Ілюзією прожитих віків

січня 17, 2012. No Comments»

Кожен керує власним життям. Нам не зрозуміти, чому для когось краще саме так, як нам було б не зручно. Наші думки не співпадають, хоча й ділиться людство на певні групи. Але хто про це думає?

Людині властиво помилятися. Усі помиляються, усім можна- це не гріх. Хіба що лікар не має права на помилку. Це звучить страшно, але правильно. Потрібно в усіх ситуаціях залишатися собою. Інакше, змінюючись в іншу- протилежну сторону. Я не зупинятимусь на цьому питанні, оскільки настрій поганий. З кожною публікацією мені все частіше здається, що сайт перетворюється в онлайн- щоденник. Немає сенсу …

Щодо думок.. Найгірше, коли людина живе ілюзіями. У будь- чому людина обманює сама себе, а потім стає потерпілою. Простіше рзлучитися з іншим, а ніж з ілюзіями на його рахунок. Сумувати…Очікувати зміни…Не дарма говорять, що коли більше очікуєш, нічого не отримаєш.

Бувай, малий, тримай фасон, бувай малий, назавжди мій, доросла справжність моїх мрій… Іноді декому тяжко повірити в те, що діється. Впинципі люди починають цінувати одне одного, коли вже втрачають стосунки. Чому люди такі різні? Одні залишають наше життя незамітно, а інші, залишаючи шрами на ціле життя. Це тому, що ми здатні до привикання. Ми привикаємо до інших, якими б вони не були. Надіючись на повернення, якого не буде. Ми буваємо жорстокими, проте спрпаведливими, майже зламаними, проте гордими до останньої краплини крові. Гордість у більшості випадків ламає відносини. А все, мабуть, рушиться… Варто тільки комусь озвучити свої думки. Але краще обманути. Зрадити. Розвіяти в одну хвилину ті жалюгідні ілюзії на власний рахунок. Коли зраджує вона, йому скажуть, коли зраджує він, вона відчує. Їй більше не потрібні будуть його слова, ще жалюгідніші, ніж власне очі, які він ховатиме.

Завжди хочеться дати людині ще один шанс. Але не просто так. Для когось правда буде байдуже, з ким він, чи чесно з ним поводяться, а хтось може й образитись на ціле життя. Боячись чогось, люди не повертаються, а потів про це ціле життя шкодують. Гордість. Про неї ніхто не думає. Краще ж думати про друзів, які говорять про ту чи іншу людину негатив, ламаючи все.

То хто ж ми у цьому житті? Маріонетки…І це не через те, що ми будуємо великі плани, надії, які з легкістю розвіює вітер, а через гордість.

Конец формы

Набридаєм…

липня 24, 2012. 1 Comment»

Усе, звичайно, набридає…І це стається рано чи пізно, хочемо ми цього чи, звичайно…. Життя обертається, планета крутиться, усе не може бути зажди однаково… Хтось приходить у це життя і стає тим життям, а хтось іде із нього назавжди, роздираючи душу на малесенькі шматочки, а інші йдуть для різноманітності, для того, щоб потім повернутись і тим самим ощасливити покинутого. Проте, на жаль, іноді повертатись буває надто пізно, а іноді- нема куди.

Минуле- це таке собі життя, яке не покидає. Людей ж чомусь назвали людьми, а не тваринками, яких можна просто покинути, викинути, віддати в хороші руки, чи…. продати. Хоча і в них є душа, яка може плакати. Якщо тобі щось надоїло, то потрібно так і пояснювати, а не шукати ідіотські відмазки, брехати чи намагатись це скривати. Але варто підмітити, що ми буваємо покиненими лише близькими людьми. Лише той, хто дорогий може покинути, на інших нам байдуже, ми навіть не помітим їхньої відсутності. Хтось шукає можливості, щоб побути з тобою близько, поспілкуватись, стати тобі кимось. А ті, хто має все, іноді шукає можливості швидше завершити розмову. Дуже обідно. Ні, боляче. І ти починаєш роздумувати…

Пам’ять- це, швидше всього, такий дар людині, щоб вона могла когось згадати. Саме когось, а не про справи, про те, що потрібно бігти, чи опановувати різні науки. Якщо хтось читатиме, то обов’язково знайдуться серед них такі, які не погодяться. Але це ж так. А коли ми згадуєм? Тоді, коли побачили на іншій стороні вулиці з кимось іншим (теперішнім) чи коли дізнались, що та людина, яка колись була близькою, стала бідною (багатою), чи коли почули про смерть… Не дарма ж пишуть “вічна пам’ять”. Коли ми живем з кимось, привикаємо до нього / неї, хоча догадуємось, що в них є ті порожні крісла в серцях, де колись сиділи (жили) інші люди, проте це лише догадки, а як воно так насправді не знаємо. Бо нам того не дано.

