Жонатий стан духовенства

Коли приїзджає аіроном до села й починає говорити про потребу змодернізовання господарки, про машини, штучні погної, тощо, селяни похитують головами й усміхаються. “Говори собі здоров”, кажуть по його від’їзді, “вже ти нас господарки вчити не будеш. Ми господарі з діда-прадіда”. Або й в очі висміють. Подібна ситуація витворюється в нашій суспільности, коли порушити справу целібату.

Щоб не говорити, якби не представляти, нічого не поможе. Ми маємо свої утерті арґументи. Є рація, чи не має рації, з засади мусимо стати наперекір. Навіть ці люди, які в інтимній бесіді є за целібатом (а таких є дуже багато), коли треба виступити перед ширшим кругом, сейчас стають його найбільшими противниками й ворогами.

Проте застановімся спокійно “sine ira et studio”, над аргументами, які зводяться менш-більш до цих:

1-о. Супружий стан, це привілей нашого духовенства.

2-о. Супружий стан, це доброї пам’яти традиція нашого народу.

3-о. Зі священичих родин рекрутується найбільше нашої інтеліґенції.

4-о. Нарід призвичаєний до жонатих священиків, він целєбсів не хоче.

5-о. Целібат є причиною неморальности між духовенством, а тим самим причиною згіршення парохіян.

6-о. Целібат, цу проста дорога до златинщення нашого обряду.

Аd 1-о. Ми називаємо привілеєм бути висвяченим в жонатім стані, ніби то з цего згляду, що воно, назагал, не є дозволено решті католицького духовенства.

Та це річ зглядна, бо подібно відносно нпр. до пластунів моглиби сказати непластуни, що вони мають привілей пити й курити. Цего роду висказ бувби однак, щонайменше доволі дивний. Але хай вже буде, що це є дійсно привілей. Коли так, то мусимо застановитися, чи він дійсно дає нам якісь “надзвичайні прероґативи, бо цего з самої природи річи від привілею мусимо вимагати. Інакше, що ж нам вкінці з такого привілею, який не помагає а шкодить?!

І так, як застановимося над цим привілеєм, то мусимо ствердити, 1) що через нього наше духовенство є спараліжоване в праці для добра церкви й народу, 2), що особливо в нинішніх часах, попадає в щораз то гірше матеріяльне положення, 3), що тим самим є воно залежне від всяких начал і властей, а навіть від власних парохіян, 4), що вкінці неустрашимого апостола правди перемінює в потульного гречкосія, а в найкращому разі в тихого й статечного батька родини, який держиться засади: “Моя хата з краю”. Говорім, що хочемо, але такий “привілей”, можна без жалю дарувати й найбільшому ворогові.

Очевидно, можнаби легко доказати кожне з повищих тверджень, але, що воно є всім добре знане, то дійсно шкода паперу над цим розводитися і роздирати цю так болючу рану. Тільки дивно, що ми це все добре знаємо й відчуваємо на власній шкурі, а мимо цего, затикаємо вуха й замикаємо очі та кричимо: “боронім нашого привілею”.

Як хтось кричить, то не можливо, щоби кричав вічно. Колись мусить змучитися і затихнути, – а тоді приходить хвиля рефлєксії.

Слідкуючи уважно за розвоєм поглядів на справу целібату в нашім громадянстві, набирається переконання, що ми мабуть вже троха помучилися і притихаємо. Слава Богу! – Може тепер вже раз прозріємо і скажемо: “може бути, що колись женячка наших священиків давала їм дійсно якісь надзвичайні користи й була дійсно якимсь привілеєм, – однак нині, вона вже перестаріла”.

Подібно колись було, привілеєм ходити в холявах, але це було колись. Нині цего ніхто не вважає за привілей. Нині ходять в мештах. Дуже велика різниця. – А однак може дехто закинути, що чейже женячка таки дає якісь і то великі прероґативи. Бо чи не є то прероґативою, коли чоловік може вести так миле й Богом освячене родинне життя, коли може оглядати “чада чад своїх” до третього й четвертого роду? Як в слабости, або на смертній постелі може коло себе бачити рідні й любі лиця? І т. д. і т. д. Ці й подібні закиди будемо розглядати ще на іншому місці, тут тільки скажемо, щоне кожна річ добра сама в собі, мусить, бути зараз доброю в кожнім випадку.

