Суд і судочинство у Київській державі

Наукова неспроможність норманської теорії походження Староруської державиІсторія виникнення державності у східних слов’ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження в деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов’ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями. Норманська теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті покликання варягів і варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голштинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім’ям Романових. У своєму подальшому двохсотрічному розвитку норманізм все більше перетворювався в антислов’янську політичну доктрину. Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. Ломоносов, який вказав на наукову неспроможність норманської теорії. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи. До антинорманістіе належали С. Гедеонов, І. Забелін та інші історики Росії. Антинорманістами була і більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров. Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить видатному вченому 0. Шахматову. У своїх дослідженнях він довів, що найдавніший літопис — «Повість временних літ» — у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, не був першим твором з історії Русі, він — лише результат тривалої попередньої роботи літописців. 0. Шахматов виявив порівнянне пізніше походження й штучний характер розповіді про покликання варязьких князів і дійшов такого висновку. Сюжети «Повісті временних літ», які стали основою побудови норманської теорії, насправді є результатом творчості пізніших літописців, що виконували замовлення київських князів, котрі родинними зв’язками були міцно зв’язані з Північною Європою і тому перебільшували роль варягів у долі Русі. До таких князей належав, наприклад, Мстислав Володимирович — син Володимира Мономаха. Однак повністю заперечувати вплив норманістів та варяг на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин. Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти норманізму. Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, І. Рибін, С. Юшков, П. Толочко, М. Котляр, В. Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов’язана не з покликанням варягів, а з яви- *щами> характерними для розвитку спільно-економічного ладу східних слов’ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що й Давня Русь. На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст Процес утворення Давньоруської держави є результатом недіяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

6) Суспільний устрій КР
Київська Русь мала ранньофеодальне суспільство з пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. і Основу його становила приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння феоду (уділу) та безумовного спадкового алоду (вотчини).
Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим. Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), Міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин.
До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі - грошові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припинялася зі сплатою боргу. ІВ правопорушення вони відповідали особисто в суді.
Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги). Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і Недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком it суді, але за його протиправні дії відповідав власник.

7) Державний лад КР
За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, яка трималася на системі військово - і державнослужилого землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом - автократія. Вона об'єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.
Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний Поділ, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). Силовою структурою було військо - дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір - тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під'їзні тощо), так і на місцях.
Дорадчим органом виконавчої влади при князі була рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі XI та XII ст. скликалися з'їзди князів (1097, 1100, 1103 pp.), які видавали закони.
Органом місцевого самоврядування з попередніх часів лишалися народні збори - віче, що скликалися в сільських общинах - вервях та в містах. Найменшою адміністрацією держави була община - верв на чолі з вервним старостою. Верві об'єдналися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика. Місцевими адміністраторами виступали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вірники, ябедники та посадники.Державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

8) Джерела права Київської держави
В умовах первіснообщинного ладу у східних слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.
Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася.
У IX-X ст. на Русі існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм не зафіксована у збірни ках права й літописах, котрі були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас.
Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.
Законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») - прототип пізнішого збірника права - Руської Правди.
Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки».
У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм.
Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст.
На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохірон,
Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом.

9) Походження, основні редакції та списки Руської Правди
Найважливішою пам’яткою давньоруського права справедливо вважається «Руська Правда», в якій вміщено давні норми звичаєвого права та «княжі устави». Слово «правда» тут означає «закон». В обох варіантах тексту «Руської Правди» зустрічається ще один термін — «покон», що тлумачиться науковцями як визначена міра покарання, як «закон» у юридичному значенні.
Оригінал «Руської Правди» не зберігся. До наших часів дійшли численні списки «Руської Правди», складені у XI—XIII ст. Списки називали за іменем їх власника або за місцем знаходження: Синодальний (бібліотека Синоду), Троїцький (Троїце-Сергієва Лавра), Академічний (бібліотека Академії наук), Карамзінський (вперше відкритий Карамзіним) тощо.
«Руська Правда» має три редакції — коротку, розширену та скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.
Коротка редакція «Руської Правди» — найдавніша (XI ст.). Вона складається з «Правди Ярослава» (або «Найдавнішої Правди», а. 1-18), «Правди Ярославичів» (або «Уставу (статуту) Ярославичів», ст. 19-41), «Покону вирного» (ст. 42) та «Уроку мостникам» (ст. 43).
Розширена «Правда» об’єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава і Ярославичів, та Устав Володимира Мономаха. Вона складається з двох частин. Перша — «Суд Ярослава Володимировича. Руська Правда» (кінець XI – початок XII ст., ст. 1-52). Тут вміщено більшість норм короткої «Правди» та доповнення — нові юридичні норми цивільного, кримінального та процесуального права, які були введені в дію у період з 1072 р. до 1113 р. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками. Друга частина називається «Устав Володимира Мономаха» (початок XIII ст., ст. 53-121).
Більшість дослідників вважає, що скорочена редакція «Руської Правди» була створена на основі розширеної редакції десь у XVI- XVII ст. Цей факт засвідчує, що «Руська Правда» існувала ще тривалий час після розпаду Київської держави, більше того, були спроби доповнити її новими нормами звичаєвого права, судової практики, з урахуванням реалій самого життя.
Зібрані в «Руській Правді» норми свідчать про те, що вона мала винятково практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі діючих законів, а сторонам — захищати свої права на суді. Велика кількість списків «Руської Правди» підтверджує той факт, що в процесі користування нею з’являлися прогалини, тобто були відсутні норми, які б регулювали суспільні відносини в певний період розвитку держави.

10 Спадкове право Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, набувало сили спадкування за законом.До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна " на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).У більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, відповідно до якого спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93, 95).Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.

11) Зобов'язальне право. Слід відмітити порівняно розвинуте зо­бов'язальне право в Київській Русі. Це є ще одним свідченням пануючого права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані перш за все зобов'язання із заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який погубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був

украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 Пр. Пр.).

В Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні при відомих обставинах право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж в рабство) (статті 54, 55 Пр. Пр.).

Договори (" ряди") укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує.

Про існування одного із найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — говорять усі русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався і в Руській Правді. Тут перш за все виділений порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 Кр. Пр., ст. 38 Пр. Пр.), а також порядок встановлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 Пр. Пр.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ перехо­дила до її власника, а покупець подавав позив до продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода продажу себе в рабство. В цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами (ст. 101 Пр. Пр.).

Договір позики охоплював кредитні операції грішми, продук­тами, речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик в сумі не більше трьох гривен. В цих випадках для повернення боргу (при відмові боржни­ка) кредитору достатньо було принести присягу (ст. 52 Пр. Пр.). Боржник був зобов'язаний сплачувати проценти, які називалися " резами" (для грошей), " наставом" (при позиці меду), " присопом" (у випадку позики жита). Проценти були дуже високі, з короткост­рокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомі­сячно. Але якщо сплата боргу тривала більше року, то замість щомісячних процентів бралися річні, розмір яких складав 50% суми боргу (ст. 51 Пр. Пр.). Після повстання 1113 р., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небез­печність для пануючого класу масових народних хвилювань, обме­жив стягнення процентів двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо займодавець одержав проценти за три роки (що складало 150% боргу), він втрачав право на повернення боргу (ст. 53 Пр. Пр.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності

послухів. У випадку спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 Пр. Пр.). Тут йдеться про зачатки феодальних купецьких товариств " на вірі". Пам'ятки права розріз­няли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі або розбійницького нападу. В цьому випадку купцю надавалася відст­рочка в сплаті. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. В цьому випадку кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 Пр. Пр.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх горо­дян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. Із одержаних грошей від продажу банкрута і його майна перш за все відшкодовувалися збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся по­між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Най­мання в служіння (тіунство, ключничество) призводило до холопс­тва того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлене. Частіше за все наймання призводило до феодальної залежності.

Шлюбно-сімейне право КР За дохристиянських часів вони базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Мало місце викрадення наречених, багатоженство (до хрещення Володимир Великий мав п'ятьох дружин і кілька сотень наложниць).Із прийняттям християнства запанувала моногамія, не схвалювалися розлучення, мали місце безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки. Із візантійського права запозичено норму, що передбачала досить низький шлюбний вік: 12-13 років для дівчат і 14-15 років для хлопців.Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близьких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб.Питаннями розлучення опікувалася церква, яка в дуже рідкісних випадках допускала розірвання шлюбу.

