Частина Х

ШЕВЧЕНКОВА „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА”

Це зовсім недавно до нас повернувся гімн „Ще не вмерла Україна” і ми почули що слова до нього написав Павло Чубинський. Та стади ці слова гімном, і співала його Україна, бо вважали автором Тараса Шевченко.

А автором слів Шевченка зробив Пантелеймон Куліш, випадково передавши львівському літератору Ксенофонту Клімковичу разом з обіцяними віршами Шевченко і вірш „Ще не вмерла”. Клімкович, який анонсував, що в його часопису „ Мета” будуть надруковані неопубліковані в Кулішевій „Основі” вірші Шевченко, вирішив, що це вірш Тараса і саме ним відкрив публікацію шевченківських віршів в „Меті”. Великий шанувальник Шевченко, композитор отець Вербицький, дав обітницю покласти на музику вірші Шевченко. Виконуючи ту обітницю він і поклав на музику вірші Тараса, опубліковані в Меті. Найкращим виявилась музика до слів „Ще не вмерли України”. Вона була настільки вдалою, що „Ще не вмерла Україна” стала Гімном, спочатку на Львівщині, потім в Галичині, потім в ЗУНР, тепер в Україні.

Та от у 1880 львів’яни запланували випустити книжечку українських пісень під назвою „Кобзар”. Звернулись до Куліша з проханням розповісти подробиці про написання вірша „Ще не вмерли”. Куліш вже вибачився перед Клімковичем за те непорозуміння з віршами і заперечив авторство Шевченко. Тепер йому треба було назвати справжніх авторів віршу. Але саме тоді у Пантелеймона Куліша починався дуже складний період життя. Він розсварився з владою. Та так, що незабаром він взагалі відречеться від російського громадянства. То ж російські дворяни виключались з авторів пісні, яка стала українським гімном. Не могли бути і поляки. Єдиним справжнім українцем серед авторів віршу був нащадок запорізьких козаків Павлусь Чубинський. До того ж він був добрим знайомим і колегою Куліша. Обидва працювали у К. Н. Посьета – Міністра шляхів сполучень. От так і став Чубинський єдиним автором слів нашого гімну.

Справжніх авторів слів і історію створення Гімну я взнав в серпні 1961. На третьому курсі я з-за дурної впертості(доводив викладачеві, що спеціальна література вище підручника) запоров іспит, і мені загрожувало позбавлення стипендії. Ось бабуся і приїхала зі мною за пару неділь перед заняттями. Проконтролювати, щоб я здав предмет точно по підручнику і отримав, якщо не „відмінно”, то при наймі „добре”. Поселилася вона неподалік від нашого гуртожитку у наших далеких родичок - сестер Голіциних. Жили вони в Назарьївському провулку в старій кам’яниці з середньовічною баштою. Цей будинок побудував колись їх дід Сергій Павлович Голіцин, в той час, коли губернаторствував в Чернігові...

Жили вони у маленькій кімнатці з височезною стелею, вигородженій з колишньої вітальні. Належала їм ще кімнатка-шпаківня на верхівці башти. Служила вона спальнею. Гостей приймали в тій вигородженій кімнатці, в якій і вміщалися тільки величезний стіл, широкий диван з облупленою шкірою та рояль, замість однієї ніжки підпираний стосами книг та журналів. Мені ці бабусі здались подібними на квіти, засушені між сторінок якоїсь древньої книжки. Бабуся мені розповіла історію цих висохлих пагонів могутнього роду Голіциних. Старша з сестер, ще перед першою світовою, вийшла заміж за генштабіста. Жили в Петербурзі. Непогано жили. Та от німці сфінансували жовтневий переворот. Потім почалась громадянська війна. Лейба Троцький мобілізував її чоловіка в Червону армію. А щоб він не перебіг до білих, забрали її в заручники. Громадянська закінчилась. Він ще деякий час викладав в Академії, де навчали краскомів, а в 1932 його, разом з тими офіцерами, котрі допомогли червоним перемогти, знищили. Це звалось „Операція Весна”, або омолодження кадрів. Повернулась вона в батьківську домівку, де ще жила молодша сестра. Молодшу сестру пошлюбив краском, близький приятель самого Главкома України Юрка Коцюбинського. То ж кам’яниця була знову повністю їхня. Та у 1937 Юрка Коцюбинського і всіх його друзів розстріляли. В Кам’яницю заселили пролетарів, а їм залишили частинку вітальні та кімнатку-шпаківню на горі вежі. Тут вони і жили з дітьми. У кожної росло по сину. Обидва загинули під час вітчизняної війни. Старший – на фронті, молодший - у рідній школі, яку підірвали чекісти під час відвідин її якимось німецьким генералом (його, до речі, навіть не поранило)...

І ось сидимо ми в них в тій, пропахлій котами, цвіллю та міллю кімнатці. Бабусі щебечуть про щось своє, прадавнє. Я гортаю дореволюційну підшивку „Мир приключений”, яку молодша бабуся дістала мені з того стосу під роялем. Час від часу журнальну блокаду проривають зойки-згадки невідомих і полу відомих прізвищ – Туган-Барановський, Винниченко, Булгаков, Рильський, Петлюра - друзів їх тої далекої-далекої юні. А потім старша згадала про свою матусю, про те, якою вона була в юні, скільки зірок віщого світу валялось у її ніжок. Мало того, вона пообіцяла нас вбити дивовиною з матусиних записів. В знак доказу вона вихопила з того стусу вишуканий альбомчик у сап’яновій палітурці. Почали перегортати його чомусь так і не пожовклі сторінки, з віньєтками і записами різних там графів, генерал-аншефів, асесорів і інших абсолютно незрозумілих мені чинів. Поки не знайшли сторіночки з написаним різними почерками текстом „Ще не вмерли України”. Виявляється рівно сто років тому, саме в цій, тоді величезній кімнаті, саме за цим роялем, студенти, присутні на проводах мого прадіда Миколи Вербицького до Петербургу і написали разом з ним слова цієї пісні. А потім у мене була робота, аспірантура, і були відрядження по всьому Союзу по впровадженню своїх розробок. І де б не був, від Калінінграда до Магадана і від Баку до Архангельська, скрізь в залах старожитностей центральних бібліотек розшукував джерела з тих 40-90 років 19 сторіччя, шукав сліди цієї пісні і сліди цих студентів і мого Роду.

Так от по родових переказах, перевірених літературними пошуками в основних бібліотеках Союзу і опишу Вам історію створення Гімну.

Починався наш Гімн, дійсно, від Тараса Шевченка. Микола Вербицький-Антіох, син старшого секретаря Чернігівської губернської управи, в 16 років поступив до Київського університету св. Володимира. За свої сатиричні вірші і створення студентської газети " Помийниця" (це не наша помийка, це, скоріше, „Мийдодир”) по особистому проханню-вимозі опікуна учбового округа, він був переведений батьком до Петербурзького університету " для охолоджування". Привіз його батько і поселив в будинку знаменитого архітектора Штакеншнейдера, свого колишнього однокурсника. Там вже жили його далекі родичі, теж студенти - Іван Рашевський і Павло Чубинський. Незабаром там зупинився і Опанас Маркович, який щойно повернувся з-за кордону.

Поряд, в будинку Академії мистецтв жив Шевченко. Частенько вечорами він приходив до них на чарку чаю. Микола сідав за фортепіано, а Опанас Васильович заспівував своїм прекрасним баритоном народні українські пісні. Йому завжди підспівував Тарас Григорович, хоч і сміявся, що тепер з його голосом можна співати лише " Зайнято! " у туалеті.

Опанас Маркович упрохав Шевченка взяти хлопців на вечори " Основи", які фактично були зборами Петербурзької «Громади». На жаль, ні Куліш, ні Костомаров не залишили письмових спогадів про ті вечори. Доводиться цитувати спогади Логвина Пантелєєва: " В гостиной на диване за столом обыкновенно усаживался Шевченко, Костомаров и ни на шаг от их, не отходивший Кулиш... к тому же на вечерах бывало немало выдающихся писателей-малороссов, например, Афанасьев-Чужбинский, Стороженко, Гуртовский и другие. Помню, заметив одного довольно плотного господина, я спросил - «Кто это?» - «Муж Марка Вовчка" - получил в ответ таким тоном, что больше сказать о нем нечего. Он, впрочем, был замешан в деле Кирилл Мефодиевского общества. Я тогда очень мало обращал внимания на физиономии, но лицо Шевченко положительно увлекло меня. На близком расстоянии он выглядел очень похожим, как изображен на литографическом портрете Мюллера: лицо коричневого оттенка, носило явные следы многого пережитого, в том числе и той болезни, которая в последние годы преждевременно ускорила его жизненный конец... "

Але не довго продовжувалося те спілкування з Апостолом України. Зломлений тугою по Батьківщині, в яку йому вже назавжди була закрита дорога, і зрадою коханої, він важко захворів серцем і незабаром помер.

Друзі брали участь і в похоронах Шевченка, і в доброчинних вечорах в його честь. Тільки відразу уточню. Ніхто не забороняв похоронів нашого Апостола. Ніхто не репресував студентів за участь в його похоронах. Безлад спричинило зовсім інше. Але щоб самому не перебріхувати події, краще зацитую з книги спогадів Логвина Пантелєєва:

" Они совпали во времени - панихида в католическом соборе по пяти убитым в Варшаве при подавлении манифестации 13 февраля 1861 и похороны Шевченко... когда для нас, русских, совершенно неожиданно раздалось пение польского гимна и все поляки в одно мгновение пали на колени и со слезами на глазах присоединились к пению гимна... Сразу вслед за панихидой состоялись похороны Шевченко... польская корпорация в полном составе проводила Шевченко на кладбище. Там Хорошевский от имени поляков сказал на польском языке очень умное и теплое слово, оно потом было напечатано в " Основе "...

По поводу панихиды началось следствие, что предполагало привлечь к ответственности только польских студентов. Русские студенты постановили собрать в следственную комиссию подписные листы в доказательство, что и они были на панихиде. Попечитель И. Д. Делянов застал студента А. Штакеншнайдера с листками и потребовал отдать их или оставить университет. Собралась сходка, главную роль играли князь Нехлюдов и Чубинский, уладившие конфликт... "

Згодом конфлікт все ж таки перейшов в студентські бунти і всі вищі учбові заклади Петербургу і Москви були закриті. Організатори бунтів були або поголені в москалі (солдати), або переведені в Казанський університет.

Миколу Вербицького, як і його земляків, відправили додому, до того ж в ІІІ відділенні вже лежав донос про те, що він наважився перевести " Єщє Польська нє гінела" українською мовою (Мати Польща не загине доки ми живемо)...

Лише через рік Миколу Вербицького викликали до Петербургу, щоб вирішити питання про відновлення в студентах. Ось у зв'язку з цим і зібралася вечірка. Не важливо, де вона була - в тісній кімнатці на Великій Васильківській, де при пансіонаті Ленц жив Чубинський, в будинку-гуртожитку громадівців по Жилянській, або в тій просторій вітальні кам’яниці Голіциних, де мешкав тоді Вербицький. Головне, що студентська вечірка відбулася в серпні 1862. Головне, що на ній були і Микола зі старшим побратимом Павлом Чубинським і його найближчі друзі – брати Тадей та Йосип Рильські, з їх приятелем Пауліном Свєнціцьким (відомий український поет Павло Свій). Прийшли Олександр Стоянов і Леонід Білецький. Своїх побратимів сербів привели Павло Житецький та Іван Навроцький. Не було лише сусіда Голіциних – Миколи Лисенка. Він був у етнографічній експедиції по Слобожанщині. Збирав народні пісні...

Вечірка, як вечірка. Їли, пили, співали, згадували. Пригадав і Чубинський про похорони Шевченка, про ту Панахиду у польському костелі, коли прозвучала мазурка Домбровського і всі присутні поляки впали на коліна і зі сльозами на очах підхопили її. Всі – від аристократів до злидарів...

Дівчата, а були тут і сестри Голіцини, і красуні з пансіону сестер Лєнц, яких привів Чубинський, попросили поляків виконати ту мазурку Домбровського, яка стала гімном повсталої Польщі. За фортепіано сів Вербицький, а брати Рильські і Свенціцький заспівали бунтівні рядки. Коли ж вони закінчили, Микола почав тихо наспівувати свій переклад: «Мати Польща не загине, поки ми живемо". Павло Чубинський замість похвали, сказав Миколі, що чим перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою. Он, скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців написати свою " Марсельєзу".

Микола, який славився імпровізаціями, не почав комизитися і зараз же, під той же мотив, заспівав, нову пісню:

" Ще не вмерлиУкраїни ні слава, ні воля Пригадаємо злі часи, лихую годину

Ще нам брати молодії усміхнеться доля Й тих, хто сміло захищав Мати Україну!

Ще розвіє чорні хмари і біля віконця Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило

Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця. Із могили нас зовуть на святеє діло! ”

Братам Рильським і Пауліну Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до стариків вирізував Павло Бут (Павлюк), не сподобалася згадка про нього і Йосип Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:

Ще не вмерли України ні слава, ні доля, Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва

Ще нам браття молодії усміхнеться доля! Щоб не стратить марне нам свойого юнацтва

Згинуть наші вороги, як роса на сонці Ой, Богдане - Зиновію, п'яний наш гетьмане

Запануєм браття й ми у своїй сторонці За що продав Україну москалям поганим?

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило Щоб вернути їй честь, ляжем головами

Із могили нас звуть на святеє діло Наречемся України вірними синами"...

Тут вже не витримав законник Чубинський, який побачив небезпеку виконання таких слів. Він відсунув поляків і запропонував свій, менш небезпечний варіант:

„ Ой, Богдану-Зиновію, недолугий сине. Щоб вернути її честь, станемо куренями

Нащо віддав на розправу мати - Україну Наречемося України вірними синами! "

Тут втрутився болгарин Саша Стоянов. Показуючи на сербів, він запропонував додати:

„Наші братчики-слов’яни вже за зброю взялись Поєднаймось разом всі братчики слов’яни-

Не діжде ніхто, щоб ми позаду зотались! Хай загинуть вороги, хай воля настане!

Здається, пісня була закінчена. Правда, далеко нею було до „Марсельєзи”, але зоряні миті так само далекі, як і самі зірки...

Знову пішли спогади... Заспівали „Солов'я” та „Човен” Віктора Забіли, „Журбу” Леоніда Глєбова. А в кінці серб Петро Ентіч-Каріч заспівав сербський Гімн, де приспівом були слова: " Серце біє і крев ліє за нашу свободу"...

-" та це ж саме те, чого нам не хватало" -, схопився Павло Чубінський і тут же створив безсмертні рядки:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу Гей-о-гей же браття милі, нумо, братися за діло!

І покажем, що ми браття козацького роду! Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати! "

Ось тепер пісня була вже закінчена. Всі записали собі її слова. Свій примірник Тадей Рильський віддав побратимові Володимиру Антоновичеві. Коли через декілька тижнів повернувся до Києва з етнографічної експедиції Микола Лисенко, Антонович доручив йому покласти на музику слова нової пісні. Вже через тиждень нова " Українська Марсельєза" полетіла по Лівобережжю. Полетіла, як гімн „Громади”...

А ось Гімном України пісня стала на Правобережжі. Стала завдяки тому, що її там приписували Шевченку. А відбулося це так. Свій екземпляр чернігівчанин Вербицький віддав теж чернігівчанину Пантелеймону Кулішу. Пантелеймон поклявся йому надрукувати пісню, але чого коштувала та клятва, якщо " Основа" (не без провини Куліша) припинила існування. Куліш поїхав лікувати нерви до Італії. По дорозі зупинився у Львові. Старовинне місто, місцеві панянки так сподобалися Кулішу, що він, скупердяй по натурі, пообіцяв літераторові Ксенофонту Клімковичу прислати ненадруковані вірші Шевченка з архіву Основи. Він таки виконав свою обіцянку. Осінню 1863 у двері квартири Клімковича постукав знаменитий у ті часи український поет Павло Свій. Та за національністю той знаменитий український поет був поляком. Брав участь у невдалому польському повстанні 1863 року. Він вирішив емігрувати з Росії. Пантелеймон Кулиш в цей час, по запрошенню кн.Чернишева та Мілютіна, прийняв посаду помічника Опікуна Варшавського учбового округу (пам’ятаєте, так посаду в Києві займав Юзефович). От Куліш і допоміг Павлу Своєму, який тепер перетворився на польського шляхтича Пауліна Свєнціцького, перебратись до Львова. То ж з ним він і передав Клімковичу неопубліковані в Основі три вірши Шевченка. Не зрозуміло, чи Куліш, чи сам Свєнціцький, зробили це, але разом з " Заповітом", " Мені однаково" і " Н. Костомарову" була передана і " Ще не вмерли| України".

У четвертому номері журналу " Мета" за 1863 рік ці 4 вірші були надруковані. Відкривався журнал віршем " Ще не вмерла", після якого йшли вірші Шевченка і завершував їх його підпис.

Це номер журналу катехит Перемишльської семінарії отець Юстин Желеховський відвіз своєму побратимові, Млинівському священикові Михайлу Вербицькому.

Галичани, що так галасують про свою елівтарність, чомусь зовсім забули про еліту своїх предків. А саме до еліти треба віднести і отця Вербицького, доля якого так подібна до долі його погодка - Тараса Шевченко. Народився Михайло Вербицький в сім'ї священика 4 березня 1815 року в селі Явірник - Російському біля Перемишля. У десять років втратив батьків, і долею хлопчика зайнявся вуйко - єпископ Іван Снігурський. Він забрав маленького Михайла в Перемишль, де знаходився другий після Львова центр духовного відродження Галичини. Іван Снігурський — Перемишльський владика, був харизматичною особистістю. Він заснував в Перемишлі українську друкарню, сприяв публікації фольклорних збірок і посібників з української мови. А в 1818 ініціював відкриття у Перемишлі дьякононавчального інституту, ще через 10 років — кафедрального хору і музичної школи. То ж для малого Михайлика переїзд до Перемишля став подарунком долі. Він відразу ж став учасником школи і хору, зіткнувся з високим мистецтвом. У 1833 він переїздить до Львова і вчиться в духовній семінарії. У 1846-му повертається в Перемишль і закінчує свою музичну і композиторську освіту, а завдяки своєму викладачу музики - чеському композитору Франтішку Лоренцю, відкриває таїнства і красу західноєвропейської музики.

Вербицький вважається одним з перших українських композиторів-професіоналів в Галичині. Він писав хорові, вокальні (соло), інструментальні твори, музику до театральних п'єс для репертуару Перемишльського театру: «Верховінці», «Козак і мисливець», «Проциха», «Жовнір - чарівник». Склав збірку п'єс для гітари. Є підстави вважати, що популярні сьогодні пісні «Верховіно, світку ти наш!» і «Гей, браття - опришки» написані саме ним! Музику і спів отець Михайло вважав молитвою, і навпаки молитву — музикою. І взагалі він був незвичайно оригінальною людиною. У 1850 році закінчує Перемишльськую семінарію і отримує сан священика. Спочатку працює парохом в декількох селах, а потім остаточно залишається в селі Млини на Яворівщині (нині це Польща), де служить священиком до кінця життя. Встигав він і брати активну участь в діяльності Львівського театру «Руська бесіда». Створена їм побутова п'єса «Підгіряні» стала популярною не тільки на галицькій сцені, її виконували тогочасні польські, чеські, російські театри. Фахівці стверджують, що Вербицький майстерно переніс на нову церковну музику традиції великого Д. Бортнянського і є найбільшим після нього духовним хоровим композитором.

Отець Вербицький фанатично любив Шевченко, чия доля була так схожа на його власну. Він навіть дав обітницю покласти на музику всі його доступні вірші. Отримавши журнал, він вже через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зборах Громади Перемишльської семінарії, прозвучала вперше " Ще не вмерла". Ректорові настільки сподобалася пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед паломників, а о. Вербицького попросив зробити з соло хорал. І ось на свято Івана Хрестиеля, перед багатотисячним натовпом перемишльців прозвучав могутній хорал у виконанні зведеного міського хору. Присутньому на святі львівському Єпископові Полянському, засновникові першого українського театру у Львові (тепер там " Народний будинок”) так сподобався хорал, що при відкритті цього театру 25. 12. 1864 постановкою оперети Карла Гайнца " Запорожці", він наказав режисерові вставити в постановку виконання " Ще не вмерло Запоріжжя". А от на афішках оперети, які роздавали глядачам, був надрукований текст „Ще не вмерла Україна”. Вже на другий ранок " Ще не вмерла Україна" співав весь Львів. Вся Галичина, як і Вербицький, вважала, що слова пісні написав Шевченко, Апостол України. Тому і стала ця пісня Гімном, спочатку Галичини, а потім УНР. А " Українську Марсельєзу", написану студентами і великим композитором Лисенко, незабаром забули...

А як же склалася доля авторів тексту «Ще не вмерла"?

Я думаю, що про славетне життя Тадея Розеславовича Рильського напишуть літературознавці, дослідники нашого великого поета. Максима Рильського. Скажу лише одне - ніколи він не був бідняком. Його батько був одним з найбагатших шляхтичів на Житомирщині. Не був він кріпосником. Був шанувальником Шевченко і навіть передав на захід його рукописний «Кобзар», зроблений Яковом де Бальменом та Башиловим. У 1861 Тадей і його брат Йосип відмовилися від всіх дворянських привілеїв. Молодший з братів - Йосип був чудовим поетом. Він був ровесником Миколи Вербицького, його побратимом. Але в 1861 році, після участі в перепохованні Шевченка, він сильно застудився, захворів і помер від пропасниці...

З-за цієї трагічної смерті так і не перевели його брата Тадея до Казанського університету за заклики до бунту і за читання при похоронах Кобзаря в Каневі його " Заповіту". Задовольнили прохання батька і заслали в родовий маєток на село. Після польського повстання в 1863 році, в якому батько теж приймав участь, маєток передали дітям. Тут Тадей показав себе досвідченим економістом-аграрієм. Маєток став давати відчутний прибуток, в той час, як сусідські закладувались і перезакладувались. За рахунок прибутків він організував школу для селян, запросив кращих вчителів з Києва, сам викладав. Але все це повинні писати і, ймовірно, напишуть дослідники Максима Тадейовича Рильського і його нащадки...