Кожух є дуже добрий, але в грудні, не в липні. Дуже добрий є кінь, але коли ним їдеться, не тоді, коли він по чоловіці допче.

Подібно й супружий стан є добрий остільки, оскільки він є помічний чоловікові до тим легшого виконування своїх обовязків, але не тоді, коли він йому заваджає, коли він його параліжує, коли в нім убиває можність вивязатися з найголовніших завдань його стану. А цим є женячка для нашого духовенства про що всі добре знаємо, і як: це з попереднього виходить;

Вона є першою причиною всіх недомагань нашого духовенства, а передусім вона є причиною безпосередного захитання його авторитету, а між іншим також і дезерції з нашого обряду. Докладніше буде ця справа обговорена в дальшім тягу. (Проте це не є ніякий привілей).

Ad 2-о. Традиція, річ великої ваги. Особливо в церкві відграє першорядну ролю, однак вона ще не є все.

Традицію треба шанувати, але не вільно нею засліплюватись, і що найважніше, її треба розуміти. Правда, нас вчить традиція, що жонате духовенство, якраз тому, що було жонате, зробило в свойому часі для церкви й народу дуже багато добра. Отже традиція вчить нас двох річей: 1-о. Що було духовенство жонате, і 2-о. що воно було надзвичайно пожиточне для церкви й народу. Це є традиція.

А шануючи цю традицію ми повинні старатися, щоби й на дальше в нас було духовенство жонате й надзвичайно пожиточне для церкви й народу. Однак теперішний досвід ставляє нас перед альтернативу: або духовенство жонате і не так дуже пожиточне, як колись для церкви й народу, або нежонате і так як колись або ще більше корисне для церкви й народу. Теrtium non datur!

Значить, теперішня дійсність, не позваляє нам задержати цілої традиції, тільки її одну часть. Котру ж виберемо? Хіба, цю останню.

До такого заключення доходиться спокійним розумованням, забуваючи на хвилю вроджений нам надмір сентименталізму. Біда тільки, що нам дуже тяжко його відкинути. І ми хочемо вмовити в себе, що нині можна ділати так, як тому хочби тільки 30 літ назад. Ні! І ще раз ні! Давне давно минуло. На наших очах світ змінився й дальше зміняється та вимагає інших форм життя й праці.

Недавно, вже після війни, найбільшою парадою був повіз і пара гарних коней. Нині на цім місці стоїть авто. А по давньому парадують ще хіба збіднілі шляхтичі десь на далекій провінції. За нашої пам’яти ще рідко хто молотив машиною. Нині рідко хто молотить ціпом і то хіба тільки жито. За нашої ще пам’яти в багатьох селах носили селяне ориґінальні народні строї. Нині вже й слід по них гине, А все це має своє оправдання в нових обставинах, які творить теперішність. Так само є і з целібатом. Колись він був у нас поняттям, менше більше астральним. Але тепер прийшов час, що висуває його на перший плян і каже: aut – aut.

Або, хочете задержати кращу часть Вашої традиції і на дальше бути незалежним і рішаючим чинником в народі для його душі, – то тоді впроваджуйте целібат. Або хочете тішитися тим, що мовляв: “а в нас таки вільно женитися”, і рівночасно хочете бути мертвими членами своєї суспільности й дійти до цего, щоби з вами ніхто не числився і щоби у Ваших духовних стадах до схочу і після вподоби господарювали “волци хощници”, а Ви безрадно “дивились, як Вас паства моментально опускає, – так женіться дальше, скільки хочете! Іншого виходу немає.

Отже держімся традиції, що нам світить споминами як найгарніших типів душпастирів. Однак пам’ятаймо, що тип такого ревного, неустрашимого, независимого децидуючого і дійсно пожиточного для церкви й народу душпастиря, в нинішніх часах і так тяжких матеріяльних і політичних обставинах не може мати нічого спільного з жонатим священиком.

Ad 3-о. Певно, зі священичих родин виходить велика часть нашої інтеліґенції, але це не є одиноке, ані найбільше її джерело.

