Державотворчі традиції на території України

Серед найбільших досягнень стародавніх суспільств на території України – державотворча традиція, яка зародилася ще в бронзовому віці, а у повній мірі проявилася з початком залізного віку (І тис. до н.е.).

Зародження державотворчої традиції відбувається вже у кочових племен – кіммерійців, які на рубежі ІІ – І тис. до н.е. населяли все степове Причорномор’я від Дону до Дністра.

Це – перший народ на території України, ім’я якого збережено історією. Зокрема, давньогрецький поет Гомер (VIII ст. до н.е.) в поемі “Одіссея”, оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею кіммерійців.

У VII ст. до н.е. військово-політичне об’єднання кіммерійців розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійці частково відступили у Передню Азію, частково, ймовірно, розчинилися у скіфському суспільстві. Скіфськими землями протікали Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дон та інші ріки. Суспільне життя та побут скіфів або скитів, описав грецький історик Геродот (V ст. до н.е.) у праці «Історія».

Основним джерелом багатства царів і знаті була експлуатація землеробських племен на загарбаних місцевостях, у тому числі скіфів-орачів. Є твердження істориків, що скіфи-орачі – корінні жителі цієї території, напевно, взяли собі назву від кочовиків, які їх підкорили, і що ці скіфи-орачі були предками слов’ян.

Розквіт скіфської державності припадає на VІ – ІV ст. до н.е., яскравим свідченням чого є, зокрема, феномен скіфських царських курганів, що сягає двадцяти з лишком метрів у висоту. Саме в них знайдено всесвітньо відомі шедеври скіфського мистецтва, зроблені із золота та срібла: сосуд з кургану Куль-Оба, золота гривня і золотий гребінь з кургану Солоха, пектораль – нагрудна гривня із золота (курган Товста Могила) та ін. Курганні поховання засвідчують високий рівень матеріальної та духовної культури скіфів, їх зв’язки з античним світом, країнами Сходу.

Майже одночасно з появою скіфів в українських степах, тобто близько VІІ ст. до н. е., розпочалась колонізація Північного Причорномор’я греками. Особливості розвитку рабовласницьких держав Стародавньої Греції, її відносне перенаселення змушувало частину жителів періодично емігрувати і засновувати колонії на берегах Середземноморського басейну.

Перша з таких колоній виникла на острові Березань у Дніпро-Бузькому лимані – Борисфеніда (існувала близько 300 років, до ІІІ ст. до н.е.; археологічні розкопки почалися тут у 80-х роках ХІХ ст., тривають і нині). Пізніше виникають Ольвія, Тіра (сучасний Білгород-Дніпровський), Херсонес (біля м. Севастополя), Пантікапей (Керч), Фаногорія (Таманська затока) та ін.

Грецькі колонії були своєрідними містами-державами, за винятком Боспорського царства, рабовласницькими демократичними республіками. В основі їхньої економіки лежала торгівля, хліборобство, виноградарство, ремесла. Греки вивозили до Еллади зі своїх колоній різноманітні товари, які вони одержували у скіфів та інших північних сусідів в обмін на золоті вироби, посуд, вино, оливкову олію, скло. Основним центром торгівлі була Ольвія, розташована в гирлі Бугу.

Давньогрецькі міста-держави мали великий вплив на соціально-економічний, політичний і культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі праслов’ян, слов’ян, а пізніше – і русів-українців. (Їхні стосунки охоплювали майже тисячоліття). Від греків прийшли до нас перші історичні відомості про природу і населення південної України. Зокрема, в Ольвії у V ст. до н.е. побував “батько” історії Геродот і у своїй “Історії” описав Дніпро і Буг, Ольвію, Скіфію, місцеві племена.

У ІІІ ст. до н.е. у Північне Причорномор’я зі сходу почали проникати кочові сарматські племена. Під їх тиском у ІІ ст. до н.е. скіфи відійшли на Кримський півострів, частина з них була асимільована сарматами. До складу сарматських племен входили племена аланів, роксоланів, язигів та ін.

Сармати панували у степах Північного Причорномор’я близько шести століть (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.). У ІІІ ст. їх держава впала під ударами готів (вихідців з Прибалтики) і гунів (тюркські племена), а населення асимілювалося з іншими народами, у тому числі зі слов’янами. Сармати надовго залишили назву для України – Сарматія або Савроматія. На європейських картах аж XVI – XVIII століть територія нинішньої України часто означалась як “Сарматія”.

