Східні слов'яни. Союзи слов'янських племен у VI—IX ст.

Протягом VII та VIII століть східні слов'янські племена з Верхнього Подніпров'я продовжували розселятися на північний схід, на Оку й Волго-Окське межиріччя, а також у райони поблизу озер Псковське та Ільмень. У процесі розселення вони асимілювали неслов'янські етнічні групи: південна група східних слов'ян, від яких започинається український народ, асимілювала частину сармато-аланських і тюркських племен; північно-західна група племен (Верхнє Подніпров'я і Верхня Ока) - східно балтську етнічну групу; північно-східна група колонізувала й асимілювала угро-фінські племена.

На цій великій території, яку заселили східнослов'янські племена в VII-VIII ст., дослідники встановили райони, де протягом тривалого часу матеріальна культура східних слов'ян була спадкоємною. Це - межиріччя Середнього Дніпра і Дністра, також Верхнє Подніпров'я. Про спадкоємність культури людей, що населяли цю територію, свідчить порівняння пам'яток трипільської, зарубинецької, черняхівської та слов'янської культур VI - VII ст. У свою чергу це свідченням автохтонності слов'янського населення Середнього Подніпров'я.

Таким чином, у другій половині І тис. до н.е. завершилося розселення слов'ян - автохтонного населення Східної Європи. У процесі їх диференціації у VI - VII ст. утворилися східні, західні та південні слов'яни.

Про слов'ян у VI - IX ст. дають докладніші відомості як письмові, так і інші джерела. 3 письмових джерел слід виділити візантійських істориків VI - VII ст. Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія, готського історика Іордана, давньоруські літописи, твори авторів IX - X ст. - візантійського імператора Константина Багрянородного, арабського географа Аль-Масуді та ін.

Історики VI - VII ст., як уже сказано, називають слов'ян венетами (венедами), антами та склавинами (словенами). Склавинами називалися західна група слов'ян, антами - східна. У цілому, на підставі джерел можна зробити висновок, що в V - VII ст. на території сучасної України існувало два великих об'єднання - склавинів на заході та антів на сході. М. Грушевський, досліджуючи цей період історії слов'ян, робить висновок, що анти візантійських джерел (друга половина IV та початок VII ст.) були предками українського народу.

Слов'яни жили, як і в попередній період, переважно в поселеннях на південних схилах берегів рік. Тип житла — напівземлянка з кам'яною або глиняною піччю. Починаючи з VI ст. поширюються, крім відкритих, укріплені поселення-городища, які були ремісничими, торговельними та племінними центрами. З найбільш ранніх городищ VI ст. є городище в с. Зимному поблизу Володимира-Волинського. Багато більш пізніх городищ відкрито на Лівобережжі Дніпра, де існувала постійна загроза нападів кочовиків. Укріплювалися городища валами та ровами.

Основна галузь господарства, як і в попередній період, - орне землеробство. Проте на цьому етапі вже складаються різні системи землеробства. У степовій смузі - перелогова (земля використовувалася до повного виснаження), у лісостеповій - парова система з дво- або трипільною сівозмінами.

Крім землеробства, було розвинене скотарство, а також мисливство, рибальство, бортництво.

З ремесел найбільшого розвитку досягли металургія, ковальство та ювелірна справа. На території України виявлено спеціальні металургійні центри на Південному Бузі біля нинішнього Гайворона, де збереглися сліди 21 залізоплавильного горни, у с. Григорівці Могилів-Подільського району Вінницької області, де було 25 горнів. Про розвиток ковальської справи свідчить велика кількість залізних виробів, знайдених у поселеннях.

З розвитку ремесел можна зробити висновок про те, що у східних слов'ян у VI-IX ст. йшов процес відокремлення ремесла від землеробства і, відповідно, відбувалось зародження товарного виробництва. Розвивався внутрішній обмін ремісничої та сільськогосподарської продукції, а також зовнішні торговельні зв'язки (з містами Північного Причорномор'я, Візантією, країнами Сходу, арабськими країнами).

