Етапи зближення Литви й Польщі

Такими етапами стали:

Перший етап - Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.

Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.
Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати Городельську унію 1413 р. В цьому документі було закріплено литовську автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до загострення відносин між православними та католиками. Серед православних поширився рух до Москви, яка оголосила себе “третім Римом” і почала збирати землі Київської Русі. Скрутне становище українських земель ускладнювалося тим, як тероризували український народ кримські татари. Вони були одночасно в союзі з Москвою і Литвою.

В січні 1569 р. у Любліні король Сигизмунд Август скликав польсько-литовський сейм, який проходив у гострій боротьбі. Литовці виступили зі своїм проектом унії, але поляки його не підтримали. Тоді литовці покинули сейм. Польська делегація самостійно прийняла рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти для неї було видано цілу низку привілеїв. А тих, хто виступав проти унії, було піддано репресіям. В таких умовах дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, перейшла на бік Польщі. Це змусило магнатів Радзивіла і Костянтина Острозького, які очолювали литовську опозицію, підписати унію.
1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповідно до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади могла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей.
Потрібно зазначити, що в XVI ст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії.

Четвертим етапом зближення польської і литовської частин Речі Посполитої стала Берестейська церковна унія.

У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Його підтримали ще три єпископи. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії. Ця звістка викликала хвилю незадоволення в православній громаді. Для скорішого розв’язання цього питання в Бресті в жовтні 1596 р. було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії.
Слід зазначити, що собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Уніатський собор під проводом київського митрополіта М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча жодних повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав. На православному ж соборі було відкинуто унію й оголошено про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору підписали протест проти унії і надіслали його королю. Але король Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.
Відповідно до затвердженого документа уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, а шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої.
Таким чином, внаслідок проголошення унії з’являється ще одна християнська конфесія в духовному житті українського народу — уніатська або греко-католицька, яка мала складну долю в українській історії.

Таким чином, наслідками польсько-литовського зближення для України стали:

1. майже всі українські землі опинилися в 1 державі;

2. українські землі остаточно втратили власний адміністративний поділ і поділені на воєводства;

3. українські землі почали активно залучатися до міжнародної торгівлі;

4. міста перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції;

5. відбувається зміцнення політичного і екномічного впливу польської шляхти;

6. відбувається розкол церкви на уніатську і напівлегальну православну;

33. Охарактеризувати суспільний устрій України (кінець XIV- перша половина ХVII століть).

На початках Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця XV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Ли­товського. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також на­лежали магнати й " княжата", які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. У майже такому ж становищі перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не за­стосовувалися тілесні й ганебні аморальні покарання.

До феодального стану належала переважно шляхта. Шлях­тичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надава­лись їм за військову службу. Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Вона мала привілейоване право обіймати державні посади.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади.

До вищих верств населення в Литовсько-Руській державі на­лежала верхівка духовенства.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі маг­дебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у кор­порації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Ос­новні категорії міського населення об'єднувалися в цехи: буді­вельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вер­шині цехової ієрархії перебували цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Справами у містах керував міський патриціат, до якого вхо­дила міська знать й багатії, а в національному відношенні — німці та поляки. Своєрідною українською общиною в містах були брат­ства, які захищали православне міщанство, здійснювали про­світницьку діяльність.

Існувало три категорії селянства: 1) вільні селяни— смерди; 2) напіввільні — закупи; 3) невільники — холопи, челядь. Особи­сто вільні селяни — це: а) " тяглі селяни", які працювали на пана власною тягловою силою; б) " селяни-ремісники", які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники) та " службові селяни" (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); в) " чиншові селяне" або " данники", що працювали на власній землі, сплачуючи данину натурою.

Закупи, холопи, челядь мали такі ж права, як і за часів Киї­вської Русі.

З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Га­личині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво.

Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну й державно-правову еволюцію українського суспільства. Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціаль­ну базу полонізації українських земель. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної уній (1596 р.) процес приєднання ук­раїнських феодалів до польського панства й польської культури відбувається ще інтенсивніше.

Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл зе­мельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої.

Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались пра­вом " вето". Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них фео­далів.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами.

Остаточному ж формуванню шляхетського стану сприяла аг­рарна реформа, проведена за " Уставою на волоки" (1557 p.). Відтепер особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства.

Посилення політичної ролі й економіко-господарських функцій шляхти призвело до встановлення режиму " шляхетської демок­ратії".

Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були поширені й на верхівку українських феодалів.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. По утворенню Речі Поспо­литої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою пов­ного знищення.

На українських теренах жили переважно селяни, які за пра­вовим становищем поділялися на державних, бо жили на коро­лівських землях, і приватновласницьких — землях феодалів чи церкви.

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили осо­бисто вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певни­ми обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе " селя-нина-замісника"). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи селян, які повністю втратили волю (право виходу), належали " тяглові" й " роботні" селяни. Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлу­атація.

Процес закріпачення українського селянства став ще інтен-сивнішим після " Волочної" (аграрної) реформи 1557 р. За цим актом запроваджувалися однакові земельні податки — для того, аби збільшити надходження до державної казни; відтак вста­новлювалися й однакові земельні ділянки (волоки).

За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який про­жив на землі пана десять років, набував статус кріпака.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другий половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських.

Міське населення за своїм соціальним становищем складало три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім'ї багатіїв, найза-можніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристокра­тичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-еко­номічні права, пільги й привілеї.

Власне міщанство (" поспільство", " бюргерство") становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні крамарі, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майсте­рень.

Більшість населення міст становили міські низи — " робітні люди", " партачі", ремісники, що розорилися, підмайстри, учні, голота, плебс.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об'єднань — цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й во­лоділи майстернями, де працювало кілька найманих підмайстрів та учнів.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва, обме­ження національних і релігійних прав українського народу, ос­нову якого становили селяни-втікачі; вони вважали себе вільни­ми людьми і селилися в безлюдних степах Північної України.

Реєстрове козацтво становили прийняті на державну служ­бу козаки, яких заносили до окремого списку (реєстру). Чи­сельність їх не була значною й змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин.

1638 р. була вида­на " Ординація війська Запорозького реєстрового", за якою вер­ховне керівництво реєстровцями належало коронному гетьману.

34. Розкрити державно-політичний устрій України наприкінці XVI - першої половини XVII століть.

Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполи­тої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Га­личина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).