Тут ми мабуть знову забули, що це ані не панщизняні часи, ані часи хочаб з перед яких 40 літ. Нині цей арґумент ледви, чи має яку стійність. Поперше, крім духовної, маємо нині куди більший заступ світської інтеліґенції, яка також уміє прекрасно виховати своїх дітей. А подруге, нині в більшости священичих супружеств, щось не дуже багато дітей родиться: одно – двоє.

Натомість священик безженний, очевидно ідейний, який розуміє свій апостольський і народний обовязок, може без великого напруження і недуже великих матеріяльних жертв, випровадити, за час свого життя, цілу фалянґу інтеліґенції, вибираючи найздібніших дітей з найкращими характерами, навіть з найбідніших родин, підчас коли вартість дітей священика не все мусить бути першорядна. Хіба ясно, що цей арґумент не має ніякої стійности. І взагалі дивно, що противники целібату хотять ним послугуватися.

Ad 4-о. Кажуть, нарід хоче жонатих священиків. Хай буде й так, але чого то нарід не хоче?! Чи зараз це що він хоче, є добре й належить йому дати, це поперше, а подруге то ще треба доказати, що нарід дійсно пропадає за жонатими священиками, а целєбсів не хоче.

На всякий случай, статистично не дасться ту нічого вдіяти. Натомість це, що діялося з маєтками таки жонатих священиків, які в часі війни були змушені покинути свої парохії. Стоси скарг до Консисторії, процесові акти кожного повітового суду ітд. ітд., на всякий случай не свідчать про надзвичайну гармонію між парохіянами а нашим жонатим духовенством.

Проте, коли навіть приймемо, що народ і не симпатизує з целеєсами, то не зможемо твердити, що симпатизує з жонатими.

Належить мимоходом замітити, що вже були такі случаї, що гріб передчасно вмерлого целєбса, став місцем паломництва його бувших парохіян.

Аd 5-о. Саlumniare аudacter, semper aliquid prodest. Мабуть, чи не цієї засади держаться ці, що воюють проти целібату, та сміють так очайдушно й без застанови, на цілий стан безженних священиків кидати так безсовісну клевету, як закид неморальности.

Властиво на так низьку інсинуацію не повиннося навіть відповідати, але щоб в цій так важній справі не лишити ні одної темної і не виясненої точки, то застановімся і над нею.

Приймім, щоб лише 10% інсинуацій були правдою, що загально приписують безженним священикам в кат. церкві, а нашим зокрема, то існування цієї церкви, а тим більше наглядний зріст її сили, бувби щонайменше незрозумілим, а тимбільше можливий. Однак, що в цій матерії годі послужитись якимись конкретними фактами, бо правдивого їх стану, цілком природно, ніхто ніколи докладно не розслідить.

Пригляньмося цій справі; сказатиб більше академічно, – от так, як вона мусить представлятися перед очима чоловіка зовсім індиферентного, що дивиться безпристрасно та безсторонно:

Приймім такий, можливо найгірший до подумання случай:

Є 100 безженних священиків. Скажім, що між ними, в цім найгіршім случаю, булоби 50 дійсно неморальних. Однак остає ще 50 моральних, що вільні від всяких родинних турбот, цілим своїм єством є віддані справам церкви й народу. Як ми зробили таке припущення, то на цій самій підставі маємо право зробити й друге паралєльне:

Є 100 священиків жонатих. Але жонатий стан, не дає ще безумовної ґарантії чистоти життя. Як попередно, між целєбсами, так і тепер, між жонатими, головно коли беремо можливо найгірший случай, мусимо по справедливости припустити якийсь відсоток неморальних, скажім, що є їх лише 10. Але тут маємо ще 100 жінок священиків, які є також слабими людьми. То при цім найгіршім припущенню приймім рівнож 10 таких, які так провадять життя, що на всякий випадок роблять місце многократним підозрінням. Крім цього є ще хоч 300 дітей священичих родин, а їх молодий вік, брак досвіду й зіпсутий світ, легко може звести на блудну дорогу. Приймім в цім найгіршім случаю також 10%, отже 30.

Отже разом виходить, що в цім найгіршім випадку також в яких 50 місцевостях на 100, може ширитися неморальвість зі священичого дому, мимо цього, що священик є жонатий, з цим однак, що в 50 других випадках де все, скажім в порядку, будуть священики зі своїми родинами, приймім, навіть зразком моральности, але найменше у 90% на цих 50 случаїв, так прибиті родинними нещастями, та притиснені всякими життєвими обставинами, що їм вже ледви, чи хочеться жити.

