або сидячі. Такими суцвіттями є: складний колос — суцвіття, в якого на головній осі розташовані суцвіття прості колоски (пшениця, жито, ячмінь тощо); складний зонтик — суцвіття, в якого на дуже вкороченій головній осі знаходяться суцвіття прості зонтики. Біля основи осей другого порядку і біля основ квітконіжок можуть бути при­квітки, що утворюють обгортку (кріп, кмин, фенхель і т. ін.) і об­горточки (амі, морква тощо); волоть — суцвіття, в якого на голов­ній осі є бічні, які можуть галузитись, а на них — квітки на квітко­ніжках (бузок, чоловічі квітки кукурудзи); складний щиток — суцвіття, в якого на головній дещо вкороченій осі розташовані суцвіття прості щитки і квітки розміщені майже на одному рівні (горобина, бузина, калина).

У деяких випадках спостерігаються мішані суцвіття. Напри­клад, у полину гіркого квітки зібрані в суцвіття кошики, які, у свою чергу, утворюють волоть; у вівса квітки зібрані в суцвіття колос, а колоски утворюють волоть.

Симподіальні, або цимоїдні суцвіття. Вони характеризуються тим, що в них після утворення першої квітки ріст головної осі при­пиняється, а ріст суцвіття продовжує верхній бічний або бічні пагони, які також закінчуються квіткою; потім ріст суцвіття про­довжують наступні пагони. Розкриття квіток у цих суцвіть відбувається від верхівки до бічних пагонів (базипетально) або від центру до периферії (відцентрово), якщо квітки розміщені на одній площині. До симподіальних суцвіть належать: завиток, або монохазій, в якого вісь суцвіття галузиться симподіально в один бік і кожен пагін закінчується квіткою (синяк, живокіст, картопля, блекота та ін.); звивина — також монохазій, вісь суцвіття якого галузиться симподіально в обидва боки і кожен пагін закінчується квіткою (півники, гладіолус тощо); дихазій, або двопроменевий верхоквітник — суцвіття, в якого головна вісь закінчується квіткою або припиняє свій ріст, а бічні пагони розміщені супротивно під квіткою або під верхівковою брунькою головної осі. Кожен бічний пагін також закінчується квіткою або припиняє свій ріст, а суцвіття росте за рахунок бічних, супротивних осей (види роду зірочник, гвоздика тощо); плейохазій, або несправжній зонтик — суцвіття, в якого головна вісь закінчується квіткою, а на бокових осях квіт­ки розміщені кільчасто і кожна вісь закінчується також квіткою (молочай прутовидний); несправжня кільчастість і напівкільча- стість — різновиди плейохазія з вкороченими осями суцвіть. Квіт­ки розміщені навколо пагона в одній площині (несправжня кільча­стість) або з двох боків пагона супротивно (напівкільчастість). Пучок — різновид плейохазія з дуже вкороченими осями суцвіть і квітками, розміще­ними в одній площині (види родини Гарбузові); ціатій — різновид редукованого плейохазія, що складається з верхівкової маточко­вої квітки і п'яти тичинок — редукованих п'яти чоловічих квіток. Навколо такого суцвіття міститься обгортка, що складається з листків редукованих суцвіть (види роду молочай).

Тирси — це складні суцвіття. їх головна вісь росте моноподіально, а бічні утворюють цимоїдні суцвіття (кінський каштан, кропива дводомна тощо). Тирси з пониклою вісскь називають також сережками (береза, грецький горіх тощо).

Плоди, утворилися в рослин у процесі еволюційного розвитку і притаманні лише покритонасінним росли­нам. Оплодень захищає насіння від механічних пошкоджень, висихання, дії підвищених або низьких температур, а деякі плоди забезпечують проростаюче насіння вологою і харчуванням. Це сприяло значному поширенню покритонасінних на земній кулі.

Плід розвивається звичайно із зав'язі маточки після запліднення і лише в деяких рослин може розвиватись без запліднення (безкісточковий виноград — ізюм, безкісточкові груші, яблука, банани тощо). Плоди, що розви­ваються без запліднення, називаються партенокарпічними. У де­яких рослин в утворенні плода беруть участь не лише зав'язь, а й інші частини квітки (квітколоже, чашечка тощо).

Після запліднення стінки зав'язі маточки починають розроста­тись, утворюючи оплодень, в якому накопичуються білки, жирні олії, крохмаль, моно- і дисахариди, вітаміни і т. п. У центральній частині плода знаходиться одне, кілька або багато насінин.

