Діяльність Директорії УНР. Політичний портрет С.Петлюри.

В умовах, коли поразка Нiмеччини стала очевидною, Український Нацiональний Союз зважився на виступ проти гетьмана. 13 листопада у Білій Церквi було створено Директорiю (В.Винниченко - голова, С.Петлюра - головний отаман, Ф.Швець, О.Андрiєвський, Д.Макаренко) для керiвництва повстанням. Завдяки участi в ньому десяткiв тисяч селян гетьманский режим, позбавлений пiдтримки нiмецьких військ, які оголосили нейтралітет, був швидко повалений. 19 грудня 1918 р. Директорія в’їхала у Київ, Українська Народна Республіка була відновлена.

Перед новою владою стояли важкі проблеми організації влади, зміцнення української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини - з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу із-за Дністра. В цих умовах відбувся Трудовий Конгрес (23-28 січня 1919 р.), який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт об’єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 року.

Студенти повинні орієнтуватися у змісті тих суперечностей, які мали місце в середовищі українських політичних партій у питанні про організацію влади. Частина виступала за радянську платформу, союз з більшовиками проти Антанти (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Грушевський), частина (С.Петлюра) - за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були вирішені наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому ж рівні, як і рік тому. За Центральної Ради Армія УНР, яка складалася з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис., швидко розклалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому спияли і прорадянські тенденції лідерів Директорії, їх невміння і небажання створити дисципліновану постійну українську армію.

Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С.Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919 року були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР як «незалежної і суверенної держави». Однак ця «державність» була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії в Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишались у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою радянської влади в цілому. Весною-влітку 1919 р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними в червні-липні 1919 р. в Україні відбулося 328 повстань. Найбільшими з них були повстання Григор’єва і Зеленого, виступ Махна. Наявність значного «внутрішнього» протибільшовицького фронту дала можливість Директорії УНР зміцнити свої позиції.

У травні-червні було проведено реорганізацію в Українській Армії, яка стала регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід армії УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії з Денікіним, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії, яка опинилася у «трикутнику смерті» між трьома ворожими силами - радянською Росією, Польщею і Денікіним, стала катастрофічною. Вояки Армiї УНР були враженi епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельностi українських вiйськ до 8-10 тис. чол. Ситуацiя ускладнювалася також i тим, що Антанта запровадила проти України економiчну блокаду, - не дозволяючи довiз на українськi терени не тiльки зброї, але й лiкiв та медичного обладнання. Виснажена тривалими боями, голодом, нестачею зброї, амуніції армія УНР була змушена вдатися до партизанських засобів боротьби.

У кiнцi листопада 1919 р. становище Армiї УНР ускладнилося настiльки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту територiї, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це 4 грудня 1919 р. Головний Отаман Вiйськ УНР С.Петлюра скликав у Чорториї вiйськову нараду, на якiй були присутнi всi командири дивiзiй та представники уряду. Наслiдком роботи цiєї наради було рiшення про проведення рейду Української Армiї по запiллю ворога - бiльше вiдомого iсторiї як I-й Зимовий похiд Армiї УНР. Наступного дня Голова Директорiї УНР С.Петлюра вiдбув до Варшави для порозумiння з Польщею у справi вiйськової допомоги Українi. Польща, яка мала на той час добре вишколену i багаточисельну армiю, споряджену на кошти Антанти, могла стати для України одним із основних союзникiв. 22 квітня 1920 р.у Варшаві було укладено Варшавський договір між УНР і Пользею, який дав змогу Україні продовжити боротьбу за незалежність.

Невдовзі армія Денікіна під тиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. “Єдино-неділима”, антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння, були однією з причин його падіння. Студенти мусять усвідомити, що небажання радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919 р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявилися фатальними для обох режимів. Це було враховано більшовиками у 1920 році, які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстку економічну політику радянської влади у 1920 р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі, продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими ніж 1919 р. Це дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції, відбити спільний похід польських військ та армії УНР в Україну і ліквідувати угрупування генерала Врангеля в Криму. Утвердження більшовицької влади в Україні здійснювалось збройними силами радянської Росії, які на весну 1920 р. стали регулярною армією чисельністю у 3, 5 млн., керовану значною мірою колишніми царськими офіцерами. Однак, українське село тривалий час ще вело партизанську боротьбу проти більшовицького режиму, яка тривала до 1922 року.