Загадка Марко Вовчок 1 страница

До імені Марко Вовчок в нашій сім'ї відносилися з особливим пієтетом. Мого дядька Марка Вороного назвали в його честь, при цьому хрещеним батьком у нього був сам Михайло Коцюбинський. Мій прадід Микола Андрійович Вербицький-Антіох (автор слів " Ще не вмерли України ні слава, ні воля") заповідав поховати його поряд з могилою друга на Болдіній горі.

В дні свого повноліття, ми з сестрою приносили Присягу Роду саме у його могили, бо могили наших предків були знищені в проклятих двадцятих роках. Тоді, після замаху студента-єврея на великого жида з ВЧК в Чернігові, розстріляли десяток заручників, серед яких був і мій дід, учасник льодового походу Лавра Корнилова, Микола Миколайович Вербицький…

Слова тієї присяги дійшли до нас від Кирило-Мефодіївського братства. Але текст нашої присяги мало чим відрізнявся від присяги молодого будівника комунізму. Хіба тим, що ми присягалися служити не владі, а людям. Бути вірними не Державі, а Батьківщині… І той, у чиєї могили ми приносили цю присягу півсторіччя тому, був одним з авторів її слів…

Я розповім Вам про Опанаса Марковича, про те, як він став Марком Вовчком і як потім Марко Вовчком стала інша людина... Опанас Маркович був столбовим дворянином і походив із стародавнього, прославленого Роду Марковичів-Маркевичів, що дав країні знаменитих полководців, державних мужів, письменників. Так ось якщо придивитися уважніше до тих знаменитих українських дворянських родів, то серед їх засновників знайдуться українці хіба в родах Розумовських, Галаганів, Киселів, Березовських та Забіл. Серед більшості засновників знаменитих українських династій, українцями і не пахло. Були серед них литовці, поляки, татари, а то і євреї. Ось саме євреєм і був засновник роду Марковичів.

Першим увійшов до історії його батько - Абрам. От як це було…

У 1656/57 їхав з Швеції до Богдана Хмельницького посол Готгард Веллінг. Про цю подорож видав з часом свої записки член цього посольства К.Я. Гильдербрандт (1629-1679). Він пише: «Нехорошая история произошла с послом из-за мошенничества какого-то жида Абрахама. Он упросил захватить его с собой еще в Сороках, на что посол согласился, так как жид говорил на немецком и русском и в дороге мог быль переводчиком. Этот жид, стоя все время в санях посла, долго и горестно рассказывал ему о большом погроме его народа гебраев на Украине, который допустили казаки. Так жид доехал с послом до самого Чигирина, где устроил послу такой фокус. Он предложил продать синезеленую ткань из Молдавии, принадлежащую послу, а вместо нее купить послу прекрасных соболей. Но вместо обещанных прекрасных, принес послу такую дрянь, что тот прогнал его вон. На другой день он вернул послу его ткани назад. Когда ее перемерили, оказалось, что жид отрезал себе половину. За этот фокус посол хорошенько его отругал и прогнал вон».

Це ж треба, примудритись обікрасти самого шведського посла. Скільки ж нахабства треба було мати для цього! Гроші, виручені від продажу цих тканин, Абрам використовував для лихварства, притому нещадно дер з нещасних такі відсотки, що його прозвали Вовком. До його дітей – Якову, Абраму і Марку, прилипло прізвисько „Вовчки».Не відомо, що трапилося з тими Яковом і Абрамом, а ось Марко, завдяки дочці, став шляхтичем, родоначальником дворянського роду. Було у нього п'ятеро синів і сім дочок від дружини, дочки прилуцького старости Григорія Корнієнко, до речі, теж єврея, який став засновником славетного Роду Огановичів(після зміни простонародного прізвища).

