ІІ Конституції в зарубіжних країнах. Поняття, ознаки, види, класифікація.

Слово " конституція" має латинське походження (constitu-tio), що означає установлення, улаштування. Конституція – основний закон держави, що приймається, змінюється і скасовується в особливому порядку, який визначає суспільний І державний устрій, порядок і принципи утворення представників органів влади, виборчу систему, права й обов'язки громадян. Конституція – основа всього законодавства держави. Вона є системою правових норм, що регулюють у суспільстві найбільш важливі відносини – правовідносини а приводу влади та відносини між індивідом і владою.

Конституція важлива й необхідна для сучасної держави насамперед тому, що саме вона є документом, який регулює найважливіші відносини в суспільстві. У ній закріплюються вихідні принципи та приписи, функції й основи організації, форми та методи діяльності держави. Перша група відносин – це відносини з приводу влади. Правове регулювання цих суспільних відносин полягає в тому, що конституція визначає порядок створення, обсяг компетенції, строки повноважень вищих органів державного управління та посадових осіб. Друга група – відносини між особою і державою. Іншими словами, конституція встановлює межі й характер державного регулювання у всіх основних сферах суспільного розвитку, відносини держави з людиною та громадянином. Крім того, конституція закріплює і надає вищу юридичну силу фундаментальним правам і свободам людини, захищає її честь і гідність.

Конституція в будь-якій державі – це правовий акт вищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державного і громадського життя, головне джерело національної системи права. Конституція на вищому рівні регулює суспільні відносини, пов'язані з організацією влади, правами і свободами, обов'язками людини та громадянина, формами правління й державного устрою.

Наявність конституції може розглядатись як обов'язкова ознака правової держави, що ґрунтується на пануванні права, запереченні сваволі влади та безправ'я підвладних.

Регулююча роль конституції стосується всього суспільного організму. Вона охоплює не лише державну організацію, а й недержавні сфери – соціально-економічний устрій, культурне життя, відносини у сфері цивільного суспільства. Жодна конституція не може обійти відносини держави з інститутами власності, громадськими і релігійними установами. Норми конституції, як і право в цілому, впливають на різні аспекти суспільного життя – державно-політичний, економічний, соціальний та духовний.

Конституцію можна розглядати як мікромодель суспільства, його юридичний каркас, у рамках і на основі якого функціонує механізм державної влади, забезпечуються права і свободи громадян. Можна говорити, що прийняття та існування в суспільстві конституції має низку цілей. По-перше, конституція покликана чітко визначити межі повноважень посадових осіб і владних органів. Зміст цього полягає в недопущенні сваволі та беззаконня з боку можновладців, вони у своїх діях виявляються " зв'язаними" рамками основного закону. По-друге, конституцій юридично фіксує сукупність прав і свобод, що належать індивідові. По-третє, конституція закріплює певне співвідношення політичних сил у суспільстві. Законодавчо оформляючи та закріплюючи суспільні відносини, конституція виступає як потужний важіль внутрішньополітичної стабільності держави, стійкого функціонування її владних структур. По-четверте, вона визначає цілі та принципи подальшого розвитку держави. Усі ці завдання мають для суспільства однакову важливість і цінність, тісно пов'язані між собою, кожне з них у відриві від інших втрачає значення.

Аналізуючи конституції і характеристики конституційності держави, слід розрізняти конституцію в матеріальному та формальному значеннях слова. Конституція у так званому матеріальному значенні є писаним актом, сукупністю актів або конституційних звичаїв, які насамперед проголошують і гарантують права і свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їхню компетенцію та відносини, державну символіку і столицю.

Однак у матеріальному значенні термін " конституція" вживається рідко. Набагато частіше ми говоримо про конституції у формальному значенні, тобто про закон або групу законів, наділених вищою юридичною силою стосовно всіх інших законів.

Конституція в цьому значенні – це певною мірою " закон законів". Вона не може бути змінена шляхом видання звичайного закону й, навпаки, внесення поправок у конституцію вимагає відповідної зміни тих законів і підзаконних актів, які були видані раніше на підставі або в розвиток тих її положень, що діяли, але перестали тепер їй відповідати.

Усі держави мають конституцію в матеріальному значенні, але не в усіх у них є конституція у формальному розумінні. Наприклад, британська конституція існує в першому значенні, але не в другому: її норми можуть бути змінені в тому самому порядку й тими самими органами, які створили чинні норми. Хоча, якщо додержуватися логіки і вважати, що першочерговою функцією конституції є фіксація прав і свобод особи, навіть у Великобританії існує конституційно-правовий документ – Білль про права 1689 р.

До конституції в матеріальному розумінні належать лише ті правові норми, які регулюють зазначені вище суспільні відносини. Навпаки, конституції у формальному розумінні можуть містити такі норми, які, здавалося б, регулюють відносини, що не мають конституційного характеру.

Розрізняють також поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція, у матеріальному або формальному значенні – це завжди певна система правових норм, що регулюють певне коло суспільних відносин. Юридична конституція – основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути.

Фактична конституція представляє реальний стан регулювання конституційно-правових відносин у певній державі.

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями, як правило, є результатом зміни у співвідношенні політичних сил, що сталася після прийняття юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається порядок здійснення державної влади, що може суттєво відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією.