Зовсім іншою була доля Павла Чубинського. Але тільки припинимо брехати про його бідняцьке походження. Батько його ніколи не був бідним. Так, він дійсно мав хутір під Борисполем, але окрім цього у нього були ще землі на Полтаві і Чернігівщині. А щодо родового маєтку, то його реконструкція в 80-х роках обійшлася Чубинському в 30 тисяч рублів сріблом, та і того було мало. Ремонт так і не закінчили... Павло Платонович помер 1(14) 01.1885 від апоплексичного удару так і не в'їхавши у відремонтований будинок...

Хочу розвінчати ще одну брехню. Ніхто Чубинського за вірш " Ще не вмерли" не переслідував. За участь в тій вечірці дівчаток - пансіонерок, у нього виник конфлікт з господинями пансіону, де він викладав. Щоб не витрачати часу на безглузді сварки, Павло організовує самодіяльну етнографічну експедицію по селах Київщини і Слобожанщини. Ось із-за цієї експедиції у нього і почалися неприємності. Спочатку Полтавський губернатор пише Київському: «Чубинский старался пробудить умы крестьян обманчивыми напутствиями относительно их прав на землю и, не имея в том успехе, стал доказывать им незаконность военного постоя и неправильность выплаты приварка для нижних чинов...»

Знаходячись в Остерському повіті, Павло переконав вдову-поміщика О. І. Ремерс подарувати своїм колишнім кріпосним не менше ніж по десятині ріллі на душу. Якщо пригадати, що сім'ї тоді були по 12-18 чоловік, то отримали її селяни набагато більше, ніж сьогодні має власної землі середній український фермер. Після цього випадку Павло нажив собі могутнього ворога в особі майбутнього столичного градоначальника Трепова, який ініціював доноси на Павла сусідів-поміщиків. Вони писали, що під час безладів в Золотоношському повіті Павло поширював відозву " Всім добрим людям", яку сам і написав. Ось за цю відозву і заарештували Чубинського. На щастя, головою слідчої комісії був родич Миколи Вербицького, кн. Олексій Голіцин, який надіслав тогочасному шефу жандармів кн. Долгорукому вердикт, відносно Чубинського: „ хотя фактически не доказано, чтобы Чубинский во время своих путешествий возбуждал крестьян к каким-либо противоправительственным стремлениям, но, тем не менее, дозволение продолжать подобные выходки, по мнению комиссии, может иметь вредное влияние на умы простолюдинов, посему имея ввиду, что составление упомянутого выше воззвания приписывается Чубинскому, комиссия предлагает выслать его на жилье в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции... "

Якщо Ви думаєте, що це було суворим покаранням, то помиляєтеся - кн. Голіцин не карав, а рятував Павла від Трепова і інших українських недоброзичливців. Я в Архангельській бібліотеці випадково натрапив на дуже цікавий матеріал. Зацитую А. Н. Попова, стаття " Чубинский на Севере" надрукована в №3 „Известий Архангельского общества изучения русского Севера” за 1914 год: "... Прибыв в Архангельск 24 ноября 1862 г вон явился к тогдашнему Архангельскому губернатору Николаю Константиновичу Арандаренко, своему крестному отцу, и вскоре подал прошение о предоставлении ему должности Пинежского судебного следователя, заявляя, что он, как окончивший юрфак со степенью кандидата, может справиться с обязанностями судебного следователя... "

Де ще ви бачили, щоб політичного засланця зробили слідчим!?

Але не довго Павло мерзнув в тій Пінезі. Через в жовтні місяці 1863 новий губернатор забрав його до себе порученцем по особливо важливих справах. Він викликає до себе в Архангельськ сестру з Борисполя. Як по Вашому, якби там погано жилось, виуликав би він рідну кровинку? Та те, що порученцем для особливих доручень новий губернатор вибрав зсильного, не сподобалось місцевим чиновникам. Вони написали донос Міністру внутрішніх справ. Міністр пише 04.10.1864 губернатору М.М.Гартингу: «Лица, подобные Чубинскому, находящиеся под присмотром полиции, не допускаются не только в городскую и земскую полицию, но и в губернаторскую канцелярию. Но поскольку Вы уже назначили Чубинского чиновником по особым поручениям, то мне неудобно отменять Ваше распоряжение».

Одночасно Павло завідує публічною бібліотекою, виконує обов'язки секретаря губернського статистичного комітету, редагує " Губернські відомості". Але йому і цього мало. Він розробляє проект поліпшення економічного стану в губернії. За дорученням Російського географічного товариства вивчає хлібну справу, льонарство та торгівлю на російській Півночі.Для цього він очолив експедицію до Запечорського краю и за півроку об’їхав 36 повітів семи губерній — Архангельскої, Вологодської, Олонецької, Новгородської, всю Карелію, шість повітів Костромської та Чердинський повіт Пермської губерній, звідки надходили до Біломор’я товари народного споживання. У своєму звіті Чубинський писав: «Сильное предубеждение относительно Севера! Еще недавно одна из влиятельных газет сообщала о Беломорье как о крае тундры и оленей. Пока Север будет представляться тундрой, трудно ждать развития его экономического потенциала. До тех пор пока не будет проложена железная дороги из Вятки до Двины, Север будет голодать. Недоимки будут увеличиваться, кулаки будут развиваться и 4 архангельские иностранные конторы будут хозяйничать на трети территории Европейской России».

Він пише в одному з листів: " Семь лет трудился на севере для российской науки и правительства. Не буду перечислять моих трудов, но они показали, насколько я интересовался населением великорусских и финских племен. Вне этнографии я коснулся всех отраслей экономического положения народа, и мои заметки по этим вопросам служили толчком для многих нововведений губернаторов ”...

На початку січня 1869 П.Чубинського відрядили до Петербургу доповісти про наслідки цієї роботи. Крім того, новий губернатор князь С.П.Гагарін клопотав про нагородження Павла Чубинського орденом святого Станіслава другого ступеню з імперською короною. Це вже було занадто, то ж Міністр внутрішніх справ замість ордену запропонував: „ Ваша Светлость хлопотали о награждении секретаря Архангельского статистического комитета коллежского асессора Павла Чубинского орденом Св. Станислава 2-ой степени с императорской короной. Понимая, что награждение Чубинского как человека, находящегося под присмотром полиции, является неудобным, я признал более убедительным для поощрения за служебную деятельность и вместо награды попросил Милостивейшего позволения на освобождение Чубинского из-под надзора полиции и по согласию с шефом жандармов представил на Высочайшее рассмотрение. Государь- император Всемилостиво позволил освободить Чубинского из-под надзора полиции для того, чтобы Чубинский, находящийся в Петербурге, не возвращался на службу в Архангельскую губернию ”.

Як бачите, в ті часи, не те, що нині - людей цінували не тільки за особисту відданість керівництву, а за вклад в справу. Керуйся таким підходом влада Нової України, давно вона вже була б Великою державою... Саме те заслання зробило Чубинського прославленим Академіком. Весною 1869 року, по рекомендації голови Російського географічного товариства графа Семенова-Тяньшанського, він очолює експедицію в Південно-Західний край, після якої залишається в Києві. Тут він створює передвісника нашої Академії наук - Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Щоб тільки перерахувати все, що він зробив під час перебування на посту секретаря того Відділу, не вистачить цілої книги...

Але і тепер він нажив в Києві могутніх ворогів. Стали ними Редактор газети " Киянин" професор Шульгін, і відомий у справі по " Кирило-Мефодіївському братству" Михайло Юзефович. Останній послав до Петербургу доповідну записку, в якій відзначав те, що розбійницькі банди, які з'являються в краю, - - " ничто иное, как начало зарождающейся в умах гайдаматчины". Збори членів південно-західного відділу РГТ він взагалі охарактеризував, як жидівський кагал..

Зупиняючись на історії Південно-західного відділу РГТ, він підкреслював, що завдяки Чубинському воно носить яскраво українофільський характер, а саме:

1) Открыто новый книжный магазин фирмы М. Левченко и Л. Ильницкого, где продается литература на украинском языке.

2) Переведены произведения М. Гоголя и других российских писателей на украинский язык.

3) В одной из киевских типографий устроены технические средства для украинской печати.

4) Проведена перепись населения с тенденциозной целью увеличить " количество украинского элемента за счет цифры иных российских племен".

Юзефович вимагає ліквідації Південно-західного відділу РГТ, лякаючи тим, що поки Драгоманів і Чубинський будуть тут, ніякі заходи влади не зупинять гайдамацького руху, який виник і розвивається за їх ініціативою.

По цій доповідний Юзефовича, за наказом царя в 1875 році була створена спеціальна комісія на чолі з обер-прокурором Синоду графом Д. А. Толстим, яка повинна була розробити ефективні методи боротьби з українофільством. У цю комісію включили, звичайно, і Юзефовича. Саме наслідком діяльності цієї комісії і став знаменитий Емський указ від 18. 05. 76. яким було проголошено:

1. Не допускать ввоза в пределы империи, без особого на то разрешения Главного управления по делам печати, бы каких то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии.

2. Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь -

а) исторических документов и памятников;

б) произведений изящной словесности; но с тем, чтобы при печатании исторических памятников, безусловно, удерживалось правописание подлинников; а в произведениях изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений вот общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном управлении по делам печати.

3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на нем текстов к музыкальным нотам. "

Виконуючи цей Указ, ліквідували Південно-західний відділ РГТ, закрили газету " Громади" - " Київський телеграф", звільнили з університету Драгоманова. Чубинський з ліквідацією Південно-західного відділу РГТ залишився без державної служби. Добре, хоч старий приятель, адмірал Посьет забрав його до себе в Міністерство шляхів сполучень до Петербургу і доручив зайнятися справою організації залізничних училищ. (Чи знають наші залізничники-ПТУшники, що своїм існуванням вони зобов'язані Павлу Чубинському?) За цю свою діяльність він: " Высочайшим приказом по Министерству путей сообщения, за отличие по службе произведен в коллежские советники, а Указом Правительственного Сената от 6 марта 1878 г за № 997 произведен в действительные статские советники, со старшинством от 8. 12. 1877"

Якщо пригадати, що цей титул дорівнював генеральському чину, то важко повірити що царизм пригноблював Павла Платоновича, як в радянські часи дисидентів.

І ще одне. Про його хворобу. У січні 1879 Чубинського оглянув сам великий Боткін і поставив діагноз: " гнездовое страдание черепного мозга с полупараличем правой половины тела, которое обостряется от умственных занятий, выражаясь почти потерею речи и ухудшением движений... Якщо ви не забули, цим же страждав і Володимир Ульянов-Ленін...

По клопотанню адмірала Посьєта, Чубинського відправили у відставу по стану здоров’я і дали дозвіл проживати у всіх губерніях Малоросії, за винятком Києва. При цьому час роботи в експедиціях йому, по клопотанню Пос’єта, врахували як службовий час, завдяки чому він отримав пристойну пенсію. (Мені наш новоукраїнський Пенсійний фонд викинув зі стажу роки роботи, коли я впроваджуваув у виробництво свої винаходи, ще й коефіцієнти використував такі, що моя наукова пенсія дорівнювалась третині мінімальної пенсії.) Ще стільки нервів довелося витратити друзям Чубинського, щоб отримати йому дозвіл на проживання і в Києві! На жаль, і тут йому було незатишно - адже він був паралізований, прикований до ліжка і не дуже це приємно, коли в сусідній кімнаті збираються друззі-громадівці, веселяться, а ти тільки спостерігаєш ті веселощі через напіввідчинені двері...

Саме з-за цього Чубинські вирішили провести капітальний ремонт бітьківсього будинку в родовому маєтку. Павло Платонович був прикований до ліжка, так що довелося всіма роботами керувати дружині. Про те, як їй керувалося, вона пише родичу-громадівцю Кистяковському: „ Вследствие начатой перестройки дома финансы наши до того запутаны, что мы на прожитие даже должны занимать и делать новые долги, не уплатив старых, то здесь и приходится очень и очень призадуматься, как и что предпринимать..." Що ж, тодішнє генеральське утримання, це не сьогодняшнє депутатьске чи суддівське. На ті гроші можна було безбідно жити, але не будуватись чи робити капітальний ремонт...

Виручив друг-громадівець Василь Семиренко, який дав Кистякивському для Чубинського 3000 рублів сріблом, ще 2500 дав тесть – цукрозаводчик Хрякін. В цілому ж ремонт обійшовся більше 30 000 сріблом.

Помер Павло Платоновіч на своєму хуторі під Борисполем 14. 01. 1885. Через його могилу в роки війни проклали протитанковий рів, так що його сучасна могила чисто символічна...

Не залишилося могили і у його побратима, автора рядків " Ще не вмерли України ні слава, ні воля" Миколи Вербіцкого-Антіоха. Коли в 1922 році розстрілювали його сина, учасника льодового походу Лавра Корнілова, білого офіцера Миколу Миколайовича Вербіцкого, конфіскували не тільки майно, але і випатрали могилу отця, у пошуках коштовностей. А які могли бути у нього коштовності...

Так, він народився 13 лютого 1843 в далеко не бідній сім'ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха. Його хресною матір’ю була дальня родичка - княжна Софія Голіцина сестра майбутнього Чернігівського губернатора кн. Сергія Павловича Голіцина. Власне кажучі, прізвище у нього повинно було б бути Антіох, та наприкінці правління Катерини Великої, підполковник Матвій Антіох не то за вірну службу отримав від цариці сільце Вербиця на Чернігівщині, не то пошлюбивши дочку свого бригадира кн.Бориса Голіцина, отримав з приданим Ірини Голіциної це сільце з півсотнею кріпаків, та з того часу Антіохи стали, як і належить столбовим дворянам, Антіохами-Вербицькими. Батько, син героя визвольної війни з Наполеоном, успадкував від свого отця войовничий і досить жорсткий характер. За словами Миколи Вербицького він " тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушал ему правила нравственности ". Історія учить, що у жорстких лідерів діти вже не здатні бути лідерами. Так вийшло і з Миколою. Незважаючи всі свої таланти і здібності, він завжди ховався в чиїйсь тіні, ніколи не був першим. Першими завжди були його побратими - Павло Чубинський, Іван Рашевський, Микола Лисенко, Тадей Рильський...

Переломним в житті Миколи став 1851 рік. З Орловського заслання до Чернігова приїхав Опанас Маркович. У Орлі він працював старшим секретарем губернської управи, тому першими, кому нанесли візит Марковичи, були Вербицькі. Вони відразу сподобалися один одному - величезний, схожий на ведмедя Опанас і стрункий, худорлявий як ласка - Андрій Вербицький. Вони стали друзями з тієї першої зустрічі. Дружина Андрія, Марія стала хресною матір’ю їх первістка-дочки. А через декілька місяців вони брали участь в її похоронах... Для Колі Вербицького Опанас Васильович був якимсь легінем-велетнем з казок. До того ж Маркович стільки тих казок знав, що всі не переслухаєш...

