Валютний курс та чинники,що впливають на нього.

Валютний курс— це співвідношення, по якому одна валюта обмінюється на іншу, або «ціна» грошової одиниці однієї країни, яка визначена в грошовій одиниці іншої країни.

Встановлення курсу називається котируванням валюти.

Розрізняють кон'юнктурні і структурні (довгострокові) чинники, які впливають на валютний курс.

Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової активності, політичної і військово-політичної обстановки, з чутками, припущеннями і прогнозами.

До довгострокових чинників можна віднести такі як: зростання національного доходу, темпи інфляції, стан платіжного балансу, різниця процентних ставок в різних країнах, діяльність валютних ринків і спекулятивні валютні операції, ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках, ступінь довіри до валюти на національному і світовому ринках, валютна політика, ступінь розвитку фондового ринку.

Білет №25

1.Еволюція форми грошей.

Історизм походження грошей відноситься і до форм, які вони можуть приймати. Спочатку гроші виступають як повноцінні, тобто мають внутрішню реальну вартість, адекватну вартості товару, який виконує функцію грошей, або вартості того матеріалу з якого гроші були виготовлені (наприклад, золота або срібла). Потім вони поступово перетворюються на неповноцінні, тобто гроші, які внутрішньої вартості не мають, а підтверджують свою вартість в обміні. Але час, за який гроші проходять відстань від пункту " А" до пункту " Б", тобто стають неповноцінними, - величезний. В цьому бігу часу, а також в економічних просторах (територіях, країнах), де гроші застосовуються, виникають різного роду змішані форми. При цьому бувало так, що в одних країнах використовувалися повноцінні (товарні) гроші, в інших — неповноцінні; але що ще цікавіше, — в одних і тих же країнах застосовувалися разом з повноцінними і неповноцінні монети (білонні), золоті і паперові гроші (наприклад, білети державних скарбниць). У змішані форми потрапляють паперові гроші, які виступають у формах:

а) розмінних банкнот;

б) білетів державних скарбниць;

в) білонної монети;

г) нерозмінних банкнот.

Групу неповноцінних грошей представляють кредитні гроші, які виступають у формі депозитних грошей (традиційні або чекові депозити і електронні депозити, а також квазігроші (векселя, чеки, довгострокові депозити), тобто специфічні грошові форми, в яких грошова суть значно ослаблена і відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм. Ці форми будуть розглянуті поступово, у наступних темах курсу.

2.Сутність валюти та валютних відносин

Поняття валюти широко застосовується в економічній літературі та практиці. Валюта обслуговує такий масштабний сектор економіки, як зовнішньоекономічні відносини. На їх основі функціонує валютний ринок, що є елементом грошового ринку, формуються такі високоефективні регулятивні інструменти, як валютний курс, платіжний баланс, золотовалютні резерви тощо. Валюта обслуговує функціонування світової економіки та інтеграцію до неї національних економік окремих країн.

Валюта – це будь-які грошові кошти, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов'язане із зовнішньоекономічними відносинами.

Валютні відносини – це сукупність економічних відносин, що виникають у процесі кредитно-грошових і розрахунково-кредитних відносин у міжнародній сфері. їх функціонування передбачає такі компоненти

Залежно від економічного призначення валютних платежів у валютних відносинах можна виокремити такі складові:

– міжнародні розрахунки за зовнішньоторговельними операціями;

– одержання і погашення різних видів міжнародних позичок;

– переміщення валюти при здійсненні зовнішніх інвестицій;

– переміщення валюти при наданні економічної і технічної допомоги;

– операції з купівлі-продажу валюти на внутрішньому і зовнішньому валютних ринках.

Розвиток валютних відносин можливий за наявності особливого ринку, на якому можна вільно купувати або продавати валюту. Такий ринок називається валютним.

Валюта класифікується за кількома критеріями.

Національна валюта виражена в грошах, що емітуються національною банківською системою. Іноземна валюта виражена в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн. Колективна валюта виражена в особливих міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами.

За своєю природою колективні валюти не мають внутрішньої вартості і є умовними рахунковими грошовими одиницями. Вони не існують у матеріальній формі, тобто у вигляді банкнот або монет, а значаться у формі записів на банківських рахунках, у тому числі в пам'яті ЕОМ. У теоретичному плані колективні валюти перебувають у більш вигідному становищі, ніж ключові валюти національного характеру. Обсяги емісії колективних валют зручніше пов'язати з потребами міжнародного платіжного обігу в ліквідних активах, їх курс технічно простіше стабілізувати, наприклад, шляхом його обґрунтування відразу на декількох курсах національних валют, що сприятиме значному обмеженню амплітуди його коливання порівняно з національними валютами, що лежать в його основі.

Нині найбільш відомі дві колективні валюти: СПЗ (спеціальні права запозичення), запроваджена в міжнародний обіг МВФ, та евро, що введене в обіг у 2002 р. та запроваджене 11 країнами Західної Європи.

Білет № 26

1.Походження та сутність грошей.

На стадії виникнення товарного виробництва обмін був рідкісним і випадковим. Досить рідко общини обмінювали свої вироби на інші. Але з розвитком поділу праці, підвищенням її ефективності кількість продукції збільшувалась і обмін ставав частішим, а згодом і регулярним. Він набував характеру ділових господарських стосунків. І коли в обмін стали систематично надходити у великих кількостях продукти праці, виникли певні труднощі, бо потреби обох учасників цього процесу збігалися рідко.

Такі труднощі обумовили стихійне виділення одного товару, на який обмінювались інші товари. У науці він отримав назву загального еквівалента, У різних країнах таким еквівалентом були різні товари: слонова кістка, шкіра, худоба, сіль та інші — переважно ті, які можна було швидше обміняти на інший товар.

Але коли обмін ставав масовим, такий еквівалент не вирішував проблеми. Бо товари, які служили засобом обміну, повинні були весь час перебувати в обігу і обслуговувати акти купівлі-продажу. Вони швидко зношувались і втрачали свою вартість. Крім цього, могли бути інші труднощі. Кожен регіон міг мати свій еквівалент. Розвиток обміну призводить до того, що роль загального еквівалента поступово закріплюється за металами — бронзою, залізом, а потім за сріблом і золотом. Так з'являється грошова форма вираження вартості. Вона відрізняється від попередньої тим, що роль загального еквівалента міцно закріплюється за одним товаром — золотом, яке стає справжніми грішми. Воно було для цього найбільш придатне — досить тверде, тугоплавке, кислототривке,, легко ділиться на частини, трудомістке і тому має високу вартість.

Отже, гроші виникли в процесі розвитку обміну внаслідок виділення з нього окремого товару, який виконував роль загального еквівалента. Вони виконують роль посередника у зв'язках між товаровиробниками і спрощують мінові операції.

Із появою грошей з'являється ціна. Вона визначає суму грошей, яку необхідно заплатити за товар. У різні часи в економічній літературі з'являлися різні теорії походження грошей. Одні вважали, що гроші — це результат угоди, домовленості між людьми. Другі доводили, що гроші впроваджуються державою як інструмент для вимірювання цін товарів. На думку третіх, золото і срібло є грішми за своєю природою. Насправді гроші не є результатом суб'єктивних дій людей чи державних органів. Вони виникли в процесі об'єктивного багатовікового розвитку обміну.

2.Основні засади антиінфляційної політики.

Антиінфляційна політика – це сукупність заходів держави, спрямованих на встановлення відповідності між темпами зростання грошової маси і темпами зростання реальних благ. Ці заходи можуть застосовуватись тільки для відкритої інфляції. Приховану необхідно спочатку перетворити на відкриту.

Негативні наслідки інфляції призводять до необхідності проводити певну економічну політику – ліквідувати інфляцію шляхом радикальних заходів чи пристосуватися до неї.

Антиінфляційна політика має два види:

- адаптивна політика (політика градуювання);

- активна політика (шокова терапія).

Градуалізм – економічна політика, направлена на поступове зниження інфляції за рахунок керування сукупним попитом без зміни зайнятості. Політика градуалізма є поступовою в заходах приборкання інфляції та передбачає зменшення виробництва до 2% впродовж десятиріччя.

Особливою формою боротьби з інфляцією є «шокова терапія», яку використовували такі країни як Польща та Ізраїль при галопуючій інфляції. Сутність її полягає у вільному ціноутворенні та стимулюванні ринкових відносин. Шокова терапія призводить до зниження добробуту населення на своєму початковому етапі, але при правильному використанні виправдовує себе. „Шоковою терапією” або політикою „холодного душа” є швидке зменшення інфляції на 2% за 2 роки, що зменшить ВНП на 10%. Більш м’яка антиінфляційна політика буде зменшувати ВНП на 5% впродовж 4 років.

Інфляція виникає через деформації на товарному та грошовому ринках, які викликають перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією. Тому антиінфляційна політика держави повинна включати два блоки:

- регулювання сукупного попиту;

- регулювання сукупної пропозиції.

Сформовано два напрямки антиінфляційної політики: кейнсіанське та монетаристське.

Ідею «контрольованої» інфляції шляхом втручання в платоспроможний попит вперше висунули представники кейнсіанської школи. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може впливати на розширення сукупного попиту, який призведе до зростання пропозиції без підвищення цін.

Ефективний попит повинен стати для підприємців зовнішньою стимулюючою силою. Ефективний попит уряд створює завдяки надання підприємствам державного заказу на товари та послуги. Це супроводжується збільшенням бюджетному дефіциту, який не повинен покриватися емісією грошей. Для його покриття Кейнс вважав доцільним використовувати державні запозичення. Другим важелем збільшення пропозиції товарів та послуг повинні бути додаткові інвестиції завдяки дешевому кредиту.

Отже при кейнсіанському підході в антиінфляційній політиці передбачається активна бюджетна політика – маніпулювання державними витратами та податками з метою впливу на сукупний попит.

Різновидністю кейнсіанського типу антиінфляційної політики є приборкання інфляції на основі економічного закону, відкритого англійським економістом А.Філліпсом (крива Філліпса). Згідно з цим законом у межах економічних циклів існує жорстка обернена залежність між рівнем безробіття та рівнем інфляції.

Якщо крива Філліпса залишається незмінною, то перед урядом стає дилема. Політика стимулювання сукупного попиту та зниження безробіття буде одночасно генерувати високий рівень інфляції. І навпаки, політика зниження рівня інфляції може бути досягнута тільки ціною збільшення безробіття та втратою обсягів ВВП. Залишається визначити «вірний» рівень сукупного попиту, який дає найкращу макроекономічну ситуацію: повна зайнятість та стабільний рівень цін. Уряд може вибирати з усіх можливих варіантів співвідношення інфляції та безробіття той, який є оптимальним для конкретної соціально-економічної та політичної ситуації.

Між макроекономічними змінними – ростом ВВП, безробіттям та інфляцією – існує взаємозалежність. Держава може маніпулювати сукупним попитом для вибору визначеної комбінації між безробіттям та інфляцією.

Для цього потрібно визначити співвідношення втрат та результатів для боротьби з інфляцією. Вважається, що для зниження інфляції на 1% треба пожертвувати 5% річного ВВП.

Головний недолік кейнсіанської ідеї регульованої інфляції вбачався в тому, що кейнсіанці не враховували у своїх оцінках заходів уряду свідому реакцію економічних агентів на майбутню інфляцію – інфляційні очікування, які могли прискорити їнфляцію до галопуючого рівня.

На початку 70-х років інфляція прийняла гострі форми, в окремих країнах вона перерослі в гіперінфляцію. В цих умовах треба було шукати вихід з такого положення. Політика контрольованої інфляції зазнала краху і змінилася новою ідеєю щодо регулювання інфляції, яка дістала назву антиінфляційної політики. Антиінфляційна політика, яку проголошують прихильники теорії грошової інфляції(монетаристи), полягає в тому, щоб зменшити кількість грошової маси в обігу.

Нова течія, яка пропонувала більш радикальний спосіб боротьби з інфляцією, одержала назву монетаризм. Основник монетаризму Мільтон Фрідмен. Реалізація цієї програми дозволила країні за 6 місяців не тільки вийти з кризи, а й здійснити підйом, який продовжувався 11 років. М.Фрідмен вважав, що інфляція є чисто грошовим явищем та провокується неграмотним втручанням держави у хід економічних процесів. На відміну від кейнсіанців, монетаристи акцентували увагу на стимулюванні сукупної пропозиції, але не за рахунок збільшення дефіциту бюджету та додаткових інвестицій. З цією метою вони пропонували стимулювати малий та середній бізнес, приток капіталу, розумну приватизацію. Самим сильним наступом на інфляцію монетаристи вважають обмеження сукупного попиту – зменшення грошей у населення, заморожування зарплати та цін, введення дорогого кредиту, проведення конфіскаційних реформ.

