Загадка Марко Вовчок 4 страница

Треба сказати, що поза всі ці хвастощі, за весь травень, поки не приїхав Опанас, Марія не написала ні рядка і ніхто з російської громади до неї не заглядав. З приїздом Опанаса повернувся звичний режим. Він займається оповіданнями та листуванням з редакціями, вона ж рекламує твори в місцевому суспільстві. Один за одним до них потягнулись росіяни. Першим прийшов з візитом брат поета Аполлона Майкова, Володимир - журналіст, редактор журналу „Подснежник”, потім були професори Костянтин Кавелін і Олександр Станкевич, тоді ще не знаменитий письменник Іван Гончаров і вже знаменитий юрист Дмитро Стасов. В „Празьких новинах” надруковано переклад оповідання Марко Вовчка „Одарка”. Отже піар-кампанія проходить успішно. З Лондона пише Герцен, що прочитав оповідання Марко Вовчок доньці і вони дуже сподобались. Просить приїхати. Як раз в цей час її особистий лікар Ріхтер рекомендує їхати на води а потім на морські купання. Отже, по його рекомендаціям, вони відправляються на лікування до Швальбаха, по дорозі відвідуючи Ротен, Бастей, Тарант... Тим часом з Батьківщини пишуть, що Шевченко поїхав на Україну, Куліш повернувся до дружини і повіз її на вакації по Волзі...

Полікувавшись, помандрувавши Швейцарською Саксонією (Це тільки назва велика, а так ця Швейцарська Саксонія як наш Турківський чи Старо-Самбірський райони), виїхали таки до Герцена і гостювали у нього з 12 по 15 серпня. От що пише неофіційна дружина Герцена, вона ж офіційна дружина його друга Огарьова: „ госпожа Маркович не замешкалась появиться в Лондон с мужем и малым сыном. Господин Маркович казался нежным, даже сентиментальным, чувствительным малороссом; она же, напротив, была умна, решительная, строга, на вид холодная... Она рассказывала Герцену, что вышла замуж в 16 лет не любя, а лишь желая независимости. Действительно, Тургенев прав, она была некрасива, но ее серые большие глаза были неплохи, в них светился ум и малорусский юмор, к тому же она была стройна и умела одеваться с вкусом. Марковичи пробыли лишь несколько дней в Лондоне и отправились на континент, где я их впоследствии встретила в Гейдельберге ”.

І сама Марія, і твори Марко Вовчок сподобались Герцену. І не тільки йому. Проспер Меріме пише Жанні Дакен, що „Малоросійські оповідання” в перекладі Тургенєва – шедевр і перевершують роман Бічер-Стоу „Хижина дяди Тома”.

Марковичі подорожують Європою. Вона читає і розважається, Опанас Васильович обробляє оповідання та повісті. Гонорари з Росії йдуть все рідше, а ні він, ні Марія гроші рахувати не звикли. Вирішили в жовтні повернутись до Петербурга. Та в середині жовтня, в Дрездені, вони познайомились з двоюрідною сестрою Герцена Тетяною Пассек і її синами 23 річним Олександром та 12 річним Володимиром. Треба сказати, що Тетяна Парсек вже давно була заочно знайома через Герцена з Марією. Вона стільки про неї розповідала синам, що ті вважали Марію чародійкою і давно вже обожнювали її. З першої же зустрічі Сашко шалено закохався в Марію. І тут сталось диво. Марія, яка звикла закохувати в себе чоловіків і крутити ними, як хоче, сама закохалась по вуха в хлопця, майже на десятиріччя молодшого за неї. Вона вже й розмовляти не хоче про від’їзд до Петербурга. Для неї вже не існує нікого, крім її коханого Сашка. Тургенєв, який хотів взяти її з собою до Петербурга, виїжджає сам. 27 жовтня Сашко запрошує її до Гейдельберга і вже 13 листопаду О.П.Бородін пише матері з Гейдельберга: „ Россиян здесь много, между ними даже две литераторши – Марко Вовчок и еще какая-то пани, что будет пописывать статейки...Чаще всего...собираются у Татьяны Петровны Паcсек... ”

Пассеки були і знатні, і багаті. У них збирався весь цвіт російського зарубіжжя. Знаменитий фізіолог Іван Сєченов пише у своїх спогадах: „Т.П.Пассек нередко приглашала Дмитрия Ивановича Менделеева и меня к себе то на чай, то на российский пирог или российские щи, и в ее семье мы всегда встречали Мароко Вовчок, уже писательницу, которую и отрекомендувано как такую в глаза, а за глаза как бедную женщину, страдающую от сурового нрава мужа”.