11) Види злочинів КР. Злочин і кара згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, май­нові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в Руській Правді.В цій законодавчій пам'ятці злочини називаються " образою", під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного світу, що виявився перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Проте право не розрізняло якого-небудь кримі­нального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Кр. Пр. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивіль­но-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу. Суб'єктами злочину не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося. Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у вигляді повстань. Досить згадати повстання у Києві в 1067 р. проти князя Ізяслава, повстання в Білоозері у 1071 р., київське повстання 1113 р. та ін. Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів, майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, в гаях, біля води, про чародійство. Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Кр. Пр. (1, 19—27). Ряд статей Пр. Пр. також говорить про різні види убивства (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги. Руська Правда передбачала відповідальність за завдання, лю­дині каліцтва, ран та побоїв. Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, в Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій. Одним із видів майнового злочину було знищення і пошкод­ження чужого майна, списа, щита, одежі, бортні (ст. 32 Пр. Пр.) Злочини проти сім'ї і моральності. В так званому світському праві Київської Русі не містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них відносилися: умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпута (самовільне розлучення з дружиною), народження незамі­жньою дочкою позашлюбної дитини, організація масового поши­бання дівиць, укладення шлюбу між близькими родичами, пере­любство, приведення в будинок нової дружини без розлучення із старою, двоєжонство.

Види покарань КР. Види покарання. Метою покарання були відплата і відшкоду­вання збитків. Як право-привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. В часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1 Кр. Пр.; ст. 1 Пр. Пр.), а потім відміняється зовсім (ст. 2 Пр. Пр.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин:

одна частина вилучалася на користь князя, а інша — як компенса­ція за заподіяний злочином збиток йшла потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф, який стягали на користь князя за убивство вільної людини. Подвійна віра в розмірі 80 гривен накладалася за убивство огнищанина, а потім князівських мужів (статті 19, 22 Кр. Пр.; ст. З Пр.). Подвійна віра у 80 гривен — наочна ілюстрація існування привілей посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За убивство вільної жінки стягувався штраф в розмірі 20 гривен (ст. 88 Пр. Пр.). На думку деяких учених, це можна поясни­ти тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, узаконено нерівне становище жінки. Існує також точка зору, згідно з якою за убивство жінки судили, як і за убивство чоловіка. Якщо жінка таки була винна, то штраф за її убивство зменшувався до половини віри*.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася головництвом. Більшість дослідників вважає, що розмір голо-вництва рівнявся розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки стягувалося " полувир'я", тобто штраф в розмірі 20 гривен (статті 27, 88 Пр. Пр.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж — грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за здійснення ряду особистих і майнових злочинів. Продаж вира­жався у суворо встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривна. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам і нараховувалося в розмірі 20% продажу. Потерпілий одер­жував грошове відшкодування (" урок").

Вищою мірою покарання за Руською Правдою був так званий " потік і пограбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 Пр. Пр.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпалювання будинку і гумна (ст. 83 Пр. Пр.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфіскову-вали все майно (" пограбуване"), виганявся разом із жінкою і дітьми із общини (" потік"), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перетворення його із жінкою і дітьми на рабів. Певна річ, що своїм вістрям статті, які передбачали " потік і розграбування", були націлені проти боротьби народних мас, що на початок XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли перш за все у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися " розбої" (" й умножися зело розбоеве"). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі і волі. За порадою єпископів Володимир " отверг віри" і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але " со испьітом", тобто після судового розгляду обставин злочину. У подальшому єпископи і " старці" знову зверну­лися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернен­ня до вір, які в умовах посилення військової.небезпеки були необхідні для придбання зброї і коней. Володимир відмінив смерт­ну кару і повернув віри.

Суд і судочинство у Київській державі

У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес. Суд виконував функції посередника в судовому процесі. У справах про злочини, проти феодалів і князівської владу, використовувалися форми розшукового процесу. У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися позивачем і відповідачем.

«Руська Правду» передбачала детальну процедуру розшуку злодія. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».
«Заклич». У випадку викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф.
«Звід». Процедура розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Позивач, що знайшов свою річ і не міг одразу її повернути, звертався до власника речі з вимогою «пойди на свод, где єсть вдял». Якщо власник не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер вже ця особа ставала відповідачем. «Звід» йшов до тих пір, доки не знаходили людину, яка вкрала річ. Якщо «звід» закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг виставити двох свідків покупки.
«Гоніння сліду» виражалося в гонитві за злодієм за залишеними ним слідами. Отримані в ході проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.
Докази: свідчення послухів (могли бути тільки вільні люди), свідчення видоків, сліди побоїв, результат, отриманий так званим «судом божим» (відносили судові клятви («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок)

13) Утворення і розвиток Галицько-Волинського князівства
Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства.У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького боярства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю.
Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра.Період розвитку держави тривав 6 років. Роман Мстиславич відігравав помітну роль у житті Угорщини та Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом.Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті вона була приречена на розпад.

18) Захоплення Литовським князівством Волині, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Київщини та їх правовий статус. Дізнавшись про раптову смерть галицького князя Юрія-Болеслава, польський король Казимир у 1340 р. вирушив на західноруські землі, завоював Львів та встановив там свою владу. Зважаючи на те, що про повернення до колишніх часів неможливе, він вивіз до Польщі атрибути князівської влади і коронаційні відзнаки галицьких правителів. Є припущення, що тоді ж було вилучено або знищено багато національних пам’яток писемності, культури й права.
Прагнучи отримати підтримку місцевого населення, поляки пообіцяли зберігати давні звичаї, народні традиції, привілеї боярства. Однак через деякий час вибухнуло повстання, в результаті якого Польща змушена була визнати автономні права Галичини. У 1349 р. Казимир напав на цей край вдруге, приєднав його до Польського королівства і навіть присвоїв собі титул «пана королівства Руського». Після запеклої польсько-литовської війни за галицькі і волинські землі у 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі, її територія збільшилась майже у півтора рази.
Інша доля спіткала українські землі, які складали більшу частину Галицько-Волинської держави. У XIII ст. на північних кордонах останньої остаточно сформувалася Литовська феодальна держава. Вона багато в чому перейняла державну організацію руських князівств, поширила у себе християнство, мову, правові звичаї українського народу. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської Русі, Литва стала поступово захоплювати сусідні землі. У 50-х роках XIV ст. розпочалася експансія литовців на Волинь і Подніпров’я, в результаті якої зазначені території, а також Чернігово-Сіверщина, були приєднані до Литви. Характерно, що цей процес проходив майже без збройної боротьби, криваві сутички відбувались тільки з татарами, які вважали ці землі сферою свого впливу. Литовці здобули прихильність українського населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та дотримувались місцевих звичаїв, мови, релігії. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо», — проголошували вони. І дійсно, місцеве управління, організація влади галицьких і волинських князів, норми права, устрій земель певний час залишались без змін.
Остаточне формування Литовсько-Руської держави відбулось у другій половині XIV ст. В 1362 р. (за вісімнадцять років до Куликовської битви) литовсько-українське військо в битві на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розбило загони татарських ханів, в результат чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Таким чином, крім власне Литви, кордони Русько-Литовського князівства окреслювались білоруськими землями, Правобережною Україною і Чернігово-Сіверщиною.
Після приєднання земель колишньої Південно-Західної та Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, у якій понад 90 % складали українська та білоруська народності, землі яких були підпорядковані до нового осередку управління переважно мирним шляхом.
Звичайно, певний час руські князівства (землі) у складі Литви зберігали свою автономію. Великий литовський князь зобов’язувався «давати оборону» князям руської землі, а вони, у свою чергу, обіцяли йому «покору». Такі ж васальні відносини залишалися і в тому випадку, коли замість місцевого руського князя управителем землі ставав родич чи ставленик литовського князя. На той час Литва ще не мала достатньо підготовленого державного апарату для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. Тому на місцях залишались старі органи влади. В рамках литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи своєї державності: територію, суспільно-політичну організацію, військо, фінанси, судову систему, податки тощо. Виразно простежувались ознаки корисного взаємовпливу литовського та руського етнічних елементів у суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій та інших галузях.
Після укладення трьох польсько-литовських уній (угод про політичний союз, який тривав понад сто вісімдесят років), історія Литовсько-Руської держави повернула на зовсім інший шлях, а відтак — іншого характеру набувало підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись феодальною державою, вона змінює внутрішню форму, режим правління стає все жорсткішим, а влада — чужинською.