Тут легко можна закинути: “фантазія”, – такі рахунки можна робити в 100 різних видах і ще більш, “це жаден доказ”.

Так це все правда, однак коли хто дивиться на тріску в оці ближнього, хай не забуває про “бервено”, що перед його носом. Sapienti sat!

Ad 6-о. Хоч як слабі попередні закиди а навіть не конкретні, то однак, можуть ще когось необзнакомленого з правдивим станом річи, на хвильку застановити. Натомість закид, що целібат веде до латинізації нашого обряду є направду абсурдом.

На перший погляд, мігби дехто подумати, що целібат мавби вести до латинізації тому, що в лат. церкві є він загальний і для того наш обряд ставби більше подібний до латинського. Але це мабуть не є рація. Бо в цей спосіб велиби до латинізації нпр. слова освячення, що тут і там однакі, прання білля, змітання порохів ітд.

Як мемо розглядати цей арґумент то довідаємося, що він уже давний. Що не що інше, а жонатий стан духовенства вже раз, давніше, вирятував наш обряд від латинізації, а нарід від польонізації. Тому кажуть, так само справа мається і тепер.

Дійсно, брак застанови аж смішно. Жонате духовенство, врятувало і нарід від польонізації і обряд від латинізації, але, коли?

Тоді, як то був ще “хлоп і поп”. – А хлоп був кріпак і не смів бути припущений до рукоположення. – Тоді, то дійсно, не булоб священичих родин, що давалиби свіжий континґент на нових священиків, мусілобися було його брати зі спольщеної шляхти й такого ж міщанства і таке духовенство, після всякої правдоподібности булоб поховало й нарід і обряд. – Та це не має нічого спільного з нинішніми обставинами.

Тому наводження в нинішніх часах такого арґументу не є ані доцільне, ані поважне.

Стільки відносно арґументів, які боронять жонатий стан духовенства.

А тепер рівнож безсторонно застановімся над цим, що має за собою целібат і то поминаючи вже рації більше теольоґічні.

I. – От-так живе собі жонатий парох десь на селі. Дістає яких 700 зл. річної платні. Має около 70–80 морґів поля і нехай аж 1000 зл. доходів. Має жінку, має, аби тільки двоє дітей, може й ще кого з родини.

Дітей треба післати до шкіл, а це коштує хоть 500 зл. місячно, а 5000 зл. річно. (Два місяці вакацій невчисляється). Треба ще їсти, треба вбрати себе й жінку, а може й ще кого з родини. – Заплатити податки, десь-колись виїхати, когось приняти, купити якусь книжку, часопись, щось до хати справити. Числім на це все 2000 зл. річно. Разом з попередним 7000 зл. річно, хоча кожний знає, що це квота вповні невистарчаюча. А він має всього тільки 1700 зл. Звідки взяти ще 5300 зл.? А з відки ж, та хіба з господарки! І господарить. Ой господарить! Славна ця “ксьондзівська господарка”. Не доїсть, недоспить, божого світа не видить. Ганяє за злодіями, процесується за межі, свариться з робітниками, тягається з прерізними гандлярями, продає, купує, боргує, підписує векслі і що він ще не робить, аби стягнути дещо грошей хоч на станцію за діти. І не видить його ніхто, як то кажуть, “ні в церкві вбраного, ні в корчмі п’яного”, а однак не може кінців звязати. І не диво, що в цих клопотах він забуває нераз навіть і молитвослов відчитати, та не має часу Службу Божу відправити. Чи йому можуть бути в голові якісь нові богослуження, відправи, чи він може взятися до якоїсь, нині так небезпечної, народньої праці? Ні! І ні! він цего не може зробити і цего не може від нього ніхто вимагати. Він жеж не в силі дивитися, як його, діти без шкіл марнують свій молодий вік. Він, чоловік, що скінчив університет, він має – свої культурні потреби. Він мусить робити так, як робить.

І так він не живе а мучиться, аж до смерти. Очевидно, колись було інакше, але нині, на жаль є так, як є.

А однак є жонаті священики, які мимовсего занимаються і то неабияк, справами церкви й народу. Честь їм за це – але від загалу цего ніяк не можна вимагати.