Хоч Опанас Васильович ніколи не був суворим до жінки, та й до будь кого, вона його виставляла таким, готуючи розрив та виправдовуючи зв’язок з Сашком Пассеком. Разом з Пассеками в Гейдельберзі вони прожили до березня 1860, доки Тетяна Павлівна не застала Марію в ліжку з сином і не наказала вимітатись геть з міста. Довелось Марковичам переїжджати спочатку до Невшателя, а потім до Лозанни. Все б нічого, та гонорари за оповідання затримувались. В Гейдельберзі вони були фактично на утриманні Пассеків, а тепер треба було терміново шукати гроші. Опанас Васильович пише з Лозанни І.С.Аксакову „ Чи ця обставина безгрошів’я, чи гірське повітря, а чи те й друге вплинуло дуже кепсько на Машине здоров’я. Прошу вас ще більше, ніж грошей, напишіть їй дружнього, доброго листа: таким заходом Ви проженете і хворобу її, і нудьгу, навіяну 8-денним спілкуванням зі Станкевичами...» Хіба ж суворий чоловік так напише про дружину?

Гонорари все не приходять, доводиться займати грошу у знайомих. Щоб скоротити витрати, 29 квітня Опанас Васильович виїжджає до Аксакова в Мюнхен, а через місяць Марія з сином їдуть в Париж. Тургенєв шле їй на дорожні витрати 300 франків. Знаменитий французький письменник Проспер Меріме прочитав її народні оповідання в оригіналі і для душі взявся за переклад „Козачки”. Лише 7 червня Марія повернулась до Гейдельберга, де вже чекав її чоловік. Та через 10 днів, залишивши Богдана чоловіку, сама їде до Швальбаха, а потім мандрує по Швейцарії. Маршрути цих мандрів збігаються з поїздками Сашка Пассека. Та його маман суворо контролює витрати сина, то ж в липні доводиться проїхатись по Рейну з Тургенєвим, щоб отримати від нього чергове грошове вливання. Грошей вистачило до кінця серпня, після чого Марія знову їде до Парижа, де можна чимось розжитись у видавництвах, та й Тургенєв живе поряд в маєтку Віардо.

Опанас Васильович в цей час сидять з сином затворником в пансіонаті Гофмана в Гейдельберзі. Пише і шле повісті в Росію, та звідти гонорари все забувають вислати. Йому вже набридло таке життя, набридли плітки про походеньки дружини, він рветься на Батьківщину. Марії він вже не потрібен. Український Марко Вовчок закінчився, а російським Опанас бути не хоче. Сашко Пассек, хоч і юрист за фахом, але теж має хист краснописьменства і цілком може замінити Опанаса. До того ж Марія його кохає, а кохання і нудну прозу може перетворити на прекрасну поезію. Марія бере гроші у Тургенєва і Макарова, розраховується з Гофманом за пансіон і відправляє Опанаса Васильовича до Петербурга. Його це цілком влаштовує. У Петербурзі повертається до звичного життя. Знімає кімнатку у старого приятеля архітектора Штакеншнейдера, поряд з Академією Художеств, де живе Шевченко. В будинку Штакеншнейдера живе Яків Полянський, живуть його земляки - студенти Павло Чубинський, Іван Рашевський, його знайомець Микола Вербицький. Днями бігає по видавництвам, пробиваючи друк оповідань. Про Марію пишуть знайомі, що вона ”напружено працює” і вже підготувала 5 малоросійських оповідань. То ж поки Опанас в Петербурзі від її імені бігає по видавництвам, вона в Парижі „напружено працює”. Як саме, пише Герцен Тургенєву: мать(Пассек) в отчаянии, вроде бы все мы не виновные перед царем и не грешные перед богом. Он поехал за ней в Париж ”. Щоправда, її коханець Тургенєв відповідає Герцену: „ Ты знаешь, я находжусь относительно М.М. на положении дяди или наставника и говорю с ней очень откровенно. Я вполне уверен, что между ней и П. нет ничегошеньки! И эта уверенность основывается именно на тех психологических данных, о которых ты вспоминаешь... У нее днями сын чуть не умер от крупа и она очень испугалась. ”