Я лише не можу зрозуміти, чому ж тоді людина так часто швидко може набриднути іншій людині. Усе ж це веде до того, що ниточка нарешті порветься і більше нічого і ніколи їх не зможе з’єднати. У глибині душі всі це прекрасно розуміють, але легковажуть. Звичайно, недовіряти – погано, але це не стосується теми “надоїло”. Скажемо так: “Проїлось”. Хочеться чогось нового…. Пам’ятайте: назад дороги нема. Іноді в такі хвилини, в хвилини, коли ти нікому не потрібен, в тебе появляється шанс…. Шанс на Щось. На Те, чого, можливо, ти чекав ціле життя. Ти просто добре думаєш, чи зважуватись на це, чи все ж таке заради тої Людини залишити все, як є. Але коли розумієш, що тій людині непотрібен…Що ти цяцянка, то стає фігово… І тоді майже готовий на крок вперед.

Posted in просто будь собою

Нове

липня 22, 2012. No Comments»

Нова публікація, нові думки, ідеї, нове життя… Але з старим не можна просто так розлучитись. Залишаєшся ти таким, яким і був. Іноді дещо старе просто стає новим. Просто це старе також може бути зміненим у іншу сторону. Постає запитання…. А чи потрібні ці зміни? Адже невідомо, що воно і як з ним доведеться далі жити. Коли щось пишеш, з надією, що комусь щось чи докажеш, чи підкажеш, становиться якось простіше залишатися тим єдиним цілим, тим, ким ти і є. Час так непомітно пролітає. Насправді стаються речі, з якими нереально змиритись або в які просто неможливо повірити.

Найтяжчим є питання вибору. Адже від нього все буде змінено. Коли цей вибір надто складний, людині властиво впадати в депресію, в щастя, закохуватись, ненавидіти. І все це крутиться біля однієї особи- тебе. А ще біля тих, хто має таку можливість- зробити тебе щасливим. На шляху до того бажаного може стати невизначеність, бажання помсти чи інші маленькі проблемки. Іноді знаєш, що те щастя біля тебе, якщо це, наприклад, якась людина, але ти шукатимеш, звичайно, мінуси. Що тяжко сприймати це те, що ці мінуси існують. Їх можна з кожною хвилиною помічати все більше й більше. Розуміти, що обрана справа зовсім не приносить задоволення, що хтось був правий, коли відмовляв тебе, або що хтось швидше проміняє тебе на щось, коли ти ж готовий навіть чимось дорогим пожертвувати заради нього. Невизначеність – втрата. У першу чергу часу.

А так усе змінюється, як ми того очікуємо. Ну чи не очікуємо. Усе залежить лише від того, чи зустрінемо ми когось нового завтра, чи передумаємо, чи не буде пізно передумати в певній справі, чи не пізно буде когось завтра зустрічати. А час біжить надто швидко, щоб тратити його на довгі роздуми. А час біжить, як пісок, як вода….. А думок справді так багато… І не знаєш, чи ділитись ними з кимось, чи краще змовчати, як завжди…. Іноді краще слухати музику, ніж людей. Проте, переконана, що коли чуєш музику, обов’язково згадаєш того, кого дуже схочеться почути. Почути те банальне “Привіт”. Але так часто буває надто пізно змінювати щось. Іноді не покидає думка про цю зміну…

Щасливий той, хто може отримати просту пораду відлюдини, яку навіть не знаєш. Я знаю таку людину, іноді навіть сумніваюсь, що це всього лише така ж людина, як я. Що Інтернет робить з людьми? Кого тут тільки можна зустріти.. Загадкову людину, яка просто тобі писатиме: “Усе добре”. Чи таку людину, на сторінці якої хоча б інколи в той момент, коли ти просто щось писатимеш у чернетках, чи просто переглядатимеш чиїсь світлини, з’явиться та позначка “Онлайн”. Виникає тяга, сум, можливо, бажання зустрічі ….Зустрічі не очима, а просто сторінками. Зустрічі в Онлайні. Як шкода, що люди не можуть читати думки. Уявіть собі, скільки б брехні було розпізнано та скільки правди ми б дізнались. Ворог народу- час. А ще один ворог, я повторюсь, страх. А може, та дорога людина хотіла б побачити нарешті в тих непрочитаних саме ваше повідомлення. Або ж навпаки …Не хотіла. А знаєш чому так? (я зараз запитую в себе) Тому, що ми багато беремо на себе, думаючи, що нас неправильно зрозуміють, або відмазуючить тим, що живемо лише теперішнім та майбутнім, а не вчорашнім днем. Ти не в чорному списку, а отже, маєш таку можливість… Але навіщо? “Нас неправильно зрозуміють”.Ну чому неможливо повірити в щирість чи просто звичайну зацікавленість у те, як справи в тебе ведуться, а перше, що приходить в голову- це вигода, помста, бажання зла

.