Таким чином, конституція – система правових норм, що мають вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною й суспільством з одного боку і державою – з другого, а також основи організації самої держави.

Класифікація конституцій

У науці конституційного (державного) права є кілька класифікацій конституцій зарубіжних країн. У їхній основі лежать різні підстави. Насамперед прийнято виокремлювати конституції юридичні та фактичні.

У науці конституційного (державного) права поняття " конституція" застосовується у двох значеннях. У формальному розумінні – це юридична конституція, тобто основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути. Однак під час практичного застосування приписів юридичної конституції обстановка змінюється. З'являються нові установи, приймаються конституційні, органічні та звичайні закони, що суттєво змінюють і доповнюють норми юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається такий порядок здійснення державної влади, що може значно відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією. Цей реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією, або конституцією в матеріальному значенні слова. Фактична і юридична конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної.

У деяких країнах політична еліта прагне правити незважаючи на конституцію. Цей процес супроводжується як офіційним культом конституції, так і теоретичним обґрунтуванням необхідності та доцільності позаконституційного правління. Показовим є вислів американських професорів Д. Коррі й Г. Ебрегема: " Конституція – це рама або шасі, на якому встановлений працюючий двигун уряду. У межах певної терпимості тип і система двигуна можуть бути модифіковані без зміни самої рами. Конституція взагалі повинна пристосовуватися до відомих змін працюючих механізмів уряду". Виходить, що, з одного боку, конституція потрібна, тому що без неї не може обійтися жодна демократична держава. З іншого боку, конституція вступає в суперечність із діями політичної еліти. Історична колізія між законністю та доцільністю щоразу вирішується залежно від впливу політичних сил у суспільстві.

Найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована ще в минулому столітті і застосовується дотепер. Цей спосіб поділу конституцій на групи як основний критерій виокремлює спосіб об'єктивування основного закону. Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Писані конституції можна поділити на два підвиди – кодифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції – це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1960 p., Росії 1998 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До " розгорнутих" належать конституції, які містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулювання, відносять до категорії " нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1968 р. і Японії 1947р.

Некодифіковані конституції – це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Конституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р. Складним утворенням є Конституція Швеції. У її основі лежить конституційний акт, що називається " Форма правління", виданий у 1974 р. Цей документ включає декілька законів, як конституційних, так і звичайних, з питань, що стосуються сфери конституційного права. На сьогодні шведську конституцію утворюють три закони: Акт про риксдаг (парламент), Акт про престолонаслідування і Закон про свободу друку. До Конституції Фінляндії, крім Акта про форму правління, прийнятого у 1919 p., входять Парламентський статут від 13 січня 1928 р. і Регламент роботи парламенту від 19 грудня 1927 р.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської конституції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії історично сформувалися кілька документів, які регулюють правове становище індивіда, що одержали назву " Біблія англійської Конституції". З огляду на важливість інституту прав людини для конституційного права легко зрозуміти сумніви з приводу неписаного характеру конституції Англії. Швидше за все, віднесення її до розряду неписаних – данина історичній традиції, з урахуванням досить складної структури конституції в Британській монархії.

Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена. Розберемо це на прикладі Великобританії. У Британії короткий час (1653–1660 pp.) діяла писана конституція. Сучасна британська неписана конституція є досить складним конгломератом різноманітних джерел. Ця конституція постійно доповнюється та змінюється. Вона складається з декількох частин.

До першої належить статутне право. До цієї групи джерел включають деякі давні акти та низку найважливіших парламентських законів конституційного характеру: Велику хартію вільностей 1215 p., Петицію про право 1628 p., Білль про права 1689 р.

Другою частиною є британське загальне право (судове, прецедентне право), що сформувалось після норманського завоювання, – загальне для всієї Англії право, яке було створене королівськими судами й спочатку протиставлялося місцевому звичаєвому праву. Воно ґрунтувалося не на законі, а на загальних принципах справедливості та розуму, здорового глузду. Юридичною базою загального права є прецедент.

Третя частина – конституційні угоди. Це правила політичної практики, які вважаються обов'язковими й неухильно дотримуються тими, кого вони безпосередньо стосуються. Конституційні угоди становлять найважливішу частину британської неписаної конституції. Доктринальні джерела – думки відомих учених, до яких звертаються тоді, коли прогалина у конституційному праві не може бути заповнена статутом або зареєстрованим рішенням суду. До доктринальних джерел належить праця В. Бректона " Трактат про закони Англії" (1250) і Коментарі законів Англії У. Блекстона (1565) та ін.

У літературі часто трапляються й інші типології конституцій зарубіжних держав. Так, залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму – демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування – постійні й тимчасові. За способом зміни – жорсткі та гнучкі.

Історія конституціоналізму налічує близько чотирьох століть. Прообразами конституцій були хартії й статути середньовічних самоврядних міст, " даровані" феодалами або затверджені власною владою міських республік. В одній з держав Європи подібна середньовічна конституція діє дотепер. Це конституція карликової держави Сан-Марино, розташованої на Апеннінському півострові, прийнята ще 1600 р.

У сучасному розумінні конституція як засіб обмеження державної влади й утвердження прав особи з'явилася тільки в період буржуазних революцій. Перша конституційна монархія склалася в Англії у XVII ст., однак англійська конституція була неписаною і неконсолідованою, складалася з безлічі парламентських актів, звичаїв, судових прецедентів.

Першою писаною є Конституція США 1787 p., що стала результатом Війни за незалежність. Декількома роками раніше було прийнято конституції окремих штатів, складені за зразком першої з них – Віргінської конституції 1776 p., що ґрунтувалася на " Декларації прав", прийнятій Конгресом у 1774 р. Конституція США 1787 р., що діє з низкою поправок дотепер, закріпила перехід від конфедерації до федеративної держави. Вона стала прообразом конституцій, які приймалися в наступні два століття. Після доповнення Біллем про права у 1791 р. Конституція США набула закінченої форми.

У континентальній Європі перші писані конституції з'явилися у Франції (якщо не вважати такою польську конституцію від 3 травня 1791 p., яка фактично була прийнята під впливом Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і не набула чинності внаслідок російсько-прусської інтервенції).

Перша французька конституція була прийнята Установчими зборами у вересні 1791 р. Вступом до неї стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Французькі конституції вирізнялися нетривалістю дії у часі: уже в 1793 р. було прийнято радикально-демократичну якобінську конституцію, у 1795 р. – помірковано-консервативну термідоріанську, в 1800 р. – авторитарну наполеонівську, скасовану в 1804 р. Далі були конституційно-монархічні конституції 1814, 1830, 1852 pp. і республіканська конституція 1848 p. Чинний Основний закон Франції - Конституція П'ятої республіки – був прийнятий лише у 1958 p., замінивши конституцію 1946 p.

В історії конституціоналізму помітне місце займають основні закони Норвегії (1814) і Бельгії (1831), що діють зі змінами й донині. Обидві конституції встановлювали класичну парламентську монархію. 1812 р. було прийнято першу конституцію Іспанії, яка проіснувала недовго. Німеччина одержала загальнонаціональну конституцію відразу після об'єднання у 1871 р. У 1874 р. було прийнято чинну дотепер союзну конституцію Швейцарії (яка замінила конституцію 1848 р.). У 1876 р. прийнято першу в Азії конституцію – турецьку. У 1889 р. імператор " дарував" своїм підданим першу японську конституцію, що закріпила практично необмежену монархію. У 1912 р. у результаті революції першу конституцію прийнято в Китаї.

Конституції кінця XVIII – початку XX ст., за незначним винятком, мали напівдемократичний або навіть антидемократичний характер, обмежуючи політичні права громадян, насамперед виборче, численними умовами або цензами, зберігаючи станові привілеї, широкі права монарха.

Хвиля соціально-політичних потрясінь, викликана Першою світовою війною, привела до появи великої кількості нових основних законів: Німеччини і Фінляндії (1919), Австрії (1920), Польщі (1921), Латвії (1922), Литви (1922) та ін. У цьому ж ряду стоїть конституція Мексики 1917 p., прийнята в результаті демократичної революції. Головним нововведенням у них було закріплення низки важливих соціально-економічних прав і принципів державної політики – поступка народному руху. Ці конституції свідчать " про початки справедливості в господарському житті", про " обов'язок держави втручатися в економічні відносини громадян у дусі справедливості". Австрійська конституція 1920 р. уперше створювала конституційний суд і визнавала безпосередню дію міжнародного права. Ці конституції прийнято називати конституціями " другого покоління".

Новий, третій, етап розвитку конституціоналізму розпочався відразу після завершення Другої світової війни. Він був викликаний загальнодемократичним піднесенням у світі, розладом колоніальних імперій і виникненням так званого соціалістичного табору. Цей період характеризується різноманітністю шляхів розвитку інституту конституції, поєднанням як демократичних, так і антидемократичних тенденцій у світовому конституційному процесі. Загальним, однак, є закріплення більшістю нових конституцій соціальних і економічних прав або принаймні соціальних принципів, реалізації яких має прагнути держава, а також широкого переліку демократичних свобод, включаючи загальне виборче право. Найчіткіше серед розвинутих країн ця тенденція виявилася в державах, що звільнилися від фашистських та інших авторитарних режимів (наприклад, конституції Японії 1946 p., Італії 1947 p., Німеччини 1949 p., Греції 1975 p., Португалії 1976 p., Іспанії 1977 p.). Конституції новоутворених соціалістичних країн в основному копіювали радянську модель, поєднуючи найширший набір соціально-економічних прав з тоталітарним устроєм державної влади. Розглядаючи післявоєнний розвиток конституціоналізму, варто особливо виокремити конституції особливої групи держав – так званих країн, що звільнилися. Колоніальні народи Азії, Африки, Океанії зазнали впливу як класичного західного лібералізму та демократизму, так і комунізму в радянському або китайському варіанті. Більше того, в умовах " холодної війни" цей регіон став ареною непримиренного економічного й ідеологічного суперництва між наддержавами. Усе це не могло не вплинути на державний і суспільний лад зазначених країн. Тому конституції країн " третього світу" відбили в собі суперечності між двома шляхами економічного та політичного розвитку. Так, країни " соціалістичної орієнтації", що розвивалися, прагнули більшою або меншою мірою наслідувати у своїх основних законах радянський зразок, зазвичай доповнюючи його місцевою специфікою та запозиченнями з правових систем колишніх метрополій. Інші більшою мірою орієнтувалися на конституційні моделі своїх колишніх метрополій (Індія, Пакистан, Ямайка, Сенегал) або створили власні, цілком оригінальні зразки державного устрою (Заїр до 1990 p., Іран, Індонезія, Малайзія, ОАЕ).

Кожна з чинних конституцій має специфічні індивідуальні риси. У них відобразилися соціальні, національні, політичні, історичні, релігійні та інші особливості відповідних країн. Водночас конституціям властиві деякі загальні, спільні риси.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують народний суверенітет. Це спільна риса як старих, так і нових конституцій. У преамбулі Конституції США вказано: " Ми, народ Сполучених Штатів... урочисто проголошуємо й установлюємо цю конституцію..." У преамбулі називаються цілі утворення Союзу, але нічого не йдеться про владу та її носіїв. Конституція Бельгії 1831 р. проголошує: " Вся влада виходить від народу. Вона здійснюється у встановленому Конституцією порядку" (ст. 25).

Більшість конституцій у тій або іншій формі закріплює інститути приватної власності. Природно, це положення так званих " західних демократичних" конституцій або документів, прийнятих за їхнім зразком. Разом із тим питання власності, навіть у державах, що вважаються основоположниками західної цивілізації, не завжди врегульовані на конституційному рівні. Зокрема, Конституція США – найкоротша конституція у світі – обходить цю сферу мовчанням.

У конституціях звичайно відтворюються й закріплюються основні принципи теорії поділу влади. У деяких конституціях (італійська, французька, німецька) концепція поділу влади не виражена семантично точно, вона мається на увазі, з неї виходять. В інших (американська, датська, японська) принципи поділу влади чітко сформульовано у відповідних статтях. Принцип поділу влади, доповнений " системою стримувань і противаг", покладений в основу американської Конституції.

Усі конституції встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави – республіку або монархію. Конституційні приписи з цього питання можуть бути різними, але завжди є в тексті Основного Закону. Так, у Конституції США нічого не йдеться про форму правління всього Союзу, але закріплюється республіканська форма правління для штатів: " Сполучені Штати гарантують кожному штату в цьому Союзі республіканську форму правління..." (глава IV, ст. 4).

Конституції встановлюють і закріплюють форму державного устрою – унітарну або федеративну, хоча в самому тексті основного закону може не міститись прямих приписів щодо цього (Франція, Японія). У такому випадку передбачається, що саме умовчання про форму державного устрою є констатацією унітаризму як найпоширенішого способу національно-політичної організації території країни.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують і встановлюють демократичні свободи громадян і підданих. Як правило, у самому тексті основного закону міститься відповідна глава або розділ. При цьому західні конституції прагнуть зафіксувати цивільні права у максимально можливому обсязі, акцент при цьому робиться на особистих, й особливо політичних, правах особи. Присвячені правам індивіда розділи конституцій країн тоталітарного соціалізму (Китай, В'єтнам, Лаос, Північна Корея, Куба) є значно вужчими, ніж передбачають міжнародні стандарти. У конституціях цих країн громадянинові надаються в основному права соціально-економічного характеру, і саме вони там уважаються основою конституційно-правового статусу громадянина.

У новітніх конституціях, особливо латиноамериканських країн і держав СНД, правове становище людини і громадянина в техніко-юридичного погляду розроблено досить докладно, з безліччю деталей.

Водночас є низка конституцій, в основному тексті яких немає розділів або навіть згадувань про права і свободи. До них належать конституції США, Франції 1958 p., деяких франкомовних країн Тропічної Африки. У першому тексті конституції США не було спеціальної статті або розділу про правове становище особи, і лише через кілька років було прийнято перші десять поправок, які складають Білль про права.

Усі конституції визначають принципи організації системи вищих органів державної влади та порядок діяльності складових її підсистем. До їхнього числа входять глава держави, уряд, парламент і в деяких країнах вищий орган конституційного нагляду. У конституціях установлюються також основи регулювання таких найважливіших політичних процесів, як вибори, референдум і законодавство.

Коло питань, регульованих конституціями, різне. Однак з певним ступенем наближення можна вивести загальну закономірність, яка полягає в тому, що старі конституції, як правило, більш сумарні. Конституції, прийняті після Другої світової війни, є детальнішими.

ІV Форми державного устрою взарубіжних країнах. Види(федерації, унітарні)

Форма державного устрою - це спосiб органiзацiї державної влади, який визначається характером взаємовiдносин держави як цiлого i її скла-дових частин. Свiй вияв форма державного устрою знаходить в особливостях полiтико-територiальної органiзацiї (устрою) держави та iї адмiнiстративно-територiального устрою. В теорiї i практицi сучасного конституцiоналiзму вiдомо двi форми державного устрою - федеративна та унiтарна.