Та невже б жінка одному коханцеві розповідала про іншого, молодшого. Та й Сашка Паcсека в той час не можна назвати єдиним її справжнім коханням. Вона вже познайомилась з молодшими за нього медиком Карлом Бенні і петербурзьким студентом Володею Чуйко. Бенні висунув теорію, що для здоров’я жінки найліпше - молодий коханець і вона з задоволенням втілювала цю теорію в життя. Завдяки Опанасовим зусиллям, гонорари їй шли регулярно. Та в чому, чому, а в економіці вона не була сильною. Тургенєв пише Анненкову: „ Мария Алекс. И до сих пор здесь живет, и мила, как и раньше, но сколько тратит эта женщина, сидя на сухом хлебе, в одном платье, без туфлей- это диковина. Это даже превосходит Бакунина! За полтора года профукала 30000 франков совсем неизвестно на что!» Сам Анненков дуже влучно характеризує Марію в своїх „Літературних спогадах”: „ Это была удивительная натура, без нужных средств для поддержки своих привычек, но с прекрасным мастерством изобретать средства для добывания денег, что, в сочетании с почтенностью, которую предоставляют человеку труд, умение и горький опыт жизни, добавляло особенного колорита лицу п-ни Маркович и удерживало возле нее множество умных и талантливых почитателей достаточно длительное время ”...

Опанас Васильович в цей час доводить до блиску останні з українських оповідань, що обробляв за кордоном. Редактор „Русского вестника” Катков відмовляється їх друкувати українською мово. Зате все більшу популярність став завойовувати український часопис „Основа» під редакцією Василя Бєлозерського спільно з Кулішем. Про нього згодом напише друг-ментор Куліша, україноненависник Михайло Юзефович: „ Первый приступ политического украинофилства к формальной пропаганде начался в 1861 г., в журнале „Основа”, основанному в Петербурге Билозерским совместно с Кулишем. Белозерский стал тогда не чуть ли не самым главным двигателем интриги украинофильства, первым заданием которой было тогда введение в преподавание народных школ малорусского говора ”...

Звичайно, Опанас став одним з найактивніших членів „Основи”, був на всіх вечірках, які влаштовували в редакції, що навіть відмітив в своїх спогадах Логвин Пантелєєв: „ С января 1861 г. начал выходить в Петербурге новый журнал „Основа” за редакцией В.М.Билозерского при достаточно деятельном участии Костомарова и Кулиша... На вечерах бывало немало выдающихся нотаблив малороссов, напр.., Афанасьев-Чужбинский, О.Стороженко, Трутовский (художник) и другие. Вспоминаю, заметив одного достаточно грузного мужчины, я спросил, кто это. „Мужчина Марка Вовчка” – услышал я ответ таким тоном, как будто больше сказать о нем ничего. А самого Марка Вовчка, в то время чрезвычайно популярного, я ни разу не встречал. ”

Та частіше Опанас зустрічав Шевченко у себе вдома. Тарас давно вже перестав на нього дутись за те надлегке покарання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, коли одному дісталось десять років приниження солдатчиною і диких степах Кос-Аралу, а другому – кар’єрний ріст на землях предків -в Орлі. Жили вони майже поряд, то ж Тарас зачащав до нього вечорами на „чарку чаю”. Приходили земляки-студенти, співали пісень, ділились новинами. Іноді заходив прекрасний лірик Яков Полонський https://i026.radikal.ru/0801/2f/f5cc3aad892b.jpgі тоді кожен з них занурювався в спомини про втрачене кохання. Та про Марію не згадував ні один, ні другий, хоч для Опанаса вона була законною дружиною, а для Тараса названою донькою...

Свою останню в житті чарку Тарас, мабуть, теж випив з Опанасом. Опанас так і не сказав ні слова на його похоронах. За нього виступив земляк-студент Павлусь Чубинський. Зате наприкінці квітня Маркович бере найактивнішу участь в організації концерту української музики, весь збір від якого пішов на придбання землі для родичів Шевченко. Адже Тарас, викупивши їх з неволі незадовго перед Указом про земельну реформу, залишив їх таким чином без землі. От Петербурзька Громада і виправила цю несправедливість. Щоправда, Куліш, який все ще був ображений на Марко Вовчок, а особливо на Віктора Забілу, пісні якого лунали на концерті, накинувся з критикою в своїй „Основі”. Назвав той концерт завиванням псевдонародних пісень. Опанас пішов до редактора Василя Бєлозерського і в цій же „Основі” була надрукована його відповідь „ Справедливо помічено...що концерт був далекий від досконалості; але чи можна вимагати досконалості від чого б то не було, а тим більше від концерту, що утворився нашвидку, до того ж на півночі, де так мало знання і розуміння нашої народної музики. Треба було спробувати можливе і воно показалося суспільству не чужим, не страшним, не безплідним. Можливе сьогодні подає надії до кращого в майбутньому. Хто чує нашу пісню не одним вухом, але і серцем, той повинен розуміти, що вона для артистичного свого виконання вимагає свободи натхнення, що створило її в народі, тобто такого глибокого проникнення словами і звуками пісні, неначе вони народилися в хвилину самого співу. Так іноді співає знайомий багатьом українцям Честоховський, але його голос не для концертної зали… Так іноді співав Шевченко. І горлом і віршами…але чи легко на одну ноту стати Шевченком...”

А потім було перевезення праху Шевченко на Україну. Разом з найближчими друзями покійного поїхав і Опанас. Доїхав лише до Борзни, де його змінив побратим Тараса Віктор Забіла. Опанас поїхав до Чернігова, зустрівся там зі старими друзями Федором Рашевським та Іллею Дорошенко. Федір Рашевський примусив його піти з візитом до нового губернатора кн. Голіцина. Губернатор запропонував йому зайняти посаду представника уряду при мирових з’їздах посередників Чернігівської губернії. З’їзди ці вирішували спірні питання між поміщиками і селянами, а оскільки мировими посередниками люди частіше всього обирали поміщиків, то саме для того, щоб врівноважити їх вплив і призначались представники від уряду. Вони повинні були відстоювати саме те, за що боролись Кирило-Мефодієвьскі братчики. То ж Опанас з радістю погодився і вже 20 червня був зачислений постійним членом мирових з’їздів посередників. Він намагався примусити поміщиків суворо дотримуватись „Загального положення про селян, що вийшли з кріпацтва”, (надруковано українською мовою Кулішем) а саме:

п.6. Наділ селян землею і іншими угіддями, а рівно наступні за це повинності на користь поміщика, визначаються переважно за добровільною між поміщиками і селянами угодою, з дотриманням лише наступних умов:

1) щоб наділ, що представляється селянам в постійне користування, для забезпечення їх побуту і справного відправлення ними державних повинностей, не був менш того розміру, який визначений…у Положеннях;

2) щоб повинності селян на користь поміщика, які відправляються роботою, визначалися не інакше, як тимчасовими договорами, на терміни не більш три роки(причому не забороняється проте відновлювати такі договори у разі бажання обох сторон ще не довше як на трирічний термін;

3) щоб угоди, що взагалі укладаються між поміщиками і селянами, не були осоружні загальним цивільним законам і не обмежували прав особистих майнових і по стану, що представляються селянам цим Положенням.

Князь Голіцин, який брав участь в розробці цього документа і дозволив Кулішу опублікувати його українською, був зацікавлений в тому, щоб його представниками на мирових з’їздах були чесні люди, які не гребують простими людьми, а люблять їх. То ж і запросив він друзів Шевченка - Марковича, Лазаревського, Борчука, Лузанова...

