Роль та місце української «діаспорної » культури ХХ ст. в історії української культури

Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах “нового світу” дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці). Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї “третьої” хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали вже “на готовий ґрунт”. Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових “елітних” іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу – це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі. І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй “допомагати” – хто фінансово, хто професійно – кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію “садочку вишневого коло хати”, якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.