Нагромадження та його ефективність.

Для розширеного відтворення необхідне нагромадження, тобто використання частини національного доходу на збільшення основних і оборотних фондів, а також страхових запасів.

Нагромадження розрізняють виробниче та невиробниче. Зокрема, розширене та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва являє собою виробниче нагромадження. Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, об'єктів культури, спорту, науки - це невиробниче нагромадження.

В умовах ринкової економіки об'єктивна потреба нагромадження випливає з необхідності зростання життєвого рівня населення. Саме нагромадження забезпечує зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже, підвищення життєвого рівня населення об'єктивно обумовлює зростання обсягу та якості національного багатства на основі нагромадження. Цей причинно-наслідковий зв'язок має постійний характер і являє собою економічний закон нагромадження.

Методами використання закону нагромадження є регулювання капітальних вкладень; забезпечення їх ефективності; використання всіх факторів, що визначають розміри нагромадження.

Фонд нагромадження - це частина національного доходу, що використовується для приросту виробничих основних і невиробничих основних фондів, а також оборотних засобів і резервів.

Нагромадження здійснюється шляхом капітальних вкладень. Але це не означає, що нагромадження і капітальні вкладення - тотожні поняття й кількісно збігаються. Збіг стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів. А відмінність між капітальними вкладеннями і нагромадженням полягає в тому, що капітальні вкладення включають фонд амортизації, а нагромадження - приріст оборотних фондів і фонду оплати праці для нових працівників.

Структура фонду нагромадження визначається співвідношенням між фондом виробничого нагромадження і фондом невиробничого нагромадження. Барометром нормального розвитку економіки є активна інвестиційна політика, що спрямовується на постійне оновлення й нарощування виробничого потенціалу і розв'язання соціальних завдань.
В умовах адміністративно-командної системи недооцінювалося невиробниче нагромадження. Щодо виділення ресурсів на соціальні об'єкти діяв " залишковий принцип". Частка так званої невиробничої сфери у капітальних вкладеннях постійно зменшувалася. Сформувалася " теорія", згідно з якою головним є виробниче споживання, а невиробниче має другорядне значення. Але світовий досвід доводить, що вкладення в соціальну інфраструктуру є досить ефективні. Це - умова розвитку самого виробництва. І занедбаність соціальної інфраструктури у нашій країні була однією з істотних причин зменшення темпів розвитку економіки. На сучасному етапі обсяг будівництва у соціальній сфері збільшився.