Плід, утворений простим апокарпним гінецеєм, називається простим апокарпним, або монокарпним (сокирки, вишня, абрикос, терен тощо). Якщо в квітці було кілька (або багато) маточок, кожна з яких складалась з одного плодолистка і утворила плід, він називається апокарпним (жовтець, аконіт, таволга, горицвіт), а відокремлена частина такого плоду — плодиком.

Плід, що формується із ценокарпного гінецею, називається ценокарпним, а коли в ньому розвивається одне гніздо з однією насіниною — несправжньомонокарпним (жито, пшениця, валеріана, ліщина" тощо).

Оплодень, або перикарпій — основна складова плода. Він зви­чайно містить три частини. Зовнішня частина — екзокарпій, або шкірка, на якій можуть бути різні утворення (крючечки, волоски, зубчики та ін.), що сприяє розповсюдженню плодів і є діагностич­ною ознакою виду. Середня частина — мезокарпій є основною масою оплодня. У соковитих плодів мезокарпій добре розвинений, соковитий (вишня, слива, терен тощо), у ньому звичайно нагро­маджуються запасні речовини. Внутрішня частина — ендокарпій. У деяких соковитих плодів він складається із здерев'янілих клі­тин — склереїд, що утворюють кісточку (вишня, черешня, абри­кос, персик тощо), а в інших (апельсин, мандарин, лимон) — із соковитих, які становлять основну масу оплодня. У плодів з сухим оплоднем ці шари менш помітні.

Оплодень ценокарпних плодів часто розділений перетинками на окремі частини — гнізда, що відповідають гніздам зав'язі. У де­яких рослин такі перетинки формуються за рахунок внутрішніх виростів оплодня (плоди видів родини капустяні). Плоди з пере­тинками в оплодні легко розпадаються (або розламуються) на окремі членики і називаються членистими (суріпка). На верхівці плода деяких рослин залишається видозмінений стовпчик — носик, розміри і форма якого є видовою діагностичною ознакою.

Плоди дуже різноманітні за формою, характером поверхні, розмірами, забарвленням, складом оплодня (сухий, соковитий), наявністю або відсутністю виростів, кількістю насіння.

Згідно із сучасною класифікацією вся різноманітність плодів за морфолого-генетичними ознаками поді­ляється на чотири групи: монокарпії, апокарпії, ценокарпії та псевдомонокарпії.

Монокарпії — це плоди, що розвиваються із монокарпного (простого апокарпного) гінецея з верхньою зав'яззю. У процесі еволюції вони утворились внаслідок редукції апокарпіїв до одного плодика. Найбільш характерними монокарпіями є: біб, однолистянка, одногорішок, однокістянка суха і соковита.

Біб — це звичайно сухий багатонасінний плід, що розкриваєть­ся двома стулками (квасоля, карагана, міхурник, боби). У деяких видів боби не розкриваються, а кількість насінин змен­шується до одного-двох (конюшина, буркун), у інших вони членисті, тобто розпадаються поперек по перетяжках на окремі членики (солодушка, в'язель), у деяких — соковиті нерозкривні (софора японська). Насіння в бобів знаходиться на стінках оплод­ня вздовж черевного шва.

Однолистянка — це звичайно сухий багатонасінний плід, що розкривається лише по черевному шву (сокирки, ваточник). Значно рідше зустрічаються соковиті однолистянки (воронець). Насіння в однолистянок знаходиться на стінках оплодня вздовж черев­ного шва.

Одногорішок — це однонасінний нерозкривний монокарпій (манжетка, парило, родовик) з твердим, здебільшого здерев'яні­лим оплоднем.

Однокістянка — це однонасінний соковитий нерозкривний плід, з твердим ендокарпієм (терен, черемха, вишня, абрикос). У деяких видів мезокарпій сухий, шкірястий (мигдаль). Такі однокістянки називаються сухими.

Апокарпії являють собою плоди, що утворились із апокарп­ного гінецея з верхньою зав'яззю. До них належать нерозкривні плоди з сухим оплоднем: горішки із здерев'янілим оплоднем, що не зростається з насінною шкіркою (горицвіт, жовтець тощо). Різновидами горішка є: цинародій (плід шипшини), багатогорішок якого знаходиться в розрослому соковитому квітко­ложі — гіпантії; суничина, або фрага, багато горішків якої розмі­щено на розрослому соковитому квітколожі; занурений багатогорі­шок, кожний із горішків якого заглиблений у розросле квітколоже (лотос).