Голіцин був абсолютно правий у тому, що поміщики будуть намагатись обдурити селян з передачею їм земельних наділів та визначенням порядку відробітку. (Між іншим, точнісінько так само роблять з розпаюванням земель місцеві можновладці і нині). Тому й повинні були його представники захищати інтереси селян. Суди відбувались раз-два на тиждень, то ж Опанас Васильович поселився в Чернігові у мальовничому місці на П’яти кутах.

Нажаль, Опанас Васильович, прямо скажемо, не виправдав сподівань. Він повинен би був мотатись по повітам, спілкуватись з селянами, вивчати стан справ на місці і вже тоді, на мирових судах, як компетентний представник уряду, агресивно протистояти місцевим панам. Та щоб так робити, треба було мати гроші, а не те жалування в 175 рублів асигнаціями, яке він мав у суді. До того ж з тої мізерії він 100 карбованців висилав Марійці. То ж не мав змоги їздити по повітам і виїжджав тільки на суди. Йому ні разу не довелось здолати основного опонента – маршалка дворянства Глухівського повіту В.Туманського, який сприяв тому, що селян примушували виходити з кріпацтва без ріллі, без лісу, лише з клаптиками неродючої землі, що милостиво виділяв їм пан.

З-за цього між ним і Марковичем на судах виникали запеклі суперечки, які ледь не переходили в бійки. Та мировий суд Глухівського повіту вирішував ці питання на користь свого маршалка, а не приїжджого зайди, який навіть з власною жінкою не може навести ладу. То ж і відходили тут селяни від панів майже без нічого. З-за цього найбільше селянських заворушень в Чернігівській губернії було саме в Глухівському повіті. А Опанас Васильович, замість того, щоб їхати в повіти, влаштовує разом з Іллею Дорошенко постановку „Наталки Полтавки”. Постановка мала шалений успіх і повторювалась кілька разів. Потім довго ще місто згадувало ті постановки і партію Наталки Полтавки, яку виконувала Меланія Ходот, срібний голос України, яку Опанас знайшов в глухому селі на Глухівщині. У місті, та й в губернії, увійшло в моду ходити в національному одязі. Опанас разом з Глібовими, Вербицькими та братами Бєлозерськими заснував гурток „Шановців рідної народності”, які влаштовували вечірки та народні гуляння зі співом українських народних пісень. В цей гурток входили всі члени Громади з куреня Степана Носа, а також їх близькі та знайомі. На цьому фото нема ні Марковича ні Глібова. Перший в цей час був у Глухові, а другий хворів і не схотів сфотографуватись у такому непрезентабельному вигляді. Зате ми бачимо братів Бєлозерських, сімейство Ходотів та Миколу і Марію Вербицьких. На фото над батьком стоїть Меланія Андріївна Ходот-Загорська, яку Микола Лисенко звав „останнім українським соловейком” та „срібним голосом України”. Зверніть увагу на № 19 – це поручик Герасимовський, по доносу якого згодом будуть знищені і Чернігівський курінь Громади, і сам гурток „Шановців своєї народності”.

Для Марії ж в цей час теж почалась чорна смуга. Микола Добролюбов, який останнім часом заміняв їй Опанаса, в літературних справах виїхав до Петербургу. Виїхав в Росію Тургенєв. Збирається в Петербург Тетяна Парсек з синами. Ні з ким було створювати нові оповідання, адже вона не звикла працювати одна-однісінька. Тож Марія пише Опанасу Васильовичу, що думає їхати до Петербурга, а звідти до нього в Чернігів, заглянувши по дорозі до Орла. Опанас напозичав у знайомих грошей і терміново купив хатку поряд з величезним яблуневим садом біля Красного мосту умеблював її для приїзду дружини з сином. Через Глібова познайомився з підполковником Красовським, який викладає в Київському кадетському корпусі, куди Опанас Васильович намірився віддати на навчання Богдана. Та вони так і не приїхали. Опанасу стало відомо, що замість Петербургу Сашко Пассек повіз Марію в Париж. У відмістку Опанас став крутити любов з Меланією Ходот. Вона завагітніла. Але ж Опанас з Марією були повінчані, а в православній Росії церковні шлюби були на все життя. То ж щоб не знеславлювали дочку, старий Ходот швиденько її віддав за дрібного поміщика Загорського, п’яничку, до того ж горбаня. Опанас віддав їм ту хату, яка тепер йому була непотрібна, адже дружина залишалась там за кордоном з юним коханцем...

У Сашка Пассека неждано прорізався талант краснописьменства і Марія творить вже разом з ним. Наприкінці березня 1862 Тургенєв пише з Парижа В. Карташевській: ” Вы спрашиваете о г-же Маркович. Она еще до сих пор здесь, и, кажется, не бедствует. За труды ее платят очень хорошо...”

Маркович хоче створити в Чернігові українську газету „Десна”. Та нажаль, з 25 квітня 1861 міністром внутрішніх справ керував Петро Валуєв. Він мав мовну глухоту і через абсолютну нездатність до вивчення іноземних мов, ледь-ледь закінчив гімназію. З-за цієї мовної глухоти він вважав, що на території Російської імперії повинні досконало знати тільки російську мову, всі ж інші мови тільки заважають цьому. То ж прискіпувався до найменшої дрібниці. Знайшов, що у Опанаса Васильовича не відмінена заборона публікуватись і відмовив йому у виданні. Так і не вийшла „Десна”. Чернігівська громада змоглась через старшого викладача гімназії Леоніда Глібова, проштовхнути двомовну газету „Черниговский листок”...

У 1862 році почали здійснювати акцизну реформу. Акцизним начальником в Чернігівську губернію було призначено старого друга Опанаса Федора Рашевського. От що пише біограф Шевченко Олександр Лазаревський: ” Акцизним начальником губернії був призначений Федір Павлович Рашевський, який почав вміло підбирати до нової установи урядовців. Пішов, спокушений високим жалуванням і Маркович, якому потрібно було часто висилати гроші сім'ї. Перейшовши на службу в акциз Маркович поселився в Новгород Сіверському. Там, крім всього іншого він займався і музикою пісень. Пісенну музику Опанас Васильович блискуче показав любителям при постановці в Чернігові оперет, виконаних любителями»Наталки Полтавки»в 1862 та»Чар»(по К.Толстому) в 1866. Знавці говорили, що виконання музичної частини в цих оперетах представлялося верхом досконалості. Але потрібно ж було бачити Опанаса Васильовича на репетиціях цих оперет…До втоми бився він, сварився: голосив поки та або інша партія не була нарешті розучена. Особливо багато праці поклав Опанас Васильович при постановці „Чари” ніколи перед тим не граної. У цій опереті головну партію співала чудова співачка Меланія Андріївна Загорська (Ходот), яку Опанас Васильович зустрів в одному глухому хуторі. Дружні відносини Меланії Андріївни скрасили останні дні Опанаса Васильовича, що так і не дочекався своєї сім'ї…»

Опанас Васильович написав про все Марії і повідомив, що зняв тепер для неї затишну хатинку в Новгород-Сіверську і нетерпляче чекає їх з Богданом. У відповідь Марія обурено пише „ Я копієчки щербатої не візьму з тих акцизних грошей, хоч би мені було голодно і холодно ”. Та вже наприкінці вересня знову просить у нього грошей на поїздку в Петербург, які і отримує на початку жовтня.

Поїздка в Петербург їй дійсно була конче потрібна. В Росії вступили в дію нові цензурні правила, згідно з якими було закрито журнали „Современник” та „Русское слово”, на чиї гонорари жила Марія в Парижі (не рахуючи Сашкових грошей). «Основа» з-за сварок між Кулішем і Бєлозерським припинила виплати. То ж треба було налагоджувати нові зв’язки, шукати нові журнали. Довелось на деякий час кинути коханого Сашка і виїхати до Петербургу. В Петербурзі вона таки добилась, щоб Василь Бєлозерський виплатив їй 500 карбованців сріблом за надруковані матеріали. Домовилась з редакторами газет „Северная пчела” та „Очерки” про публікацію її матеріалів. Вона причарувала молодого, але вже відомого письменника Василя Слєпцова і він взявся вести її видавничі справи. Після цього повернулась до Сашка в Париж, так і не провідавши чоловіка...