Кожну вільною хвилину біг Коля в редакцію Чернігівських губернських відомостей, де священнодіяв Маркович. Саме там, в редакції, читаючи рукописи матеріалів, надісланих в газету, Микола зрозумів, що і сам може писати не гірше. Сам почав збирати народні пісні і оповідки, почав писати вірші. Але ті його перші твори опублікував вже не Опанас Маркович, а родич Вербицьких, Микола Белозерський.

Відкрийте книжечку Дорошенко: «Покажчик нової української літератури Росії за 1797-1897 рік". На 3 сторінці під № 94(109): " Н. Вербіцкий-антіохов. Поезії. Чернігівські губернські відомості "

1. 1853 р. №15 " Міщанин" 3. 1853 № 27 " Пісня майданчиків|"

2. 1853 №27 " Могила" 4. 1853 №42 " Іванова пісня"

А Колі ж тоді було всього лише 10 років. Та з-за тих публікацій у нього почались розборки в гімназії. Як не як, заздрощі основна риса нашого характеру. По знанням Микола був першим в класі, за що його і призначили старшиною. Він отримав право носити мундир з погонами. В обов’язки водило дивитись за порядком в класі, заносити на дошку і в класний журнал прізвища порушників, тримати у себе той журнал і надавати по вимозі начальства.Та от після тих публікації його не просто полишили звання старшини класу, а ще й випороли. Щоправда, це не зовсім було пов’язано з публікаціями. Краще зацитую спогади Івана Рашевського: „ Звания этого он лишился во втором классе за то, что по дружбе к товарищу, переделал в классном журнале единицу на четвёрку. За это его пребольно высекли, соравали офицерские погоны и засадили на последнюю скамейку ”. То ж батькові довелося перевести його до Полтавської гімназію. Тут Микола подружився з Михайлом Старицьким. Ось що пише в своїх спогадах знаменитий письменник «У нас в гимназии учитель словесности Сосновский, излагая правила стихосложения, требовал от учеников и произведений в стихотворениях. И мы - писали. Среди учеников выпускных классов (5, 6, 7) лучше всех удавались стихотворения мне и Вербицкому, также пансионеру; начальство даже заказывало нам торжественные приветствия и оды в честь посещений нашего пансиона сановниками, а товарищи прозвали нас " поэтами", при одобрении надзирателей. Часто, бывало, при передаче пансиона переменному надзирателю, слышится вопрос: " А где же это наши поэты? " - на что почти постоянно был ответ - " В карцере...»

Тут, в Полтаві, Микола познайомився і подружився на все життя і з братом Старицького - Миколою Лисенко. Та скоро їм довелось розлучитись. Після гімназії брати поступили в Харківський університет. Микола повернувся до Чернігова, щоб поступити в Київський. От як переказує його спогади побратим Іван Рашевський (знаменитий художник, чиї картини вивези до Німеччини за особистим розпорядженням Гітлера):

" В университет св. Владимира он поступил шестнадцати лет отроду и с благоговением смотрел на жрецов науки, излагающих, как то делал профессор Деллен, римскую литературу и древности на латинском языке, то восторгался до обожания громкими и красивыми фразами профессора Силина, то с недоумением, доходящим до головной боли, старался вникнуть в непроглядную тьму философии проф. Гогоцкого. Но скоро юноша убедился, что профессора только пугают своей ученостью. Когда он слушал лекции профессора Ставровского о великом переселении народов, где изъяснялось, что - «гунны были, так сказать, народ Северный и ели, изволите видеть, сырое мясо. Они клали его на спину лошади, сажались, так сказать, на него верхом и мясо, сдавленное, так сказать, сжатое, изволите видеть, стиснутое под ляжками, под бедрами, так сказать, под гуннскими, получало особый вкус". Или же сразу уразумевал, как профессор Гогоцкий приставив перст ко лбу, изъяснял: " Ничто есть ничто, но оный перестает быть таковым, потому мы будем подниматься к высотам явления... " то решал - нет брат, шалишь, не надуешь... "

У Університеті разом з друзями - Йосипом Рильським, Житецьким і Стояновим та іншими він створює газету „Помойниця”, в якій нещадно висміює всіх і вся. Та більше всього від Миколки чомусь дістається хлопоманам, на яких він колись покладав такі великі надії:

„Кто он, сей муж со взором ясным, О! Это он украйнофил!

С видом, словно день, прекрасным, Пить, есть – его святое дело –

Одевший в свиту гибки стан? И он его свершает смело!

То хлопоман, то хлопоман! На мир глядит он с состраданьем,

Как он могуч и храбр, и пылок Пока, допив с самозознаньем

За батареею бутылок, Последний водочный стакан,

Как в нём кипит избыток сил, - Под стол не ляжет хлопоман!»

За цю «Помийницу” українофіл, опікун учбового округу, Пірогов особисто попросив Андрія Вербицького забрати чадо і перевести до Петербургу " для охолоджування". Андрій Миколайович сам колись вчився в Петербурзькому університеті, там тепер викладали його колишні однокурсники. Відвіз в 1860 році старший Вербіцкий своє чадо до Петербургу. Поселив у приятеля тієї бунтівної юності – знаменитого тепер архітектора Штакеншнейдера, який володів великим будинком якраз поряд з Академією Художеств, де тоді жив Шевченко. У квартирі, яку виділили Миколі у Штакеншнейдеров, вже жили студенти. Це були його земляки Іван Рашевський і Павло Чубінський. В кінці літа у Штакеншнейдеров зупинився знаменитий російський поет Яків Полонський. Він любив слухати, як хлоп'ята співають мелодійні українські пісні, цікавився Колінимі віршами. А в кінці осені повернувся до Росії і поселився в тому ж будинку Опанас Маркович. Часто до Опанаса приходив на " чарку сподіваючись" сам Тарас Шевченко. Любив слухати їх спів, сам брав участь, хоча вже втратив голос... Співали разом, а потім потішалися знаменитими настоянками Віктора Забіли...

На Новий Рік і Різдвяні канікули хлоп'ята поїхали на Боріспільщину, де був хутір Чубінських. Павло запросив до себе в гості і старого приятеля - Миколу Лисенко. Хлоп'ята допомагали йому збирати народні пісні. Після тих канікул Микола Лисенко випустив велику збірку народних пісень...

А потім було повернення до Петербургу. Свято проголошення царського Указу про відміну кріпосного права затьмарила смерть Шевченка. Була участь в похоронах і студентських безладах. Був переклад польського гімну " Мати-Батьківщина не загине, поки ми живі"... Було закриття університету і персональне виключення із студентів. Повернувся в Київський університет вільним слухачем. Почав знову видавати свою " Помойніцу"... Ось один з віршів в ній:

ДУМА СОВРЕМЕННОГО ГРОМАДЯНИНА

Так бывает - размышляешь, Иль с тобой Иван Новицкий

Размышляешь целый час, Все сношения прервёт,

И никак не понимаешь, Иль Курлюк перед тобою

Что творится здесь у нас – Умилительно рыгнёт.

