Любі приятелі-розрада». і

А Диявол: «Не вірте казці!» '•

О. Ольжича цікавить, як людина поводиться в ситуації роздвоєння думок, який шлях вибирає. І оскільки життя кожної людини в тісному вза­ємозв'язку з життям її роду, то поет прослідко-вуе у своїх мініатюрах шляхи цілих народів, котрі: виринали несподівано на арені Історії людства

і, виконавши певні історичні функції впродовж кількох поколінь, уступали перший план іншим народам або ж зовсім зникали зі сторінок істо­рії, як переможені й ослаблені. Цікавою ілю­страцією останнього є Ольжичева поезія «Гал­ли», в якій поет всього у восьми рядках зобразив могутність та приреченість колись панівного у Європі народу:

О, невловимі скам'янілі дні, Міцна рука над людьми і богамиї...Чигає там, у сірій далині, Лягає горами за нами. Ми подолаєм знов. Ще не одні Нам скоряться. Над все є вірна криця, Та нам також судилося розбиться Колись і десь об гори кам'яні.

історію поет розглядає як певну театральну декорацію на величезному спектаклі людства, в якому основне не зовнішнє його оздоблення, а саме дійство, де І проявляються ті чи інші ідеа­ли, почуття і наміри людини та цілих народів. У минулих століттях О. Ольжич знаходить у Євро­пі геройство, романтику пошуків нових ідеалів, а головне — він знаходить у битвах і змаган­нях народів войовничість духа, прагнення при­нести на арену людства свої, вироблені тисячо­літтями, грані бачення світу. Таким чином, ко­жен із народів, що часто уособлюються у віршах поета з найвизначнішими їх представниками (полководцями, філософами, поетами...), в історичних змаганнях взаємодоповнюють і взаємозбагачуюсь загальну картину людського співжиття, пропагуючи тим самим у світі добро чи зло. Тобто, як кожна окрема людина, народ у сприйнятті О. Ольжича теж мас свій певний характер, що зазнає змін у певних історичних ситуаціях. Формування того чи іншого характе­ру етносу залежить від географічного розташу­вання його основного поселення, у тому числі й ландшафту, в якому виростав цей народ, та, І це головне, від тих духових орієнтирів, що ви­ступають на передний план, коли народи почи­нають свій завойовницький рух проти інших територій, інших народів. І коли в історії старо­давнього європейського світу поет бачив світлі стремління народів щодо звільнення власного духа від варварських темних нашарувань (О, як солодко бути слухняним докраю Долі владній, рвучкій і недобрій! («Вікінг»)), то у сучасній йому Європі замість войовничості духа самовдо­сконалення він бачить прояв агресії, яка своєю метою ставила все нові й нові не тільки мате­ріальні завоювання, а й знищення у підкорених народів їх духових самобутніх коренів, які через тисячолітню історію роду єднають або розді­ляють людину зокрема чи в цілому народ із Бо­гом Істинним,

Якщо в стародавньому світі народи, створив­ши собі кумирів, ідолів, богІв-духів, тим самим відійшли від справжнього Бога; та усе ж тайною Господньою Волею, що в творах О. Ольжича зображена як незвідана фатумна сила в, кінцевий результат їх дій давав для людства певні пози­тивні наслідки. Велике переміщення, а згодом і змішування народів у Європі, хоч і носить у віршах поета бажання матеріальної наживи, але усе ж у цьому русі домінує цікавість людини до освоєння нових територій, до пізнання способу життя інших народів. На світанку свого життя людство ще не усвідомлює цієї страшної сили бра­товбивчої жахливої оргії. Вік людини занадто малий, щоб уздріти наслідки хоч своєї праці, а що говорити вже про передбачення наслідків дій народів, цивілізацій. О. Ольжич в одному з віршів писав: «Страшна вагітність, що несе пло­ди, Які аж правнукам узріти».