Posted in просто будь собою

Подивитись правді в очі

квітня 9, 2012. No Comments»

Коли нема що робити, хочеться з кимось зустрітись, поговорити по телефоні, або написати комусь… Тому, хто обов’язково дочитав б до кінця. Або написати комусь невідомому. Тому, хто абсолютно ніколи не бачив тебе і ніколи не побачить. Хочеться й послухати чийсь монолог. Чиюсь сумну історію життя. Це безвихідне становище, коли сам не знаєш, чого хочеш від себе. Адже чекаєш дзвінка, хоча сам не дзвонитимеш. Добре знаєш, чийого дзвінка і тим паче не дзвонитимеш цій людині. Іноді тому, що ви, можливо, перестали бути знайомими, тому що більше не вітаєтесь при зустрічах, тому що обов’язково при тих самих мимовільних зустрічах ваші погляди нагло збігаються. Людям не дано читати думки. Це страх, швидше всього, сказати банальне слово “привіт”. Я напишу одну історію. Була і в моєму житті людина, яка зламала мені багато чого з того, що могло статись, але водночас і навіть з нею було безліч позитивних моментів. Коли ми починаємо з кимось дружити, змінюємось. Мені прийшлось витратити безліч зусиль, щоб пізніше відновити відношення з іншими, контакт з якими було порвано в найнегативнішій формі саме завдяки цій людині. Час не стояв на місці та загоював усі рани. Усе забулось якось, як страшний сон. Мені забулось, а дехто ще й до сьогодні згадує… Але впевнена була, що вона все ще ненависна та байдужа до всього. А це не так! Вона привіталась одного не дуже чудового дня… Саме в той день, коли я була на нервах. Це жахливо, я крикнула на неї. Сама з себе в шоці. І тільки, коли ми віддалились, я зрозуміла на скільки їй було тяжко задати звичне питання… Як вона шукала в собі сил. Тоді мені стало ще фіговіше ніж було до того. Тому що до того я була зла, а потім ще й посумніла…. Я жорстока тиранка. Це ж був стан афекту, правда? Мені було соромно, хоча з однієї сторони вона заслужила таке ставлення. Я була ще більше шокована, коли вона знову привіталась.
І в одній і в іншій історія я наголосила на тому, що той хто хоче зробити якийсь крок, може його зробити, і все може в тієї людини вийти, якщо тільки б не страх. То люди не можуть жити з часом, то ніяк не можуть знайти спільну мову з страхом. Тяжко навіть Звісно я відповіла вже з усмішкою на обличчі. На скільки сильна вона людина. Чи, може, вона просто знає, яка я насправді, тому й не боялась і знала, що я давно пробачила…
Є ще одна історія. Вона частково пов’язана з тією ідеальною дружбою.Підкреслюю слово “частково”, оскільки мова йде про іншу людину. А ще з будуванням чудесної компанії. Але ні фіга не вийшло. Через ще одну людиночку. Ту, яка не хотіла знаходити спільної мови. Та, через яку вся ще навіть не сформована компанія розпалась. Спочатку вона почала існувати без мене. Мені було дуже боляче, що найближча людина, яка в мене на той час була, покинула мене. Покинула, щоб підтримати її. Це було дуже жахливо. Вона зуміла зробити все заради своєї мети: видалення мене із свого горизонту. Їй хотілось бути першою, тому вона наговорювала неймовірні речі, які мені доносили. Це було ще й страшно розуміти, що краща подруга проміняла мене на нову. Але що не робиться, робиться на краще. Тільки довгий час не покидає тяжка образа. А ще жага помсти. Але навіть це з часом проходить. Час лікує, він найкращий порятунок від страждань. Здається, що він міг б керувати світом, якби не ненависть людей до нього. Ненависть через те, що хтось чогось не встиг, через те, що іноді він швидкий, а тоді, коли потрібно, надто повільний, а ще тому, що він- наше життя вкорочує. Якби не існувало часу, ми б не старіли. Усі мають властивість визнавати свої помилки. Я пробачила, забула та забила на цю історію.

Та, що зуміла мене частково зламати, змінити, зрозуміла й те, що була неправа. Вибачалась, шукала зі мною спільні інтереси, навіть одного разу натякнула на ну історію, яка в той момент стала вирішальною, сказавши зовсім іншу річ ніж тоді, того чудесного дня.

Уявити, який б хаос був у світі, якщо б люди й справді нічого не боялись та робили те, чого б їм хотілось. А якщо є бажання, то буде все. Тільки малесенька поправочка: мабуть, просто нема бажання……Тому вже краще змиритись з бажанням, а ніж зі страхом. Я так чудово все розписала, хоча й сама попадала неодноразово в тенета страху. Навіть до сьогодні є сильне бажання, проте ще й гордість.

Posted in просто будь собою

Перший у списку залюбки може стати останнім.