Про ті часи перебування Марковича в Н-Сіверському розповів відомий український письменник Дмитро Маркович(племінник Опанаса): Приїзд дядька до Новгород-Сіверського зробив цілу революцію в суспільстві та гімназії. Спів мужицьких пісень увійшов у моду: ідеалізація селянства в малоросійських п’єсах примушувала звернути увагу на нього, глянути, як на Людину, раніш – по звичці, тепер свідомо співались українські пісні і записувались; слухали спів селян, від них не мимоволі, як раніш, а свідомо заучувались ці пісні; народна вбрання увійшло в моду, навіть альбоми у баришень заповнювались не „Чорною шаллю”, а віршами Шевченко, віршами народних пісень. Мужикофільство, як казали поміщики, зразу внесло живий струмінь в суспільство.

Під час прогулянок дядька Опанаса він завжди був оточений кількома гімназистами старших класів...йому, вважаю, багато хто з них зобов’язаний першими проявами національної самосвідомості... Безумовно знаю, що в класах у вільний від уроків час, читались Шевченко і інші поети навіть Міцкевич по польські; співались пісні – українські, російські, сербські. Знаю, що директор гімназії Кулжинський суворо заборонив бувати у дядька і підтримувати з ним знайомство ”...

Як бачимо, Опанас Васильович ніколи не був тим забитим і дріб’язковим чоловіком, яким його виставляє в своїх описах черговий коханець Марії Іван Тургенєв. Та й свою літературну мовчанку Опанас Васильович таки прорвав у цей час. Через Іллю Дорошенко він передав у Ніжин Матвію Симонову (Номису) зібрання з 30000 народних приказок та прислів’їв(Ілля Дорошенко, Матвій Симонов і Микола Вербицький були одружені на доньках Федора Рашевського). Їх Номис видає на грошу Г.П.Галагана. На жаль, в книжці було всього 15 000 приказок, прислів’їв та пісень. 15 000 не пропустила цензура, в тому числі і всі срамні пісні.

Літом в Чернігові вийшов страшенний скандал. У буцигерню ледь не потрапив сам Федір Павлович Рашевський. До Чернігова приїхав емісар „Землі і волі” красень-землемір Андрущенко, коханець Параски Глібової. На квартирі братів Білозерських, яку вони знімали разом з поручиком Герасимчуком, він влаштував таємну зустріч, на якій крім братів Білозерських, були - курінний Степан Нос, Глібова, землемір Іван Маслоковець, студенти Гаврило Коваленко та Федор Ретечко. Як завжди на Русі, ця зустріч була не без оковитої. Розгарячені горілкою вони вже не шепотілись між собою, а горлали. А в сусідній кімнаті відпочивав після ранкової пиятки поручик Герасименко. Ті крики розбудили його. Він став прислухатись, щоб розпізнати гостей. Навіть спробував висунути пику в двері, щоб приєднатись до гурту, та Ніс запустив у нього чоботом. То ж поручик ображено застив на своїй постілі, прислухаючись до подальших подій. Та їх вже не було. Громадівці одностайно відмовились організовувати у себе таємний підрозділ „Землі і волі”. З них достатньо було „Громади”. Всі розішлись. Ранком Бєлозерські виїхали у відрядження. Отож коли Герасименко після сніданку зайшов у кімнату, він вже нікого не застав. Зате на столі лежав надірваний грубий пакет. Герасименко заглянув до нього і побачив купу листівок і відозв „Землі і волі”. Головну біль, як рукою зняло. Він схопив декілька листівок й відозв і побіг з ними до жандармського полковника Шульговського, який мешкав неподалік. Полковник як раз підносив до вус кухоль розсолу, яким лікувався від похмілля, коли у кімнату увірвався поручик Герасименко. Нехтуючи всякою субординацією, поручик вихопив у полковника кухоль і видудливши його, гарячково став розповідати про вчорашню вечірку, після чого тицьнув під самого носа полковника ті листівки. Полковник терміново викликав жандармів і всі вони побігли до квартири Бєлозерських, де і знайшли той пакет, а в ньому110 примірників брошури Огарьова „Что нужно народу”, 5 примірників відозви „Свобода №1” друку „Землі і волі”, 30 примірників відозви до селян, що починалась словами „Довго утискали Вас браття”, 214 примірників „Колокола”, 31 примірник відозви „Під суд! ”і книга Герцена „З того берега”, а також рукописні відозви „До молодого покоління” і окремі номери революційного " Великоросса”. Шульговський про все тут же повідомив губернатора та ІІІ відділення, звідки відрядили для припинення „малоросійської пропаганди” жандармського полковника Мезенцева. Всі, хто був на тій вечірці, були заарештовані і відправлені до Петербургу. Опанаса не зачепили, бо він увесь цей час був у Н-Сіверському і до Чернігова не виїжджав. А от Федора Рашевського навіть було арештували, та через кілька днів, по клопотанню губернатора, відпустили. На вечірці він не був присутнім, просто був у тісних відносинах з Глібовими і Бєлозерськими...