19) Захоплення Галичини Польщею у 1349 році та її правовий статус
У 1340р. польський король Казимир вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Не встиг Казимир повернутись до Польщі, як у Галичині вибухнуло повстання. Очолив його воєвода Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а Дмитро Дедько - владу польського короля. У 1349р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів її до складу Польщі, присвоївши собі титул " пана королівства Руського". Ставлення до некатоликів як до людей морально і культурно неповноцінних, було стрижнем польської політики впродовж кількох століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, 1366р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі. Поляки спочатку обережно вносили зміни у суспільно-політичний устрій Галичини. Поряд з польською тут вживалась і руська мова, залишалися на своєму становищі деякі урядовці, бояри, курсувала своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Вже 1341р. Казимир звернувся до Папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від взятих перед православними " схизматами" зобов" язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Казимир щедро роздавгалицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов" язуючи їх до військової служби. Усі головні міста Галичини і Волині отримали магдебурзьке право. Будувались католицькі костели й монастирі. Населення почали окатоличувати

20) Організація управління Галичиною у складі Польського королівства (1349-1569 рр.)
Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави. Кролівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства. Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости. У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях

24) Центральні органи влади та управління РП та їх діяльність на українських землях
На чолі держави стояв король(обирався сеймом) якому належала вища виконавча влада. Король одночасно був і головою на засіданнях сейму. Однак усі важливі питання (що стосувались питань війни і миру …) він повинен був вирішувати лише з урахуванням думки сенату.
За Люблінською унією законодавча влада була вручена спільному для обох держав Вальному сейму. Він складався з двох палат: Сенату і посольської ізби. до складу сенату входили усі вищі посадові особи (воєводи, єпископи…). Посольська ізба складалась із 170 делегатів – послів від земської шляхти з них 48 – із Литви. Сейм збирався кожні 2 роки. Він приймав закони (які мали закріплюватись королівськими грамотами), запроваджував податки, визначав основні напрямки зовнішньої політики.
Центральне управління поряд з королем здійснювала центральна адміністрація що складалась із вищих урядовців: коронний маршалок – Відав королівським двором, його заступником був надвірний маршалок; Королівською канцелярією відав коронний канцлер, а королівською скарбницею – коронний підскарбій, гетьман земський – командував в військом. Існували ще й інші посади – маршалок із судових справ, маршалок дипломатії, чашник, стольник … багато із цих посад обіймали українські пани і шляхта.

25) Великий Вальний сейм: організація, структура і компетенція
Вальний сейм - найвищий законодавчий станово-представницький орган (парламент) Корони Польської і Речі Посполитої у 15–18 ст. Виник у процесі еволюції королів. ради, заг.-держ. вічових з’їздів окремих польс. земель (воєводств) та малопольс. і великопольс. провінційних з’їздів, що виконували законодавчі функції; перетворення з’їздів на сейми, тобто на станово-представницькі заг. зібрання, відбулося тоді, коли участь у них, крім урядовців-сановників, стали брати шляхтичі, а також представники міст і церкви; визначальним фактором у формуванні в. с. було прагнення різних станів обмежити королів. Владу.
Межі компетенції в. с. складалися в процесі істор. розвитку даного політ. ін-ту. У 15 ст. на в. с. ухвалювали найважливіші правові акти, що стосувалися прав і свобод шляхти, затверджували міжнар. угоди. Без дозволу в. с. король не мав права збирати податки. Згідно з конституцією «Nihil novi» (1505), без спільної згоди земських послів і сенаторів заборонялося приймати будь-які нові законодавчі акти, що ущемляли шляхетські права, зрівнювалася роль у сеймі земських послів і сенаторів. За королем залишалося право бути самостійним законодавцем стосовно, зокрема, мешканців королів. міст, селян із королівщин, євреїв, гірничої справи

26) Джерела, структура і редакції Литовських статутів
Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ними українських землях в ХУІ – І пол. ХІХ ст. Протягом ХУІ ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. (Волинський) та 1588 р. (Новий). Джерелами Литовських статутів були поточне законодавство, судові постанови, німецькі і польські судебники
Римське право(кримінальний кодекс Крла 5) звичаєве право Литви, Польщі, України, Руська Правда, церковні статути, Акт люблінської унії, акти договорів з Московським кнізівсттвом, ордою, тевтонським орденом, гетьманські військові артикули, звичаєве право у козацьких судах.1 Лит.Ст.(13 розділів, 264 артикули).Містив норми цивільного.зобов'язального, земельного, державного, кримінального права.закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв, зрівняв усю шляхту в єдиний стан, забезпечував деякі права селян.Це виключно світський кодекс, дістали юридичного закріплення основи суспільного і д-го ладу, що склались на той час у Литві і на українських землях.2Лит.СТ.(14 розділів. з67 артикулів). Містились норми цивільного. кримінального, процесуального, військового, сімейного права. захищав інтереси шляхти, лінія на повне закріпачення селян.3Лит.СТ.(14 розділв, 488 артикулів).1614р.-перекладений на польську мову.був загальнообов. для всієї речі посполитої. Охоплював наступні галузі права: конституційне, цивільне, спадкове, кримінальне, шлюбні та сімейні відносини. У Литовських статутах переважали норми приватного права, рецепція - римського.