квітня 7, 2012. No Comments»

Дайте хвильку подумати! Людині стане ще тяжче. Здається, що так просто когось викреслити, когось підкреслити, обманути, забути. Це нелегко, проте можливо. Можна любити людину довго, проте не все життя. Адже все з часом проходить. Проходить час, ми дорослішаємо, хтось старіє, інші помирають… І з почуттями так само. Усе звичайно легко сказати, написати… Крім того я зрозуміла, що коли немає взаємності, почуття дещо сильніші, ніж розділені. Якщо повезе, то може показатись, що та чи інша людина- кохання цілого життя. Але це не так. Ми шукатимемо мимоволі цій найдорожчій людині заміну. І все могло б бути дуже сумно, якби не стало так страшно. Час ітиме нестерпно, але із всіх претиндениів знайдеться найнаполегливіший. Саме він з часом стане кращим другом. Просто схочеться говорити все частіше, на обличчі з’являтиметься усмішка при побачених пропущених дзвінках. Особливо, якщо їх за півгодини буде багато. Але ми все ще будемо жити з тією коханою людиною. Але й починатимемо все рідше відвідумати сторінку соціальної мережі “, а більше приділяти уваги тому, чому ”сьогодення ” не зателефонувало сьогодні. І так з часом прив’язуємось до нової людини. Знову відчуваємо себе щасливими. Але я навітьб не висуватиму питання щодо любові. Це буде ніщо, порівняно із тим вже майже “минулим”. Це буде якась симпатія. Насправді буде пофіг, чому він чи вона не подзвонили…

Ось так ми постійно шукаємо комусь заміну. Незамінних людей немає. Але іноді потрібно дуже довго її шукати, усупереч великому хотінню. Є ще один варіант: внушити собі, що любиш. Це не імітація, а й справді бажання прийняти хорошу людину. Хоча це все одно неможливе. Тому багато із нас розчаровані в житті. Коли людина народжується, вона маленька, добра, щира, уміє любити… А коли дорослішає, чомусь жорстока, безжалісна, з ненавистю в очах. Це не стосується всіх. Але ще я переконана, що дехто змушує себе когось любити. Іноді навіть того, хто противний. Це страх. Страх залишить самотнім. Але такі відносини існують. І я зустрічала доволі навіть міцні відносини такого типу. А, можливо, не страх, а жага помсти. Помсти тому, хто образив, жага доказати, що ти кращий.

Ось так прив’язуємось уже до нової людини, вона нам подобається. Але безсуперечно охоплює страх. Знову влюбитись.

Люди, які, наприклад, В “контакті”, були першими, усе одно з часом не входитимуть навіть в двадцятку, або ще краще- їх не буде більше навіть у списку друзів. Це найпростіше видалити когось із сторінки, залишиться лише з пам’яті. Але! ЗАВЖДИ РОБІТЬ ОСТАННІЙ КРОК НАЗУСТРІЧ!!! Може, це і буде тією першою…………………….

P.S: Навіть майже забувши “минуле”, сторінку якось машинально ми буде відвідувати…

Posted in просто будь собою

Ніченькою темною…

березня 11, 2012. No Comments»

Буває, що не спиться. І цілу ніч на проліт в голову лізуть безліч думок. А взагалі, я вважаю, що саме ці думки є найправдивішими. Найчастіше в такі моменти роиться сумно. Сумно від того, що ще ввечері було весело. У вікні місяць, темінь, жодної людини. Здається, що ти один у цьому світі. Хочеться подивиись на мобільний, побачити пропущені виклики і передзвонити. Байдуже кому. Аби лише хтось послухав, сказав хоча б одне приємне слово. Але розумієш, що пропущених нема і в таку годину всі сплять, тому дзвонити не потрібно, адже у відповідь почуєш кілька незлих теплих слів, або ж короткі гудки… Після чого набереш знову і тебе вб’ють слова: “абонент недоступний”. Найстрашніше, якщо вже доводилось їх чути в тому випадку, якщо близька людина залишила цей світ назавжди і тільки ці слова впевнили тебе в цьому. От, наприклад, дзвонить тобі малознайома людина і говорить, що “когось” більше немає в живих. Ти дякую, кладеш слухавку, відходиш на хвилинку і аж тоді до тебе доходить, що було щойно сказано.. Невіриш, набираєш номер і… ” Абонент знаходиться поза зоною досяжності..” Усе. Розумієш, що кінець і аж тоді почитаються сльози. Тому, можливо, й хтось не ризикую дзвонити другий раз, боячись почути саме ці 2-3 слова, сказаних ніжним жіночим голосом. Адже ніч має свої права.

Страшно, коли перед тобою тяжкий вибір, від якого залежить усе твоє життя.

І саме про нього думки будуть у безсонну ніч. Так чи інакше? Немає кого запитати поради, адже це твоє життя. Здавалось часу подумати є, але хвилини все швидше летять і від цього стає також страшно. Звісно ж хвилини летітимуть днем, а от ніч… Таке враження, що спеціально дали тобі вічність, щоб не схибити. Сумління теж дається в знаки. Адже, можливо, ти добре знаєш, як вигідніше, і водночас, як писано долею. Кинути монетку? Ні, це надто страшно і, скажемо так, ризиковано. Ось! Розумієш і боїшся, що випаде не те… Не дарма ж кажуть, що байдуже, що випаде, головне, що коли монета ще летить, людина вже розуміє, що саме бажає.