А як такий жонатий священик, силою обставин, vollens-nollens, кладе справи церкви на останньому місці, а народньої справи навіть не зачіпає, то чого властиво так розпучливо боронити вдержання жонатого стану, чому властиво, так боятися целібату, що ставить душпастиря в матеріяльно-незалежному стані? Що звільнює його від родинних клопотів, а тимсамим дає йому час, відвагу та можність заниматися виключно тим, до чого священик є покликаний, себто церковними справами в першу чергу, а дальше й народними.

II. Правда, чоловік, який рішається жити в безженнім стані робить з себе можливо найбільшу жертву. Він вирікається цего, що в цім житті є наймиліше, бо життя родинного, потомства, потіхи старости. Це повинен добре зрозуміти й взяти під розвагу кожний, що на безженний стан рішається. Він навіть не повинен себе обдурювати, що матеріяльний стан, який тим самим, після всякої правдоподібности поліпшиться, (хоч це не є певне), що він йому це надолужить. Ні! Ніколи! Противно, як він з цією гадкою вступить у безженний стан, скоро пізнає свою ошибку й гірко розчарується, та стане закалою свойого стану.

Хто рішається на целібат, рішається тільки тому, що хоче принести своє життя й все, що воно дає, в жертву для своєї церкви й для свойого народу. Тому, що він хоче стати “саль землі, та світ міру”. Тому, що він чує у собі відвагу й силу зречися всего для Христа. Словом належить розуміти целібат за кульмінаційне завершення цілого ряду героїчних актів, які взяли початок своєї еманації в даного осібняка тільки з глубокої та добре обдуманої і рішучо піднятої постанови, принести в жертву ціле своє життя, з усіми його радощами й ціле своє єство з усіми його бажаннями Тому, Який віддав для нього зі свойого Серця Нсв. Кров до послідної каплі. Така постанова целібату заздалегідь і самозрозуміло просуппонує погорду маєтку, земських втіх, почести, слави і т. д.

Оскільки хтось не подбає про ці прециденси, а сягне за сам целібат, або, що страшніше, побажає його, щоби якраз тим-легше дійти до маєтку і до почестей, щоби якраз тим легше було йому веселитися і вживати, то буде подібний до того чоловіка, який дістав якусь дорогоцінну золоту корону, але не поклав її на високому п’єдесталі, щоб звідти сіяла навкруги своєю красотою і збуджувала подив та притягала, лише хотів, щоби вона сама, власними силами висіла в повітрі. Отже вона впала на землю і загрязла в болото, а там її задоптали. А її властителя назвали нерозумним, марнотравним, ще й висміяли й погордили. Така судьба чекає і цего целєбса ще в цім житті, що так зрозумів целібат, “що проміняв жінку за тютюн та люльку”, а не вирікся її для Великої Ідеї. Він не буде “світ міру і саль землі”. – Противно буде місцем, звідки безнастанно зносяться хмари заразливого повітря, що затроює цілу околицю, та нищить всякий живий організм, який до нього зближується.

Очевидно такий акт є дідицтвом велетнів. Тому не диво, що піґмеї його не розуміють і бояться, що проти нього в нас так завзята борба!

Тому не диво, що коли французи, ірляндці, італійці, та інші народи, щороку видають нові кадри молоденьких місіонарів, які з апостольським запалом виїжджають між людоїдів, майже на певну смерть, щоби нести світло Христової Євангелії, – то в нас між людьми, що воювали нераз і на чотирох фронтах годі найти чотирох охотників, які занялиби вільні місця в римській колєґії. Хоча там не виховують місіонарів до Африки, а людей, що мають вернути в свій рідний край, та посвятитися своїй, таки рідній церкві й рідному народові. – А чому? – Тому, що в цім случаю невідкличне услівя, це целібат.

І тут є властива відповідь, чому ми целібат поборюємо. – Мусимо сказати собі раз щиро всю правду в очі: – То не ходить про традицію, ані про латинізацію обряду, ані інші подібні викрути. – Тут ходить про те, що в нас брак героїв, що “далиби душу свою за друзі своя”, що в нас “моя хата з краю”, – що народня пісня співає “поперед войска не висувайся”.