Друзів з Чернігова вичистили. Опанас Васильович тепер туди майже не виїжджав. Повністю поринув у роботу. Напруга і стрес від втрати друзів відбились на здоров’ї. Марія, ще в Швейцарії підчепила від когось з коханців туберкульоз і нагороджувала ним всіх своїх партнерів, у тому числі і чоловіка. Вже помирав від туберкульозу Добролюбов, захворів Сашко Парсек. Загострився туберкульоз і у Опанаса Васильовича. З-за цього Федір Рашевський на початку 1865 року перевів його з Новгород-Сіверська до Сосниці, де і зараз один з найкращих на Чернігівщині туберкульозних диспансерів. Розповісти про це життя його в Сосниці знову дозволяю його племіннику Дмитру Марковичу: ” Дядька я застав в убогій обстановці: у його розпорядженні біли дві комнати, в інших містилося акцизне управління. Ці дві комнати заповнені були столами, а на них – маса книг, зошитів і списаних листів, все це у безладі. Тут лежала купа листків з народими прислів'ями, там ноти, між ними рукописи і знову клаптики із записаною де-небудь піснею, віршем, стакани недопитого чаю – обстановка така знайома студентам. Опанас...розповідав про Марію Олександрівну і Богдася, що вони бідують в Парижі, що, не дивлячись на посилки грошей, вони ніяк не можуть переїхати і він жахливо сумує... Яка його обстановка, таке і все його життя було. Безсрібник вражаючий, він жодного моменту не задумувався, чи дати йому грошей першому стрічному, що заявив про свою потребу; він ніколи не мав ні шеляга, бо в день отримання жалування все роздасть і розішле...”

То ж маючи шалену по тим часам зарплату у 1000 рублів в місяць Опанас Васильович жив, як бідак. Зате Марія зняла маєток в Нельї під Парижем. І чоловік гроші слав справно, і гонорари йшли, і у паризькому „журналі виховання і розваг” вона була штатним співробітником, і у Сашка ще залишались гроші. У всякому разі, коли у родині її друзів Якобі сталось лихо, вона змогла заставити три золотих браслети, щоб допомогти їм грошима. Не були скаредами ні Марія, ні Опанас…

Опанас, будучи акцизним начальником, для підлеглих був батьком наставником. От як він влаштував акцизний нагляд на винокурнях. Старшими наглядачами там стали юнаки, яких по виключали з гімназій та семінарій з-за нестачі коштів на навчання. Всі вони під керівництвом Опанаса Васильовича готувались до університету. Він привозив їм книжки, щорічно підтримував наградними по 100-200 рублів сріблом. Всі ці його підопічні поступили таки до університетів. Хто в Києві, хто в Петербурзі. Стали заможними. Та от видатними діячами, чи письменниками так і не стали. Не залишили спогадів ні про своє життя, ні про Опанаса Васильовича.