Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






V Конституційний контроль в країнах англо-американських і романо-германських правових сімей






Розглядаючи поняття «конституційний контроль» (нагляд), слід мати на увазі, що у конституціях зарубіжних країн використовуються різні найменування цієї державної функції: конституційний контроль, конституційний нагляд, конституційна юрисдикція, охорона конституції тощо.

Існують також різні погляди з цього питання в юридичних, наукових і навчальних виданнях. Щоб уникнути різночитань, надалі застосовуватимемо термін «конституційний контроль», зважаючи на особливу функцію влади, головним змістом якої є підтримка та забезпечення конституційної законності. У цьому сенсі під конституційним контролем треба розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а також громадських об’єднань, які виконують публічні функції або беруть участь у здійсненні публічної влади.

Конституції деяких зарубіжних країн відносять конституційний контроль до судової влади незалежно від того, здійснюють його загальні суди чи спеціальні органи конституційного контролю (нагляду).

Так, Конституція Російської Федерації закріплює основи правового статусу Конституційного Суду у гл. 7 «Судова влада», а у п. 2 ст. 118 прямо зазначено, що «судова влада здійснюється через конституційне, цивільне, адміністративне та кримінальне судочинство». Аналогічним є становище Федерального Конститу­ційного Суду в Німеччині.

У тому, що інститут Конституційного контролю належить безпосередньо до системи судів, є певна логіка. Адже існує поняття конституційної юстиції, а судова влада як більш широке явище охоплює його.

У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську (англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну).

Для англосаксонської моделі характерною є наявність системи судів, які розглядають усі основні види загальних судових справ. Вони здійснюють кримінальне, цивільне, адміністративне судочинство, а в деяких країнах ще й судовий конституційний контроль (Японія, США, Нідерланди). Хоча ця модель має загальний, всеохоплюючий характер, вона не виключає створення у країні окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Проте ці суди лише доповнюють основну загальну судову систему, деякі з них мають квазісудовий характер. До так званих квазісудових органів належать передбачені деякими конституціями особливі органи, які вирішують питання про відповідальність глави держави, міністрів та інших посадових осіб. Наприклад, Висока палата правосуддя та Суд республіки у Франції (перша вирішує питання про відповідальність Президента, другий — членів уряду). Ці органи обираються палатами парламенту із кола депутатів, тому їх називають особливими парламентськими квазісудовими органами.

Як правило, система загальних судів має багатоступінчасту, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.

Різновид англосаксонської судової системи існує у деяких державах із федеративним устроєм, наприклад, у США, Мексиці. Тут паралельно функціонують федеральна судова система і система судів кожного штату. Однак в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Компетенція федеральних судів і судів штатів відрізняється, головним чином, тим, яка норма застосовується у конкретній справі: федерального законодавства або законодавства штату. Особливістю судової системи, наприклад, США є її дуалізм, оскільки на території кожного штату діють і суди даного штату, і федеральні суди. Такий територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті склалася своя судова система, яка застосовувала власне законодавство. Зберігши цю систему, автори Конституції США, передбачили федеральну судову систему, яка застосовує федеральне законодавство. Спеціально і досить складно було відрегульовано взаємозв'язок двох систем, у результаті кожна з них зберігає відносну автономію у юрисдикції, при цьому в окремих справах Верховний Суд США визнаний вищим органом усієї національної системи. Багато в чому компетенція федеральних судів перехрещується з компетенцією судів штатів і взаємозв'язок між цими системами є досить складним, як і взаємозв'язок судових систем штатів між собою. Очолює всю судову систему країни Верховний суд США.

Для англосаксонської моделі характерним є широке використання судового прецеденту, що дещо ілімінує роль законодавця.

Друга модель організації судової системи передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полісистемною. Судова система країни складається із кількох автономних, незалежних одна від одної, систем загальних і спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами. Найяскравіший приклад полісистемності закріплений у Основному законі ФРН 1949 року. Відповідно до ст. 95 тут діють п'ять автономних судових систем: загальних судів, на чолі яких стоїть Федеральна судова палата, адміністративних судів, які очолює Федеральний адміністративний суд, фінансових судів на чолі з Федеральною фінансовою палатою; трудових судів, які очолює Федеральний суд по розгляду трудових спорів; соціальних судів із Федеральним соціальним судом на чолі. Вищі федеральні суди з метою забезпечення єдності судової практики утворюють спільний сенат (ч. 1, 3 ст. 95). Крім зазначених систем судів, відповідно до статей 92-94 Основного закону ФРН, передбачено створення Федерального конституційного суду і конституційних судів земель.

У більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміністративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністративних судів можуть належати й інші “управлінські” спори, наприклад між територіальними одиницями.

Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазвичай називають або Державною радою (Франція, Італія), яка виконує також і деякі інші функції (наприклад, у Франції Державна рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд.

Особливе місце у країнах континентальної Європи, а також більшості постсоціалістичних країн належить конституційним судам (Конституційний суд РФ, Конституційна рада Франції). Правовий статус таких органів конституційної юрисдикції у деяких країнах закріплений у розділах, присвячених конституційним гарантіям, а не судовій владі (Італія, Австрія). В деяких країнах створюються також суди для розгляду справ про конституційну відповідальність вищих посадових осіб (Високий суд правосуддя і Суд правосуддя Республіки у Франції, Державний трибунал у Польщі).

Особливу гілку судів загальної юрисдикції можуть створювати військові суди, хоча у більшості країн у мирний час вони не створюються. До судів загальної юрисдикції можуть належати спеціальні суди: сімейні, патентні, фінансові тощо. Незалежно від моделі судової системи, у всіх демократичних країнах конституції забороняють створювати надзвичайні суди, тобто різного роду “особливі наради”, “спеціальні трибунали” тощо, які б діяли поза окресленою законом процедурою. Такі суди часто використовують диктаторські режими для здійснення репресивної політики.

У англосакській правовій сім'ї відсутнє ділення права на публічне і приватне. Його замінює ділення на " загальне право" і " право справедливості". Немає різко вираженого ділення права на галузі, оскільки суди можуть розбирати різні категорії справ: публично- і приватноправові - цивільні, торгові, кримінальні, а також унаслідок відсутності кодексів європейського типу. Тому англійському юристові право представляється однорідним. Доктрина не знає дискусій про структурні ділення має рацію. Вона віддає перевагу результату над теоретичним обгрунтуванням, тобто носить прагматичний характер. Одного разу винесена ухвала є нормою для всіх подальших розглядів аналогічних справ. Проте ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця в судовій ієрархії суду, що розглядає дану справу, і судна, чиє рішення може стати при цьому прецедентом, тобто до вказаного загального правила потрібна на практиці поправка.

При нинішній організації судової системи це означає:

1. рішення вищої інстанції палати лордів - обов'язкові для всіх судів;

2. апеляційний суд, що складається з двох відділень (цивільного і кримінального), зобов'язаний дотримувати прецеденти палати лордів і свої власні, а його рішення обов'язкові для всіх нижчестоячих судів;

3. вищий суд зв'язаний прецедентами обох вищестоящих інстанцій, і його рішення обов'язкові для всіх нижчестоячих судів;

4. окружні і магістратські суди зобов'язані слідувати прецедентами всіх вищестоящих інстанцій, а їх власні рішення прецедентів не створюють.

Правило прецеденту традиційно розглядалося в Англії як " жорстке", але є факти відмови відносно себе від цього принципу, наприклад, з боку палати лордів.

Прецедентне право вимагає від судді визнати обставини даної справи схожими із справою, що раніше вирішувалася, від чого залежить застосування тієї або іншої прецедентної норми. Суддя може знайти аналогію обставин і тоді, коли на перший погляд її немає. Нарешті, він взагалі може не знайти ніякої схожості обставин, і тоді, якщо відносини не регламентовані нормами статутного права, суддя сам створює правову норму, тобто стає законодавцем.

За багатовікову діяльність законодавчого органу загальне число прийнятих ним актів складає близько 50 томів (більше 40 тис. актів). Щорічно англійський парламент видає до 80 законів. В той же час існує близько 300 тис. прецедентів.

Проблема співвідношення закону і судової практики в Англії носить специфічний характер. Діє принцип, згідно якому закон може відмінити прецедент, а при колізії закону і прецеденту пріоритет віддається закону. Проте дійсність значно складніша: правоприменительный орган зв'язаний не тільки самим текстом закону, але і тим тлумаченням, яке дане йому в судових рішеннях, що іменуються " прецедентом тлумачення". Тому не можна однозначно стверджувати, що парламентське законодавство як джерело права стоїть вище за прецедент. Виходить, що англійський суд наділений широкими можливостями відносно статутного права.

Романо-германська модель судової системи характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законодавством, судовий прецедент використовується досить рідко, судова система має багатоступінчастий, інстанційний характер.

 

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал