Освіта як соціальний інститут

Поняття «освіта» багатозначне. Його можна розглядати і як процес, і як результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок і розвитку особистості. Сьогодні існує сім різних підходів до визначення освіти. Так, освіта – це і специфічний соціальний інститут, і освітній процес, і тип діяльності, і результат, і цінність, галузь господарювання, а також специфічна область знання.

Соціальний інститут освіти формується для задоволення основних соціальних проблем у сфері освіти, для визначення того, як саме освітня діяльність має бути організована, спрямована і реалізована. Освіта як соціальний інститут – це стійка форма соціальної діяльності, яка відтворюється у часі та просторі. Сучасні соціологи розглядають освіту разом з сім’єю, економікою, політикою й релігією – головними сферами соціальної діяльності соціентального рівня.

Якщо ми говоримо про освіту як про результат, то може згадуватися і реальний рівень знань, якостей особистості, фактична вченість; і формальний результат цього процесу – атестат, диплом, свідоцтво. В Україні у науковій спільноті вживається термін «освітологія», який об’єднує комплексні підходи у дослідженні освіти.

Система освіти також включає різні види:

1. За мірою загальності розрізняють загальну і спеціальну освіту.

2. За типом відношення до держави – світські й релігійні навчальні заклади.

3. За доступністю – масова й елітарна.

4. За рівнем формальності – формальна й неформальна.

Світська освіта в Україні має складну структуру європейського типу і включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту. Крім того, встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта, а освітньо-кваліфікаційні рівні мають градацію: кваліфікований робітник, молодший фахівець, бакалавр, фахівець, магістр (див. рис. 5.1).

Рис. 5.1 – Структура рівнів системи освіти України

У сучасному вигляді освіта виникла у Древній Греції. Там домінувала приватна сімейна освіта, яку здійснювали раби. Публічні школи функціонували для бідних верств вільного населення. Елітарні школи (ситарії) формували художній смак, уміння співати, грати на музичних інструментах. Фізичний розвиток і військові здібності формувалися у палестрах, розвивалися у гімназіях. Саме у Древній Греції зародилися основні типи шкіл: гімназія, ліцей (місце викладу своєї системи Аристотелем), академія (Платон).

У Древньому Римі школа переслідувала метою вирішення прикладних, утилітарних завдань, була націлена на підготовку воїнів і державних діячів, у ній панувала жорстка дисципліна. Вивчалися мораль, право, історія, риторика, література, мистецтво, медицина.

У середні віки формується релігійна освіта. Функціонують три види навчальних закладів:

1. Церковно-приходські. 2. Кафедральні. 3. Світські.

У ХІІ–ХІІІ ст. в Європі виникають університети, а при них колегії для вихідців із бідних прошарків. Типові факультети: мистецтва, права, теології та медицини.

Широкого поширення освіта набула впродовж останніх двох-трьох віків. Розглянемо ті соціальні зміни, які сприяли розвитку освіти.

Першою з таких змін стала Демократична революція. Як видно на прикладі Французької революції (1789–1792 рр.), вона була викликана зростаючим прагненням неаристократичних прошарків брати участь у політичних справах.

У відповідь на цю вимогу були розширені можливості дістати освіту: адже нові актори на політичній сцені не могли бути неосвіченими масами, щоб брати участь у голосуванні, народні маси повинні хоч би знати букви. Масова освіта виявилася тісно пов’язаною з участю народу в політичному житті.

Ідеал суспільства рівних можливостей є іншим аспектом демократичної революції, який проявлявся в різних формах і у різний час у багатьох країнах. Оскільки вважається, що здобуття освіти – головний спосіб забезпечити висхідну соціальну мобільність, рівні соціальні можливості стали майже синонімом рівного доступу до освіти.

Другою найважливішою подією в історії сучасної освіти стала промислова революція. На ранніх етапах розвитку промисловості, коли технологія була примітивною, а робітники мали низьку кваліфікацію, не було потреб в освічених кадрах. Але розвиток промисловості в широких масштабах зажадав розширення системи освіти для підготовки кваліфікованих працівників, які могли б виконувати нові складніші види діяльності.

Третя важлива зміна, що сприяла розширенню системи навчання, була пов’язана з розвитком самого інституту освіти. Коли інститут зміцнює своє положення, утворюється група, об’єднана загальними законними інтересами, яка висуває свої вимоги до суспільства, наприклад, щодо підвищення свого престижу або матеріальної підтримки з боку держави. Освіта не є виключенням з цього правила.

Як соціальний інститут освіта формується в ХІХ столітті, коли з’являється масова школа. У ХХ столітті функція освіти постійно зростає, росте формальний рівень освіти населення. У розвинених країнах більша частина молоді закінчує середню школу (США – 86 % молоді, Японія – 94 %). Росте віддача від освіти. Приріст національного доходу за рахунок вкладення в сферу освіти досягає 40–50 %. Збільшується доля державних витрат на освіту. Для характеристики рівня вченості населення використовується такий показник як кількість студентів на 10 тис. населення. За цим показником лідирує Канада – 287, США – 257, Куба – 239. В Україні цей показник останніми роками зростає, якщо в 1985–86 навч. рр. на 10 тис. доводилося 167 студентів, то в 1997–98 навч. рр. – 219, 2000–01 навч. рр. – 259. Сьогодні в Україні чисельність студентів ВНЗ III–IV рівнів акредитації на 10 тис. населення складає 597 чоловік. Це відбувається за рахунок підвищення міри доступності освіти, розвитку сфери приватної освіти і розширення платної освіти у державних ВНЗ.

У цілому освіта покликана передавати від покоління до покоління цінності пануючої культури. Проте ці цінності змінюються, тому зміст освіти також зазнає зміни. Якщо в древніх Афінах головна увага приділялася витонченим мистецтвам, то в Древньому Римі головне місце займала підготовка воєначальників і державних діячів. У середні віки в Європі освіта концентрувалася на засвоєнні християнського вчення, в епоху Ренесансу знову спостерігався інтерес до літератури і мистецтва. У сучасних суспільствах в основному робиться натиск на вивченні природничонаукових дисциплін, а також велика увага приділяється розвитку особистості, тобто гуманізації освіти.

До кількості основних соціальних функцій освіти відносять такі:

· соціально-економічні, пов’язані з формуванням і розвитком інтелектуального, науково-технічного і кадрового потенціалу суспільства;

· соціально-політичні, реалізація яких дозволяє забезпечити безпеку суспільства у найширшому її розумінні, соціальний контроль, соціальну мобільність, стійкий розвиток суспільства, його інтернаціоналізацію і включеність у загальноцивілізаційні процеси;

· функції культуротворча – розвиток духовного життя суспільства, де вища школа виконує вирішальну функцію, бо вона не лише безпосередньо впливає на формування особистості, але і закладає в ній почуття соціальної відповідальності, дозволяє зберігати, розвивати і транслювати духовну спадщину.

При цьому необхідно відмітити, що взаємодія і переплетення названих вище функцій досить висока і має тенденцію до подальшого зростання. Так, у науковій літературі, найчастіше згадуються і такі функції освіти, як:

· Соціалізуюча. Залучення особистості до соціальних норм і цінностей суспільства.

· Інтеграційна. Залучаючи до єдиних цінностей, навчаючи певним нормам, освіта стимулює єдині дії, об’єднує людей.

· Соціальної мобільності. Освіта виступає каналом соціальної мобільності. Хоча у сучасному світі і зберігається нерівний доступ до освіти. Так, у США з сімей, що мають доходи нижче 10 тис. дол., до ВНЗ вступають 15, 4 % дітей, понад 50 тис. дол. – 53 %.

· Селекційна. Існує відбір в елітні навчальні заклади, їх подальше просування.

· Гуманістична. Усебічно розвиток особистості учня.

Виділяють також латентні функції освіти, до яких відносяться функція «няні» (освіта на якийсь час звільняє батьків від необхідності наглядати за дітьми), функція формування середовища спілкування, вища школа в нашому суспільстві виконує функцію деякої «камери схову».

Серед різноманітних цілей освіти виділяються три найбільш стійкі: інтенсивна, екстенсивна, продуктивна.

Екстенсивна мета освіти припускає передачу накопичених знань, досягнень культури, допомога учням у самовизначенні на цьому культурному базисі, задіюванні наявного потенціалу.

Інтенсивна мета освіти полягає в широкому і повному розвитку якостей учнів для формування у них готовності не лише засвоювати певні знання, але і постійно поглиблювати їх, розвивати творчий потенціал.

Продуктивна мета освіти припускає підготувати учнів до тих видів діяльності, якими їм належить займатися, і тій структурі зайнятості, яка склалася.