До апокарпних плодів з соковитим оплоднем відносять складні кістянки (малина, морошка, костяниця), соковиту багатолистянку, що не розкривається, але має добре помітний черевний шов (лимонник китайський). Розкривним апокарпним плодом є апокарпна, або складна листянка (дельфіній, півонія).

Ценокарпні плоди розвиваються з ценокарпного гінецея, за­в'язь якого може бути верхньою і нижньою. Цено­карпні плоди мають одне або кілька гнізд. Їх оплодень буває сухим і соковитим, розкривним і нерозкривним. Плоди можуть розпада­тись вздовж (роздрібнені) і поперек (членисті). До ценокарпних плодів належать: ягода, гесперидій, коробочка, стручок, струче­чок, вислоплідник, ценобій, калачик, двокрилатка, яблуко, цено- карпна кістянка, або піренарій, тощо.

Ягода — це плід із соковитим нерозкривним оплоднем, без твердого ендокарпія і порожнини всередині. В м'якоті оплодня зви­чайно знаходиться декілька або багато насінин (аґрус, помідор). Іноді є лише одна насінина (барбарис, персея американська тощо).

Тиквина являє собою різновид ягоди з порівняно твердим екзо- карпієм і розрослими плацентами — місцями прикріплення насіння (гарбуз, кавун, огірок тощо).

Гесперидій — це плід із залозистим екзокарпієм, губчастим мезокарпієм і розрослим соковитим ендокарпієм (лимон, апельсин, мандарин).

Ценокарпна кістянка, або піренарій має сухий або соковитий мезокарпій, твердий здерев'янілий ендокарпій і кілька насінин (мучниця, женьшень, липа). Іноді частина насінин редукується відповідно зі змінами в гінецеї і утворюється піренарій з одним гніздом і однією насіниною.

Коробочка — це плід із сухим розкривним оплоднем і великою кількістю насіння. Коробочка може бути одно- і багатогніздою. Кількість гнізд у коробочці звичайно залежить від кількості гнізд зав'язі, але в дозрілих плодах перегородки можуть руйнуватись і кількість гнізд зменшується. Плід коробочка характерний для видів родин лілійні, ранникові, гвоздичні, подорожникові, макові тощо. Коробочки розкриваються по-різному: стулками (дурман, бавовник), кришечкою (блекота), клапанами (мак). У деяких видів (шоколадне дерево) коробочки зовсім не розкриваються; на­сіння в них звільнюється, коли згниває оплодень. Такі нерозкривні коробочки називають сухими ягодами.

Стручок — це сухий, звичайно розкривний, багатонасінний видовжений плід, утворений двома плодолистками, з продольною перетинкою, на якій знаходиться насіння. Стручок розкривається двома стулками. Короткий стручок, довжина якого не перевищує ширини або перевищує її не більше як в 1, 5—3 рази, називається стручечком (грицики, гикавка, рижій, талабан тощо). У деяких рослин стручки або стручечки мають поперечні перетяжки і пере­тинки, що відділяють насінини. Такі плоди розламуються по пере­тинках на окремі членики і називаються членистими (дика редька).

Схизокарпії — це плоди, що розламуються вздовж на окремі членики — мерикарпії з одним, двома або кількома насінинами. Різновидом схизокарпіїв є: калачики — плоди, що розпадаються на мерикарпії, не замкнені з черевного боку (алтея лікарська, ка­лачики, рожа); регма — плід, в якого мерикарпії одночасово роз­криваються і опадають, а в центрі залишається колонка (види родини молочайні); двокрилатка — двокрилий схизокарпний плід, що розпадається на два мерикарпія, кожний з яких має по одному крилу, тобто витягненій частині сухого шкірястого оплодня; ви- слоплідник — плід, котрий при дозріванні розпадається на два мерикарпія, що повисають на карпофорі — розділеній надвоє на­сінній ніжці (плоди багатьох видів селерових); ценобій, або роз­дрібнений горішок, — плід, що утворюється із двогніздого гінецею, в якого на ранніх стадіях розвитку в гніздах з'являються допоміжні перетинки, через що в зав'язі утворюються чотири гнізда з одним насінним зачатком у кожному. Дозрілий плід розпадається на чотири долі — ереми.

Яблуко являє собою плід, в якого мезокарпій утворюється із тканин гіпантія (розрослого квітколожа), а насіння оточує хрящу­ватий ендокарпій (яблуко, груша, горобина тощо).