Вдруг тебя средь размышленья Или…или……или-

Этак холодом проймёт, - Да взгляните лишь кругом,

Что как вдруг тебя Стоянов Господа, от этих или

На Третейский позовёт. Голова пойдёт вверх дном,

А над ухом Давиденко И в душе своей смятенной

«Протестуюсь!» закричит, Ты покоя не найдешь

Иль тебя в деяньях подлых И родителей покойных

Юзефович обличит. Крепким словом помянёшь…»

На час навчання в Київському університеті племінника у третіх поселили сестри Голіцини. На вакації виїжджав до батьківського Чернігова. Про тих його регулярних відвідинах Чернігова збереглися спогади відомого громадського діяча, члена Державної Думи, Іллі Людвіговича Шрага: «Найбільше з вплив на мене під час гімназії мав Микола Андрійович Вербицький. Він у той час знаходився в Києві, де вчився в університеті св. Володимира, але дуже часто приїжджав в Чернігів до своїх батьків. Він розповідав нам про свої зустрічі з Шевченком в Санкт-Петербурзі, де він також вчився в університеті і жив недалеко від Шевченка. Розповідав про похорони Тараса і студентські заворушення, з-за яких був звільнений з Санкт-Петербурзького університету. Розповідав про Громаду, давав книги, читали ми його " Помийницю"; під його впливом склався гурток, який збирав і записував слова для " Словника", читали " Основу", " Записки о Южной Руси". У Вербицького в Чернігові я вперше побачив Павла Ігнатовича Житецького і Івана Петровича Новицького, які приїжджали гостювати до Чернігова...»

Але Микола Вербицький так і не створив в Чернігові Громади, заснував лише культурно-просвітницький гурток. А «Громаду» створив восени 1861 учасник Кримської війни і приятель самого Пірогова, лікар Степан Дмитрович Ніс, який отримав призначення до Чернігова. Чернігівська «Громада» називала себе «куренем». В цей курінь входили: Леонід Глебов і його дружина, Опанас Маркович і його побратим з Неміровських часів, вчитель гімназії Ілля Дорошенко; завідувач повітової школи Карвасовський, історик Олександр Лазаревський, ст. вчитель гімназії Олександр Тищинський, студент університету Микола Вербицький, член земської управи Микола Костянтинович, брати Бєлозерські, гімназист Федір Вовк та інші...

Незадоволені тим, що Петербурзька " Основа" не поспішає друкувати їх матеріали, Чернігівські громадівці в тому ж 1861 року вирішили видавати власну газету " Чернігівський листок". Спочатку за цю справу взявся Опанас Маркович. На жаль, дуже скандальним було ім'я його дружини. Відмовили йому у виданні. Тоді за справу узявся улюбленець губернаторських дітей, ст. викладач гімназії Леонід Глебов. Він і отримав дозвіл на видання " Чернігівського листка". З жовтня 1862 по серпень 1863 листок був єдиним україномовним друкованим періодичним органом у всій Російській імперії (В кінці 1862 року " Основа» припинила існування), якщо не рахувати сатиричної " Помойниці", яка з осені і до самого кінця 1863 друкувалася в друкарні університету св. Володимира.

Величезний успіх в Чернігові мав гурток " Цінителі своєї народності", активними членами якого були Микола Вербицький з сестрою Марією. Гурток поставив в Чернігові " Наталку Полтавку", лібретто і музику до якої написав Опанас Маркович. Він же разом з Іллею Дорошенко був режисером постановки…

Восени 1862 Микола повернувся до Києва, щоб звідти, захопивши в університеті всі потрібні документи, відновитися в петербурзькому університеті. Після тієї прощальної вечірки він виїхав до Петербургу і з’явився перед опукуном петербурзького учбового округу генералом Деляновим. Делянов, пригадавши йому переклад „Єщє польська нє згінєла” передав «высочайшее повеление: возвращаться туда, откуда приехал». Що ж, повернувся до Києва, зупинився у Голіциних і з їх допомогою отримав квиток на відвідування лекцій у університеті...

Потім була висилка Чубінського в Архангельську губернію. Микола друкує в останньому, грудневому числі " Основи" вірш-звернення до побратима:

НА СПОМИН ПАВЛУ ЧУБИНСЬКОМУ

Пригадай же милий брате на чужій чужині, А в твоїй хаті, в тому раю, мов у могилі- все мовчить...

як ми жили, працювали на рідній Вкраїні Там збиралася бідота, гуляла-співала

Як збиралася біднота до твоєї хати, З журби й лиха, доки доля лихая спіткала

Щоб спочити після праці, пісню заспівати, Тебе друже незабутній, названий мій брате!

Щоб забути на хвилину лихо те тяжкеє, Ой, не приде вже бідота до твоєї хати,

Що так сушить-в" ялить серце, серце молодеє... Не зійдеться, не збереться і не заспіває

Веселий час-стояло літо і зеленів той гай густий, Тиху пісню, що нам серце бідне розриває...

І красувалось рясно жито на рідній ниві золотій. Що робити, вірний друже, будем правди ждати,

Прийшла пора -на ріднім полі зелене жито одцвіло, Поки знову завітає до нашої хати...

Одкрасувалось і додолу колоссям повним полягло, Сумно... Темно! Тільки ж гляне колись з неба сонце

І гай осипався - у гаю пожовкле листя шелестить,

В 1863 на Миколу і на всю Чернігівську Громаду звалилося нещастя. Відбулося це так. В Чернігові з 1861 року працював землеміром Іван Андрущенко. Був він членом Московського відділення герценівської " Землі і волі". У Лютому 1863 він отримав завдання заснувати по всій Україні гуртки " Землі і Волі", які були поки тільки на Полтаві. 6 липня 1863 Андрущенко приїхав до Чернігова, щоб заснувати тут агентуру. Зупинився у Степана Носа. Першими відвідав Параску Глебову, з якою крутив любов, і Олександра Бєлозерського. Бєлозерський запропонував провести зустріч-вечірку у нього на квартирі. На цю зустріч-вечірку, окрім Степана Носа запросили Олександра Тищинського і Леоніда Глєбова з дружиною. Глєбов не прийшов, та і свою красуню-дружину не пустив. Отже це була чисто чоловіча вечірка, як завжди, не без горілки. Розмова ставала все більш гучною, оскільки Тищинський, що відсидів в Петропавловський фортеці у справі Кирило-Мефодієвського братства, не хотів сісти знову і слав Андрущенко під три чорти. Бєлозерський і Ніс теж скептично дивилися на цю " Землю і Волю". Марно намагаючись їх переконати, Андрущенко перейшов на крик. У сусідній кімнаті відсиплявся після обідньої пиятики сусід Бєлозерського поручик Герасимовський. Ті крики і чорта могли розбудити. Він мимоволі почув кінець розмови. Коли крики зовсім допекли, Герасимовський висунув запухлу фізіономію в напіввідкриті двері і попросив всіх забратися геть. Замість відповіді хтось кинув в діері чобіт. Заспокоєний таким чином Герасимовський повернувся до своєї кімнати, а гості пішли на оселю Носа. Білозерський пішов разом з ними, а вранці, не заходивши до себе, виїхав у відрядження по району.

Прокидається на другий день Герасимовський, йде в кімнату Бєлозерського, щоб з'ясувати причину тих криків і хто кинув в нього чоботом. Господаря немає, зате на столі лежить надірваний пакет з паперами. Герасимовський почав читати ці відкриті папери, і що ж бачить - відозва: «Свобода №1" друкому " Землі і Волі", ще десяток прокламацій і брошур із закликами до повалення влади. Герасимовський схопив пару аркушів цих паперів і побіг до жандармського полковника, що жив поряд. У того теж розколювалася голова після надмірної дози рому. Прихопив джбани з огірковим розсолом і так, попиваючи розсольчик, почали розбиратися в агітках " Землі і Волі". Полковник відразу протверезів і побіг до губернатора з доповіддю про ЧП. Губернатор наказав заарештувати Андрущенко, Бєлозерського і всіх, хто був у нього в гостях. Жандарми, свою справу знали. Швидко з'ясували, що ні Белозерський, ні Тищинський ніякого відношення до " Землі і Волі» не мають. А ось що стосується Носа, то він, коли прийшли за ним, сп'яну заїхав в ніс жандармові, а це вже тероризм! За це він і був висланий на Північ Росії. Надалі вся робота жандармів звелася до допитів Андрущенко. Але він затято мовчав. Тоді підсадили до нього в камеру 18-річного семінариста Григорія Альфонського, що відбував термін за дрібну крадіжку. Він скоро повинен був вийти на волю. Ось з цим Альфонським і передав Андрущенко прямо в руки жандармам лист до Глебова. В листі андрущенко молив про арешт повідомити московських знайомих і передати їм секретний лист. Ці листи повністю викривали діяльність Андрущенко, ставили під удар майже всіх землевольців з московського гуртка. До того ж вони показали Леоніда Глєбова в ролі співучасника. Негайно провели обшук у Глєбова і у всіх учасників гуртка " Шанувальників своєї народності". Запізнилися. Глєбов і інші давно спалили все компрометуюче.

Провели обшук і у сестер Голіциних в Києві, де тоді жив Микола Вербицький. Хоч його і визнали невинним, але після того обшуку, тітки відмовили йому в помешканні. Довелося перебратися в напівпідвал в Назарьевськом провулку по сусідству. Батько відмовив в грошовому утриманні. Жив тепер Микола виключно на гонорари, які в ті часи були такі ж, як і нині в Україні... Доводилося обмежуватися сніданками, обідами і вечерями трикопійчаною булочкою-„жуликом" і напівкопійчаним стаканом молока... (знаєте, у мене і зараз страшна ностальгія по тих київських трикутних житніх " жуликам", наповнених родзинками, цукатами і медовим присмаком і за тим молоком з автоматів в Пасажі на Києвському Хрещатику...

Не дивлячись на ті важкі умови життя, а може саме через те, що хотілося забутися, Коля знову почав видавати " Помийницю", а Павло Житецкий забезпечив її друк в університетській друкарні. А як же знаменитий Валуєвський Указ, що заборонив все українське? Хочете вірте, хочте ні, а такого Указу взагалі не існувало. Був лист від Міністра внутрішніх справ Валуєва до Міністра народної освіти. Цитую цей лист від 18. 07. 1863 за № 364 повністю:

" Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличающихся более или менее замечательным талантом или своей оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер, впоследствии обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели ввиду лишь образованные классы южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и то из их, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, при издание книгах для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т.п. В числе подобных деятелей находило множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.

В Санкт-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в с. - Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых изданий, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающемся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, в особенности поляками, так называемый, украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии.

Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оный совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступившим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает вот поляков. Наконец, киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета.

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея ввиду, что вопрос обучения грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, Министр внутренних дел признал необходимым, впредь к соглашения с Министром народного просвещения, обер. прокурором св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, создать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати позволялись только такие произвендения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще, предназначенных для первоначального чтения народа приостановиться. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее Государя Императора воззрение, и его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения.

Сообщая Вашему превосходительству о вышеизложенном, имею честь покорнейше просит Вас, г. г., почтить меня заключением о пользе и необходимости дозволения к печатанию книг на малороссийском наречии для обучения простонародья.

К сему неизлишним считаю присовокупить, что по вопросу этому, подлежащему обсуждению в установленном порядке, я ныне же вошел в сношение с генерал-адъютантом кн. Долгоруковым и обер-прокурором св. Синода, с представлением

Не лишним считаю присовокупить, что киевский цензурный комитет вошел ко мне с представлением, в котором указывает на необходимость принятия мер против систематического наплыва изданий на малороссийском наречии ".

Як бачите, та " справа Андрущенко" і примусило графа Валуєва зайнятися українською мовою і заборонити нові видання. А як же Миколина " Помойниця"? Адже друкували її вже після того Валуєвського листа? Вся річ у тому, що " Помойниця" друкувалася в університетській друкарні, друкувалася як студентська газета. Університет в першу чергу підлягав Міністрові Освіти Головіну, а той вважав: «Сущность сочинения - мысли изложенные в оном и вообще учение, которое оный распространяет, а отнюдь не язык или наречие, на котором оный написано, составляют основание к запрещению или дозволению тот или другой книги, и старание литераторов обработать грамматически каждый язык или наречие и для сего писать на нем и печатать - весьма полезны в видах народного просвещения и заслуживают полного уважения. Посему Министерство народного просвещения обязано поощрять и содействовать народному старанию. "

От і виходить, що Валуєвський указ - це лист Валуєва до Міністра Освіти, який від нього попросту відмахнувся!

Знову став Микола друкувати свою " Помойницю" і вміщати в ній свої українські вірші. Найсмішніше, що членом редколегії був син того найбільшого гонителя українофілів Михайла Юзефовича - Володимир. Ось склад редакції 1863 року: Павло Житецький, Микола Вербицький-Антіох, Олександр Лоначевський-Петруняка, Іван Косенко, Петро Косач, Василь Семиренко, Семен Полетіка, Олександр Стоянов, Володимир Юзефович, Микола Костянтинович, Тадей Рильський, Іван Новицький...

І ця весела українська студентська газета виходила " раз на тиждень (якщо редактори тверезі)» Аж до кінця 1863 року.Ось його вірш в останньому номері:

" Великиї дива бувають порою, Що доля зіходить на рідному полі,

Як та оковита очиці заллє що думка є спільна у всіх в голові,

Часинку здрімнеш -і от перед тобою Що ходять до одного вчителі в школі,

Живая картина встає: що ходять усі чергові...

І снится, що любо та мило в Громаді. Що всі побратались, що всюду порада,

Над працею люд наш громадський не спить, що всім нам за матір Украйна свята,

І гарнії речі говорять на Раді, Що школа жіноча й Жіноча Громада,

І спільнеє діло кипить. як мак на горі процвіта... "

Миколі, з оглядкою на родича-губернатора, дозволили екстерном скласти всі необхідні іспити і розподілили викладачем в Полтавську гімназію, де його ще не забули, як постійного постояльця карцеру. Саме, завдяки цьому, він відразу ж завоював симпатії гімназистів і гімназисток. Він, за його словами: «Блаженствовал наподобие птицы, весело ходившей по тропинкам бедствий". Не довго тривало це блаженство. Незабаром він втрутився в конфлікт гімназисток з директрисою. Відбулося це так - гімназистка випускного класу запізнилася на урок, а директриса наказала швейцарові виштовхати її на вулицю і закрити двері. Подруги ображеної дівчинки всі разом " подали у відставку". До них приєдналися всі гімназистки випускних класів під гаслом: «Коли нас багато, нас не подолати!» Питання винесли на педагогічну Раду, яка ухвалила, щоб директриса вибачилася перед гімназисткою, а всіх дівчаток відновили в гімназії. Таке рішення педрада ухвалила саме під впливом Вербицького. Але директриса, а вона вважалася світською левицею в Полтавському бомонді, відмовилася вибачатися і подала у відставку. Цим справа і закінчилася, але у Миколи Вербицького з'явився впливовий ворог. А потім відбувся інший випадок. Було вирішено ліквідовувати пансіон при гімназії. Як повелося, призначили ревізію майна. При цьому виявили недостачу срібних ложок. У їх зникненні звинуватили переведеного з Варшави інспектора-поляка. Після такого вдалого для нового директора гімназії завершення ревізії, він влаштував звану вечерю. О на тій вечері Микола і виявив на поданих до столу срібних ложках штемпель ПБП, про що і заявив на повний голос. Наступного ж дня його звинуватили в зловмисності, і в розкладаючому впливі на учнів. Губернське н