Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






У феодальному суспільстві зобов'язальне право не набуло знач­ного розвитку; за натурального господарства поширилися насамперед договір міни і договір дарування.






Кримінальне право, що застосовувалося на українських зем­лях, мало становий характер. Наприклад, за образу шлях­тича Литовський статут передбачав ув'язнення, а за образу не-шляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. У законодавстві й судовій практиці розрізняли­ся такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. Суб'єктами злочину почали вва­жати не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищив­ся вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським ста­тутом він становив— 14, а за третім— 16 років.

Своєрідна правова система склалась на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке рег­ламентувало судочинство, правила воєнних дій, порядок земле­користування й укладання окремих видів договорів, види зло­чинів і систему покарань. Найтяжчим злочином вважалося вбив­ство козаком свого товариша. За це карали смертю, інколи навіть закопували живим у землю разом із покійником. Тяжкими зло­чинами визнавалися вбивства, нанесення козаку побоїв, крадіж­ки, дезертирство, гомосексуалізм, невиконання наказу, пияцт­во під час походів тощо. Система покарань була дуже суворою.

 

 

38. Охарактеризувати Запорізьку Січ як прообраз української держави.

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим центром українського козацтва. Постійна загроза з боку урядових польських військ, нападів татар і турків змушувала козаків будувати укріплені засіками містечка, так звані “січі”. У середині XVI ст. з’явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю.

Соціальну базу Січі становили селяни, що втекли від своїх феодалів, а також представники інших верств населення, зокрема, — міщани, які не могли розрахуватися з боргами, шляхтичі, які тікали від судового переслідування, невдоволені владою священики. Окрім українців, тут знаходили притулок литовці, поляки, росіяни, білоруси, греки.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5-6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки — області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5-8, максимально — 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім’ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Позбавлене в польській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво активно займалося військовим найманством і походами на землі Османської імперії.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов’язково — 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися найважливіші питання — вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради (“сходки”) у куренях і паланках.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду.

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.). Під час війни діяла походна старшина — полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина – полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої — суд військової ради.

Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судочинства дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорізька Січ була новою військово-демократичною державою, що постала на руїнах княжої.

 

 

39. Визначити рушійні сили та особливості розвитку визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

 

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої

 

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

 

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.


II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.


III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.


Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

До найважливіших особливостей української революції належать:
— боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших
ворогів української незалежності — Московії та Криму;
— тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;
— переростання соціальної боротьби в селянську війну
1648—1652 pp., що завершилася утвердженням у козацькій
Україні нової моделі соціально-економічних відносин;
— революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим;
— відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;
— провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;
— зрада національних інтересів частиною панівного ста
ну українського суспільства;
— слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;
— домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;
— вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності.

 

 

40. Розкрити структуру і особливості формування народної армії Богдана Хмельницького середини XVII століття.

 

 

У ході визвольної війни, в яку включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило селянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало російських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки — на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р. — і територіальними одиницями.

 

Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни, — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський. З численних повстанських загонів були створені нові територіальні полки: на Лівобережжі — Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзенський, Ічнянський, на Правобережжі — Київський, Уманський, Вінницький. Пізніше виникли й інші полки.


В ході боїв з народної маси висунулись видатні полководці — полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Гладкий та ін., які й очолили козацькі полки.


Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за рахунок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пістолями, мечами, шаблями, списами, луками, а то й косами, ціпами тощо.

 

  1. Проаналізувати процес будівництва української (національної) держави в середині ХVII століття.
Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. тТривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільствонарод був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої. Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державнаорганізація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися наутримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільноїУкраїни, визнавало нову владу. Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функційпристосовувалася вже готова, перевірена практикоювійськово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Векстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати тамобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тількизагальною для усіх повстанських сил, але й єдиноюполітико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не булапідпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то воназберігала здавна встановлену форму правління. Створення української національної держави вперше одержало правовеоформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і уБілоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклавіз Річчю Посполитою. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом.Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, якіскладали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями длявиконання політичних, військових, фінансових функцій. Він видававуніверсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Від ньоготакож залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Вінбув вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем. Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які керувалиокремими галузями управління. Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали забоєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Генеральнийобозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний бувголовним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керувавзовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральнийсуддя (спочатку один, а згодом — двоє) очолював вищий судовий орган —апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Усі ці міністеріалиутворювали раду генеральної старшини при гетьмані.аршини при гетьмані. Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органомукраїнської держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібнихз таким же статусом містах правили отамани з виборними особами відміського населення. За Україною, як за державою, було визнане право мати постійне реєстровевійсько. В 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройнасила чисельністю у 300 тисяч чоловік, яка іменувалася козацтвом. Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалосяпрокласти по Віслі. Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальнуодиницю. На думку деяких вчених, полково-сотенний устрій є істотним елементомукраїнської державності, притаманний їй єдиній. Зрозуміло, полки яквійськові одиниці існували у багатьох країнах, але в Україніполково-сотенна організація отримала військову, адміністративну тасудову владу. При тому вона виявилася напрочуд життєздатною тапроіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).Апарат державної влади і управління, що формувався, потребувавматеріального забезпечення. З цією метою провадилося збирання податків. Держава склалася на основі ідеології української національноїдержавності. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідностімати власну державу, а й з усвідомлення здібностей та можливостейукраїнського народу створити таку державу. Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, увиборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцямз помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяєтвердити, що в українській державності була започаткована майбутняреспубліканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, щоглава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічнихінститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йомупретендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичнимсупротивникам як в Україні, так і за її межами. Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у1648—1654 pp., сучасники нарікли українською козацькою державою, називаючи Військом Запорізьким або Хмельниччиною (Хмельнишиною).Більшість вчених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський корольЯн-Казимир офіційно визнав, що в Україні нема іншої влади, крім владигетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б.Хмельницький) діє, як" правитель", тобто як глава держави. Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єктаміжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки зсусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал