Основи правової поведінки та юридична відповідальність

Правове мислення та правова поведінка; види правової поведінки; правомірна поведінка; види протиправної поведінки; правопорушення та його ознаки; склад правопорушення; види правопорушень; юридична відповідальність та її види; ретроспективна юридична відповідальність; підстави притягнення до юридичної відповідальності; звільнення від юридичної відповідальності

§ 1. Правове мислення та його значення для правової поведінки

Правове мислення — це процес опосередкованого та узагаль­неного відображення правових явищ в їхніх істотних властиво­стях, зв'язках і стосунках. Людина може пізнавати навколишній світ з допомогою відчуттів і безпосереднього сприйняття різноманітних предметів і явищ. Якщо ж якості явища недоступ­ні для споглядання, пізнання їх можливе тільки через мислен­ня. До таких явищ і належить право.

Ознаками правового мислення є: а) розумове пізнання право­вих явищ і зв'язків між ними; б) правові явища у відображенні людини виступають в узагальненій формі; в) воно відображає найсуттєвіші властивості правових явищ, без яких право існувати не може; г) це евристична діяльність людського мозку з відшукання найхарактерніших властивостей, що вимагає від мислячого значних практичних знань, умінь і навичок, здатності орієнтуватись у проблемних ситуаціях; ґ) велика роль при цьо­му належить мотивації (наявності правових потреб, інтересів і прагнень) та волі людини в досягненні поставленої мети.

6*

164

Глава 6

Основи правової поведінки та юридична відповідальність

165

Щоб пізнати правові явища і зв'язки між ними, людині по­трібно зрозуміти сутність та соціальне призначення таких явищ, уявити їх зміст та характерні якості і риси, абстрагуватися від безлічі конкретних життєвих ситуацій. Шляхом мислення по­трібно створити ідеальний зразок того чи іншого правового яви­ща, наприклад, поняття, принципів, функцій, форми права чи механізму правового регулювання. Маючи перед собою такий ідеальний зразок, потрібно в уяві намалювати різні можливі зв'язки правових явищ між собою.

Отже, пізнання правових явищ і зв'язків між ними потребує здійснення складних процесів діяльності головного мозку лю­дини та їх відображення.

Відображені людиною шляхом мислення правові явища ви­ступають в узагальненій формі. Така форма може характеризу­ватися внутрішньою будовою і зовнішнім виразом. Зовнішній вияв її втілюється у правовій поведінці.

Завдяки правовому мисленню відображаються найсуттєвіші властивості правових явищ, без яких право існувати не може. Серед них: нормативність, загальний характер, обов'язковість для усіх суб'єктів права, формальна визначеність у певних дже­релах, що носять письмовий характер тощо.

Суб'єкт правового мислення знаходиться у постійному по­шуку. Його мозок спрямований на відкриття і відшукання найхарактерніших властивостей правових явищ. Це вимагає значних практичних знань, умінь і навичок, здатності орієнту­ватись у проблемних ситуаціях, уміння логічно розставити усе по своїх місцях. Для цього від суб'єкта вимагається усвідомлен­ня своїх вчинків, наявність певного віку, деякі інші якості¹. На­приклад, людина, визнана в установленому порядку недієздат­ною, не може бути суб'єктом правового мислення тому, що вона не розуміє характеру своїх вчинків і не може керувати ними.

Здійснюється правове мислення з певних мотивів (наявності правових потреб, інтересів і прагнень). Наприклад, особа, що вирішила вкрасти чужу річ, діє з корисливих мотивів. Особа

' Особливе значення для юриста має оволодіння логікою. Вона фор­мує логічну культуру правознавця, допомагає знаходити помилки у мірку­ваннях, надає можливість їх спростовувати. Знання логіки допомагає в тлумаченні законів, створенні певних моделей правових знань і проблем (див.: Хоменко І. В. Логіка для юристів. - С 17-22).

прагне досягти певної мети і заради цього здійснює певні воль­ові дії. Мета, якої хоче досягти суб'єкт мислення, повинна охоп­люватися свідомістю цього суб'єкта.

Зовні правове мислення може виявлятись у правовій по­ведінці, і тільки тоді воно має соціальне значення.

§ 2. Поняття правової поведінки

Правова поведінка є різновидом соціальної поведінки люди­ни. У суспільних науках є чимало визначень цього поняття. Не розглядаючи їх, зазначимо, що в теорії права вирізняють кілька аспектів, а саме: поведінка включає деякі особливості діяльності та спілкування; поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини; поведінка має бути соціально значущою; явище мусить бути ви­явлене зовні та зафіксоване органами інших суб'єктів відчуття; поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.

Для глибшої характеристики правової поведінки тре^ба роз­глянути її об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Виходячи з наведе­ного вище, можна сформулювати такі ознаки правової поведінки:

а) соціальне значення поведінки;

б) перебування поведінки під контролем свідомості й волі
людини;

в) регламентованість поведінки правом;

г) підконтрольність поведінки державі;

ґ) здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки. Соціальне значення поведінки виявляється в наступному:

а) вона здійснюється соціальними суб'єктами;

б) реалізується у вигляді певної діяльності чи спілкування
людей;

в) завдяки поведінці внутрішній стан людини одержує
зовнішній прояв;

г) спрямована на реалізацію соціальних завдань та досягнен­
ня соціальної мети;

ґ) зовні спостерігається і сприймається органами чуття інших людей.

Для сприйняття поведінки як соціально-правової обов'язко­вою ознакою є її перебування під контролем свідомості й волі людини. Це означає, що людина повинна усвідомлювати харак-

Глава 6

тер своєї діяльності, тобто розуміти те, що вона робить чи не бажає робити. Таке розуміння можливе лише за наявності дієздатності людини. За індивіда, який не здатний усвідомлю­вати характер своїх дій, правову поведінку здійснюють його за­конні представники (батьки, опікуни тощо). Однак, усвідомлен­ня характеру соціальності поведінки не вичерпується лише її усвідомленням. Потрібен ще й вольовий характер поведінки, тобто людина повинна мати можливість керувати своїми діями чи бездіяльністю на власний розсуд з власної волі. Фізичне чи психічне обмеження волі людини може виключити соціальну значущість поведінки.

Соціальна поведінка перетворюється на правову лише тоді, коли вона регламентована діючим правом. Існує два аспекти перетворення соціальної поведінки на правову. По-перше, по­ведінка безпосередньо регламентується правом. По друге, це пра­во повинно діяти в просторі й часі та по колу осіб в момент здій­снення соціальної поведінки.

Зважуючи на те, що право завжди гарантується державою правова поведінка має контролюватися державою та її органа­ми і посадовими особами. Існують випадки, коли держава пере­дає свої функції контролю органам місцевого самоврядування чи об'єднанням громадян. У таких випадках правова поведінка буде знаходитися під контролем названих недержавних органів чи посадових осіб, однак, держава залишає верховенство конт­ролю за собою, наприклад, через судові органи.

Будь-яка правова поведінка тягне за собою юридичні на­слідки у вигляді заохочення чи примусу.

У теорії права розроблено також поняття механізму правової поведінки як сукупності засобів, з допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом.

Механізм правової поведінки містить: правові норми, що ре­гулюють поведінку людини; юридичні факти, з якими закон пов'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин; правовідносини як взаємозв'я­зок суб'єктів права та юридичні обов'язки; акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура. Вони взаємо-

Основи правової поведінки та юридична відповідальність 167

діють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому випадку правової поведінки.

Правова поведінка поділяється на правомірну і протиправну

§ 3. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана і до­пустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що вияв­ляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єк­тивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість, відповідність інтересам громадянського суспільства; гаранто-ваність і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів — юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права — додержання, виконання, використання, правозастосу-вання; за змістом правовідносин — здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву назовні — дія та бездіяльність; за способом детермінації — активна і пасивна; за способом формулювання в нормативних актах — прямо і побічно передбачена правовими нормами.

Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціально активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

Наприклад, соціально активна поведінка суб'єкта має місце тоді, коли особа не просто спостерігає за ситуацією, а активно втручається з метою недопущення розвитку протиправних дій. Наприклад, особа робить спробу затримати крадія і доставити його в відділ міліції.

Позитивною чи звичною поведінкою можна назвати дії осо­би щодо постійного дотримання правил дорожнього руху неза­лежно від наявності працівника Державної автомобільної інспекції (ДАІ).

Глава в

Конформістською є така поведінка особи, коли вона діє так, як це роблять інші. Наприклад, разом з іншими переходить на заборонений сигнал світлофора, тобто діє як і всі.

Маргінальною є поведінка під страхом відповідальності. Наприклад, особа не порушує правил дорожнього руху лише тому, що боїться працівника ДАІ, тощо.

Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усьо­го суспільства. Особи, що діють у межах активної і позитивної правомірної поведінки заохочуються з боку суспільства і дер­жави. Виховання правомірної поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової держави, її органів і посадових та службових осіб.

§ 4. Правопорушення:

поняття, причини і види

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характе­ризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Кожне правопорушення конк­ретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкту певний час, у певному місці. Правопору­шення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяль­ність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричи­ненням таких наслідків; протиправність діяння; винність осо­би, яка скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення.

Наприклад, Іванов займався виловом риби в Дніпрі з допо­могою капронової сітки. Він був затриманий працівниками риб­нагляду у той час, коли виловив 55 кг сома, щуки та окуня. Роз­гляньте на цьому прикладі усі ознаки правопорушення. Який вид правопорушення вчинив Іванов?

Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце
за наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопо­
рушення як юридичний факт і склад правопорушення як
наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель
правопорушення. ■ •<

Основи правової поведінки та юридична відповідальність 169

Види правопорушень — це класифікаційні групи правопору­шень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.

Злочин — це вид правопорушення, що передбачається кри­мінальним законом, тобто суспільно небезпечні, кримінально протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи дер­жавний устрій країни, її політичну чи економічну систему, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи.

Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплі­нарні та цивільно-правові.

Адміністративні проступки — це такі, що посягають на дер­жавний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законом передбачається адміністративна відповідальність.

Дисциплінарні проступки — це такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисципліни; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної осо­би, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відпові­дальність.

Цивільно-правові проступки — це шкідливе, протиправне, винне порушення деліктоздатною особою врегульованих нор­мами цивільного права майнових і пов'язаних з ними немайно-вих особистих відносин.

Причини правопорушень — це комплекс явищ об'єктивного та суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправ­ну поведінку суб'єктів права.

§ 5. Склад правопорушення та його ознаки

Склад правопорушення — це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнаєть­ся конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктив­ний і суб'єктивний характер.

Глава 6

Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона.

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охо­роняються нормами права і на які посягає правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкт.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охо­роняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, способи, засоби, обставини та ситуацію скоєння пра­вопорушення.

Суб'єкт правопорушення — це індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт — фізична особа, яка є осудною і досяг­ла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Існують також поняття «приватна особа», «посадова особа», «службова особа» тощо.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Колективним суб'єктом правопорушення може бути юридич­на особа, державний орган, громадська та інші організації, дії яких пов'язані з колективним ухваленням рішень.

Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознака­ми суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небез­печних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяль­ності), передбачає суспільно небезпечні та шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри: завчасно обдуманий; такий, що виник рап­тово; неконкретизований.

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспіль­но небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і бажає його настання.

Основи правової поведінки та юридична відповідальність 171

Непрямий намір характеризується тільки вольовим кри­терієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпеч­ного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа щодо суспільно небез­печного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків — необережність.

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла пе­редбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. На­приклад, тракторист їхав у полі з ближнім світлом фар, не поба­чив п'яного чоловіка, що спав у бур'яні, переїхав його переднім правим колесом, і останній від одержаних ушкоджень помер.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мо­тив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета — це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив пояснює, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета показує спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

§ 6. Юридична відповідальність: поняття і ознаки

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність — це іінне виконання своїх обов'язків перед громадянським

Глава 6

суспільством, правовою державою, колективом людей та окре­мою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність — це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються за­судженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, по­кладанням на останнього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:

- державно-правовий примус;

- негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта,
винного в його скоєнні;

- обов'язок правопорушника витерпіти несприятливі на­
слідки за його протиправну поведінку.

Державно-правовий примус — це спосіб державного впливу на суб'єкта правопорушення, що тягне для нього позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру. Держав­ний примус характеризується конкретною діяльністю компетен­тних органів чи службових осіб, яка включає в себе: а) нагляд за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин; б) дос­лідження обставин діянь, в яких виявлені ознаки правопору­шень; в) розгляд справ про конкретні правопорушення; г) зас­тосування юридичних санкцій до винних осіб; д) виконання актів застосування норм права.

Важливою ознакою юридичної відповідальності є негативна реакція держави на правопорушення і на суб'єкта, що винний у вчиненні правопорушення. Засуджуючи правопорушення, держа­ва через правові норми закріплює моделі забороненої правом по­ведінки або обв'язки, які суб'єкти повинні виконати і за невико­нання яких настає юридична відповідальність. Тим самим держа­ва виказує своє негативне ставлення до правопорушення. Наприклад, Земельний Кодекс України вказує, що за порушення земельного законодавства суб'єкти несуть цивільну, адміністратив­ну чи кримінальну відповідальність. А в ст. 25 Закону України «Про міліцію» говориться, що працівник міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, само­стійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або без­діяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність.

Основи правової поведінки та юридична відповідальність 173

Ще однією ознакою юридичної ретроспективної відповідаль­ності є обов'язок правопорушника зазнати несприятливих для себе наслідків за протиправну поведінку. Компетентні органи або службові особи від імені держави покладають юридичну відповідальність у межах санкцій, якими передбачаються види покарань і стягнень.

Усі ознаки є обов'язковими. Відсутність хоча б одної з них говорить про те, що відсутня юридична ретроспективна відпові­дальність.

Таким чином, слід відрізняти позитивну і ретроспективну юридичну відповідальність. При позитивній відповідальності особа відповідально ставиться до виконання своїх обов'язків і не порушує заборон. При ретроспективній відповідальності до особи застосовується державно-правовий примус, що характе­ризується засудженням протиправного діяння і правопорушни­ка, і покладанням на нього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організацій­ного характеру за вчинене правопорушення.

§ 7. Принципи, види, функції та мета юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності: відповідальність вин­ної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юри­дичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності тощо.

Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юри­дичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопоруш­ника; моральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою запобігання правопорушенням з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності, своєю чергою, визначає її функції.

Функції юридичної відповідальності — це головні напрями юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб

Глава 6

з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попе­реджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну) тощо.

Існування різних видів правопорушень передбачає й поділ рет­роспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави для такого поділу. Залежно від суб'єктів органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: органами влади; виконавчими і розпо­рядчими органами; судовими та іншими юрисдикційними органа­ми. Щодо правопорушників її поділяють на індивідуальну і колек­тивну. Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юри­дичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової нор­ми, що порушена. На цій підставі розрізняють: кримінально-пра­вову; адміністративну; цивільно-правову; трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) тощо.

Кримінальна відповідальність — це різновид ретроспектив­ної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину.

Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під якою розуміють покла­дення на порушників загальнообов'язкових правил, чинних в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи мораль­ного характеру.

Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідаль­ності є цивільно-правова відповідальність, тобто відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'я­зань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за по­рушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-пра­вової відповідальності є захист прав власника. Окрім майново­го цивільно-правова відповідальність має ще компенсаційний (правопоновлювальний) характер. З допомогою цивільного пра­ва регулюються й особисті немайнові відносини. На фізичну чи юридичну особу може бути покладено обов'язок спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність громадянина чи

Основи правової поведінки та юридична відповідальність 175

організації, якщо той, хто її поширює, не доведе, що вони відповідають дійсності (див. ЦК України). Але притягнення до немайнової відповідальності в цивільному праві скоріше виня­ток, аніж правило. Основним же для названого виду відпові­дальності є майновий характер заподіяної шкоди, правової санкції та юридичної відповідальності.

Трудове право передбачає дисциплінарну (статті 139—152 КЗпП України) та матеріальну відповідальність працівників (статті 130-138 КЗпП України).

Дисциплінарна відповідальність — це різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення тру­дової дисципліни із застосуванням до нього догани та звіль­нення; законодавством, статутами й положеннями про дисцип­ліну для окремих категорій працівників можуть бути передба­чені інші дисциплінарні стягнення.

Розрізняють загальну та спеціальну дисциплінарну відпові­дальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передба­чається Кодексом законів про працю та Правилами внутрішньо­го трудового розпорядку. Спеціальна дисциплінарна відповідаль­ність здійснюється в порядку підлеглості, за статутами про дисципліну або за окремими нормативними актами.

Дисциплінарні стягнення можуть застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати, затверджувати і при­значати на посаду якогось працівника). Дисциплінарні стягнен­ня на працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства, можуть накладати також органи, адміністративно вищі за зга­дані (ст. 147'КЗпП України).

Близько до дисциплінарної стоїть матеріальна відповідаль­ність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає в разі заподіяння матеріальної шкоди.

Матеріальна відповідальність розглядається як різновид рет-роспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організа­ції внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'яз­ків (ст. 130 КЗпП України).

Глава 6

Підставами для накладення матеріальної відповідальності є пряма дійсна шкода; протиправна поведінка працівника; при­чинний зв'язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою або провина працівника в заподіяній шкоді.

Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеже­ною. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників передбачено ст. 133 КЗпП України, а повної -ст. 134 КЗпП України.

Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідаль­ності в теорії права розглядають скасування актів, які супере­чать чинному законодавству. Це особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який полягає в тому, що компе­тентний орган чи службова особа застосовує правовідновлю-вальну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є кілька форм названої юридичної відповідальності: скасування акта, що суперечить чинному законодавству; визнання недійсним акта, що суперечить чинному законодавству; зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству; надання вказівок ком­петентним органом чи службовою особою про обов'язкове ска­сування чи зміну акта, що суперечить чинному законодавству, суб'єктом, який його приймав. Не вважається формою названо­го виду юридичної відповідальності припинення дії акта.