27) В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише " вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги — землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.

Значний розвиток отримало зобов'язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. У заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.

Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах

28) Характеристика сімейного права за Литовськими статутами До прийняття християнства основною фомою шлюбу було викрадення нареченої. Після прийняття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві.(шлюб міг укладатися без вінчання в церкві при виконанні кількох умов: наречені мали отримати згоду батьків, вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.Встановлювався принцип спільності майна подружжя, зокрема регулювання правового становища приданного дружини. Частина майна, або так зване віно мало бути записано на користь дружини, а після смерті це віно ставало законною власністю дружини.У Литовській державі так само як і в Київській Русі, дружина відповідала за борги чоловіка.Чоловіки мали право віддавати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу.Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу, мали право карати всіляко дітей за непослух.Дочки успадковували майно нарівні з синами.Вдова отримувала довічне держання.Після неї майно переходило дітям.Церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя. Влада ба­тька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в за­ставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.

29 ) Характеристика спадкового права за Литовськими статутами

Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).

Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ше в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В ст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.

Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами

30 ) Характеристика кримінального права за Литовськими статутами

До публічних злочинів належали:
-образа королівського маєстату-злочин проти особи короля;
-злочини проти держави.До них відносилися повстання, видача ворогу держ.таємниць;
Серед злочинів виділялися ті що порушували громадський порядок під проведення судового засідання: оголення меча в залі суду, відмова від виконання судового вироку.За скоєння вказаних злочинів передбачався штраф від 3 до 14гривень.
-злочини проти релігії.Суворому покаранню підлягали особи як перейшли до нехристиянської віри
-злочини проти громадського порядку та спокою(розбійні напади)
-злочини проти особи(наприклад вбивство людини.Покарання залежало від соц. Стану потерпілого
-образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф, що відповідав розміру за вбивство
-майнові злочини (передусім крадіжка(кваліфікована та проста))
Система покарань:
Смертана кара(звичайна-відрубання голови, кваліфікована-четвертування)
Покарання на шкірі: відрізання вуха, клеймування
Покарння біля ганебного стовпа
Позбавлення волі
Кофіскація майна
Грошові покарання(штрафи)

31) Судові органи і процесуальне право за Литовськими статутами

У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:

1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода.
Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей.

2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний,
призначений Великим князем. Заступником його був коморник.
3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.
Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого.Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження. Доказами у судах були: власне признання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою: Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін

35) Утворення Козацько-Гетьманської держави у роки народно-визвольної війни 1648-1654

Успіхи в народно-визвольній війні призвели до визволення українського народу від польсько-шляхетського політичного, соціально-економічного, національного, а також релігійного гніту. Становлення української державності. Ще в ході визвольної війнина значній частині території України було ліквідовано державний апарат Речі Посполитої і здійснювався процес формування української державності. У ході народної війни у визволених українських містах, містечках і селах створювалися органи влади, очолювані полковниками, сотниками, отаманами, які крім військових обов'язків виконували також адміністративні функції. Зразком для нового формується державного апарату України стали традиційні військові й адміністративні органи Запорізької Січі. Вищим органом влади на визволеній території України була Військова (генеральна) рада, яка вирішувала найважливіші політичні, військові й господарські питання. Брати участь у Військовій раді формально мали право всі козаки, але фактично брала козацька старшина.Військовій раді належало право обирати гетьмана та генеральну старшину, а також зміщати їх з цих посад. Вона здійснювала верховний суд. Поступово влада військова, законодавча, адміністративна і судова зосередилася в руках гетьмана. При гетьмані складалася постійна рада, до складу якої входили генеральна старшина і частина полковників, вона була дорадчим органом.. Місцем зосередження гетьманського управління був м.Чигирин, де проживав Б. Хмельницький, але столицею України гетьман неодноразово називав Київ.Центральним адміністративним і судовим органом, підлеглим гетьманові, був генеральний уряд (генеральна старшина). До його складу входили: генеральний (військовий) писар, генеральний скарбник, хорунжий, бунчужний, обозний, генеральні осавули і судді. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, готував проекти універсалів, розпоряджень та інших актів. Генеральні осавули керували військами, іноді заміняли гетьмана під час військових дій. Генеральний обозний відав реєстром війська і організацією військового табору в поході, організовував облік населення на визволеній території. Фінансовими справами керував військовий або генеральний скарбник (підскарбій), у віданні якого перебувала Скарбового канцелярія, яка займалася бюджетом. Всі чини генерального уряд обиралися на Військовій раді під час виборів гетьмана. Як і гетьман, вони були найбільшими землевласниками України. Території України поділялася на полки, яких в 1649 р. було 16, а в 1650 р. – 20 Полковник керував полком за допомогою полкової старшини, яка призначалася полковником або обиралася козаками. Кожен полк ділився на сотні. Кількість сотень у полках коливалося від 10 до 20 і більше. Сотник керував сотнею спільно з сотенна старшина: писарем, осавулом, хорунжим, отаманом. Сотника і сотенну старшину, як правило, вибирали козаки. У полкові та сотенні міста призначався городовий отаман. У містах діяли і деякі органи самоврядування: у великих-магістрати, у менших - ратуші.Судова система не була відділена від адміністрації. Її очолював гетьман, який стверджував вироки генерального і полкових судів по найбільш важливих справах, особливо вироки до смертної кари.Органи влади, створювані в ході визвольної війни, в результаті стали знаряддям панування українських феодалів. Керівною силою українських феодалів виступала козацька старшина (гетьман, генеральна старшина, полковники, сотники і отамани). Захопивши землі та інші природні багатства, взявши у свої руки промисли і торгівлю, козацька старшина стала могутньою політичною і економічною силою. В клас феодалів входили також українська шляхта, вище православне духовенство і міський патриціат. Ці сили, спираючись наскладається державний апарат, протистояли селянству, козацької та міської бідноти.

36) Переяславська Рада 1654 р., її політико-правові наслідки для України.

Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.
Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наука не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності.
Згодившися прийняти Україну " під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

39) Діяльність центральних органів Російської держави у Гетьманщині та їх антиукраїнський характер

Обмеження автономії України посилювалося також створенням російським урядом і діяльністю Спеціальних органів для управління Гетьманщиною.
В 1663—1721 рр. в Україні діяв Малоросійський приказ як один із відділів державного органу Російського царства — Посольського приказу для відання українськими справами. Через діяльність приказу царський уряд, відповідно до умов українсько-московських договорів (Березневі статті 1654, Переяславські статті 1659, Московські статті 1665, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672 та інші), а часто й порушуючи їх, здійснював зв'язки з гетьманом та його адміністрацією, затверджував претендентів на гетьманство, призначав воєвод в українські міста, проводив контроль за внутрішньою і зовнішньою політикою гетьманського уряду, стежив за діяльністю православної церкви в Україні, збирав через дяків і піддячих відомості про політичну ситуацію в Гетьманщині, відав питаннями розміщення російських військ в Україні, відбудови і спорудження нових фортець та укріплень, розглядав справи про злочини службових осіб наказу в Гетьманщині тощо. Діяли в Україні також відділи колегії іноземних справ (1727—1734, 1750—1764). Їх метою було включити більше українських земель до складу Російської імперії. Прямим порушенням автономних прав України було створення Малоросійської колегії. Перша Малоросійська колегія (1722—1727) діяла в складі президента, шести членів присутності, прокурора, канцеляристів. Усі члени М. К. призначалися імператором або Сенатом з числа російських офіцерів і цивільних службовців. Перебувала в Глухові. У цивільних справах підлягала Сенатові, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні. Після смерті Петра І припинила свою діяльність.Друга Малоросійська колегія (1764—1786) — вищий виконавчо-розпорядчий орган влади в системі малоросійського генерал-губернатора, створений 10 листопада 1764 р. після ліквідації гетьманства. У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. Катерина ІІ 3 серпня 1775 року підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління.

40) Організація і діяльність Малоросійських колегій в Україні.

Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Російської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року і проіснував до 1727. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією. Повноваження: 1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом.2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів.3. Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам і Компанійцям.Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат.4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників, то колегії слід було «допомагати поістин.і5.Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд 6. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів – щоб гетьманським іменем не підписувались писарі та інші.Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.Друга Малоросійська колегія.Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду). Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться, по-перше, генеральний перепис Малоросії (за наказом президента МК П.Рум`янцева про проведення «Генеральной описи Малороссии» від 9 вересня 1765 року (с.125), введення рубльового податку(с.125-126), який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права, утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського, скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії (с.131). І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що «...