Федерацiя - це держава, територiя якої складається з територiй її членiв - суб'єктiв (державних утворень). Федеративнi держави звичайно квалiфiкують як складнi. Нинi їх налiчується близько 20, Протягом останнiх десятилiть вiд федеративної форми з рiзних причин вiдмовилися Індонезiя, Камерун, Лiвiя та деякi iншi країни, що розвиваються. В Європi на початку 90-х рокiв XX ст. самолiквiдувалася така федерацiя, як Чехо-Словаччина. Водночас на засадах федералiзму вiдбувалося реформування державного устрою такої країни, як Бельгiя. Існуючi федерацiї рiзняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цiєї форми державного устрою. Як зазначалося, територiя федеративної держави розглядається як сукупнiсть територiй суб'єктiв федерацiї - штатiв (Австралiя, Бразилiя, Венесуела, Індiя, Малайзiя, Мексика, Нiгерiя, СiЛА), провiнцiй (Аргентина, Канада, Пакистан), земель (Австрiя, ФРН), республiк (Росiя, Югославiя), кантонiв (Швейцарiя) тощо. Серед зазначених держав слiд видiлити так званi асиметричнi фе-дерацiї. Прикладом такої федерацiї може бути Росiя, в якiй, крiм республiк, до суб'єктiв федерацiї вiднесенi за Конституцiєю 1993 р. краї, областi, мiста федерального значення (Москва i Санкт-Петербург), а також автономна область i автономнi округи. i хоч усi названi суб'єкти визнаються рiвноправними, статус республiк визначається федеральною конституцiєю i конституцiями самих республiк, а статус iнших суб'єктiв - федеральною конституцiєю i статутами цих суб'єктiв, прийнятими вiдповiдними законодавчими (представницькими) органами. До цього слiд додати, що деякi суб'єкти росiйської федерацiї входять до складу iнших, наприклад, автономнi округи у складi країв i областей.

Проте всi суб'єкти федерацiй мають однаковий юридичний титул: з позицiй визначення їх полiтико-правового статусу вони є державними утво-реннями. Державнi утворення не є державами, хоча нерiдко надiленi багать-ма вiдповiдними ознаками, крiм державного суверенiтету. iншими словами, державнi утворення не можуть здiйснювати самостiйну внутрiшню (з бага-тьох питань) i зовнiшню полiтику. З цим пов'язане i те, що за суб'єктами федерацiй не визнається право виходу - так зване право сецесiї.

Змiст полiтико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацiй надiленi установчою владою, тобто можуть приймати власнi конституцiї, якi повиннi вiдповiдати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявнiсть у кожного суб'єкта власної системи органiв влади, зокрема законодавчих, виконавчих i судових органiв. Прийнято навiть видiляти вищi органи суб'єктiв федерацiї.

Наявнiсть у федерацiї двох систем органiв влади робить необхiдним розмежування компетенцiї мiж ними. Конституцiї країн встановлюють чо-тири основних принципи розмежування вiдповiдної компетенцiї.

1. В основних законах Австралiї, Бразилiї, Мексики, США, Швейцарiї i Югославiї визначена сфера виключної компетенцiї федерацiї, а сфера компетенцiї суб'єктiв утворюється шляхом передачi їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, якi не вiднесенi конституцiями до виключно федеральних. Федерацiї, в яких розмежування компетенцiї здiйснюється шляхом визначення виключної компетенцiї самої федерацiї i передачi залишкових повноважень її членам, прийнято називати децентралiзованими. Але така їх характеристика є досить умовною. Зокрема, в конституцiях вiдповiдних латиноамериканських федерацiй встановлене так зване правоiнтервенцiї. Це право реалiзується федеральними органами (звичайно президентом) з метою запобiгання виникненню «внутрiшньої або зовнiшньої загрози» державнiй владi або лiквiдацiї такої загрози, а також забезпечення «збереження республiканської форми правлiння».

Невизначенiсть вiдповiдних конституцiйних формулювань дає змогу органам федерацiї активно втручатись у здiйснення владних повноважень її суб'єктами. Найчастiше приводом для втручання є обрання небажаного для федеральних органiв губернатора штату (провiнцiї). Масштаби практики втручання найбiльшою мiрою залежать вiд полiтичного режиму, що iснує в тiй чи iншiй країнi.

Характерно, що прообразом вiдповiдних статей основних законiв латино-американських федерацiй було положення ст. 4 Конституцiї США, де визначена можливiсть втручання федеральних органiв у справи штатiв для захисту вiд «внутрiшнього насильства» i на прохання їхнiх органiв. Але на вiдмiну вiд США, де до того ж подiбнi випадки завжди були ви-нятками, в латиноамериканських країнах вiдповiднi iнтервенцiї можуть здiйснюватися не тiльки на вимогу суб'єктiв федерацiй, а й з власної iнiцiативи федеральних органiв.

2. Конституцiя Канади визначає двi сфери виключної компетенцiї - сферу федерацiї i сферу суб'єктiв федерацiї. Для цього встановлено два перелiки питань, вiднесенi вiдповiдно до повноважень федерального парламенту i законодавчих органiв провiнцiй. Як i в США, тут визнаний принцип, за яким усi новi за змiстом питання, що виникають у державнополiтичнiй практицi i стають предметом законотворчостi, мають бути вiднесенi до компетенцiї федерацiї.

3. Основний закон ФРН також встановлює двi сфери компетенцiї. Це робиться шляхом визначення виключної компетенцiї федерацiї i так званої конкуруючої компетенцiї. У сферi конкуруючої компетенцiї можуть приймати рiшення як федеральнi органи, так i органи земель. За суб'єктами федерацiї, безумовно, залишається тiльки право законотворчостi з тих питань, якi не включенi до двох вiдповiдних перелiкiв.