Білет №27

1.Раціоналістична концепція грошей.

Своєю загадковістю дії гроші та їх походження завжди хвилювали думки людей. Гроші виникли так давно, що й на сьогодні цей процес викликає чисельні перекази і легенди, а також породжує багато нерозв´ язаних запитань у економіці й політиці, теорії та практиці організації функціонування грошово-кредитної сфери. Численні спроби впродовж усього періоду з часу виникнення економічної теорії і до сучасності дати вичерпну відповідь на всі загадкові запитання умовно можна поділити на два теоретичні напрямки: раціоналістичну концепцію походження грошей та еволюційну.

Послідовники раціоналістичної концепції пояснювали появу грошей наслідком домовленості, угоди між людьми з метою спрощення і полегшення процедури обміну товарів. Її теоретичне обґрунтування здійснив ще Аристотель (IV ст. до н.е.) у праці «Нікомахова етика». Він писав: «Все, що бере участь у обміні, має бути якимось чином співставленим... за загальною домовленістю з’явилася монета... Від того й ім´ я її, що вона існує не в природі, а за домовленістю». Для здійснення обміну «має існувати якась одиниця (виміру), при чому (обґрунтована) на умовності».

В наступні історичні епохи раціоналістична концепція походження грошей законодавчо була закріплена в нормах античного й середньовічного права. Карбування монет на честь приходу до влади коронованої особи римським правом так і проголошувалося, що гроші та їх вартість декретує імператор. Ідея про гроші як витвір домовленості («раціо» - розум) переважала аж до кінця XVIII ст., коли вагомі досягнення археологічної науки розвінчали її постулати. Водночас суб´ єктивно-психологічний підхід до тлумачення походження грошей з позицій раціоналістичної концепції має місце у деяких працях і сучасних економістів. Зокрема, у підручнику П. Самуельсона «Економіка» стверджується, що гроші є штучною соціальною умовністю. Інший лауреат Нобелівської премії, американський вчений Дж. Гелбрейт гроші розглядає як наслідок угоди між людьми про закріплення грошової функції за коштовними металами.

Проте домовленість між людьми надто невагома, щоб стати підставою виникнення і функціонування грошей. Помилкове положення про те, що «монета існує не в природі, а встановлена людьми, тому їм під силу змінити її або вилучити з обігу» було використане представниками школи меркантилізму не тільки для заперечення товарної природи походження грошей, а й для обґрунтування відсутності зв´ язку між грошима і коштовними металами. Водночас наукові відкриття поступово нагромадили значні матеріально-речові надбання, які дозволили відкинути ненаукові концепції походження грошей та розробити еволюційну концепцію.

2.Сутність, причини та закономірності розвитку інфляції.

Інфляція – це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті, що виявляє себе через зростання цін.

Інфляція є важливим чинником, який визначає внутрішню фінансову рівновагу в соціально-економічній системі й рівень життя населення.

По-перше, вона враховується під час складання економічних програм на мікро- та макрорівнях.

По-друге, з нею пов’язані соціальні питання та індексація пенсій та допомог, зростання заробітної плати та стипендій.

По-третє, інфляція впливає на визначення процентних ставок, облікової ставки НБУ.

По-четверте, вона впливає на взаємовідносини з міжнародними фінансовими організаціями, які надають великого значення рівню інфляції та виконанню зобов’язань щодо його зниження.

У сучасному світі інфляція носить хронічний, всеохоплюючий характер, зумовлений не тільки грошовими, але й не грошовими факторами. Відмінності спостерігаються лише в рівнях інфляції, її причинах та наслідках.

У західних країнах інфляція стала практично невід’ємною частиною ринкової системи господарювання. Світова економічна практика свідчить. Що певний рівень інфляції може виконувати стимулюючу функцію щодо економічного зростання.

Закономірності інфляційного процесу. Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на кілька стадій. Відрізняються ці стадії співвідношенням темпів зростання пропозиції грошей і темпів їх знецінення.

На першій стадії темпи зростання пропозиції грошей випереджають знецінення грошей, причому це випереджання поступово зменшується, наближаючись до вирівнювання. Таке співвідношення і його тенденція зумовлюються кількома причинами. Одна з них полягає в тому, що надмірна пропозиція грошей поглинається оборотом за рахунок уповільнення їх обігу. Суб’­єкти ринку певний час не відчувають надмірності в обігу грошей і використовують їх для нагромадження чи зберігання. Це тимчасово відволікає зайві гроші з обігу, послаблює інфляційний тиск на товарні ціни, і вони певний час залишаються незмінними чи підвищуються повільніше, ніж зростає маса грошей.

