![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Зайнялось ⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 4
Гіркий і кривавий досвід історії нічого не навчив народи Європи, яка вже готова була зірватись новою, найжахливішою війною. Поет відчував усю трагедію угоди людини, отого Фауста, з Мефістофелем, або ж Дияволом. А ті невеликі пацифістські кола Європи, що на словах виступали за мир, насправді ж і до того часу перелякані за власний добробут, і їм немає ніякої справи, а головне вигоди, називати події своїми іменами — добро добром, а зло злом. На очах всього світу нащадки Фауста під знаменами «благородного» Мефістофеля уже осушували не «гниле багном, щоб зажити, як у «раї», а виношували й здійснювали нові, глобальніші плани — як знищити народи, які вони вважали «багном», щоб на їх кістках і крові побудувати земний «рай» для вибраних, отих «вищих людей», учнів Диявола. Еллінська краса, італійське Відродження, французьке Просвітництво з їх проблисками світла відступали в тінь під крилами колишнього «бога — маленького чорного ідола», що виріс тепер, виплеканий за тисячоліття пацифістськими страхами людини, у величезно-кривавого монстра, якого й за мільйонами масок легко було впізнати сповненій Господнім світлом людині, такій, якою був і навічно залишився О. Ольжич. А на Сході Європи в той час уже кілька століть також справляв свою криваву оргію той самий монстр, ім'я якого Диявол, але трохи в іншій масці — масці московсько-російських царевладців: Іванів, Петрів, Леніних, Сталіних... Диявол вдавано воював між собою, а насправді його метою було витоптати беззахисні народи і їх землі між Європою і Азією. І він це успішно робив, проганяючи своїх слуг то вперед, то назад по беззахисній землі, вбиваючи, спалюючи, зіштовхуючи у ворожнечі між собою «ідеаліст-ський і спевнений посіданням найвищих правд» народ. Диявол не міг черговий раз простити українцям, що вони вбивані — знову оживали, зруйновані — знову відбудовувались, обпльовані — знову вмивались, обкрадені — знову ставали багаті. Він не міг простити, що після прийняття християнства вони не відгукнулись на його поклик, й не кинулись у «цивілізовану» дикунсько-криваву оргію, вбиваючи й грабуючи інші народи. А зате українці будували церкви, плекали міцні сім'ї та, як писав О. Ольжич: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали». Так, саме воювали. Колись навіть захоплювали чужі землі, а потім відмовились, їм було досить своєї, богоданної, а коли й цю відбирали, то українці відвойовували нову—від снігів Сибіру, від каміння Бразилії, від пустирів Канади і ще, і ще... Українці вміли брати до рук зброю навіть тоді, коли зі всіх боків були оточені ворогами. Вони вміли захищати найдорожче — віру, свій християнський ідеалізм, якому не зрадили ніколи. Отже, українців ніколи не полишала войовничість духа проти сил неправди, зла, або ж сил Диявола. Вони навіть у теміні крил його шукали й відшукували Світло. Це й дало право О. Ольжичу написати рядки, сповнені гордості за свій народ: О, Націс, дужа і вічна, як Бог.— Не це покоління холопів, — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні І Конотопі. О, Націє, що над добро І над зло, Над долю і ласку, І кару, Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару... Поет вірить, «що силоміць накинута нам ідеологія і штучно витворені настрої в догідний час обернуться там (у радянській Україні—М, К.) у свою протилежність... Та глибина переживання, яка випала на долю українського народу в його боротьбі, поразці й пізнішій визвольній акції, так стимулюють його духове переживання, що відтепер Україна стає в авангарді нової світової духовності» 9. О. Ольжич власним прикладом прокладав нам туди дорогу. Але поет розумів, що без власної держави український народ не зможе реалі зувати свого духовогд завдання. Тому й віддав усі сили, талант І життя на реалізацію цієї ідеї. Його девізом можна вважати слова із циклу «Незнаному воякові» (1935 р.), які він адресував і нам: Держава не твориться в будучині, Держава будується нині. О. Ольжич усвідомлено і впевнено ступив «у клекотання виру» проти сил неправди, сил Диявола, що обступили його з двох боків — російського й німецького, щоб знову відродилась колись могутня українська держава, його не лякала смерть, бо він вірив у вічність богоданного життя. В одному з останніх віршів О. Ольжич «бачить себе щасливим і безжурним у щоденному житті, яке стало для нього святом. Але не надовго. Він передбачає свій неминучий кінець, бо так йому писано від Бога» 10. «Цитаделя духа» виплекана вірою у справедливість і вічність життя, дала йому сили мужньо витримати катування й вознесла його в безсмертя: Воно дощем спадає золотим Тобі на серце, — і життя щоденне Здасться святом, палацом — твій дім. І кожне діло с благословенне. І враз не стане. Курява дорог Встає до сонця, і чорніє лик твій... Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людське – мужнє і велике. Г Є. Маланюк писав про О. Ольжича: «Людина чітко окресленого характеру, гострого інтелекту й творчого серця, учений, але й воїн, історик і археолог, — він не міг не скептично ставитися до всіх зовнішніх «революцій», які, як відомо, відбуваються під поблажливий усміх століть. Він знав незмінні закони буття І знав, що таке вічність. Йому «була відкрита зоряна книга і з ним розмовляла морська хвиля», як сказав один поет про Гете». Справді, двом великим поетам Європи «була відкрита зоряна книга» неба, але читали вони ї ї - по-різному.
Микола КРУПАЧ м. Львів
|