На зміну гунам на територію України приходять інші тюркські племена: болгари, авари та ін. Потрібно мати на увазі, що греки під назвою “скитів”, а пізніше – “сарматів” розуміли все населення України, у тому числі й праслов’янське. Геродотових скіфів-землеробів, скіфів-орачів Б. Рибаков і О. Знойко вважають протослов’янами.

Отже, ми бачимо взаємозв’язок культур стародавнього населення України: трипільців, кіммерійців, скіфів-скитів, сарматів і населення України І тис. н.е. Дослідники вказують на їх неперервність.

Як зазначає Д. Дорошенко, з-поза цього калейдоскопу різних народів, які пересувалися через нашу територію, біля VI ст. н.е. починає визирати обличчя слов’ян, безпосередніх предків українського народу[4].

І цей неперервний етнокультурний процес обумовив те, що в середині І тис. н.е. ми бачимо на українських землях народ з тисячолітніми традиціями.

3. Стародавні слов’яни

Слов’яни – одна з найчисельніших груп давньоєвропейського населення. Перші писемні відомості про слов’ян знаходимо в античних авторів у І ст. н.е. – Плінія Старшого, Таціта, у ІІ ст. н.е. – Птоломея. Вони називають слов’ян венедами і визначають їх територію між Дніпром і Віслою. Північна межа їх території – Лівобережжя Прип’яті і, можливо, узбережжя Балтійського моря, південна – рубіж Лісостепу і Степу. Таціт підкреслює осілий, тобто землеробський спосіб життя венедів. Розміщуючи їх у придніпровських степах, де кочували сармати, Тацит писав, що венеди відрізняються від сарматів, оскільки споруджують будинки, а не проводять все життя на коні або на возі.

З другої половини ІІ ст. н.е. територія, заселена венедами розширюється. Птоломей називає їх серед найбільших народів Східної Європи і розміщує на південному березі Балтійського моря, на схід від Вісли.

Названі античні автори – Пліній, Тацит, Птоломей – визначають венедів І – ІІ ст. н.е. як автохтонне, тобто корінне, населення Східної Європи. Птоломей вперше називає слов’ян не лише чужоземною назвою “венеди”, а й справжнім ім’ям – “ставини”. На думку істориків-славістів, ставини – це перекручена самоназва слов’ян.

У цілому відомості античних авторів про венедів на рубежі нашої ери дуже уривчасті, тому велике значення тут мають археологічні матеріали.

В археології після падіння Скіфії відповідає слов’янам так звана зарубинецька культура, залишена осілим землеробським населенням лісостепової смуги Східної Європи з рубежу ІІІ – ІІ ст. до н.е. і до ІІ ст. н.е., а також пшеворська культура у верхній течії Вісли (ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.).

Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є поселення і могильники, а також укріплені городища. Найкраще вивчені поселення поблизу с. Лютежа у гирлі Ірпеня, Пилипенкова гора поблизу Канева, біля с. Зарубинців (тепер Канівський р-н Черкаської області) на Переяславщині, могильники Пирогів і Корчувате поблизу Києва та інші.

Археологічні матеріали й писемні джерела свідчать, що населення зарубинецької культури було осілими землеробами і володіло рядом розвинутих ремесел, у тому числі по обробці чорного та кольорового металів.

Житла в поселеннях розташувались безсистемно, часто перебудовувались. Біля них було по кілька господарських ям, що служили погребами для продуктів, зерносховищами. У частині поселень, за межами жител, виявлено вогнища, деякі із залишками залізного шлаку й іншими ремісничими відходами, рештками кераміки.

З початку нашої ери почалося розселення слов’ян. Пояснювалося воно як факторами внутрішнього розвитку їх суспільства, так і загальноісторичними обставинами, що склалася на той час у Східній Європі.

Для внутрішнього соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства в перші століття нашої ери було характерним значне піднесення рівня господарської діяльності. Розвиток металургії і металообробки сприяв вдосконаленню знарядь землеробства. Це, у свою чергу, забезпечило спроможність сім’ї самостійно вести господарство. І сімейно-родова громада, заснована на кровній спорідненості, поступово замінюється територіальною.

Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин сприяв як зміцненню міжплемінних контактів, так і руйнуванню родоплемінних структур, і, як наслідок, став основною причиною розселення слов’ян у Подніпров’ї і на прилеглих територіях.

На відміну від загальноєвропейських переміщень, розселення слов’ян мало радіальний напрямок і було рівномірним розширенням слов’янського ареалу. Воно не було стрімким і короткочасним, а відбувалося поступово. При розселенні слов’яни не відривалися від своїх основних земель на великі відстані, а постійно підтримували зв’язки зі своїм основним етнічним масивом, що не порушувало їх етнічної єдності. Найістотнішим було те, що розселення носило характер виключно мирної колонізації.

У ІІ ст. н.е. зарубинецька культура перестала існувати, але саме населення продовжувало розвиватися в нових історичних умовах, тривало його розселення. Зарубинецьку культуру в лісостеповій зоні сучасної України змінила так звана черняхівська (ІІ – V ст. н.е.).

Археологічні матеріали свідчать про існування на цій території спадкоємності між черняхівською культурою, попередньою зарубинецькою, і наступною, слов’янською VI – VII ст. Усі ці культури були хліборобськими. Звичайно, у племен черняхівської культури був вищий рівень економічного розвитку, ніж зарубинецької.

Археологічні дослідження показали, що значну роль у господарському житті племен Лісостепу в перші століття нашої ери відігравала торгівля з населенням Північного Причорномор’я і римськими провінціями. Вивозили в Римську імперію та міста Північного Причорномор’я здебільшого хліб, мед, віск, хутра, шкіру. Предметами ввозу були глиняний, червоно лаковий, скляний і бронзовий посуд, вино, олія тощо.

Структура соціальних відносин розвивалася від родової первісної общини в перших століттях н.е. до сусідської общини, тобто свідчила про розклад первісного ладу і зародження класового суспільства. Зокрема, вже є майнове розшарування всередині общини, виділення окремих заможних сімей, соціальної верхівки, яка складалася з вождів племен і старійшин. Про це говорять і писемні пам’ятки. Так, Іордан розповідає про існування наприкінці ІV ст. слов’янського (антського) вождя Буса (Божа) і його 70 вельмож.

Територіальні або сусідські общини черняхівців об’єднувалися в племена, племена утворювали великі союзи племен під владою одного вождя. Саме такі тривалі союзи передували утворенню держави.

Ряд черняхівських знахідок розшифровані дослідниками як землеробські календарі. Це – посудини, на яких були символічно зображені явища природи і землеробські роботи (оранка, жнива), язичницькі свята (Ярила день, Купала, обжинки), явища природи (весняне рівнодення, літнє та зимове сонцестояння, дощ).

Слов’яни цього періоду, як свідчать письмові джерела, брали участь у боротьбі варварських племен з Римською Імперією (ІІ – ІV ст.), вели боротьбу з германськими племенами готів після їх переселення з Прибалтики на південний схід (друга половина, кінець ІV ст.). Іордан розповідає, що спадкоємець остготського короля Германаріха – Вінітарій, намагаючись звільнитися з-під гунського поневолення, наприкінці ІV ст. рушив з військом у володіння антів, тобто у Лісостеп між Дніпром і Дністром. “І коли він виступив туди, то у першому бою був переможений”, але пізніше досяг успіху, навіть захопив у полон і розіп’яв антського “Короля Божа” з синами і сімдесятьма знатними людьми[5].

Наприкінці ІV ст. у Північне Причорномор’я вторглися зі сходу кочові племена гунів. У боротьбі з готами гуни пішли на союз і спільні дії зі слов’янами-антами, які поступово займали землі між Дніпром і Дунаєм. Розпад гунської держави у середині V ст. сприяв зміцненню позицій слов’ян, які вже у VІ – VІІ ст. виступають під своїм іменем “слов’яни”.

У другій половині І тис. н.е. завершилося розселення слов’ян зі своєї прадавньої території між Дніпром і Віслою, яке розпочалося на початку І тисячоліття. У південно-західному напрямі вони вийшли на Балкани, на заході досягли Ельби, на півночі – о. Ільмень, на північному сході – межиріччя Волги і Оки, на півдні – Північного Причорномор’я.

У процесі розселення в VІ – VІІ ст. йде поділ слов’ян на східних, західних і південних. Східні розташувались на землях від о. Ільмень до Північного Причорномор’я, західні – від Повіслення до ріки Ельби та Середнього Дунаю, південні – на Балканському півострові. Згідно з дослідженнями О. Шахматова, на початок VІ ст. із спільної мови слов’ян формується три підгрупи: західнослов’янська, з якої розвинулася польська, чеська та словацька мови, південнослов’янська, що дала болгарську, македонську та сербохорватську, східнослов’янська, з якої пішли українська, російська та білоруська мови.