Загальні відомості про анестетики.

Переважна більшість фармакологічних засобів виявляють ту або іншу дію на ЦНС. Дуже часто вони є небажаними і відповідають за велику кількість побічних і токсичних реакцій. Лише ті препарати, центральна дія яких є корисною, і складають мету застосування в медицині, об'єднані у велику групу засобів, що створюють переважний вплив на ЦНС.

Загальні анестетики речовини, які введенні в організм різноманітними шляхами викликають зворотну втрату свідомості, усіх видів чутливості, зниження м'язового тонусу і рефлекторної активності при збереженні життєво важливих функцій організму.[6]

Історія хірургії і знеболювання при оперативних утручаннях своїми коренями іде в глибоку старовину. Ще в XV до н.е. єгиптяни намагалися використовувати для боротьби з болем корінь мандрагори, дурману, мак та інші рослини, що приймалися хворими перед операцією. Надалі до цього сталі добавляти алкоголь. Проте всі ці засоби були мало активними, і любе, саме невелике хірургічне втручання вселяло страх у хворого і було іспитом для хірурга.

Ефективне хірургічне знеболювання стало можливим лише після того, як в зв'язку з розвитком хімії вдалося отримати речовини, які мають властивості загальних анестетиків.[7]

В залежності від цього загальні анестетики прийнято поділяти на дві групи:

1. Інгаляційні анестетики (вводяться через дихальні шляхи):

- леткі рідини діетиловий ефір, фторотан, метоксифлуран, трихлоретилен (ратилан, трилен), хлороформ, хлоретил та ін.;

- газоподібні речовини оксид азоту(I), циклопропан та ін.

2. Неінгаляційні анестетики (як правило, вводяться внутрішньовенно):

- похідні барбітурової і тіобарбітурової кислот -гексенал, тіопентал, бревітал, байтінал, інтранаркон та ін.;

похідні прегненолона (стероїди) предіон (віадрил, гідроксидіон), альтезин;

- похідні еугенола– сомбревін (пропанідид, епонтол);

- похідні циклогесанола–кетамін (кеталар, каліпсол);

Механізм дії. В даний час прийнято вважати, що принциповий механізм розвитку інгаляційного та неінгаляційного наркозу єдиний, хоча в деталях дія окремих препаратів на ЦНС відрізняється дуже істотно. Питання це краще вивчене для більш однорідної групи інгаляційних анестетиків.

Інгаляційні анестетики прості речовини, дуже інертні в хімічному відношенні. Більш того, наркоз може бути отриманий за допомогою інертних газів і азоту під тиском, що вперше було показано професором ВММА Н.В.Лазарєвим, що вніс великий внесок у розвиток теорії наркозу. Тому для пояснення механізму взаємодії інгаляційних анестетиків із клітинами широко залучаються фізико-хімічні закономірності. На цій основі було запропоновано чимало теорій наркозу.[6]

Найбільш життєздатною виявилася одна з перших ліпоїдна теорія Овертона-Мейєра, удосконалена Н. В. Лазарєвим

Вона включає основні положення:

- всі розчинні в ліпоїдах хімічно інертні речовини мають властивості анестетиків; сила наркотичної дії пропорційна ліпоїдорозчинності;

- ЦНС дуже багата ліпоїдами і тому схильна вибірково сорбувати анестетики, що накопичуються в її мембранах. В принципі, ліпідний матеріал будь-яких клітинних мембран (в т.ч. одноклітинних організмів) спроможний сорбувати анестетики з однотипною зміною властивостей. Функції полінейронних систем мозку лише більш чутливі до цих змін.

Іншими словами, анестезуюча активність речовини тим вища (а концентрація, що наркотизує, тим нижче), чим більший об’єм молекул анестетика і їхня ліпоїдотропність.

Краще накопичення анестетиків у гідрофобних зонах мембран веде до зміни тонкої структури ліпідної фази й асоційованих з ліпідами білків, що супроводжується порушенням ряду фундаментальних властивостей мембран. В результаті впровадження молекул анестетика ліпідна основа як би набухає, в результаті чого звужуються дифузні канали, по яких йде потік іонів при стимуляції клітини. Для цього розміри молекул анестетиків (0, 03-0, 06 нм) цілком співмірні з товщиною ліпідних шарів (0, 3-0, 4 нм) мембрани. Іон Na мають значно більшу гідратну оболонку, ніж іони К, тому входження їх у клітину у фазі збудження мембрани стає затрудненим. Менше гідратовані іони К проходять достатньо вільно. Реагування нейрона на сигнал, що надходить, збудженням мембрани (вхідний натрієвий тік, деполяризація) порушується в ступені, пропорційному глибині наркозу. Страждає також вихід медіаторів ЦНС із гранул або везикул і через пресинаптичну мембрану. Третім наслідком описаної дії анестетиків є порушення структурно-функціональної організації ферментів дихального ланцюга в мембранах мітохондрій і, можливо, переміщення через мембрани крупних іонів. В результаті знижується інтенсивність дихання клітин, споживання О₂ мозком і організмом в цілому: паралельно зменшується і продукція АТФ.[7]

Великий внесок у трактування механізму дії анестетиків на фізіологічному рівні внесли вітчизняні фізіологи і фармакологи. Було встановлено, що анестетики в реально застосовуваних у клініці дозах (концентраціях) створюють переважний, але не специфічний вплив на передачу збудження в синапсис ЦНС.