Результатом розвитку ремесла і торгівлі, поглиблення суспільного поділу праці стало у VI-VIII ст. виникнення міст. Міста, що виникали на місці укріплених і неукріплених поселень, були центрами ремісничого виробництва, торгівлі, а також місцями проживання племінних князів і їхніх дружин. Такими поселеннями - майбутніми містами були Григорівське городище (металургійний центр), городище в с. Зимному (зосереджувались ювеліри і каменерізи), Пастирське городище у верхів'ї р. Інгул (працювали металурги, ковалі, ювеліри, гончарі), городища і поселення на території Києва (розвинені ремесла і торгівля).

Про дальший розклад первісного ладу у східних слов'ян в VII-VIII ст. свідчить те, що в сусідській общині, яка все більшою мірою приходить на зміну старій сімейній, поглиблюється майнова нерівність сімей. Також з'являється і посилюється соціальне розшарування населення, тобто виділяються групи людей, що займали різне соціальне становище: рядові общинники-землероби, ремісники, купці, родоплемінна знать (вожді, старійшини, воєначальники).

Про існування майнового та соціального розшарування суспільства у VII-VIII ст. свідчить археологічний матеріал могильників. Більшість поховань, в яких збереглися глиняний посуд, недорогі прикраси або предмети побуту, належали рядовим общинникам. У частині поховань, що належали соціальній верхівці, знайдено коштовні золоті та срібні прикраси, посуд, зброю, візантійські монети. До багатих поховань VII ст., що належали племінним вождям, відносяться Глодоське (на Південному Бузі), Вознесенське (біля с. Вознесенки, нині територія Запоріжжя) та інші.

Общинна і племінна знать поступово привласнювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби і розпоряджатися ними. Це стало початковою формою феодальної експлуатації. Іншою формою експлуатації було патріархальне рабство (рабами ставали військовополонені). Проте воно не переросло у рабовласницьку формацію. Слов'яни, обминувши її, перейшли від первісного ладу до феодального. Це можна пояснити, по-перше, тим, що на період зародження у них класового суспільства рабовласницький лад античного світу вже пережив себе, по-друге, при високому рівні розвитку продуктивних сил у слов'ян було вигідним експлуатувати не рабів, а феодально залежних селян.

Вірування східних слов'ян цього періоду є типовими язичницькими.

Приносились жертви богам і здійснювались релігійні обряди у спеціально споруджених храмах - святилищах, де стояли вирізані з дерева та каменю боги-ідоли. Такі святилища знайдено в ряді місць (під Житомиром, на р. Збруч тощо).

Обряди східних слов'ян присвячувалися порам року та сільськогосподарським роботам: приходу весни і початку польових робіт, літньому сонцестоянню (свято Івана Купала), зимовим святам родючості (колядки) та інші. Існували також обряди весільні та поховальні. Найпоширенішим поховальним обрядом було спалювання померлих.

Отже, елементами, успадкованими східними слов'янами VI-IX ст. від попередніх культур, були традиційна культура землеробства, гончарне ремесло, язичницькі вірування тощо.

У VI-IX ст., в період, зародження феодальних відносин, у східних слов'ян утворились і стали стабільними 14 великих союзів племен, які поступово перетворювалися на переддержавні об'єднання - «племінні княжіння».

Відповідно до літописів союзи племен мали назви: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Ці союзи племен в істориків дістали назву «літописні». Великий союз об'єднував до десятка окремих племен, кожне з яких мало свою назву. Так, до союзу радимичів входило вісім племен, в'ятичів - шість. Усього у східних слов'ян у VI-VIII ст. могло існувати понад сто племен.

Серед перерахованих союзів племен літописець виділяє полян, які, за його, словами, були «мужами мудрими й тямущими» та «мали звичай своїх предків, тихий і лагідний». Їх назва походить від місця розселення - «поля». Поляни у своєму розвитку випереджали інші східнослов'янські племена з таких причин. Очевидно, поляни були нащадками праслов'ян Дніпровського Правобережжя, які протягом століть мали тісні зв'язки з кочовиками та грецькими містами Північного Причорномор'я, що сприяло їх соціально-економічному та політичному розвитку. Крім того, розвитку землеробсько-скотарської економіки полян сприяли природні умови чорноземного Лісостепу.