Прiоритет у сферi законотворчостi, як i в iнших сферах державної дiяльностi, завжди залишається за федерацiєю. Її органи взагалi можуть паралiзувати дiяльнiсть органiв суб'єктiв. Так, у ст. 72 Основного закону ФРН прямо вказано, що «у сферi конкуруючої компетенцiї землi володiють правом законодавства лише тодi i остiльки, коли i оскiльки федерацiя не використовує свої права законодавства». Тут послiдовно проводиться лiнiя на встановлення верховенства федеральної влади над землями: «Федеральне право має перевагу над правом земель» (ст. 31). Крiм того, згiдно зi ст. 37, федеральний уряд може за згодою парламенту застосувати заходи примусу, щоб спонукати землi до виконання їхнiх «федеральних обов'язкiв». Зважаючи на неяснiсть змiсту цiєї статтi, слiд, однак, пiдкреслити, що вона чiтко проводить принцип субординацiї мiж федерацiєю та її суб'єктами.

Аналогiчний принцип покладений в основу розмежування компетенцiї органiв влади федерацiї та iї суб'єктiв у Росiї. Тут конституцiя встановила сферу виключної компетенцiї федерацiї i сферу спiльної компетенцiї. Проте i в останнiй сферi вирiшальну роль об'єктивно вiдiграє федерацiя. Як записано в ст. 76, «за предметами спiльного ведення Росiйської Федерацiї i суб'єктiв Росiйської Федерацiї видаються федеральнi закони i закони та iншi нормативнi правовi акти суб'єктiв Росiйської Федерацiї, що приймаються вiдповiдно до федеральних законiв (видiлено мною. - В. Ш.). Акти суб'єктiв федерацiї не можуть суперечити федеральним законам, прийнятим з питань, якi вiднесенi до сфер виключної компетенцiї федерацiї i спiльної компетенцiї». У випадках виникнення такого протирiччя дiє федеральний закон.

Конституцiя Росiї також визнає наявнiсть сфери так званих залиш-кових повноважень, якi перебувають поза предметне визначеними сферами виключної компетенцiї федерацiї i спiльної компетенцiї. Але тут домiнують суб'єкти федерацiї: в цитованiй статтi основного закону прямо застережено, що у випадку виникнення протирiччя мiж федеральним законом i нормативноправовим актом суб'єкта, виданим з питань, якi вiднесенi до сфери залишкових повноважень, дiє нормативно-правовий акт суб'єкта федерацiї.

4. Дещо iнший принцип розмежування вiдповiдної компетенцiї прийнятий в такiй федерацiї, як iндiя. Її конституцiя встановила три предметнi сфери компетенцiї: виключну компетенцiю федерацiї, виключну компетенцiю штатiв i спiльну (конкуруючу) компетенцiю федерацiї та штатiв. До особливостей iндiйської федерацiї слiд вiднести детальну регламентацiю змiсту вiдповiдних сфер. Зокрема, перелiк питань, що вiднесенi до законодавчої компетенцiї федерацiї, мiстить близько 100 пунктiв. Деталiзованими є i два iнших перелiки конституцiйних повноважень.

У випадках, коли будь-яке з питань у перелiку повноважень федерацiї частково збiгається з питаннями, зазначеними в iнших перелiках, прiоритетною вважається компетенцiя вiдповiдного федерального органу. Так само й у сферi конкуруючої компетенцiї, коли виникає колiзiя мiж федеральним законом або намiрами законодавцiв i вiдповiдною практикою на рiвнi штатiв. До сказаного слiд додати, що залишковi повноваження, якi не знайшли свого конкретного вiдображення в конституцiї, здiйснюються федеральними органами.

Принципи розмежування компетенцiї мiж федерацiєю та її суб'єктами вiдiграють вагому роль у визначеннi полiтико-правового статусу вiдповiдних державних утворень. Проте найбiльше значення тут мають фактичний обсяг i предметний змiст владних повноважень, вiднесених до органiв суб'єктiв тiєї чи iншої федерацiї, а також характер практики реалiзацiї цих повноважень, що залежить вiд економiчних i суспiльно-полiтичних умов, якi супроводжують виникнення i розвиток кожної конкретної федерацiї. Однак завжди найважливiшi повноваження, природа яких пов'язана iз самою суттю державного суверенiтету, наданi федеральним органам.

Найширшою за обсягом i предметним змiстом слiд визнати компетенцiю суб'єктiв децентралiзованих федерацiй. Вiдомо, що так званi класичнi федерацiї (США, Швейцарiя) утворилися на засадах мiждержавного союзу.

Вони пройшли шлях вiд конфедерацiї (союзу держав) до федерацiї (союзної держави). Саме утворення союзу було результатом дiй окремих держав - майбутнiх суб'єктiв федерацiї. В Австралiї до утворення феде-ративної держави спричинилося об'єднання самоврядних колонiй, якi згодом стали штатами. Подiбне вiдбулось i в Канадi, хоча рiвень волевиявлення населення колонiй у процесi формування федерацiй у цих двох випадках був рiзним. Саме до вищеназваних країн має бути вiднесений термiн «союзна держава», який часто невиправдано застосовується до всiх без винятку федерацiй.