А ще в моменти безсонниці згадуєш людей. Близьких. Тих, що є частиною твого життя. Згадуєш, що вони говорили днем, обов’язково згадаєш образи. А також тих, кого образили. Не хочеться чомусь в такі хвилини тримати зло, краще вже виплакатись. І стане легко на душі. Буває, що не можеш плакати… Місяцями, роками… Такі люди бідні, аж нещасні. Той хто тримає все в собі- стає байдужим до життя. Обов’язково дівчина згадає хлопця, хлопець подумає про дівчину. Подумає, чому саме так він/вона вчинили. Чому тоді було нестерпно боляче, а зараз байдужість та стабільний пульс.

Виникає бажання пробачити і почати все з чистого аркуша. Але ж розумієш, що це не та людина, знаєш, що тримаєш її в своєму житті лише через те, що не хочеться відпускати. Знаєш, що це не ті шалені відчуття, яких хотілося б. Знаєш, що хочеш викреслити із життя… І хочеш, щоб він/ вона зовсім цього не хотіли. Бажаєш, щоб усе були лише твоєю фантазією і не більше. Хочеш, що він/вона побули в цю ніч з тобою. Хоча б просто помовчали. Але разом. А ще розумієш, що ще не довго тривати таким відносинам, адже ви все далі одне від одного. З кожним днем. Уже навіть відвикли від того, що раніше дня не могли прожити “окремо”. І знову хочеш залишити все як є. Але звісно не вийде. Скільки разів не намагалися б. Ні, вийде, але ще не зараз. А тоді, коли вже буде пізно. Тоді, коли він/вона зрозуміє ту відсутність когось. Стілець в серці, порожній. Але цей хтось (ви) вже підете, а залишите лише порошній стілець. Але не зазнавайтесь, адже і у вашому серці також буде те крісло, яке не зможе зайняти більше ніхто в цьому світі. Воно буде пустим.

“Страшні слова, коли вони мовчать”… Такі ночі даються нам від Всевишнього і варто їх використовувати для вланого ж блага. І не вважати ці думки, які прийдуть, божевільними.

Posted in просто будь собою

Бажання.

березня 10, 2012. No Comments»

Люди змінюються і погляди. Думки, бажання, плани на майбутнє. Характер… А кажуть, що люди не міняються. Але це ж неправда. А, можливо, вони просто грають добре роль. Як в театрі. Але по житті самі обирають собі роль, без режисера. Для того, щоб стати комусь ближчим, використати наприклад. А втративши інтерес, стають самі собою. Без масок. Тяжко переживати такі моменти, бачити когось іншим. І розчаруватись. Але не так то просто розчаруватись, адже повірити ще складніше. Але повірити треба. І навчитись відпускати. З часом стаєш хорошим психологом. І більше таких помилок не припускаєшся. Добре, якщо таке стається не вперше. Адже імунітет в

будь- якому випадку імунітет. А перший раз- це перший раз. Другий- це вже не те. Другий- це паралельність. Дивишся на все з висоти

пташиного польоту. І думаєш собі: “Як собі схочеш”. І це не іронія, а так воно і є. Стає байдуже на те, чи буде продовження, чи ви просто покинете світ одне одного і станете самі по собі. І нагадає тільки пісенька, яка випадково в плейлисті, який увімкнений в випадковому порядку, пролунає, коли ти повертатимешся додому звідкись, і немаючи що робити (щоб не було скучно йти) включиш на максимум звук в плеєрі телефону. А колись у такий вільний час, можливо, ви розмовляли по телефоні. А пісня обов’язково включиться. І тоді, можливо, стане сумно. А, може, і не стане.

Просто згадаєш лише хороші сторони. Адже як би там не було, а все розпочинається добре. Хоча… Ні, не все. Забираю свої слова назад.

Але ж чому всі такі різні. І хтось, найкращий, той, хто зачепить за душу, стане для нас тим номером 1. Тим перши

м. Він може бути таким, що нікому не подобається, а от ти такого й шукав усе життя. І тепер продовжуєш шукати, проте не можеш знайти. І цей наступний посланий був лише для того, щоб забути першого. От і все. І дякуєш наступному. А одного разу вже після того всього, вже якраз тоді, коли слухаєш плеєр, зустрінеш випадково той ідеал, подивишся в очі. Це одне із найпрекрасніших відчуттів. Убиває наповал, ще краще ніж совість. Це я б навіть назвала терапія, відчуваєш себе, як з холодної ополонки. Правда є один мінус. Хоч розумієш, що це твоє минуле, чомусь стає сумно, навіть дуже. І ти не можеш пояснити чому.

Не сумуватиму ні за ким. Що має бути, те й буде. Таке моє правило. Якщо людина бажає повернутися, нехай повертається. І я частково впевнена, що це все одно не на довго. Але мене цікавить ще одне… Навіщо повертатись. Вам ж добре одне без одного. У нього багато подружечок, які випадково приходять переночувати, а у неї ж абсолютно нема жодних відчуттів до нього, вона ж навіть не передзвонить, не образиться, не скаже ані слова щодо його вчинків. Спокійно вислухає те, що він говоритиме, намагаючись образити її. І навіть підкреслить, що дуже рада за нього. І це знову ж не іронія. А що якщо це гордість? А, може, брехня? Це ж кіне
Бажання- це головне. Якщо б воно було, жодних запитань не було б. Хотіти означає бути, не бути означає прощатись.ць якщо воно так і є. Чи може бути все в його руках, коли вона так скаже? А чи може бути в її? Ну, наприклад, якщо він просто чекає її дзвінка. Ні, я ніколи такого не зрозумію. Це ж нагла байдужість з обох сторін. Але ж відносини можна зберегти. Але чи хочуть вони того? Якщо так і чекатимуть, то нічого з того не буде.

Posted in просто будь собою

Гюльчатай…

березня 4, 2012. 4 Comments»

Нещодавно переглянула фільм “Гюльчатай”. Я вражена. я не шкодую, що потратила цілий день… Фільм із глибоким змістом. Я ніколи не коментую побаченого, проте воно варте уваги, на мою думку. Щодо опису… Це фільм про дівчину- мусульманку. Закони ж мусульманів дуже жорстокі. Жінка для них- ніхто. От її бідну хоче взяти собі за дружину найбагатший хлопець містечка- села. Він- злий та не поважає її
. Фільм довгий… Мені нема сенсу переказувати сценарій. Не так сталось, як гадалось. Проте на горизонті з’ являються солдати. Один із них стає їй коханим, викрадає її з весілля та вивозить у Москву, рятуючи все не перший раз.

Щодо акторів. Вона й справді на мою думку заслуговувала справжності. Солдат 1- ззовні мені сподобався.
Симпатичний, стильно одягнений. Мені сподобався його стиль і вчинки, але пізніше я розчарувалась у ньому, він, як на мене, людина без власної думки та нерішучий, той, хто сам не знає, чого хоче. ”Чоловік” від якого дівчина втекла- я б нічого спільного не бажала з ним мати, проте рішучий, але тиран.

Друг солдата, солдат 2, – зовні більш- менш, погляди на життя дещо схожі з моїми (підкреслюю слово “дещо”). Дівчина солдата 1 – стерво. Можливо, від неї й можна чогось навчитись, але це не мої принципи. Ніколи не поважатиму в ній нічого, окрім стилю одягу хіба що)

Солдат 1 нагадав мені одну людину із мого світу. Таку ж, яка боїться стати заручником життя. Спершу такий рішучий, здавалося б, наполегливий, а пізніше той, хто не цікавиться нічим окрім власних розваг та життя особистого. Чому ж так стається.

У загальному просто, мабуть, не прийшов ще час стати відповідальним, але це не так, а проста відмазка. У фільмі цією відмазкою є різні звичаї, не характерні протилежним державам. А в моєму житті страх у його очах. Страх бути невільником. Це можна зрозуміти, проте я не бажаю бути ображеною та в очікуванні. І для себе я все вирішила на рахунок цієї людини. Можливо, я й подякувала б йому за цей довгий час, але не стану, а ще не буду обривати останнього волосочка наших відносин. Хоча…Яких там відносин..Просто залишу все, як є. Іноді ж краще залишити все, як є?
.

Солдат 2 нагадав мені іншу людину. Людину, яка не дає мені спокою. Я не маю жодного бажання навіть з нею спілкуватись, проте добре розумію, що колись він виросте, і стане хорошим батьком для своїх дітей. Надто просто юний. А ще я ненавиджу нерішучих. “Зануда”. Таке враження, що ми з різних світів. Абсолюно різні. Мене дратують його погляди на сенс життя. Мені скучно.

Фільм повчальний. Можна дізнатись про підлість бачато чого. Закон підлості – це не те. Також про обман. І про ризик. Я дуже жорстока людина. моїм правилом є “Різати, різати і ще раз різати”:))) Але фільм тяжкий навіт

ь для мене, тяжкий до сліз. Я була найбільше рада, коли Солдатик 1 плакав. Я відчувала навіть деяку радістю та перемогу. Отримав те, на що й заслуговував. І плакав він від щастя, тільки сльозами болю та ненависті до самого себе.Це ж так образливо, коли розумієш, що є люди, які тебе використовують за статок, а є й такі, які стають щасливими, віддаючи без жодних сумнівань те, за що він готовий був убити.

Дивишся і розумієш, що ні фіга не розумієш у цьому житті. Доходить, що потрібно цінувати те, що
маєш, а то є інші, яким і справді погано.

Щодо фіналу..

. Здавалось б очікуваний і водночас не те. Я бажала б залишитись негіднику або самому або з достойною. Не знаю чому я на його стороні все ж таке. Я догадуюсь чому. Зовнішність та початок фільму. На початку він був справжнім мужчиною.А може тому, що хочілось дати йому оствнній шанс, надіючись, що він ним не знехтує. І це знову пов’язано з тією людиною. Я скажу лише, що та людина в жодному випадку мені не кохана. Я пишу зараз не зрозуміло. Це тому, що я не хочу розповідати кінець, а то всяке буває, може, ще хтось схоче його переглянути, а коли прочитає, буде вже не цікаво.
Одним словом… Можна зробити висновки. Режисер дуже добре попрацював.