Красунею була у Марка дружина. Дочки вдалися в неї красою. Пошлюбили їх козацькі сотники. Але шаблі є не тільки у сотників, а і у їх ворогів. Позлітали незабаром голови у всіх зятів. Але не довго горювали Маркові дочки вдовами. І року не проплакала за своїм генеральним бунчужним Костею Голубому дочка Марка Настя. Втратив через неї голову сам гетьман Іван Скоропадський. Впав під її каблучок, та так до кінця життя і не піднявся. Не Іван Скоропадський правив відчайдушними козаками, а його дружина. Ми, українці, тільки-но дістанемося до корита, зразу ж забуваємо бідних друзів і родичів. У євреїв все інакше. Витягнула Настя до багатства всіх своїх п'ятеро братів, та і про сестер не забула, влаштувавши і їх чоловікам хороші синекури. Батькові ж, від імені гетьмана, подарувала два прекрасні прилуцькі села – Великі і Малі Дівичі. Ставши родичами гетьмана, ні Марко, ні його сини часу дарма не втрачали. Настя призначила брата Андрія похідним гетьманом в той час, коли козаків погнали будувати Петербург і воювати з шведами. Летіли під шведськими палашами козацькі голови, тонули козаки в петербурзькому болоті, а в Андрієві скрині летіли і тонули в них талери і коштовності, одержані за козачі життя…

Коли " світлійший" Меншиков став тіснити гетьмана Мазепу та так, що той втік до Карла ХІІ, першим хто примчав доповісти Меншикову про це, був Андрій, син Марка. Меншиков крав по крупному, і своїм наближеним давав красти, а улюбленцям, серед яких був і Андрій, влаштовував такі пости, що вони могли золото гребти лопатою.

У Андрія теж були удосталь синів і дочок. Самий молодший син Яків рвався в науку, був улюбленцем самого Феофана Прокоповича. На жаль, не захотіла тітка, щоб племінник став ченцем. Молоденьким одружувала його на дочці самого Полуботка. Так ось тільки той Полуботко ненавидів і Настю, і її племінника. Коли став гетьманом, взагалі і близько не допускав зятя до себе. А ось Меншикову Яків подобався і, коли Петро І уморив опального гетьмана, все його багатство дісталося не синам, а Якову. Але помилилася Настя в племіннику. Якщо всім її родичам гроші були потрібні для того, щоб робити з них нові гроші, то Яків використовував спадок для того, щоб мати свободу займатися наукою і писати книги. Увійшов він до Історії України, як один з щонайперших її письменників, і найдосвідченіша людина своєї епохи. Він писав вірші і прозу, перекладав з латині і грецької. Вже дядько Опанаса Марковича – Микола Маркевич зміг опублікувати “Дія-руш”(щоденник) Якова за 1717-1767 рр. Дванадцатитомний Діяруш містив тисячі сторінок унікального матеріалу про історію, економіку, етнографії і народознання України того часу...

Письменницька кар'єра готувалася і Опанасу Васильовичу. Найстарший його брат Александер вже дослужився до генерала, але був більш відомий, як письменник-історик. Другий його брат, Іван, також прославився своїми “Нарисами з історії України”. Долю Опанаса напророкувала бабця, що приймала пологи. Коли новонароджений подав голос тільки після одинадцятого ляпанцю, бабця сказала, що бути йому письменником і померти від нещасної Любові. Що ж, повісті Опанаса читала і дотепер читає вся Україна, тільки хто знає, що він автор тих " українських оповідань". Помер він від туберкульозу, яким нагородила його дружина. Отже дійсно, нещасна любов обкрала його долю і принесла смерть і забуття…

Народження шостого сина, названого на честь святого Опанаса, 27 січня 1822 р. начальник канцелярії військового міністра Василь Маркович відзначив грандіозним банкетом. Та ось недовго залишалося йому володарювати в канцелярії. Раптово закінчилося царювання Олександра І, а імператор Микола І, що одержав небажану владу, став підбирати власну команду. Змінилися міністри, змінилися і канцеляристи. У 46 років виперли Василя Марковича на пенсію. Образився він на російського імператора і повернувшись в рідні Калюжниці на Полтаві, заборонив вживати в своєму маєтку російську мову. Частим гостем його бував приятель по Міністерству Іван Котляревській. Соковитою мовою «Енеїди» незабаром заговорило все населення маєтку. Побут, в якому виховувався Опанас описав його племінник, відомий російський письменник - криміналіст Дмитро Маркович: «Дід жив, як справжній поміщик, на всю губу: величезний одноповерховий домище мав масу кімнат, прислуги трималося незліченно, одних кухарів було десяток, а біля них хлопців і учнів близько тридцяти, дівчаток і жінок на кухні була страшна сила. І не диво, адже у діда завжди гостили цілі орди знайомих і незнайомих панів, підпанків, проїжджих. Щодня за обідній стіл сідало не менше 40 душ …».

Василь Іванович приймав всіх по українській приказці» Гість в домі - Бог в домі!». Від гостей він вимагав тільки одного, щоб кожен розповів про що-небудь цікаве, в крайньому випадку, поділився казкою, прислів'ям, піснею. Та тільки тікав маленький Опанас з тих банкетів-обідів до ровесників кріпаків. Не забороняв цього Василь Іванович. Замість панських горілок-медів, Опанас пив-вбирав народні казки, легенди, приказки-прислів'я. Мати заохочувала ці втечі на вечорниці до кріпаків, вважала, що там, а не на панських п'яних банкетах навчать сина Правді і Добру. Взагалі-то ми мало знаємо про матір Опанаса Олену Леонт'ївну Керстен. Не знайшов я її імені ні в Чернігівських ні в Львівських бібліотеках, ні в Інтернеті. Отже розповім сімейні перекази, тим паче, що сестру мою назвали на честь її Оленою (до речі, мене назвали Володею зовсім не на честь Леніна, бабуся так назвати зажадала на честь її найзнаменитіших залицяльників – Маяковського і Винниченко)…

Роди Марковичів і Керстенів поріднилися ще в 1797 році, коли батько Василя Івановича – Іван Іванович Маркович помер. На молодій його вдові одружився предводитель Золотоношського дворянства Керстен. Василю було тоді 17 років і він смертельно закохався у племінницю вітчима, п'ятнадцятирічну Олену. Через два роки він, подолавши опір вітчима і матері, які сватали йому багату наречену, одружився на Олені. Міцна у них любов. Мало не через рік народжувала йому кохана дружина синів – Александера, Івана, Аполлона, Модеста. Василя. Та от під Аустерліцем Франція дала ляпас Росії. Цар почав термінове перевлаштування армії. Як дворянин і патріот, Василь Іванович добровільно поступив на армійську службу. До 1815 року він перебував у військових частинах діючої армії, потім став робити кар'єру в Міністерстві, дійшовши до 1821 до начальника канцелярії Військового Міністра. Тільки тоді він зміг зняти будинок в Санкт-Петербурзі і привести в нього свою кохану дружину. Тоді і був зачатий Опанас. Вже в Калюжинцях народився молодший братик Венедикт, який і став улюбленцем батьків і весь час був біля них, а Опанасу дозволяли йти куди хоче і робити, що хоче. Але це зовсім не означає, що дитина була без нагляду. Його вихованням займалася орава гувернерів. Були серед них французи, поляки, німці. Не було тільки росіян. Треба сказати, що в ті часи російських гувернерів не тримали не тільки у опозиційного до нової влади Марковича. Тоді взагалі в Малоросії (Київська, Чернігівська і Полтавська губернії) російське було не в моді. Навіть росіяни, столбові дворяни не знали російської мови і цвірінькали по французькі.

Домашнє виховання Опанас одержав прекрасне. Вже в дитинстві була помічена його тяга до музики. Мати, сама прекрасна музикантка і прихильниця народних пісень, заохочувала його записувати почуті на вечорницях пісні. Потім вона придумувала до них музичний супровід і вони з сином під акомпанемент старовинного фортепіано виконували ті пісні перед гостями. Незабаром старший брат Василь, одружувався на дочці іспанського аристократа Франца де Олива. Сімейство де Олив було закинуто наполеонівськими війнами до Відня, де він став викладати в університеті. А потім, переможець французів імператор Олександр І вирішив почати відродження Освіти в Росії з найуславленішого ліцею в Царському Селі. Туди були запрошені кращі викладачі європейських вузів. Серед цих зірок був запрошений викладачем іноземних мов а також англійської, французької і німецької літератур – Франц де Олива. У те ж Царське село, в показовий полк, в якому навчали кращих солдатів і офіцерів був направлений і ад'ютант Кавказького головнокомандуючого, Василь Васильович Маркович. Він закохався в старшу дочку де Олива – Антуанетту. Та так, що кинув службу, оженився на ній і відвіз в батьківські Калюжинці. Старшому Марковичу так сподобалася іспанська невістка, що він запросив в маєток все сімейство – і професора Франца де Олива, і його дружину-німку Єлизавету фон Бер і їх меншу дочку, красуню Елізабет. Після Відня і Царського Села Францу де Олива було жахливо нудно в Калюжинцях, він хапався за будь-яку справу. Був у Василя Івановича кріпосний оркестр на 60 інструментів. Де Олива узявся за кріпосних музикантів і незабаром цей оркестр став найвідомішим на Полтавщині, та й у Малоросії…

Коли Опанасу виповнилося 11 років, у золотоношського предводителя дворянства Керстена раптово померла дружина, залишивши два немовляти - сина і восьмирічну донечку Катеньку. Синів забрала до себе рідна сестра Керстена, а Катеньку поселила в себе Олена Леонтіївна. Незабаром вона стала душі не бачити в прийомній дочці. Стала Катенька улюбленкою і Франца де Олива, який узявся її, а заразом і Опанаса, навчати мовам, історії, музиці. Йшли роки, Опанас дуже прив'язався до Катеньки, вони стали кращими друзями, ділилися самими потаєними думками. Опанас відчув себе справжнім старшим братом…

А потім в життя хлопчика увірвалася перша Любов. На заняттях музики завжди була присутня Лізонька де Олива. Була вона схожа на яскраву південну квітку, на прекрасну Кармен, обпалюючи, чекаючи невідомої Любові. І Опанас, якому не виповнилося і 15 років, спалахнув. Він рано змужнів, був високим, кряжистим. Виглядав старше за свій вік. І Лізонька не утрималася, теж закохалася в нього, хоч і розуміла згубність любові до хлопчика, молодшого її на цілих три роки. Але хіба ж Любов дослухається до кого-небудь і чого-небудь? Вони перестали бачити всіх окрім один одного. Незабаром вони стали коханцями. Василю Івановичу донесли про грішників. Він наказав Опанасу викинути з голови Лізоньку, тим паче, що вона старша за нього. Опанас заявив, що він любить її і їх любов ця - їх особиста справа…

Чого-чого, а неслухняності Василь Іванович не терпів. Та і не міг пробачити сину-підлітку Любов до дорослої жінки. Він тут же випер сімейство де Олив з маєтку, а Опанаса відправив до 2-ої Київської гімназії, при Київському університету св. Володимира, де ректорував їх близький родич Михайло Максимович. Викладали в гімназії університетські професори. Сам Максимович читав історію і словесність. Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази історій, почутих хлопчиною у кріпосних друзів в Калюжинцях. За його дорученням Опанас став записувати всі народні перекази, казки, прислів'я і приказки, а також пісні, що чув від селян. Але якнайбільше Опанас обожнював батька Феофана, ієромонаха Богоявленського братського монастиря, якого запросили викладати історію православ'я. Відбулося це в 1839/40 роках, коли було розгромлено таємне Краківське товариство „Союз польського народу»і розкриті його філіали в Дерпті, Варшаві і Києві. Мало того, в Києві розкрили ще декілька таємних гуртків - „Віра, Надія, Любов», „Полонія», „Ойчизна»і інші. Всі ці гуртки готували нове повстання і відродження Великої Польщі у межах Речі Посполитої.

Микола І жахливо розгнівався. Керівників „Союзу польського народу” наказав повісити, а київських студентів – гуртківців наказав відправити кого до божевільні, кого в солдати. Професорів, переважно поляків, переведених до Києва з Кременця, розігнали. Кого відправили до Казанського університету, кого просто виперли на пенсію. Замість них запросили професорів з Московського, Петербурзького і Харківського університетів. А щоб остаточно поховати польський націоналізм, у всіх учбових закладах ввели предмет «історія православ'я», вести який доручили найталановитішим православним священикам. Саме таким і був отець Феофан, у миру Петро Семенович Авсентьев, що колись з блиском закінчив Києво-Могилянську і Санкт-Петербурзьку духовні академії. Він знав більше 20 іноземних мов, чудово володів грецьким, арамійським і староєврейським, так що духовні книги міг читати в оригіналі. Ні у Київському, ні в інших російських університетах не було професорів, які могли б зрівнятися з ним в ерудиції. Мало того, він проводив уроки в манері, яку у наш час тільки освоюють самі передові педагоги. У нього не було нудних лекцій і іспитів-допитів. Урок перетворювався на бесіду, в яку непомітно включалися всі учні класу. Він так умів налагодити бесіду, що не залишалося жодного байдужого. Хлоп'ята, як про сучасників, говорили про життя і діяльність Андрія Первозванного, Княгині Ольги, Володимира Великого і інших святих російської церкви. У цих бесідах оживала сама історія і в клас входили святі Кирило і Мефодій і на основі старослов’янських літописів створювали свою кирилицю і потім, вже на цій слов'янській мові, створювали святі книги. Перед очима учнів йшов добровільно на смерть в Сарай Олександр Невський, щоб дати Великому Новгороду передих і відвести від нього татарську орду. Уроки отця Феофана захоплювали хлоп'ят, вони вже самі себе відчували учасниками тих подій…

Улюбленою темою отця Феофана були братства. Адже це саме Київське братство побудувало Богоявленську церкву і школу при ній – передвісника Києво-Могилянської колегії, що стала згодом академією. І ось вже всі хлоп'ята в класі стали братчиками. Членами перших православних " Братин", котрі дивилися за храмами, опікали і ховали бідних, створювали і опікали братські школи і госпіталі. Хлоп'ята поголовно закохувалися в красуню Гальшу Гульовичівну, яка подарувала свій величезний маєток на Подолі для будівництва там монастиря з школою, госпіталем і странопріємним будинком з богодільнею. І ось тепер вони збираються в цьому странопріємному будинку при Богоявленськом монастирі і слухають історії отця Феофана. І знов, як сарана лізуть на Україну орди татарви і шляхти. Відбирають у людей волю, віру, життя. Стіною встають перед цими ордами мирні братчики-просвітителі. Всіма силами прагнуть протистояти цьому нашестю, вирвати душі з липкої павутини унії. А коли одних слів мало, влітають на правобережжя козаки-запорожці Петра Сагайдачного, ті, що брали на крис Москву, працювали шаблею і на Боспорі і у французьких землях…

І бачили себе хлопчики вільними козаками-запорожцями, які, пробач їм це господи, знімали шаблею погану ляську голову, що забажала окатоличити Україну, гнали назад в Крим татарву, відбивали християнські душі, полонені турецькими яничарами. А коли отець Феофан став розказувати про устрій братств, ставропігійський статут, про те як і яку давали обітницю при вступі до братства, хлоп'ята не витримали і одностайно вирішили відродити те стародавнє Киево-Богоявленське братство імені святих Кирила і Мефодія. І ось, як і в минулому сторіччі, в Богоявленському храмі, при свічках, вони дають обітницю відродженому Кирило-Мефодіївському братству: «Присягаю чесно і старанно виконувати всі обов'язки братства, боротися з його супротивниками, а якщо відступлю або погуджу, або стану опиратися цим законам братства, то хай спіткає мене церковне прокляття …».

А незабаром, вслід за улюбленим учнем, приніс присягу і Іван Краськовський, за ним потягнулися викладачі спочатку з 2-ї, а потім і з першої Київської, гімназисти-старшокласники обох гімназій. А потім прийшла черга колишнього кращого учня Краськовського, тепер ад'юнкта університету св. Владимира, Миколи Костиря. За ним прийшли А.Новицький, Г.Скворцов, А.Козлов. Не встояв навіть кращий юрист університету професор М.Іванішев. Професуру привертали в братстві не романтичні релігійні аксесуари, а несення в народ ідей просвіти, можливість відчути себе в ролях Кирила і Мефодія…

Завдяки цьому Братству, останні два роки в гімназії пролетіли, як один день. Навіть прекрасна Лізонька випурхнула з серця. Після закінчення гімназії Опанас з поради Краськівського і отця Феофана, який тепер став викладачем на кафедрі психології університету св. Володимира, записався на історико-філологічний факультет цього університету. Тут він відразу здружився з такими ж колишніми гімназистами-братчиками Сашею Тулубом, Ванею Посядою, Сашею Навроцьким. Так і трималися разом, як чотири мушкетери – братчика.

Коли Опанас став студентом, батько найняв для нього затишний будиночок з садком і прислугою на перетині Хрещатику і Бессарабки. Як і нині, тодішні студенти не терпіли самотності. Опанас ділив той будиночок з ким-небудь з студентів. Одним з перших співмешканців став далекий родич Вася Бєлозерський, хоча і молодший на два роки, але вже старшокурсник, оскільки не нагулювався, як Опанас, до 15 років перед гімназією…

Вася познайомив Опанаса з Пантелеймоном Кулішем, якого Маркович не раз зустрічав у Михайла Максимовича (батьки завжди передавали для ректора-родича що-небудь смачненьке). Незабаром Опанас познайомив Куліша з отцем Феофаном і Куліш теж зачастив в Богоявленській храм…

Хоча Куліш був всього на 4 роки старше за Опанаса, але він вже був відомий, як знавець українського фольклору, автор історичного роману і поеми „Україна». Опанас прагнув бути схожим на нього. Навіть під його впливом і сам надрукував декілька цікавих статей в „Київських губернських відомостях». Коли до Києва з Рівного приїхав Костомаров, то по пораді Куліша зупинився у Марковича. У Марковича були дуже глибокі знання фольклору, історії рідного краю. Але все таки він був тільки студентом, тільки входив в науку, а Костомаров вже мав досвід викладання в Рівному, зараз викладав в 1-й Київській гімназії, готувався викладати в університеті. Отже в їх дружбі він виконував менторську роль. Опанас ввів його в Кирило-Мефодіївське братство, де незабаром Костомаров став грати одну з керівних ролей. А незабаром до Києва приїхав сам Тарас Шевченко. Він теж став брати участь в цих братських вечорах. Але не брехатиму. Це було вже не те Братство і не ті вечори. Не було вже на них чародія отця Феофана. Тон задавали професори, що привнесли в братство дух масонських лож. Коли ж в братство вступив двоюрідний брат Саши Навроцького, кандидат юриспруденції Микола Гулак, що приїхав з Дерпту, де був одним з лідерів масонської ложі, воно взагалі стало таємним товариством. Замість вечорів з розповідями про народний побут і мріями про українські книги і підручники, почалися дискусії про плани створення слов'янської конфедерації республік в якій „не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні ясновельможності, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московії, ні в Польщі, ні в Україні. Ні у Чехії, ні у словен, ні у сербів, ні у болгар». З братства мрійників гурток перетворився на таємне товариство повстанців-змовників. Вслід за отцем Феофаном покинули товариство і основні професори. Шевченко побував - понудьгував на декількох вечорах. Полихословив над зарозумілими висловами, і основним правилом - «Встановлюємо суспільство з метою розповсюдження вищевикладених ідей переважно за допомогою виховання юнацтва, літератури і множення числа членів суспільства». На одному з таких вечорів після того, як Тарас прочитав декілька своїх віршів, вискочив з своїми віршами і Опанас. Взагалі-то Тарас писав не тільки українською. Перші свої вірші для коханої Ядзі він писав польською. По проханню Петербурзьких друзів і Варвари Репніної написав декілька драм і поем російською. Посперечавшись з Ельканом написав вірш французькою. Але якщо українські вірші земляків він ще терпів, то до російських їх віршів відносився з великим критицизмом. Смикнуло ж Опанаса, що писав прекрасні українські вірші, прочитати свій російський опус, який кінчався так:

Так не проси «На память вечера Проси на будущее дни,

Вчерашнего, - прошел он. И годы все, и вечность.»

Можливо, сьогодні в цих віршах і знайшли б і потаємне значення і новаторство. Але у Тараса того вечора був паршивий настрій. Якраз перед засіданням товариства він побачив, як перед церквою б'ються жебраки за краще місце на паперті. Гірко стало від того, що навіть серед зрівняних знедоленістю не було відчуття єдності, братства, рівності. І тут володарювали заздрість, нетерпимість, ненависть. Не зміг після цього Тарас винести зарозумілі вірші Опанаса і так їх розніс, що той на все життя зарікся виступати з віршами. Опанас засів за складання підручника по географії України. Для душі переводив Вергілія і Гомера. І ще одна робота з'явилася для душі. Ще в Дерпті один з лідерів " Польського союзу народового" Вещицький подарував Гулаку " Книгу народу польського і пілігримства" геніального Адама Міцкевича. І ось Гулак, Костомаров, Куліш, Маркович, Бєлозерській, узявши за основу цю книгу Міцкевича стали створювати власну «Книгу буття українського народу». Писалася вона людьми різного таланту, різної експресивності, різного стилю. Тут і блискучий ерудит з сухим, «математичним» викладом матеріалу Гулак (в майбутньому один з відомих учених-математиків Росії), типовий учений-гуманітарій з літературними схильностями Микола Костомаров, полум'яний і експресивний письменник Микола Куліш, стриманий, пишучий прозоро-чіткою народною українською мовою Опанас Маркович…

Читаєш цю тоненьку книжечку „Буття», і так і встають перед очима її автори. Але Опанаса не бачиш, а чуєш по пунктам книги:

«2. Два народи на світі були дотеперішні: євреї і греки...

20. І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом.

52. І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого над усіх дрібних боженят, а той бог називався по французькому егоїзм, або інтерес.

56. І французи короля свого забили, панів прогнали, а самі почали різатись і дорізались до того, що пішли в гіршу неволю.

57. Бо на їх Господь хотів показать усім язикам, що нема свободи без Хрестової віри.

70. По многих літах стало в Слов’янщині три неподлеглих царства: Польща, Литва і Московщина.

74. А в Литві були литваки та ще до Литви належала Україна.

75. І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою...як колись поєднаються усі народи слов’янські поміж собою.

76. І не любила Україна ні царя, ні пана, а закомпанувала собі козацтво, єсть то істеє братство...

77. І постановило козацтво: віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі...

85. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стало панам на перешкоді.

97. І пропала Україна, але так лише здається.

100. Лежить в могилі Україна, але не вмерла.

106. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, в знову озветься до всіх братів своїх слов’ян...

Хто знає і любить „Народні оповідання”Марка Вовчка, той легко вичленує з " Книги буття…" пункти з характерною звукописом, властивим цим повістям…

На жаль, це нове таємне Кирило-Мефодієвське братство проіснувало зовсім недовго. Бо з конспірацією у хлопців був абсолютний нуль. Найчастіше збори відбувалися на Подолі, де у священика Завадського знімав квартиру Гулак. А в кімнаті по сусідству жив сирота, студент Олексій Петров. Був він вічно в клопотах, вічно щось зубрячий і вічно голодний. Гулак, в полоні романтичних ідей про братство убогих і голодних, захотів залучити в гурток бідняка-сусіда. Він звірився йому, розповів про ідеї і цілі товариства, дав прочитати „Книгу буття” і програмні документи братства…

Прийшов час Олексію приймати обітницю братства. Обітниця, яка передбачала за зраду церковне прокляття. Батько, жандармський офіцер, виховав його в шануванні до влади, Закону, Держави. Він любив і свою Державу і Царя-батечка. І хай цій Державі і Царю до нього не було ніякої справи, але він свято зберігав вірність їм. Він, убогий і голодний різночинець - зберігав, а купка розбещених багатих дворянчиків, які навіть поняття не мають, що таке сирітська доля, убогість і голод, роблять замах на основи цієї влади, на самого Царя-батечка. Роблять замах на єдине, що залишилося в убогому житті Олексія – на Віру!

Пішов Петров з доносом до помічника Опікуна Київського учбового округу Михайла Юзефовича, у віданні якого знаходилися такі справи. Юзефович був приятелем-покровителем Костомарова, і Куліша. А вони ж були серед активних змовників, що викривав Петров. Юзефович зажадав від Петрова написати заяву письмово, сподіваючись, що той побоїться залишити слід на папері. Петров не побоявся і повернувся через тиждень з докладним письмовим доносом. Михайло Володимирович, демонстративно не читаючи, гидливо відкинув списані дрібним почерком аркуші і порадив Петрову передати їх не йому, а самому Опікуну, генералу Траскіну. Знаючи, як важко пробитися на прийом до генерала, Юзефович сподівався, що тепер, нарешті, Петров відстане зі своїм доносом. Але настирливий донощик таки пробився до Опікуна. Граф Траскін прийняв Петрова, але розмовляти з погано одягненим, худим прохачем не захотів. Велично гаркнув, щоб подав йому все, про що хоче сказати, письмово, як і належить, через канцелярію. Петров передав в канцелярію папери. Через тиждень донос зі всіма візами ліг на стіл Траскіна. І тут бойовий генерал перелякався. У доносі йшлося не про зборище наївних романтиків, що бісяться від неробства, а про таємне товариство, яке готує замах на Державні засади! І цей донос він сам особисто додумався наказати оформити письмово і подати через канцелярію. Тобто сам дав справі офіційний хід і зам'яти його вже не вдасться! Довелося Опікуну, як і належить, послати доповідні начальнику ІІІ відділення графу Орлову і Київському генерал-губернатору князю Бібікову. Орлов прислав до кн. Бібікова нарочного з проханням негайно, у присутності помічника Опікуна учбового округу зробити обшуки у вказаних в доносі осіб…

Глухою ніччю підняли Юзефовича з ліжка і відвезли в приймальню губернатора, де йому прочитали наказ про обшуки, які треба провести удосвіта. Прямо від губернатора Юзефович через все місто, що потопало в темряві, побіг до Костомарова. Поки добіг, поки розбудив Костомарова, поки Костомаров привів себе в порядок і вони стали палити і ховати небезпечні документи, почало світати. Юзефович читав папери і вказував, що треба спалити, а що заховати. Слуга кидав найнебезпечніше у вогонь, а Костомаров шукав місце, куди б заховати відкладене. Несподівано з гуркотом розлетілися замкнені двері і в кімнату увірвався жандармський полковник з двома жандармами. Юзефович якраз тримав в руках рукопис „Книги буття українського народу”. Костомаров схопився за серце і став поволі осідати. Юзефович не розгубився і протягнувши полковнику рукопис браво відрапортував: «Професор Костомаров тільки що признався у всіх своїх злочинах і на знак розкаяння добровільно віддав мені цей протиправний рукопис!». Жандарми перерили все, але окрім попелу в печі, нічого негожого не знайшли. Все одно, забрали всі папери, що були в квартирі і відвезли разом з Костомаровим до централу. Незабаром, після обшуків, узяли всіх, вказаних в доносі Петрова.