За своєю полiтичною i юридичною природою федерацiї, що утворили-ся на союзних засадах, вiдрiзняються вiд конфедерацiй, хоч, як зазначало-ся, мiж ними нерiдко iснував еволюцiйний зв'язок. Конфедерацiя є мiждер-жавним об'єднанням з певними, визначеними звичайно в установчому актi цiлями. Члени конфедерацiї передають об'єднанню частину своїх суверен-них прав, на пiдставi чого конфедерацiя може виступати як окремий суб'єкт мiжнародного права. Проте конфедерацiя не надiлена якiстю суверенностi. Незважаючи на передачу частини прав, суверенними залишаються тiльки держави - члени вiдповiдного об'єднання. Спiльнi органи, що формуються в конфедерацiї, надiленi обмеженою компетенцiєю (звичайно у сферi мiжна-родних вiдносин). До того ж держави-члени мають право скасовувати акти цих органiв i право виходити зi складу конфедерацiї.

Класичними прикладами конфедерацiй вважаються США з 1776 до 1787 р., Швейцарiя до 1848 р.. Германський союз з 1815 до 1867 р. Практика конфедеративних об'єднань вiдома i новiтнiй iсторiї. Зокрема, за останнi 40 рокiв були утворенi i самолiквiдувалися такi конфедерацiї, як Об'єднана Арабська Республiка (Єгипет i Сирiя) та Сенегамбiя (Сенегал i Гамбiя). У розвинутих країнах подiбного не траплялося.

Своєрiдною формою конфедерацiї в умовах монархiчного правлiння є унiя - об'єднання двох держав пiд спiльною короною одного монарха. В XIX ст. унiя мала мiсце мiж Нiдерландами i Люксембургом, з 1814 до 1905 р. - мiж Швецiєю i Норвегiєю, з 1918 до 1944 р. - мiж Данiєю та Ісландiєю. У конкретних випадках унiя мала рiзний юридичний характер i наслiдки, але завжди її учасники зберiгали право дiяти самостiйно у сферi зовнiшньої та внутрiшньої полiтики i залишалися суверенними державами.

Конфедерацiя е гнучкою i багатоварiантною формою мiждержавного об'єднання. Окремi конфедерацiї мало чим вiдрiзнялися вiд мiжнародних органiзацiй. Вiдмiннiсть тут можна було простежити лише на рiвнi намiрiв тих, хто об'єднується, проголошених у вiдповiдних документах, i змiсту повноважень, наданих спiльноутвореним органам. Однак на сьогоднi така вiдмiннiсть майже вiдсутня. Це, зокрема, пояснюється наслiдками процесу мiждержавної iнтеграцiї та утворенням таких складних за своїми характе-ристиками мiждержавних об'єднань, як Європейський Союз, динамiка полiтичної еволюцiї якого не дає змоги на сьогоднi чiтко вiдмежувати йо-го вiд традицiйних мiжнародних органiзацiй та конфедерацiй.

Інодi можна знайти реальне сполучення якостей федералiзму i кон-федералiзму. В нашi днi прикладом такого сполучення є Об'єднанi Арабськi Емiрати (ОАЕ). За чинною Конституцiєю 1971 р., ОАЕ визнають-ся федеративною державою, до складу якої входять сiм емiратiв. Згiдно зi ст. 1, кожна незалежна арабська держава може за певних умов приєдна-тися до ОАЕ. Самi ж ОАЕ проголошенi «частиною великої арабської батькiвщини» (ст. 6). За основним законом емiрати сувереннi. При цьому зберiгається дiя всiх мiжнародних договорiв, пiдписаних окремими емiратами до створення ОАЕ, а при укладаннi нових договорiв, що зачiпають iнтереси або «особливе становище» конкретного емiрату, федеральний уряд повинен враховувати позицiю останнього.

Певнi якостi конфедералiзму притаманнi i державному устрою Югославiї. У ст. 7 Конституцiї цiєї держави записано, що суб'єкти федерацiї в межах своєї компетенцiї можуть «пiдтримувати мiжнароднi стосунки, засновувати власнi представництва в iнших державах i вступати до мiжнародних органiзацiй». Водночас республiки - члени федерацiї можуть укладати мiжнароднi договори вiдповiдного характеру. У ст. 2 зазначено, що до складу Югославiї можуть бути прийнятi iншi республiки на умовах, встановлених її конституцiєю. Останнє положення є своєрiдним натяком на можливiсть реiнтеграцiї держав - колишнiх суб'єктiв федерацiї, що iснувала донедавна.

Простим є унітарний державний устрій. Унітарна (від латів. " унус" - один) держава - це одне, єдина держава, яка підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці, не включаючи ніяких державних утворень. Унітарному державному устрою властиві слідуючі риси:

-єдиний владний " центр" - єдина, загальна для всієї країни система найвищих і центральних органів державної влади (один парламент, один уряд, один верховний суд);

-одна конституція, єдина система законодавства, єдина судова система, одне громадянство;

-єдина грошова система, одноканальна система податків;

територіальні елементи унітарної держави (області, департаменти, округа, графства і т. п.) не володіють державним суверенітетом, не мають ніяких атрибутів державності.

Унітарні держави допускають у середині себе національно-територіальну і законодавчу (адміністративно-територіальній одиниці надається право законодавствувати) автономію.

Територiя унiтарної держави навiть формально є єдиною. Її складовi частини найчастiше мають статус адмiнiстративно-територiальних одиниць.