Posted in просто будь собою

Закон

лютого 13, 2012. 1 Comment»

Я ніколи не суперечу сама собі. І ось тверджу про те, що будь- які речі стаються тоді, коли нам вони вже не потрібні. Варто лише забути та навчитися жити без бажання. І будь-які мрії, будь- що реальне. Найпрекрасніше стається, проте не здається більше в цей момент найнезаповітнішим. Погано робиться навіть, коли розумієш, що все в твоїх ніг. Колись віддав б усе заради цього, але знайшлись люди, які зробили все, що зламати мрію. І тепер байдуже. Відчуваєш себе загубленою душею в цьому світі, не знаючи, що робити, як бути, та й байдуже, що буде далі. Зовсім не давно я розповідала про мрії. Тоді, коли я писала про них, відчувала себе не те щоб розчарованою, а байдужою. Чесно, я зовсім не хвилювалась про них в ту хвилину. Але це не була хвилина “слабкості”, як сказала одна людина. Вона помилилась і пізніше при атмосфері відпочинку навіть розчарувалась в мені та моїх поглядах на сьогодення. Рік тому мені до душі був припав відривок із нотатки Коельо: “Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки”. Це стало для мене навіть якоюсь сигнальною межею. Я намагалась усім доказати сутність особистості. Але я дещо забула… По-перше, усім не докажеш, по-друге, кому потрібні твої докази? І що тепер… I am happy.

Є ще одна річ, яка мені подобається і водночас розчаровує. Коли хтось поводиться з тобою негарно. Хто ви такі, щоб ставити себе вище інших? Обіцяю, що залишишся на одинці з власними думками. А ми все цінуємо лише тоді, коли втрачаємо. Той, хто втручається в чуже життя для того, щоб його зламати, обов’язково втратить свою жертву, а ще й інших людей, які були дорогими. Усе і в один прекрасний момент. Залишившись без забавки. “Комусь” стане сумно. Точно стане сумно, оскільки я й сама втрачала потрібних людей. В одну хвилину все і багатьох. І як жахливо через деякий час зустріти таких людей. Вони змінюються. Якщо з людині зробили боляче, вона сама стане негативним героєм казочки “Життя”. Якщо людина побула самотньою, вона стане співчутливою, поміркованою, доброю… І це факт. Сварячись, ми даємо один одному шанс навчитись жити й обрати правильну дорогу в майбутнє. P.S: можна втратити людину і не сварячись. Просто зрозуміти, що ви, як модно сьогодні говорити, не зійшлись характерами. Але фінал той самий. Хтось пожаліє.

Не бійтесь щось змінювати. Змінювати потрібно все й одразу. Варто обманювати себе, віручи в власну непереможність, не ображатись на людей. Дайте їм бути такими, якими вони є. Не тратьте часу, страдаючи. Навчіться відпускати. Тільки ніколи не забувайте про тих людей. Адже все стається так, як воно й має бути. Я, наприклад, зараз розчарована в одній людині, і дещо шкодую, що потратила марно так багато часу. Але тепер розумію, що завдяки цьому я здружила з іншими. І це сталось саме через “марну трату часу” Дякую!

І ще ніколи нікого не треба оправдовувати. Довіряй, але перевіряй. Проте, бути треба готовим до того, що жалкуватимеш, що взявся до такої справи, оскільки 100% розчаруєшся. Насправді час чуже швидко спливає. І все згодом забувається. Години летять, люди старіють. Іноді дуже хочеться зробити крок назустріч… Але все звісно зрозуміло: часу не властиво іти назад. А людям властиво помилятися. Хіба що лікар не має права на помилку, усе решта виліковне.

Posted in просто будь собою

Бій за життя

лютого 6, 2012. No Comments»

Страдаємо фігнею…Усі… Ми думаємо про статуси, про життя, про себе. Про свої вподобання. Хвилюємось через сварки, ображаємось. Я не суперечу цьому. Ми одні у великому Всесвіті і проблеми інших не мають права торкатися нас.

Одного разу я стала свідком справедливості. Надто жорстокої. Я дуже люблю спілкуватись із людьми. Це моє хобі слухати цілими днями розповіді навіть малознайомих. Мені цікаво їх пізнавати. У цьому мені допомагають соціальні мережі, зокрема “В контакті” та “Facebook”. Не знаю, що б я робила без Інтернету. Друзів по листуванню в мене досталь. І ось одного разу мені стала писати дивна дівчина, у неї не було фотографій, інформації. Я подумала, що це фейк, проте вирішила відписати. Згодом я дізналась, що це людина без майбутнього. Одна ампула перекреслила життя дівчини. У мене було враження, що вона дуже бажає вилити комусь душу, я не стала їй мішати, коли дізналась діагноз… Вона ж упевнено говорила, що заслужила саме на таку смерть. “Я поводилась жахливо зі всіма, зневажала всіх, продавала себе, я- остання стерво…”- чим вбивала мене наповал.