Псевдомонокарпії — це плоди, що утворились із ценокарпного гінецея, в якого розвивається лише один плодолисток, а останні редукуються або так щільно зростаються, що шви непомітні. В та­ких плодах розвиваються одне гніздо і одна насінина. До псевдомонокарпіїв належать: горіх, жолудь, псевдомонокарпна кістянка кокосового горіха, зернівка, сім'янка і мішечок.

Горіх є плід із здерев'янілим оплоднем і звичайно одною (рідко двома) насіниною (ліщина, фундук, вільха, хміль), шкірка якої не зростається з оплоднем. У деяких рослин на оплодні утворюються вирости; в цих випадках горіхи називаються крилатими (береза, ревінь).

Жолудь є різновидом горіха з шкірястим, рідше частково зде­рев'янілим оплоднем. Основу жолудя облямовує так звана плюска, або мисочка, що утворилась із стерильних частин цимоїдного суцвіття (дуб).

Псевдомонокарпна кістянка — це плід із соковитим мезокар- пієм і здерев'янілим ендокарпієм. Мезокарпій такого плода неїстівний, при дозріванні він розтріскується і відпадає (грецький та кокосовий горіхи).

Сім'янки — це відносно невеликі плоди з шкірястим оплоднем, що не зростається з насінням (види родин айстрові, ворсянкові, валеріанові, кропивні). На оплодні сім'янок звичайно знаходяться різні вирости, що являють собою вирости оплодня, частини квітки або приквітків. На багатьох сім'янках розташовані летючки (пір'ясті чубчики) — видозмінені чашолистки.

Мішечком є різновид сім'янки, коли плід (сім'янка) знаходить­ся в ретортовидному приквітнику (види родини осокові).

Зернівка — це плід з тонким, плівчастим оплоднем, що зро­стається з шкіркою насінини (види родини злакові). У деяких тро­пічних бамбуків оплодень зернівки м'ясистий.

Супліддя — це сукупність плодів одного суцвіття (гроно вино­граду, супліддя горобини, шовковиці, кропу, моркви, кукурудзи тощо).

Насіння утворюється із насінних зачатків, що знаходяться в гніздах зав'язі маточки у покритонасінних або на насінних лусках у голонасінних. Розвиток насіння звичайно починається після запліднення. При цьому насінні зачатки формуються в насінини, що складаються із насінної шкірки, поживної речовини і зародка.

Насінна шкірка звичайно утворюється із покровів (інтегументів) насінного зачатка і може мати на поверхні різні вирости, які сприяють розсіюванню насіння або мають практичне використання (ваточник, бавовник).. На поверхні насінної шкірки добре помітний так званий рубчик — слід від насінної ніжки, форма, розміри і забарв­лення якого є видовою діагностичною ознакою. Насінний вхід — колишній пильцевхід (мікропіле), через який всмоктується вода при набубнявінні насіння.

Поживні речовини насіння нагромаджуються в ендоспермі, периспермі, ендоспермі і периспермі або в сім'ядолях зародка. Ендо­сперм — це поживна тканина, що утворюється внаслідок поділу вторинного ядра зародкового мішка після запліднення і має три- плоїдний набір хромосом. Насіння з ендоспермом характерне для рослин родин пасльонові (картопля, блекота, беладона тощо), селерові (морква, кріп, фенхель, коріандр), злакові.

Перисперм являє собою тканину насінного зачатка, що оточує зародковий мішок, з нагромадженими в ній поживними речовина­ми. Перисперм розвивається в тих випадках, коли ендосперм незначний або його зовсім немає (види родин перцеві, гвоздичні тощо).

Якщо поживні речовини нагромаджуються в клітинах сім'ядоль зародка, останні розростаються і стають м'ясистими (види родин бобові, капустяні, валеріанові, айстрові, гарбузові та ін.).