Адмiнiстративно-територiальнi одиницi - це частини територiї держави, органiзацiйно вiдокремленi для виконання загальних завдань державного управлiння. Вони є територiальною базою для здiйснення функцiй такого управлiння. Однак у межах адмiнiстративно-територiальних одиниць здiйснюються не тiльки функцiї державного управлiння у вузькому значеннi цього поняття (тобто суто адмiнiстративнi функцiї), а й певнi полiтичнi функцiї.

Адмiнiстративно-територiальнi одиницi не є суто географiчним яви-щем. Це матерiальна основа органiзацiї публiчної влади, що склалася на окремiй частинi державної територiї. iснує кiлька систем адмiнiстратив-но-територiального подiлу. Для розвинутих країн звичайними є дво- i триланковi системи. Зустрiчаються й чотириланковi (Францiя). Порядок формування адмiнiстративно-територiальних одиниць має свої особливостi в унiтарних i федеративних державах. Якщо за умов унiтарної форми державного устрою створення та змiна цих одиниць здiйснюються централiзовано, то у федерацiї вiдповiднi питання, як правило, вирiшуються на рiвнi суб'єктiв.

Існуючi системи адмiнiстративно-територiального подiлу в основному склалися ще в XIX ст., хоча вони постiйно еволюцiонують. У 60-80-х роках XX ст. в багатьох розвинутих країнах були проведенi реформи адмiнiстративно-територiального подiлу. Ще реформи характеризувалися двома пiдходами: скороченням кiлькостi наявних територiальних одиниць шляхом збiльшення їх розмiрiв або створенням нової, укрупненої ланки адмiнiстративно-територiального подiлу - регiону. Проблема регiоналізацiї пов'язувалася з необхiднiстю практичного розв'язання питань реалiзацiї загальних сощально-економiчних програм на нацiональному i мiсцевому рiвнях, узгодження iнтересiв, пiдвищення ефективностi в роботi державного механiзму тощо. В теоретичному планi регiоналiзацiя нерiдко розглядається як складова бiльш широкого процесу децентралiзацiї влади. iснують рiзнi погляди на юридичну природу регiону.

Усе це ускладнює визначення такого явища, як автономiя. Звичайно автономiя супроводжує унiтарну форму державного устрою i за таких умов розглядається як засiб децентралiзацiї. За своєю юридичною природою автономiя є самоврядуванням населення на частинi територiї держави, що звичайно характеризується наданням органам автономiї законодавчих повноважень з питань мiсцевого значення. Статус автономних одиниць вiдмiїший вiд правового положення звичайних адмiнiстративно-територiальних одиниць. Найчастiше цей статус надається не всiм, а лише окремим частинам держави. Виняток становлять автономiї в Іспанiї та Італiї.

Характеризуючи особливостi органiзацiї автономiй за рубежем, слiд зазначити, що у кожнiй вiдповiднiй одиницi утворюються представницькi органи, якi виконують законодавчу функцiю в межах своєї компетенцiї. Представницький орган автономiї формує виконавчi органи, якi несуть перед ним полiтичну вiдповiдальнiсть. Водночас дiяльнiсть цього органу досить ефективно контролюється центральною владою, зокрема, глава держави звичайно має право розпускати його.

В Італiї таке право президент реалiзує за умов, якщо обласна рада дiє не у вiдповiдностi до конституцiї або грубо порушує закон. Вiн може розпустити раду i в разi її недiєздатностi, а також з мiркувань нацiональної безпеки. У Португалiї президент надiлений правом розпуску представ-ницьких органiв автономiї або припинення їхньої дiяльностi, якщо така дiяльнiсть суперечить конституцiї. У всiх країнах, де є автономiї, дiють призначенi центральною владою її представники (губернатори, спецiальнi мiнiстри, урядовi комiсари тощо). До їхньої компетенцiї вiднесено здiйснення вiд iменi держави управлiння в автономнiй одиницi i координацiї дiяльностi всiх iснуючих тут владних структур.

Компетенцiю органiв автономiй звичайно встановлюють спецiальнi закони, прийнятi нацiональними парламентами. У Фiнляндiї такий закон може бути змiнений у порядку, встановленому для конституцiйних законiв. У Молдовi статус автономiй має бути визначений органiчними законами.

В Іспанiї, Італiї i Португалiї компетенцiя органiв автономiй визначена i в спецiальних актах - статутах. Як зазначалося, порядок введення цих статутiв дещо рiзниться, але у будь-якому випадку вiдповiднi процедури потребують взаємодiї представницьких органiв автономiї та нацiонального парламенту. Так, в Іспанiї розробленi в автономiях проекти статутiв приймаються парламентом у виглядi органiчних законiв. В Італiї статути вводяться рiшенням обласних рад, а парламент лише їх затверджує. Для цього вiн приймає звичайнi або конституцiйнi закони.

Змiст i обсяг повноважень органiв автономiй у рiзних країнах не однаковi. Найширшою i найзмiстовнiшою компетенцiєю надiленi органи автономних областей Іспанiї та Італiї. Зокрема, в Іспанiї, за винятком енергетики, оборонної та атомної промисловостi, всi питання економiчного розвитку областей вирiшуються органами автономiй у вiдповiдностi до вимог загальнодержавної економiчної полiтики. Заслуговують на увагу i такi повноваження, як право португальських автономiй брати участь у переговорах про укладення окремих мiжнародних договорiв або право датських автономiй вирiшувати питання їх вiднесеностi до процесу євро-пейської iнтеграцiї.