Я нарешті побачила її фото..Це був шок, щось дуже- дуже жахливе. Я не сподівалась.. Дуже красива дівчина. Ніколи б і не подумала про те, чим вона займалась. Вона розкаювалась у своїх вчинках, проте з байдужістю, постійно твердила, що ще недовго залишилось. Добре пам’ятаю ту нічну переписку. Я твердила, що вона буде жити, що ми ще зустрінемось і її життя почнеться з чистої сторінки, а сама дуже плакала, знаючи, що кінець і справді скоро. Як це жалюгідно та жорстоко ставити смайлик “:)”, а в реалі плакати… Вона залишалась постійно байдужою, не боялась нічого і казала, що це її майбутнє, якого не існує.

Не знаю, про що були її думки в цю мить. Можливо, і вона плакала? А може, їй хотілось жити… Мріяти…

Мало часу пройшло…Вона перестала появлятись. Пізніше повідомили на стіні “Вічна пам’ять” а ще чуть згодом сторінку видалили. Вона так і не прочитала останніх повідомлень..Жаль..І я водночас втратила подругу. Ту, яку вважала несправжньою на початку фейковою сторінкою…

Ось так буває. Треба частіше задумуватись про власні вчинки…

Posted in просто будь собою

Ілюзією прожитих віків

січня 17, 2012. No Comments»

Кожен керує власним життям. Нам не зрозуміти, чому для когось краще саме так, як нам було б не зручно. Наші думки не співпадають, хоча й ділиться людство на певні групи. Але хто про це думає?

Людині властиво помилятися. Усі помиляються, усім можна- це не гріх. Хіба що лікар не має права на помилку. Це звучить страшно, але правильно. Потрібно в усіх ситуаціях залишатися собою. Інакше, змінюючись в іншу- протилежну сторону. Я не зупинятимусь на цьому питанні, оскільки настрій поганий. З кожною публікацією мені все частіше здається, що сайт перетворюється в онлайн- щоденник. Немає сенсу …

Щодо думок.. Найгірше, коли людина живе ілюзіями. У будь- чому людина обманює сама себе, а потім стає потерпілою. Простіше рзлучитися з іншим, а ніж з ілюзіями на його рахунок. Сумувати…Очікувати зміни…Не дарма говорять, що коли більше очікуєш, нічого не отримаєш.

Бувай, малий, тримай фасон, бувай малий, назавжди мій, доросла справжність моїх мрій… Іноді декому тяжко повірити в те, що діється. Впинципі люди починають цінувати одне одного, коли вже втрачають стосунки. Чому люди такі різні? Одні залишають наше життя незамітно, а інші, залишаючи шрами на ціле життя. Це тому, що ми здатні до привикання. Ми привикаємо до інших, якими б вони не були. Надіючись на повернення, якого не буде. Ми буваємо жорстокими, проте спрпаведливими, майже зламаними, проте гордими до останньої краплини крові. Гордість у більшості випадків ламає відносини. А все, мабуть, рушиться… Варто тільки комусь озвучити свої думки. Але краще обманути. Зрадити. Розвіяти в одну хвилину ті жалюгідні ілюзії на власний рахунок. Коли зраджує вона, йому скажуть, коли зраджує він, вона відчує. Їй більше не потрібні будуть його слова, ще жалюгідніші, ніж власне очі, які він ховатиме.

Завжди хочеться дати людині ще один шанс. Але не просто так. Для когось правда буде байдуже, з ким він, чи чесно з ним поводяться, а хтось може й образитись на ціле життя. Боячись чогось, люди не повертаються, а потів про це ціле життя шкодують. Гордість. Про неї ніхто не думає. Краще ж думати про друзів, які говорять про ту чи іншу людину негатив, ламаючи все.

То хто ж ми у цьому житті? Маріонетки…І це не через те, що ми будуємо великі плани, надії, які з легкістю розвіює вітер, а через гордість.

Posted in просто будь собою

«Older Entries

· Категорії

o просто будь собою (23)

· Архіви

o Липень 2012 (2)

o Квітень 2012 (2)

o Березень 2012 (3)

o Лютий 2012 (2)

o Січень 2012 (3)

o Грудень 2011 (2)

o Листопад 2011 (1)

o Жовтень 2011 (1)

o Вересень 2011 (7)

· Мета

o Вхід

o RSS публікацій

o RSS коментарів

o WordPress.org

· Останні публікації

o Набридаєм…

o Нове

o Подивитись правді в очі

· Останні коментарі

o Katherine Bolde доНабридаєм…

o Кіточка до Повертаються

o JamesYP до Маска

o adminka до Гюльчатай…

o I AM HAPPY до Гюльчатай…

·

Entries (RSS) and Comments (RSS) | Powered by WordPress and Pretty Theme