Основними поживними речовинами, що відкладаються в насін­ні, є вуглеводи, найчастіше крохмаль, рідше моно- і дисахариди або напівклітковина, білкові речовини і жирні олії. Залежно від того, які речовини нагромаджуються в насінні, розрізняють: крохмалисте насіння, коли основною запасною речовиною є кро­хмаль (пшениця, кукурудза, рис тощо); олійне, коли основною поживною речовиною є жирна олія (соняшник, льон, арахіс, соя та ін.); білкове, коли основною поживною речовиною є білки (квасоля, горох, інші види родини бобові). Зародок звичайно розвивається з диплоїдної зиготи (заплід­неної яйцеклітини) і являє собою зачаток нового організму. Насіння більшості рослин має один зародок, що скла­дається із зародкового корінця і стебельця, до якого прикріп­люються сім'ядолі. Кількість сім'ядоль у рослин різних систематичних груп різна. У двосім'ядольних їх звичайно 2, рідко 3 або 4; у односім'ядоль­них — лише 1, у голонасінних — від 2 до 15. Сім'ядолі — це перші листочки рослин. У одних видів при проростанні вони виносяться на поверхню (кавуни, гарбузи, види родин капустяні, айстрові та ін.), зеленіють і фотосинтезують. У інших (горох, барвінок, дуб, ліщина, види родини злакові тощо) сім'ядолі залишаються в землі і виконують функцію органа, в якому зберігаються поживні речовини, або органа, що сприяє їх переміщенню від ен­досперму до надземних частин проростка. Будова плодів і насіння є видовою діагностичною ознакою рослин.

Розмноження — це властивість організмів відтворювати собі подібних, що забезпечує безперервність і спадкоємність життя. Існує багато способів розмноження, але всі їх можна об'єднати в три основні форми: вегетативне, безстатеве і статеве.

Вегетативне розмноження відбувається за допомогою вегета­тивних органів, їх метаморфозів та частин. При цьому із частини рослини відтворюється цілий організм. Вегетативне розмноження характерне для рослинних організмів усіх рівнів розвитку.

Безстатеве розмноження відбувається за допомогою спор або зооспор. Спори безстатевого розмноження — це гапло­їдні клітини, вкриті твердою клітинною оболонкою. Вони звичайно утворюються в наземних рослин. Зооспори відрізняються від спор тим, що в них немає оболонки, але є джгутики, за допомогою яких вони можуть активно переміщатись у водоймі. Організм, на яко­му утворюються спори або зооспори, називається спорофітом, орган, в якому вони утворюються, — спорангієм, або зооспоран- гієм, а процес їх утворення — спорогенезом.

Статеве розмноження характерне тим, що нові рослини виро­стають із зиготи — диплоїдної клітини, яка, в свою чергу, утворю­ється при злитті двох статевих клітин — гамет (чоловічої і жіно­чої). Статеве розмноження найбільш поширене, бо при цьому новий організм дістає від батьків дві, звичайно різні, спадковості, стає багатшим на спадкові властивості, а тому краще пристосову­ється до різних навколишніх умов. Організми, на яких формуються гамети, називаються гаметофітами, а процес утворення гамет — гаметогенезом. Гамети утворюються в гаметангіях і завжди гап­лоїдні. Гаметангії формуються на гаметофітах. У рівноспорових рослин чоловічі й жіночі гаметангії знаходяться на одному гаметофіті, у різноспорових — на різних: чоловічі — на чолові­чому гаметофіті, жіночі — на жіночому.

Ізогамія — злиття двох зовні однакових, але фізіологічно різних гамет (ізогамет), що утворились у спеціалізованих кліти­нах — гаметангіях. Ізогамний процес характерний для деяких водоростей (улотрикс), рідше він зустрічається у грибів.

Гетерогамія — злиття двох гамет (гетерогамет), що різняться розмірами і рухливістю. Більша за розмірами і менш рухлива жі­ноча гамета, менша за розмірами і більш рухлива — чоловіча. Гетерогамети утворюються також в гаметангіях. Гетерогамний статевий процес характерний для деяких водоростей. Холо-, ізо-і гетерогамія відбуваються у водоймах поза материнським орга­нізмом.

Оогамія — статевий процес, при якому зливаються одна досить велика, із запасом поживних речовин нерухома жіноча гамета з невеликою рухливою чоловічою гаметою. Жіноча гамета утво­рюється і знаходиться в гаметангії, який називається оогонієм у водоростей і деяких грибів або архегонієм — у вищих рослин, за винятком покритонасінних. Оогоній — це одноклітинне утворення, архегоній завжди багатоклітинний. Архегоній складається з роз­ширеної нижньої частини — черевця і витягненої верхньої — шийки. Жіноча гамета — яйцеклітина знаходиться в нижній ча­стині архегонія — черевці, над нею в шийці розташовані черевцева канальцева клітина і шийкові клітини, що при дозріванні яйцеклі­тини руйнуються і ослизнюються, відкриваючи канал, по якому пересуваються чоловічі гамети — сперматозоїди.

1. Частина квітки, що містить насінний зачаток, називається: