Мета і завдання виховання. Основні теорії виховання.

Виховання як цілеспрямований процес завжди підпорядковане конкретній меті.

Мета виховання – сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об’єктивний характер і узагальнено виражає ідеал людини. Вона об’єктивно відображає вимоги конкретного суспільства. З розвитком суспільства змінюється і мета виховання. Актуальність мети і завдань виховання підкреслював К. Ушинський: «Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності… Ось чому, ввіряючи вихованню чисті і вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно привело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це питання ясної і конкретної відповіді». Програмою людської особи, людського характеру вважав виховання український педагог Антон Макаренко.

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє впродовж століть, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія - ідеал фізичної та морально досконалості). В епоху відродження в педагогічних поглядах французьких письменників, педагогів-гуманістів Франсуа Рабле(1494-1553) і Мішеля Монтеня (1533—1592). Ф. Рабле про­пагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі слід вивчати мови, математи­ку. астрономію, природознавство, історію, право. Важливою складовою всебічного розвитку він вважав мислення.[13]

М. Монтень передусім позитивно оцінював в античному вихованні його різнобічність. Серед складників всебічного розвитку особистості він виокремлював розумовий розвиток, моральне і фізичне виховання.

Ідеї всебічного розвитку особистості предметніше висвітлюються у працях соціалістів-утопістів: англійських фі­лософів Томаса Мора (1478-1535), Роберта Оуена (1771—1858), італійського філософа Томаса Кампанелли (1568— 1639), французьких мислителів Клода-Анрі Сен-Сімона (1760-1825), Франсуа-Марі-Шарля Фур’є (1772—1837). Вони уявляли всебічний розвиток як процес поєднання нав­чання з працею, в якому беруть участь усі члени суспільс­тва. Німецький філософ Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776— 1841) метою виховання проголошував розвиток різнобічних інтересів, спрямованих на гармонійний розвиток усіх здіб­ностей дитини. За Гербартом, створювана у процесі вихо­вання гармонія здібностей особистості підпорядкована ви­щому ідеалу — підготовці «доброчесної» людини. Ідеал доб­рочесності як мета виховання був ідеалом «доброчесного» німецького бюргера, здатного пристосовуватися до існуючо­го суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.[14].

«Педагогічна система кожної історичної епохи, — за словами сучасного вітчизняного вченого Михайла Стельмаховича, — висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті су­спільства вносять відповідні корективи у виховний ідеалу. То ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал національного родинно-громадсько шкільного виховання в Українській державі». Програмою людської особи, людського характеру вважав виховання український педагог Антон Макаренко.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично скла­лася система виховання, що ґрунтувалося на національних рисах і самобутності українського народу, але трива­лий час вона нехтувалась і заборонялася. Нині, спираю­чись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід Укра­їни до ринкових відносим, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі — український виховний ідеал.

Національне виховання — передавання молодому поколінню со­ціального досвіду, багатства духовної культури народу, його націо­нальної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина своєї країни (націо­нальної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, худож­ньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Поняття «національне виховання» охоплює всі особли­вості виховання загалом. Воно рівнозначне державному, яке є вужчим, одиничним щодо виховання як загального поняття. Однак у жодній країні світу не існує виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну націо­нально-державну форму і спрямоване на формування грома­дянина конкретної держави, яка не може бути безнаціо­нальною. Національне виховання найбільше відповідає по­требам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу передбачає на­дання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культу­ри, формування власної гідності й через пізнання власної історико - культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв’язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська суверенна дер­жава охороняє національні права всіх громадян України.

Сучасна національна система виховання покликана пере­дати підростаючому поколінню, а саме молодшим школярам все багатство генетичного ко­ду народу, його мову, національний характер, своєрідність світовідчуття і світосприймання, національний спосіб мис­лення і на цій основі формувати соціально значущі особистісні риси громадянина України, які включають в себе націо­нальну свідомість, глибоку духовність, трудову активність, морально-етичну, фізичну, екологічну й правову культуру.[18].

Зміст виховання повинен наповнюватися національни­ми духовними цінностями, до яких належать народний світогляд, мораль, естетика, психологія, національний характер і темперамент, самосвідомість, спосіб мислення, існування тощо. Це сприятиме етнізації виховного процесу молоді, формуванню національно свідомих громадян.

Мета національного виховання грунтується на запитах суспільства і спрямована на підготовку свідомих громадян.

У вихованні підростаючого покоління беруть участь не тільки школа, позашкільні виховні установи, сім'я. На дитину впливають й інші фактори, які можуть і не узгоджуватись іх соціальним замовленням. це актуалізує завдання школи координувати зміст мети виховних інституцій, знаходити можливості для її взаємодоповнення.

Особнстісно орієнтований підхід до виховної роботи зумовлює необхідність пошуків індивідуальних програм формування особистості з урахуванням її можливостей, нахилів, потреб, здібностей.

Мета національного виховання ґрунтується на націо­нальних особливостях, ментальності народу. Її формулювання повинно враховувати зміни в суспільстві, орієнтува­ти підростаюче покоління на явища майбутнього, форму­вати потрібні для цього якості особистості (наприклад, здатність до економічного і екологічного виживання).

Зміст мети виховання має враховувати перспективи роз­витку особистості. Працюючи, наприклад, з молодшими шко­лярами, вчитель повинен готувати їх до дорослого життя.

«Перебудова життя, — пише сучасний український пе­дагог Омелян Вишневський, — а в царині освіти — навчаль­но-виховного процесу — це передусім перехід до віри в інші ідеали, а відтак і до життя, зорієнтованого на них. Ідеал — це вічний, досконалий, але недосяжний взірець, Він є стимулом для особистої і громадянської діяльності, він живить наше буття, зміцнює моральні устої, підтримує сумління. Сила ідеалу — нездоланна, а тому «ідеалісти» легко переносять труднощі буденного життя».[18].

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунку між людьми, що грунтуються на розумінні мети життя.

Формування ідеалу залежить від виховання, умов життя і діяльності людини, від особливостей власного дос­віду. Ідеали школярів різного віку різняться за змістом, структурою і дієвістю.

Зміст ідеалу — якості особистості, конкретні постаті, які учень вважає ідеальними.

Струк­тура ідеалу — рівень його узагальненості, тобто чи ідея лом є конкретна людина, чи сукупність рис окремих лю­дей, узагальнених в одному образі.

Дієвість ідеалу - сту­пінь його впливу на поведінку та особистість учня.