Відчутно змінилося середовище, в якому формується і функціонує освіта. Так, рівень розвитку людських ресурсів став ключовим у визначенні перспектив сучасного суспільства. На початку XXІ століття чітко позначилися основні тенденції освіти, до них можуть бути віднесені такі:

1. Криза освіти, що пов’язана із застарюванням структури і принципів організації сучасної системи освіти. Існуюча система сформована ще в ХІХ столітті і досі принципово не змінилася.

2. Глобалізація та інтернаціоналізація освіти виступають системними чинниками, що змінюють усі параметри соціальної структури суспільства; це характеристики не лише інститутів і норм, але і цінностей, стандартів. У травні 2005 року Україна приєдналася до Болонського процесу.

3. Орієнтація системи освіти на потреби інформаційного суспільства – поява дистанційного навчання, широке використання комп’ютерних технологій і мережевих ресурсів.

4. Виникнення нових методів організації системи освіти. Навчальні заклади більшості розвинених країн світу все частіше з навчально-наукових і культурних центрів, що фінансуються державою, перетворюються також на підприємства.

5. Розширення ініціативи, автономії у боротьбі з ієрархічною бюрократичною моделлю суспільства у цілях кращого задоволення потреб людини. Показово, що у кількох провідних західних державах у загальних витратах на вищу школу доля асигнувань, які йдуть на навчальну роботу, відносно зменшується, а витрати на дослідницькі програми ростуть і абсолютно, і відносно.

6. Академічна мобільність, яка якоюсь мірою входить у протиріччя з тенденцією автономізації ВНЗ, особливо в області змісту програм і реалізації навчального процесу.

7. Різке зростання пропонованих додаткових освітніх послуг, у тому числі у рамках безперервної післявузівської освіти.

8. Реформування освіти пов’язано із загостренням освітньої кризи, наростанням глобальних викликів і соціальних проблем, пошуком сучасніших принципів побудови та організації освітніх систем. Такий процес реформування освіти часто називають її модернізацією.

На тлі світових тенденцій розвитку освіти в Україні формуються і власні тренди. Так, можна спостерігати, що у професійній освіті йде процес перепрофілювання і зміни статусу навчальних закладів. Відкриваються коледжі, університети, академії, філії престижних ВНЗ. Все більше розширюється міжнародна співпраця навчальних закладів між різними країнами.

Основна ідея реформування – розвиток освіти на основі принципу безперервності, який передбачає постійне поповнення і оновлення знань людини, його духовне вдосконалення впродовж усього життя. Як основні напрями реформ у кінці XX – на початку XXI ст. були визначені такі:

· демократизація системи навчання і виховання;

· гуманітарізація і гуманізація процесу освіти;

· комп’ютеризація;

· інтернаціоналізація процесу освіти.

У той же час, зміни у системі освіти дозволяють визначити перспективи і темпи реформування його структури.

Це, по-перше, створення умов для здобуття якісної освіти населенням як в країні, так і за кордоном.

По-друге, оптимізація розміщення навчальних закладів усіх рівнів і східців на території країни, різноманітність освітніх програм, що пропонуються, спеціальностей, а також диференціація і диверсифікація освіти.

По-третє, виявлення перспективних напрямів освіти на основі програмування і планування ринку, перепрофілювання і створення нових видів освіти і типів навчальних закладів, що відповідають потребам економіки, соціальної сфери, і, звичайно ж, освітнім запитам населення країни.

По-четверте, орієнтація системи освіти на задоволення особистісних, соціальних, професійних, етнічних потреб населення.

По-п’яте, комерціалізація і розвиток мережі додаткової, у тому числі професійної освіти, а також розширення внутрішньофірмової підготовки і перепідготовки фахівців.

По-шосте, впровадження освітніх програм, що дозволяють здобувати освіту по частинах, чергуючи очну освіту з роботою і заочною (дистанційною) освітою, і виходити на отримання сертифіката впродовж певного часу.

І нарешті, оптимізація мережі навчальних закладів пов’язана з вирішенням проблем, які стосуються задоволення освітніх потреб дітей, що характеризуються спеціальними запитами (від обдарованих дітей до дітей із затримками у розумовому і фізичному розвитку).

Таким чином, освіта – це багатозначне соціальне явище, яке можна розглядати і як процес, і як результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок і розвитку особистості. Сучасна освіта: забезпечує функціонування суспільства як інформаційного, триває впродовж усього життя людини, має складну структуру, яка надає можливості сучасній людині здійснювати власноручно обрану освітню стратегію.

Завдання для самостійної роботи