Указані процеси зумовлюють ще один чинник послаблення інфляційних наслідків надмірної емісії. Зростання грошових нагромаджень і зберігань у період, коли не виявилася тенденція до знецінення грошей, посилює стимули активізації підприємництва, товарно-грошових відносин, підвищення продуктивності праці, що призводить до розширення виробництва та реалізації товарів і поліпшення співвідношення між попитом і пропозицією на товарних ринках.

На другій стадії інфляції темпи знецінення грошей випереджають темпи зростання їх пропозиції. Це зумовлюється такими чинниками:

— у певний момент власники грошових нагромаджень починають розуміти їх надмірність і пред’являють на ринок для купівлі товарів. Це прискорює швидкість руху грошей у поточному обігу та збільшує платоспроможний попит порівняно з поточною емісією;

— одночасно зменшується відплив у нагромадження нових пропозицій грошей, унаслідок чого ще більше зростає швидкість обігу всієї грошової маси;

— виникають і швидко поширюються бартерні операції, звужуючи товарну основу грошової маси в обігу;

— знецінення грошей призводить до відпливу робочої сили зі сфери виробництва у сферу спекулятивного обміну, що зумовлює падіння виробництва і товарообороту, через що зменшується попит на гроші.

Питання щодо причин інфляції є найбільш дискусійним. Це можна пояснити не тільки значною можливістю чинників, що спричиняють тиск на ціни, а й досить складними і різноскерованими соціально-економічними і політичними наслідками інфляції.

Об’єктивне з’ясування причин інфляції має важливе значення для правильного з’ясування самої її сутності, а також для розроблення ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована на подолання причин інфляції.

Розрізняють внутрішні і зовнішні чинники інфляції.

Зовнішні причини інфляції:

- Світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна);

- Нелегальний експорт золота, валюти;

- Скорочення надходження від зовнішньої торгівлі;

- Від’ємне сальдо зовнішньо-торгівельного й платіжного балансів.

Внутрішні причини інфляції:

1. Грошові причини:

- дефіцит бюджету;

- зростання державного боргу;

- надмірна емісія грошей;

- збільшення кредитних знарядь обігу внаслідок розширення кредитної системи;

- збільшення швидкості обігу грошей.

2. Не грошові причини:

- порушення диспропорцій господарства;

- циклічний розвиток господарства;

- монополізація виробництва;

- незбалансованість інвестицій;

- державно-монополістичне ціноутворення;

- кредитна емісія;

- нестабільність соціально-економічної ситуації в державі.

Отже, інфляція як багатофакторний процес – це прояв диспропорційності у розвитку суспільного відтворення, що обумовлено порушенням закону грошового обігу. Таким чином, глибинні причини інфляції криються як в сфері обігу, так і у сфері виробництва і дуже часто обумовлюються економічними і політичними відносинами у країні.

Білет № 28

1.Операції та ресурси комерційних банків.

Комерційні банки, як правило, розглядаються у двох аспектах - широкому та вузькому:

- у широкому розумінні комерційний банк - це будь-який банк, що функціонує на другому після центрального банку рівні банківської системи;

-у вузькому розумінні комерційний банк - це банк, який виконує певний набір базових банківських операцій та єдиною метою якого є одержання максимального прибутку. Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що комерційний банк - це установа, функцією якої є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

До базових банківських операцій належать 16 операцій, які й визнача­ють банк як фінансову установу (ст. 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи: - пасивні операції; - активні операції; - послуги. За рахунок пасивних операцій формуються ресурси комерційного банку, які необхідні йому понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, підтримання ліквідності на належному рівні та отримання запланованого доходу. Акумульовані в результаті пасивних операцій грошові кошти складають переважну частину ресурсів банку, що визначає важливу роль цих операцій в його діяльності. Пасивні операції включають: залучення коштів юридичних осіб та вкладів населення; отримання кредитів від комерційних банків та центрального банку; випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань. Результати пасивних операцій відображаються в пасиві балансу банку.
Активні операції – це розміщення банком власних та залучених коштів з метою отримання прибутку. До активних операцій належать: надання кредитів юридичним та фізичним особам, вкладення в цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів (придбання приміщень, обладнання тощо). Результати активних операцій відображаються в активі балансу банку. Активні операції тісно пов’язані з пасивними операціями. Комерційний банк, розміщуючи грошові кошти в активи, постійно стежить, щоб частина коштів знаходилась у вигляді обов’язкових та вільних резервів і терміни вкладень в активи відповідали термінам залучення коштів в пасиви. Крім того, кредитні операції банків призводять до появи додаткових коштів в пасивах. Все це вимагає від банку управління активами та пасивами в їх взаємозв’язку як єдиним комплексом банківської діяльності. Крім операцій, пов’язаних з формуванням банківських пасивів та активів, комерційні банки займаються і іншими видами діяльності, які дістали назву банківських послуг. До банківських послуг належать: розрахункові, касові, трастові (довірчі), посередницькі, консультаційні та інші. Істотною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банку не потрібні додаткові ресурси. Свою діяльність щодо надання послуг банк здійснює як правило у процесі проведення пасивних і активних операцій. Доходи від послуг банки отримають не у вигляді відсотків, а у формі комісійних виплат. Банківські послуги приносять банку стабільний дохід і є практично безризиковим видом діяльності. За способом відображення у балансі операції комерційних банків поділяються на: - активні (вкладення коштів); - пасивні (залучення ресурсів); -позабалансові (не відображають руху коштів, а тому до певного часу, тобто поки не відобразяться в доходах чи видатках банку, в балансі не значаться).

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків: а) принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку; б) принцип універсальності, коли будь-які обмеження щодо діяльності банків на грошовому ринку знімаються. У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються за певними ознаками: 1. За формою власності: -державні; -приватні;
-кооперативні. В Україні функціонують два державні банки: експортно-імпортний та ощадний. Решта банків є приватними і мають статус акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю. 2. За масштабами операцій: -роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів, невеликі за обсягом. При цьому потрібна розвинута інфраструктура);
-оптові. Обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні ресурси залучають на фінансовому ринку. ^ 3. За територіальним охопленням: -міжнародні; -регіональні;
-банки, що ведуть діяльність у національному масштабі (колишні спеціалізовані банки). 4. За колом виконуваних операцій: -спеціалізовані;
-універсальні. Спеціалізовані банки обмежують свою діяльність невеликим колом операцій або функціонують у вузькому секторі ринку, або обслуговують окремі галузі економіки (ощадні, іпотечні, банки споживчого кредиту, банки підтримки, гарантійні, розрахункові (клірингові) банки або палати). Універсальні банки виконують широкий спектр банківських операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. В Україні більшість банків універсальні, їм заборонено здійснювати діяльність лише в сфері торгівлі, матеріального виробництва і страху­вання. Крім функціональної, виділяють галузеву і регіональну спеціалізації банків. 5. За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на акціонерні товариства відкритого і закритого типу та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських товариств регламентуються Законом України «Про господарські товариства» від 16.12.93. 6. За наявністю мережі філій або безфілійні.

2.Валютний ринок та механізм його функціонування.

Валютний ринок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

З організаційного погляду валютний ринок - це система валютних бірж, комерційних банків та інших установ, що реалізують угоди з купівлі-продажу іноземної валюти. На практиці це означає поділ валютного ринку на два основні сегменти - біржовий та позабіржовий. Позабіржовий сегмент валютного ринку ще називають міжбанківським.

Біржовий ринок - це організаційно оформлений і постійно функціонуючий валютний ринок у вигляді валютної біржі. Валютна біржа - це підприємство, що організовує торги іноземною валютою та цінними паперами, вартість яких визначається в іноземній валюті.

Позабіржовий ринок - це сукупність операцій з обміну іноземної валюти, що здійснюється банками та іншими фінансовими установами без участі посередників. З організаційного погляду взаємодія між учасниками позабіржового валютного ринку - дилерами - забезпечується телефоном, телефаксом, та комп'ютерними мережами. Перевагами позабіржового валютного ринку є порівняно низька собівартість затрат на здійснення операцій з обміну іноземних валют, а також вища швидкість розрахунків. Зважаючи на це, обсяг операцій з обміну іноземних валют на міжбанківському ринку становить близько 90 %.

Ринок двоярусний — валютний ринок з подвійним режимом, на якому один курс валюти є вільним і залежить від дії ринкових сил, а інший — регулюється урядом способом інтервенцій чи контролю.

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну поставку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Білет № 29

1.Позичковий відсоток, його сутність та основні види.

Позичковий процент або процент за кредит – це плата, яку отримує кредитор

від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

Джерелом сплати позичкового процента є прибуток, який одержує підприємець у процесі продуктивного використання позиченого капіталу. Прибуток розподіляється між суб’єктами кредитних відносин: кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит; позичальник отримує підприємницький дохід у вигляді прибутку на позичений капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.

Фіксована та плаваюча ставки

Залежно від того, чи змінюється ставка протягом часу, виділяють фіксовану і плаваючу процентні ставки:

Фіксована процентна ставка - постійна, встановлюється на певний термін і не залежить від будь-яких обставин

Плаваюча процентна ставка підлягає періодичному перегляду. Зміна ставки здійснюється на підставі коливань тих чи інших показників. Класичним прикладом таких показників є Лондонська міжбанківська ставка пропозиції (LIBOR, середньозважена ставка на лондонському міжбанківському ринку кредитних ресурсів). Відповідно плаваюча ставка LIBOR +5% буде означати, що номінальна величина процентної ставки на 5% вище ставки LIBOR.

Декурсівна і антисипативна ставки

Залежно від часу виплати відсотків, існує два типи процентних ставок: - декурсівних ставка - відсоток виплачується в кінці разом з основною сумою кредиту; - антисипативного ставка - відсоток виплачується в момент надання кредиту (авансом) і визначається на підставі кінцевої суми боргу.

Реальна і номінальна ставки

Реальна процентна ставка - це процентна ставка, скоригована на інфляцію.

2.Основні показники ефективності діяльності банків.

Основним інформаційним джерелом для аналізу фінансових результатів є звіт про прибутки та збитки, комерційного банку.
Доходність комерційного банку - це сумарний позитивний результат його господарсько-фінансової та комерційної діяльності. За рахунок доходів банку покриваються всі його операційні витрати, формується прибуток, обсяг якого визначає рівень дивідендів, зростання капіталу, розвиток пасивних та активних операцій.
Доходність банку залежить, насамперед, від оптимальної структури, його балансу (активи і пасиви) та від цілеспрямованої роботи банківського персоналу. Важливими умовами забезпечення доходності банку є оптимізація структури доходів і витрат, визначення мінімально допустимої процентної маржі, виявлення тенденцій у доходності кредитних операцій, планування мінімальної доходної маржі для прогнозування орієнтованого рівня відсотків за активними і пасивними операціями. Доходність банківської діяльності залежить також від підтримки ліквідності, управління банківським ризиком та його мінімізації.
Для оцінки доходності банку використовують ряд коефіцієнтів:
- прибутковості комерційного банку;
- ефективності діяльності комерційного банку;
- ефективності діяльності працівників комерційного банку.
Двома найважливішими показниками аналізу прибутковості банку є дохід на активи та дохід на капітал.
Дохід на активи (%) = чистий прибуток / попередні загальні активи * 100%
За допомогою цього коефіцієнта визначають рівень рентабельності сукупних активів. Він застосовується при порівнянні прибутковості різних банків. Мінімальне значення коефіцієнта -0, 75%, максимальне - 1, 5%.
Дохід на капітал (%) = чистий прибуток / сплачений статутний капітал * 100%
Цей показник дає змогу визначити ефективність використання коштів власників комерційного банку. Його оптимальне значення - 10-20%.
Аналіз чистого спреду пов'язаний із процентною політикою банку, яка відображається у динаміці процентних ставок за активними й пасивними операціями. Мінімізувати процентний ризик дасть змогу узгоджена процентна політика за кредитними і депозитними операціями. Ступінь такої узгодженості характеризує чистий спред.
Чистий спред (%) = (проценти отримані / позики * 100%) -- (проценти сплачені /підпроцентні депозити * 100%)
Іншими словами, чистий спред - це різниця між процентними - отриманими і сплаченими - ставками. За його допомогою визначається необхідна мінімальна різниця між ставками за активними й пасивними операціями, яка дасть змогу банкові покращити витрати, але не принесе прибутку (мінімальне значення показника 0). Оптимальне значення чистого спреду - не менше 1, 25%.
Чиста процентна маржа слугує для покриття витрат банку і ризику, у тому числі інфляційного, створення прибутку, покриття договірних угод. Розраховують її за формулою:
Чиста процентна маржа (%) = (доходи від процентів -- витрати на проценти) / загальні активи * 100%
Цей коефіцієнт допомагає з'ясувати, чи може банк давати прибуток у вигляді доходу від процентної різниці як відсоток до середніх активів. Оптимальним значенням даного показника є 4, 5%.
Інший операційний дохід на загальні активи (%) = інший операційний дохід / середні загальні активи * 100%
Цей коефіцієнт висвітлює ступінь залежності банку від непроцентних доходів. Його зростання може свідчити про рівень диверсифікації у платні фінансові послуги чи нездорове прагнення одержати спекулятивний прибуток, аби замаскувати недостатність основного банківського доходу від процентів.
Чистий операційний дохід на загальні активи (%) = (чистий процентний дохід + інший операційний дохід) / середні загальні активи * 100% Чиста операційна чи посередницька маржа (%) = (дохід на дохідні активи + відповідна комісія) / середні загальні активи * 100% - витрати на проценти / усі пасиви, що фінансуються * 100%
Оскільки оплата праці є найголовнішою складовою непроцентних видатків банку, то продуктивність праці співробітників, яку вимірюють з урахуванням чисельності штату і витрат на його утримання, може свідчити про ефективність роботи самої установи. Однак продуктивність роботи потрібно оцінювати, зважаючи на той факт, що у поточний період економія на зарплаті (шляхом її значного зниження або скорочення чисельності працівників) може призвести до погіршення якості й послаблення мотивації до роботи, а з часом до зниження ефективності роботи банку.
Чистий дохід на одного працівника = прибуток після оподаткування / загальна чисельність працівників
Чистий дохід до витрат на утримання персоналу = прибуток після оподаткування / витрати на утримання працівників

Білет № 30

1.МВФ та напрями його співпраці з Україною.

Міжнародний валютний фонд, МВФ — спеціальне агентство Організації

Об'єднаних Націй (ООН), засноване 29-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Має 188 країн-членів.

МВФ було створено 27 грудня 1945 року після підписання 29-ма державами угоди, розробленої на Конференції ООН з валютно-фінансових питань 22 липня 1944 року. В 1947 році фонд розпочав свою діяльність і став органічною частиною Бретон-Вудської валютної системи.

МВФ є інституційною основою сучасної світової валютної системи. Кожна країна-член вносить свою частку у фонд відповідно до економічного потенціалу, в свою чергу кожна з цих країн має право позичати гроші у фонду в разі виникнення проблем з платіжним балансом. Резервними валютами МВФ є долар США, євро, британський фунт та японська єна, китайский юань.

Штаб-квартира МВФ знаходиться в м. Вашингтон, США. Поточним головою фонду є Крістін Лагард.

Основні функції МВФ: сприяння міжнародній співпраці в грошовій політиці;

розширення світової торгівлі; кредитування; стабілізація грошових обмінних курсів.

Критика щодо МВФ полягає у наступному:

- Зависокі відсоткові ставки за якими надаються кредити. Завдяки цьому чимало країн потрапляють у «Боргову яму».

- Відсутність будь-якої відповідальності за неправильні рішення.

- Безпосередня підконтрольність владі США.

- Втручання у внутрішню політику держав.

- Надання коштів за кредитами «не у ті галузі виробництва» держави.

Україна подала заяву про вступ до МВФ одразу після проголошення незалежності. Дану заяву було розглянуто Виконавчою Радою МВФ, і експерти за дорученням Директорату Фонду почали вивчати соціально-економічну ситуацію в Україні та перспективи розвитку її економіки. У результаті згідно з Резолюцією про членство, з вересня 1992 р. Україна отримала статус члена МВФ.

Приєднавшись до МВФ, Україна взяла на себе такі зобов’язання:

- здійснити лібералізацію цін, перейти на режим ринкового ціноутворення, зняти валютні обмеження і обмеження із зовнішньоекономічної діяльності;

- здійснити приватизацію, структурну та інституціональну перебудову економіки, стати на шлях створення ринкової системи;

- здійснити реформи макроекономічної стабілізації, стримати інфляцію, ліквідувати бюджетний дефіцит і дефіцит платіжного балансу, стабілізувати національну грошову одиницю.