Слід підкреслити, що поляни були нащадками праслов'ян-антів. І степові сусіди їх - сармати, а також інші народи, що жили далі на південь, знали їх під назвою антів, а самі себе ці люди називали полянами.

У VII-ІХ ст. простежується такий етап об'єднання племен: союзи племен згруповуються у великі політичні об'єднання державного типу. Зокрема, у Середньому Подніпровії виникає велике політичне об'єднання під назвою «Русь» або «Руська земля».

Об'єднання «Русь» виникає після розпаду полянського союзу племен, що стався на початку 60-х років VI ст. внаслідок аварської навали. Назва «Русь» поступово замінює назви «анти», «поляни» (востаннє анти згадуються в письмових джерелах у зв'язку з подіями 602 р. - боротьба нижньодунайських слов'ян і візантійських військ з аварами). Стосовно полян літописець пише: «...поляни, яких нині звуть Русь».

Зміну самоназви полян дослідники відносять до періоду, що почався з середини І тис. н.е.; іноземні письмові джерела раннього середньовіччя, згадуючи майже всі слов'янські об'єднання, нічого не говорять про полян, тому що їх як окремої цілісності в останній третині І тис. вже не існувало.

Уперше етнонім «Русь» згадується в сірійському рукопису середини VI ст., де говориться, що на північ від Приазов'я живе «народ росів», який визначається силою та войовничістю. Історик Ат-Табарі писав у X ст. про участь русів у воєнних подіях на Кавказі в 643 р., історик Ас-Салабі (початок XI ст.), розповідаючи про будування персидським шахом Хосровом І (531 - 579 рр.) мурів у Дербенті, згадує поряд з тюрками і хазарами ще й русів.

Б. Рибаков вважає, що одне з племен, відоме у VI ст. як «рос», або «рус», дало своє ім'я наприкінці VIII - на початку IX ст. усьому союзу слов'янських племен Середнього Подніпров'я.

Відносно походження етноніму «Русь» в історіографії склалося кілька гіпотез. Найпоширенішими є такі.

Німецькі вчені XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер доводили, що воно походить від фінської назви шведів, яка у свою чергу походить від шведського слова - грести. Далі автори цієї гіпотези припускали, що оскільки фінни перебували в тісних зв'язках як зі шведами, так і зі слов'янами, то свою назву шведів вони перенесли і на слов'ян. Так, згідно з цією гіпотезою, слово «русь» має північне, скандинавське походження. Цю так звану норманську теорію німецькі вчені обґрунтовували, спираючись на найдавніший східнослов'янський літопис «Повість временних літ» (XI ст.), в якому літописець Нестор стверджує, що ім'я “русь” прийшло з варягами зі Швеції, що слов’яни покликали варягів - русь княжити на їх землях.

Проти цієї норманської теорії виступили ряд істориків, у тому числі українські - М. Грушевський, М. Костомаров та інші. Вони наголошували на тенденційності Нестера-літописця, вказували на багато внутрішніх суперечностей в його розповіді. М. Грушевський, акцентує увагу на тому, що, дійсно, київські дружини в IX-X ст. складалися з місцевих людей та із захожих варягів, що були на службі у київських князів. Проте це не повинно було бути підставою для літописця писати, що й саме ім'я руське прийшло з варягами зі Швеції. «У нас же Руссю звалася Київщина, - пише М. Грушевський. - Здогад нашого старого літописця, що ім'я ‘’руси’’ було принесено з Швеції, варяжською дружиною, не справджується: у Швеції такого народа не знати, і Шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се ім'я взялося в Київщині, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се ім'я тісно зв'язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і X в. в., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ» *.

Інша гіпотеза проводить зв'язок між словом «Русь» і назвою кочового племені роксоланів-кочовиків, які в І ст. н.е. утвердили свою владу у Середньому Подніпров'ї і пізніше зазнали асиміляції, слов’янізації. Зазнавши асиміляції, роксолани, згідно з гіпотезою, передали своє ім'я придніпровським полянам (назва «поляни», як уже було сказано, зникає десь у середині І тисячоліття), а також це ім'я закріпилося в гідронімії Правобережжя (річка Рось, її притоки - Росна, Роставиця, Росава). Отже, дана гіпотеза стверджувала південно-східне, степове походження назви «Русь».

Автори ще однієї концепції пов'язують слово “Русь” безпосередньо з назвами річок Рось і Росна.

Єдиних поглядів щодо цього питання на сьогодні немає. Однак, незважаючи на це, достовірним є те, що в період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва “Русь” ототожнювалася з назвою “слов'яни”. З'ясовано також, що поняття “Русь” і “Руська земля” мали два значення - широке, стосовно всіх східнослов'янських земель, що увійшли до складу давньоруської держави, і вузьке, що відноситься до південної частини цих земель у районі Середнього Подніпров'я.

Дослідники вважають, що в утворення ”Русь” увійшли придніпровські руси (бувші поляни, які стали називати себе “руссю”), поляни (частина бувших полян, що утвердилися в районі Києва, які зберегли свою стару назву і за якими закріпилася назва «Поляни київські») та сіверяни Подесення. Політичними центрами утворення «Руська земля» (або первинної Русі, Середньодніпровської, на відміну від Київської Русі) стали Київ, Чернігів, Переяслав.

Протягом VII-VIII ст. відбувалася дальша консолідація населення Середньодніпровської Русі, йшло насичене військово-політичне, господарське та культурне життя. Свідченням цього є виникнення на кордонах Русі цілого ряду укріплених центрів - городищ-«градів». Центром етнополітичної групи полян київських був Київ, центром Західних сіверян у Подесенні - Чернігів. Південні кордони захищало Пастирське городище. В сіверській землі, на березі Псла, виникло Батицьке поселення.

Крім Руської, Середньодніпровської Русі, у VII-IX ст. існували й інші великі об'єднання східнослов'янських племен. На південному заході таким об'єднанням був дулібо-волинський союз, на півночі - об'єднання кривичів, куди входили три союзи племен - кривичі псковські, смоленські та полоцькі.

Про існування у східних слов'ян великих політичних об'єднань повідомляють арабські письменники IX-X ст. (Аль-Балхі, Аль-Істаррі та інші). Вони говорять про три групи русів: одна - з містом Куябою (в ньому всі дослідники вбачають Київ), друга називалася “Славія”, третя – “Артанія”.

Східні слов'яни у другій половині І тисячоліття межували з численними кочовими племенами, що просувалися зі сходу на захід або осідали в Причорномор'ї та Приазов'ї: аварами, аланами, болгарами, хазарами, печенігами, мадярами. З аварами, хазарами, печенігами східним слов'янам довелося вести тривалу боротьбу. Особливо важкою вона була з Хазарією, центром якої був район нижнього Поволжя. У ході боротьби Лівобережжя підпало під її гніт. Існувала хазарська держава у VII-IX ст. Як свідчить літопис, певний час данину хазарам сплачували не лише сіверяни, а й київські поляни, які на кілька десятиліть у другій половині VIII ст. - на початку IX ст. потрапили в залежність від хазарів. Лише в 30-х роках IX ст. Давня Русь стає повністю незалежною від Хазарії.

Між східними слов'янами й аланськими та болгарськими племенами, які у VII-IX ст. переходили до осілості і займали південно-східні східнослов'янські землі, складалися переважно мирні стосунки. Частина аланів і болгар була асимільована слов'янами.

Таким чином, у другій половині І тис. н.е. йде інтенсивний процес суспільно-політичної та етнокультурної консолідації східних слов'ян, зародження і формування їх державності. Свідченням цього є виникнення переддержавних об'єднань у VII-IX ст. (союзів племен), а також великих політичних об'єднань державного типу -“Руська земля” та інші.