Та зведення людства в пору його дитинства з наміченого Господом шляху відбувалося лег­ко, дещо романтинно-грайливо, майже по-фаустівськи. Людина полишає насиджені, Бо­гом дані їй землі, та починає рухатись в екзо­тичні для неї краї. Причина тут, очевидно, — і це прослідковусться у творах О. Ольжича — у надмірному замилуванні людини красою при-родніх творінь Господа, яка у первісному прояві для нас, лнвдей цивілізації, є незбагненною. За­хопившись надмірно певними конкретними про­явами Господньої краси у Його творіннях, люди­на починає розчленовувати свою спроможність цілісно бачити світ, а отже— відчувати Бога-Творця. Але оскільки прояв Господнього Духа вона відчувала у кожному Його творінні, то й по­чала надавати конкретним предметам, явищам природи спочатку божественних ознак, а потім, гублячи у наступних поколіннях генетичну па­м'ять Істинного Бога, почала утотожнювати з са­мим Богом. Так, очевидно, появилися культи-поклоніння богам-силам природи, богам-тварй-нам, богам-рослинам тощо. Так, людина починає розчленовувати світ, у чому, без сумніву, допо­магає їй Диявол. Нашіптування його спочатку невинні. Справді, чи не заслуговує бути богом сонце, що дарує людям тепло, достигання пло­дів, та, за задумом Господнім, несе у собі ще певну абстрактну ідею — Ідею світла? Все, що творить Господь, завжди має дві невід'ємні функ­ції: ідейну й матеріальну, естетичну й практичну, але остання завжди вторинна, бо завдання її — викристалізовування духового начала в людині, яке завжди первинне, бо вічне. Основний метод у зведенні людини з Господнього шляху Диявол споконвіку використовує однаковий, перевіре­ний ще на ангелах: це нашіптування з метою роз'єднання, а роздвоєну людину найлегше під­корити собі *. і уже, зосереджуючи увагу люди­ни на сонці, Диявол вдавано «загадавшись», вда-вано-вчено «схилившись на ногу», вдавано «над-хнено», у вдаваній «болючій тузі» підшіптує лю­дині про його животаорність, бо воно, сонце, як і вона, людина, вміє рухатись, отже—воно живе. Але оскільки сонце недосяжне і від нього «залежить» життя людини, то його потрібно боятись. Так, людина, забувши, що все у світі підпорядковується Волі Творця, починає задуму­ватись, а що буде, коли сонце завтра не зійде? Так, очевидно, приходить на землю страх, який породжує зневіру — цих двох найбільших воро­гів людини, що роз'єднують її з Богом Істин­ним. Людина, яка була одним Із складників ве­личавого задуму Бога-Творця, поволі починає віддалятися від Нього. У результаті, вона опи­няється на «межі» космічних «двох світів».

По рівній грані двох світів ідеш, Що, наче шкло, невидима ітостра. І тягне, рве глибинами безмеж Одкрите серце ненаситний простір. «Межа».

Сучасна О. Ольжичу європейська людина по­чинає вибирати шлях свободи від обох світів, і проголошує тип надлюдини, ідо народжується шляхом самообману через відоме уже нашіпту­вання. Насправді ж людина у своїх діях ніколи не буває вільна від впливу космосу. І це добре розумів поет, тому в своїй творчості не піддався абсурдним ідеям у філософії сучасної йому Європи, де палець грандіозного всеохоплюючо-го організму почав прагнути жити відокремлено, сподіваючись, що той маленький духовий нерв, який є в нього, отой ніготь, підкаже йому нові шляхи, що згодом приведуть до завоювання всього організму. Сильна у своєму мурашнику, але безсила перед людиною мурашка починає прагнути, що зможе правити колись людиною, яка в одну мить може зруйнувати, затоптати, спалити безслідно увесь мурашник. А що гово­рити вже про одну мурашку, навіть, якщо вона виношує найчестолюбнішІ плани: усі мурашки гідні стати людьми 1?. 1 уже німецький ще вчора МІфестофель, на межі XIX—XX ст. носить вкра­дене Ім'я Заратустри й роздумує: «Що ж мені залишилося на мій останній гріх?» і уже Диявол­ам і фестофель-«3аратустра» «знову замислюєть­ся, знову сідає на великий камінь І зосереджуєть­ся, і раптом він підскакує.

— Співчуття! Співчуття до ви­щої людин иі» ⁷

Але яке співчуття може викликати якась «ви­ща людина», що сама себе вивищила за рахунок інших, створених за Господньою подобою, лю­дей? Без особливих зусиль впізнаєш у Зара-тустрі Ф. Ніцше Диявола з уже цитованого вірша О. Ольжича. Ось чому наш поет хоче «поставити під знак питання конечність нашої культурної орієнтації на сучасну Європу». Бо в ній поет уже не знаходить нічого нового, що дало б черговий духовний імпульс для повернення на землю ко­лишньої єдності між Богом і людьми, яка була характерна для «золотого віку», або «світанку» людства.