Ось тут лежить ціле ядро опозиції проти введення целібату. – Але як хочемо виратувати наш обряд і нарід, мусимо себе перерости, мусимо видати цих безінтересовних героїв, цих білих мучеників, що вільні від життєвих турбот пересічного чоловіка, добровільно віддалибися в жертву за свою церкву та за свій нарід.

Інакше годі вимагати від наших вірних, щоби вони держалися цієї церкви, яку відкривають раз у тиждень на час яких 3 години. – Шкода так гарної площі, будинку й кількадесять тисяч коштів, не вчисляючи вже ерекціонального поля.

Смішно припустити, щоби такий пастух доглянув череди й захистив її перед вовками, який цілий день поправляє колибу та латає постоли, а отару пустив на божу волю.

III. Порушуючи справу жонатих та безженних священиків, годі незадержатися, хоч на хвилю, ще над одною з цим предметом спорідненою точкою. А саме: супружество священиків, як всяке інше складається з двох чинників: мужеського та жіночого. Досі ми розглядали його, звертаючи увагу тільки на мужеський чинник. Тепер звернім увагу ще й на жіночий.

Певна річ, що взагалі в кожній родині весь тягар домашнього господарства спочиває на плечах жінки. Але ця жінка в кожному стані живе в якомусь такому середовищі, що від часу-до-часу не тяжко її найти відповідне місце й товариство, в якім вона може на хвилю забути про буденні турботи, розірватися та відсвіжити свій ум у відповіднім товаристві.

Лише одна жінка священика позбавлена цієї приємности. Самітня сидить на селі без товариства. Жадної розривки, хіба десь 3–4 рази до року виїде де на який празник, або до близького місточка. А з тою їздою звичайно більше клопоту чим пожитку, так, що багато з них роками з хати не рушається. Навіть в неділю до церкви годі її зібратися. Вічні клопоти, вічні недостатки. В тяжкій борбі з ними передчасно вяне й опускається. Попадає в якусь апатію, або в найкращому случаю, як то кажуть, “хлоповатіє” і вкінці, на додаток злого, як ще й повдовіє, бідна, бездомна й опущена тиняється сиротою, по своїх, або по чужих, аж десь незамітно, на пільгу всім кревним і знакомим, замкне очі й так закінчить трагедію свойого мученичого життя.

А чейже була це колись гарна, інтеліґентна панночка, може і з вищою освітою. Повна рожевих мрій, повна здоров’я, сили й радости життя...

Так гарно зачалось, а так сумно скінчилось. О жінки священиків це правдиві мучениці! Вправді можнаби закинути, що жінка священика, особливо на селі, має дуже гарне покликання. Може занятися дуже милою і корисною працею для церкви й народу, і нею, не лише осолодить своє монотонне життя, але буде ще незрівнаною помічницею свойого мужа. Так, це правда; осолодити вжеби вона може й осолодила, але, чи піднесе катастрофальний стан матеріяльного положення священичих родин, це вже інша справа. Впрочім, не всяка жінка до такої праці є здібна, а вже хіба помилково, котрась перед вінчанням до неї підготована. На всякий случай, дотеперішний досвід так нас повчає.

Отже не дурім себе фантазією, а глядім на дійсність.

Як хтось жениться, належить припустити, і що найменше в 90 відсотках це є дійсно фактом, що має якусь симпатію до особи, з якою має звязатися на ціле життя. Скажім просто що її любить.

І не вже ж можна ту особу, яку любиться, зимнокровно, ізза еґоїстичних зглядів вести в таке безвихідне положення, в таке нещастя?

Хіба цей хто не здає собі справи з фактичного стану. А коли так, то треба собі з цего справу здати. Не треба обдурюватися, що може не всюди так є і так кінчиться, або що може обставини обернуться на краще.

Бо не йде до кращого, а до гіршого.

Тому, якби за целібатом не промовляла ніяка більша рація, то ця одна вистарчає, для чоловіка думаючого та совісного, щоб не ломити життя особі, яку аж так любиться, що навіть бувби готов заключити з нею нерозривну супружу звязь.

Нічого в цім дивного, що навіть родичі які з найбільшою пошаною відносяться, до священиків, не хотять віддавати доньок за питомців, а інтеліґентна панночка воліє зовсім не віддаватися, чим бути жінкою священика!