Жовтневий переворот в Петрограді і ситуація в Україні.

жовтневого збройного перевороту в Петроградi 25 жовтня (7листопада) 1917 р. У цей день бiльшовики, керованi В.Ленiним, повалили владу Тимчасового уряду i проголосили владу по всiй територiї колишньої Росiйської iмперiї. Однак утвердження влади бiльшовикiв в Українi викликало опiр як прихильникiв Тимчасового уряду, так i Центральної Ради. На першому етапi боротьби за владу порiвняно маловпливовi бiльшовицькi органiзацiї в Українi зосередили всi свої зусилля на боротьбi з силами Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймнi нейтральну позицiю Центральноi Ради. В ходi триденних боїв у Києвi (27-29 жовтня 1917 р.) урядовi вiйська пiд тиском бiльшовицьких сил i окремих українiзованих частин були змушенi залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук бiльшовикiв i через якийсь час оголосила себе верховною владою в Українi. У своєму III-му Унiверсалi (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Українськоi Народної Республiки, скасування приватної власностi на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совiстi, слова, друку, зборiв, профспiлок. Встановлювалися межi Української Республiки, якi крiм визначених Тимчасовим урядом 5 губернiй, поширювались також на Харкiвщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврiю. Разом з тим лiдери Ради не наважилися на проголошення самостiйностi України. III-й Унiверсал залишив її федеративний зв'язок з Росiєю, хоча не було ясно з якою - бiльшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росiєю Керенського, якої вже не iснувало. Така суперечнiсть була результатом утвердження у полiтичнiй свiдомостi переважної бiльшостi українських полiтичних дiячiв федералiстсько-автономiстичної концепції, вiдсутнiсть у них послiдовного державницького свiтогляду. I все ж це була грандiозна програма перебудови всього суспiльного життя в Українi, здiйснення якої могло перетворити її у демократичну та економiчно развинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим краєвим органом переважна бiльшiсть неукраїнських полiтичних i громадських органiзацiй, партiй, в тому числi Ради робочих, солдатських i селянських депутатiв. Усi вони сподiвалися, що УНР стане стабiлiзуючим фактором i покладе край анархiї, що дедалi бiльше поширювалася. Однак на мiсцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як Ради, так i органи мiсцевого самоуправлiння, обранi влiтку 1917 р. на основi прямого, таємного i загального виборчого права. В цих умовах бiльшовицькi органiзацiї вели iнтенсивну агiтацiю проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робiтникiв i селян звинуваченнями у буржуазностi та зрештою захопити владу в свої руки.