У деяких моментах погляди О. Ольжича пе­регукуються з поглядами німецького філософа О. Шпенглера, книга якого «Присмерк Європи» у 20-х рр. XX ст, започаткувала полеміку щодо подальшого духовного й культурного життя Європи. Ще від не зовсім європейських еллін­ських часів, що принесли на землю небувалий розквіт гармонії фізичного й духовного, але усе ж з приорітетом духовного, Європа багато сто­літь живилася цим відблиском Господньої кра­си. Але не вміючи бачити гармонії Духа у всій його повноті й всеохопній цілісності конкрет­ного прояву, людина знову починає розчленову­вати красу на духовне й матеріальне, віддаю­чи перевагу останньому, — тому, що без особли-

вих зусиль душі можна потримати в руках чи навіть заховати у власну кишеню. «Як Фауст на початку й у фіналі поетичного вимислу, так і в межах античності протистоять один одному еллін епохи Перикла й римлянин епохи Цезаря»⁸. Ось, як цей складний, багатотисячо літній процес з постійним чергуванням наростання й притухання відбитий у творах О. Ольжича. Після опису Ідилії «золотого віку» поет у збірці «Рінь» (1935 р.) вміщує вірш, у якому пристрасно зако­ханий у природу юнак із правіків спостерігає картину народження вечора. Він радіє веселим друзям, котрі сидять навколо веселих вогнищ. Але в цій ідилії присмерку вже вчувається три­вога прощання. Далі автор з'ясовує її словами радіючого завтрашньому дню юнака, що по­в'язана вона з прощанням зі старою осілістю та вирушенням племені «на чужі нездолані до­лини». О. Ольжич зумів геніально передати дитячий пристрасний запал людства, яке прагне нових вражень. Але в цьому, на перший погляд святому прагненні людини, уже вчувається гріх — гріх надмірної пристрасті, яка згодом почне засліплювати виважене сприймання світу:

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі. Злотне небо сперлося на скелі. Зазду плещуть огнища веселі. В коло ватер друзі, теж веселі.

Гей, чужі нездолані долини! В'ється дим і плине в бік долини. Так на завтра ми туди поплинем. Як ріка нестримна, поплинем.

У цій мініатюрі передана уже стара модель вдавано-благородного зманювання людства. Роздвоюючись і таким чином втрачаючи віру й терпеливість, людина відівчилась мислити аб­страктно, тобто відійшла від цілісного сприйман­ня світу через посередництво Святого Духа, який відкриває людині аналогії конкретних речей з абстрактними ідеями, що несуть у собі жи­вотворне начало. Вони можуть видозмінюва­тись у конкретних ситуаціях, але руйнувати їх чи зневажати ними не можна, бо вони пройшли випробовування вічності, й будуть живими поки не здійсняться. Ось як О. Ольжич у вірші «Геоло­гія» описує складний, задовго наперед продума­ний процес творення Землі:

Із книжки грубої, в твердих палітурках,

З гірських пластів, за вікнами вагону,

Пливе на нас симфоній п'янка

Відвічного, надтхненного закону.

Котились води, дихала земля, -

На сірий намул падало проміння.

Родились і лишали світло дня

Нечувані, потворні сотворіння.

О, скільки зелені, о, скільки душних злив

У грудочці блискучій антрациту!

Яке намисто золотавих днів

В одній краплині бурштину укрито!

Вдивляючись уважно й непоспішно у величаво-грандіозний задум Творця, О. Ольжич задаєть­ся питанням: «не порошинкою хіба твоє життя В оцьому потоці соняшних сторіччів?» У його сло­вах немає болю чи образи за людську мініатюр­ність у Всесвіті, бо поет розуміє вічність усього

оточуючого: «Але земля — одвічне воріття, І пе­реходять вічно речі в речі». Земний театр, у якому часто змінюються декорації, не лякає О. Ольжича, бо поет збагнув головне — Бог любить людину, він готовий зробити її співучас­ником свого грандіозного задуму, ім'я якого — вічне життя:

Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не відняти: Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти!

Солодких грон і променистих вин Доволі на столах Його веселих. Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмелькіший келих.

Господь хоче відкрити людині свої замисли й закони, але для того повинен спочатку грунтов­но підготувати її, бо половинчасті, диявольські знання приносять шкоду не тільки їй, а біля такої людини можуть згинути ще мільйони безвинних. Тому шлях пізнання людиною світу повинен відбуватися тільки під безпосереднім, нагля­дом Господа, через посередництво Святого Духа. Та досягти співпраці з Творцем людині не просто, коли стільки тисячоліть роз'єднання між ними, коли могутній космос постійно сприяє роздвоєнню людини. Та шлях є, і поет його зна­ходить: «Лиш твій шал проти навал, Одвага, коли ти запрагнув. Віра.» Але людина ніколи, навіть у своїй святості, не повинна вимагати від Господа відкрити їй те, до чого духово ще не дозріло людство. Настане час, пише поет, коли «В саду тінистому, в нескошеній траві, Дзвінким дівчатам, хлопцям ясночолим Читати буде со­лодко нові Книжки, що нам не розгорнуть ні­коли». Тому не можна з першого класу перейти у випускний, бо результату такий перехід не дасть ніякого, хіба що породить у першокласни­ка неоправдану гординю: він буде переконаний, що випускники нічого не знають, бо їх знань ніколи не збагне.

Ось, чому племена з Ольжичевої поезії «Ве­чір. Я дивлюсь на сині скелі» нагадують першо­класників, яким набридло сидіти в першому кла­сі, та, після нашіптувань неука-Диявола про пе­реваги випускного класу, де учень стане рівним вчителю, вони переступили через вчителя, і пі­шли, але не у випускний клас, там їм робити ні­чого, а на вулицю. Та не знайшовши обіцяного раю, хотіли б знову повернутись у клас, але згу­били туди дорогу. І уже першокласники самі починають себе, а потім й інших — вчити. І вже серед них з'являються визнані авторитети та^прр-відники, а в результаті:

Щороку меншають стада. Страшні хати у тихім сконі. Зате бо кожному влада, —

Дорожча збрОЯ І КСЙіаОНі.

- Людина, сповнена Господнім світлом, за­дивилась на сонце І зробила його богом. Тепер, побачивши у золоті відблиск сонця, вона зро­била його новим богом. Так, небо в очах люди­ни впало на землю. Та вона не змогла сама втри­мати його на своїх слабких плечах, бо залишилась без головного—без духової мети, і ось, «на землю одні упали» та звернулися за порадою до свого неука-вчителя, Диявола. І уже: «Наш бог—маленький чорний ідол, В наметі нашого

вождя, — закричали вони, — І над річки вогню і крови, Над власне горло — дорогі Нам очі тужно-гебанові І руки юні і тугі». Так, почала литись по землі ріками кров, що наповнила «на­ші криниці», і якої у «вік золотий» зі «свіжими, протканими сонцем дібровами», з «медом при­ручених бджіл, злотавістю сп'янілого тіла», — не бачили ще навіть «янтареві зіниці серни». Та ось, у метаючого — «Хтось метнув неми­нучу стрілу», і «Захиталось струнке оперіння...» Ще мить тому фізично сильний — враз став без­силим. Вбиваючий — сам звідав відчуття смерті. І перед його, тепер уже внутрішнім зором, «За­мість неба, і міста, і гір — Небувалі пливуть аква­релі». Людина знову відчула єдино справжньо­го Бога, але тепер її відділяють від нього вчине­ні земні гріхи. Враз спадають усі земні ідоли, поклоніння, пристрасті... Людина починає від­чувати облуду Диявола, що розчленував її зір, думки, прагнення, і замість справжніх духовних цінностей, що дарують людині вічність, підсову­вав їх жалюгідні замінники. Людина збагнула, що у золоті немає Світла, у ньому темрява смер­ті (недарма вона його потім назвала «жовтим дияволом»), а Світло є тільки у любові й ласці Отця Небесного. Та людина, яка боялась земної смерті, тепер по-справжньому розуміє, що мала шанс стати безсмертною. І уже в каятті просить Господа:

Ти, що ллечеш всі стріли — Один, Тільки ласка-стріла твоя злотна. Замість жаху бездонних глибин — Дай /зріти барвисті полотна!

Людина серйозно починає задумуватись над безсмертям, і розуміє, що безсмертя земне — це міф. І ось, на землю в доказ ще не охололої любові до людини Бог посилає свого найулюб­ленішого Єдинородного Сина — Христа, щоб дати людям приклад справжнього безсмертя, яке настане для них у день Страшного Суду. І уже герой поезій О. Ольжича у захопленні вигукує:

О, хвала, хвала Тобі, Христе, Ізцілилося серце хоре.

І пожовклій руці — ніга, І червневий день — миттю Покривати Твою Книгу Позолотою і блакиттю.

«Монастир»

Саме Новий Завіт, вчення Христа стає для О, Ольжича основою, фундаментом його філо­софського сприйняття світу. Він розуміє, що Європа з її псевдофілософськими пошуками все далі й далі віддаляється від Істинного вчення Бо­га, якого постійно шукає в небі, а не на землі між людьми, де він присутній у своїх творіннях, у взаємостосунках особистостей та цілих наро­дів. Фактично, О. Ольжич стає в опозицію до сучасної йому європейської матеріалістично-по-зитивістсь.кої науки останніх століть, у тому числі й історичної з її людиноподібною мавпою, називаючи науку диявольського розчленування, що позбавлена божественного начала, ворож­битством:

І нащо, розглядаючи кригу, Ворожбит починає розмови: «Перше люди не бачили снігу