Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Причини ліквідації Запорізької Січі і утворення Задунайської Січі






Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Тож уряд Росії вирішив остаточно покінчити із Запорізькою Січчю, і за маніфестом Катерини ІІ 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована – на Запоріжжя вдерлись частини російської армії на чолі з генералом угорцем Текелі і розтрощили Січ дощенту, причому одним з найактивніших нищівників був Г.Потьмкін, прийнятий до запорізького товариства у 1772 р. під ім`ям Грицька Нечеси; усі запорізькі старшини були захоплені у полон і багато з них відправлено на заслання, зокрема кошовий отаман Петро Калнишевський на багато років був ув`язнений у кам`яному мішку у Соловецькому монастирі, де наприкінці життя постригся у ченці, і помер у 1803 р. у віці 112 років. Рядовим козакам було дозволено служити у козацьких полках або записатись до селянства; назва “запорізький козак” була заборонена. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Поза тим, 5 тис. запорізьких козаків втекли за Дунай, де прийняли турецьке підданство і поблизу Добружі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької. Однак, Туреччина не визнавала її автономії і примушувала разом з нею воювати проти єдиновірців – запорожців, України і Росії.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

50 ) Джерела права Гетьманщини за Березневими статтями 1654 р.

За Березневими статтями 1654 р. в Україні продовжувала діяти попередня правова система періоду національно-визвольної війни. Зокрема, звичаєве право (“давні права і звичаї”) регулювало різні сфери суспільних відносин.

В Україні ще зберігались окремі джерела права польсько-литовського походження – князівські і королівські грамоти, постанови Сейму, збірники і статути, передусім Статут Великого князівства Литовського 1588 р., що діяв в Україні аж до середини 19 ст. (коли у 1840-1842 рр. на територію всієї України була поширена чиність “Зводу законів Російської імперії”), а також низка збірників магдебурзького права.

53 ) Характеристика цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 р.

У цивільному праві розвивався інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіскація майна чи відчуження земельного наділу боржника.
Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.
У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.
Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців - 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані «розлучні листи».

54 ) Характеристика кримінального права Гетьманщини за Кодексом 1743 р.

Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’якшуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служби, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка).

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався «до покори»). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові злочини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові - частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках - тілесні покарання, смертну кару.

55) Характер та особливості судового процесу Гетьманщини

Процесуальне право зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судовому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого іс нували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».Після розшуку і встановлений вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду.Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

58 ) Характеристика судової реформи 1760-1763 рр.

Процесуальне право зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судовому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».Після розшуку і встановлений вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду.Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

59 ) Конституція Пилипа Орлика 1710 р. Структура, зміст, оцінка.

Визначним було прийняття Пилипом Орликом при обранні його гетьманом першої Конституції України “ Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська ” 1710 р. Вона проголошувала незалежність України на засадах парламентського устрою як демократичної республіки з виборними законодавчим і виконавчим органами; і вперше у світовій історії закріплювала розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою владами.

Конституція визначала вищим законодавчим органом Генеральну Раду, яка мала скликатись у гетьманській резиденції для вирішення найважливіших справ тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову. Вона мала складатись із генеральної старшини, полковників, по 1 представнику від кожного полку, сотників і представників від Запорізької Січі.

Конституція обмежувала права виборного гетьмана, зокрема він не міг самовільно призначати на посади – усі вони були виборними, не мав права нікого судити – правосуддя здійснював Генеральний суд, без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише нагальні поточні питання, радячись притому із генеральною старшиною, він не міг вести жодних таємних зносин чи кореспонденції. Старшина і радники могли висловлювати гетьману незадоволення його політикою, і він мав дослухатись до їх зауважень, не караючи їх за це.

Встановлювалось чітке розмежування між державною казною і коштами, які перебували в особистому розпорядженні гетьмана і призначались “на булаву і особу його гетьманську”; для розпорядження державною військовою казною обирався генеральний підскарбій. Передбачалось проведення ревізії захоплених старшиною земельних маєтків.

Конституція визначала правове становище міщан, посполитих і козаків – гетьман мав наглядати за тим, щоб старшина не чинила їм утисків і здирств; скасовувались накладені на селян і козаків тягарі, заборонялось старшині і усім військовим і посполитим урядникам використовувати їх на своїх господарських роботах, брати у них підводи, ставити військо на постій, відбирати у них землю або силою змушувати їх до її продажу, за якісь провини забирати у них майно або змушувати до відробітку на свою користь тощо, а також скасовувались державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки та інші повинності. В Україні встановлювалась лише православна церква, залежна не від московського, а від константинопольського патріархату.

61) Апарат управління Галичиною у складі Австрії (1772-1848 рр.)

Важливе місце в централізованій системі державного управління Галичиною посідала окружна влада. Округи (циркули) очолювали старости. До їхньої компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. До складу окружної влади входили староста, декілька комісарів, секретар, два діловоди, практикант і два кур’єри. Старост і комісарів призначав безпосередньо імператор, усіх інших – староста. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям). Виконання розпоряджень домініальної влади покладалося на мандаторів, війтів і присяжних.
З’ясовано, що низкою послідовних заходів австрійська влада значно обмежила самоврядування в містах. Так, у 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок детальної урядової регламентації самоврядування у віданні міської влади залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. На території багатьох міст Галичини створювались “юридики” – ділянки, вилучені з підпорядкування міській владі та судочинству.
Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий сейм. Його виконавчим органом був Становий комітет. До участі у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і найбільших королівських міст (фактично право на представництво було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини.
Військова адміністрація на Буковині була запроваджена як тимчасова у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньо Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові. Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові. Першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені. Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов’язане з діяльністю генерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у 1778–1786 рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація як перехідна форма правління виконала завдання, поставлені перед нею австрійським урядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала відносини між станами, вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в краю цивільного управління.
У 1849 р. на базі губернського правління в Галичині було утворено намісництво на чолі з намісником, якого призначав імператор і який представляв його в крайовому сеймі. На відміну від попереднього губернського правління намісник був єдиноначальним главою краю, підлеглим безпосередньо міністру внутрішніх справ Австрії. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польські магнати, які вороже ставились до українського населення краю. Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом другої половини ХІХ ст. коливалася від 8 до 17. На початку ХХ ст. їх кількість зросла і в 1908 р. воно налічувало 24, в 1910 р. – 25, а в 1912 р. – 37 департаментів
Влада намісника поширювалася на всю територію краю. Проте іноді деяким повітовим старостам доручалося здійснювати нагляд за сусідніми повітами. Галицьке намісництво припинило свою діяльність в жовтні 1918 р. в зв’язку з розпадом багатонаціональної Австро-Угорщини.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал