Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 p., обира­ли на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався " Артикулами" Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполи­тої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов'язувався пи­тання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.

Сенат на чолі з королем об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлю­вали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували " конклюзію" — за­гальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 пос­лів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сейми­ках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлюва­ти податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціону­вати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип " вільного вето".

Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським дво­ром, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова та військова влада на місцях пе­ребували в руках панства і шляхти. Система органів місцевого управління створювалась відповідно до адміністративно-терито­ріального поділу. За Люблінською унією, Річ Посполита була поді­лена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу, до скла­ду якої ввійшли українські землі, й Литву. Провінції мали воє­водства й повіти. У деяких воєводствах, окрім повітів, зберігалися й такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На ук­раїнських теренах, що входили до складу Литви, продовжува­ли існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства; вони були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями, їх надавав король за службу. Місцевими керівниками залишилися переважно воєводи. Спра­ви повітів провадили старости, а центральних повітів, або ко­мендантських замків, — каштеляни.

На селі певний час продовжував діяти сільській сход, який обирав сільського старосту, але з посиленням феодальної експ­луатації зникли й ці залишки громадського самоврядування. Воє­водами і старостами в селах призначались управителі. Щодо при­ватновласницьких земель, то тут самі власники призначали на села управителів.

Управління містами було досить строкате й будувалося за­лежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магна­ти, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко. Подекуди міщанам дозволялись деякі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно- чи двопалатні ратуші, " радовці", що допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-еконо­мічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіля­ко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які го­ловували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу входили лавники на чолі з війтом.