Громади та громадівський рух

Громадівський рух

Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.

Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.

Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.

Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.

Київська «Стара громада» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «Стара громада» перебувала в центрі тогочасного громадського життя України завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.

Історичний факт. Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони, як викладачі, узяли активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г. Ґалаґана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.

Проте найбільшого значення «Стара громада» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі історико-філологічного факультету Київського університету Історичного товариства Нестора Літописця.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Наступного місяця в Києві розпочав роботу Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У числі його засновників і працівників більшість становили громадівці. Вони фактично вели всю роботу цієї наукової установи, заснували під її егідою музей та бібліотеку. До своєї діяльності товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. в ньому налічувалося 200 дійсних членів і членів-кореспондентів.

Відділ зібрав і видав величезну кількість джерел і матеріалів з історії, географії, природознавства, статистики та економіки України. У 1875 і 1876 р. були видані два томи «Записок» відділу. У них опубліковані наукові праці про клімат України, ярмарки й кустарну промисловість, селянський інвентар, особливості українських дум і пісень та ін. Протягом 1872-1878 pp. зібрано, опрацьовано й видано за редакцією П. Чубинського сім томів етнографічних, статистичних і археологічних матеріалів. У 1874-1875 pp. видано 2-томну збірку українських історичних пісень. Дослідники відділу працювали також над історією української літератури та над підготовкою видання українсько-російського словника.

Улітку 1874 р. відділ організував і провів у Києві III Археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні, російські та зарубіжні вчені. Результати наукової діяльності українських учених приємно здивували наукову громадськість своєю ґрунтовністю і розмахом. Більшість учених були членами громад і працювали на благо свого народу з особливим натхненням.

Завдяки деякому послабленню цензури в Києві розпочалося видання українських книжок. Друкувалися наукові праці, художні твори, поетичні збірки, виходили у світ серії корисних популярних брошур для народу.

«Київський телеграф»

Успіхи «Старої громади» на ниві науки й культури зміцнили її становище. Це надихнуло її провідників придбати газету «Київський телеграф», аби на її сторінках оприлюднювати свою громадянську позицію з приводу суспільно значущих питань.

На початку 1875 р. київська громада опублікувала свою програмну заяву. У ній проголошувалося, що вона буде звертати особливу увагу на потреби народу й неупереджено ставитиметься до відносин між суспільними верствами та націями.

Виходячи з цих програмних засад, газета друкувала статті Драгоманова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, визнаючи ряд позитивних наслідків реформи 1861 p., громадівці наголошували, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх і надалі нещадно гноблять через податки, малоземелля та пов'язані з ними відробітки й повинності. Автори звертали також увагу на нестерпні умови життя та праці робітників, їхню повну безправність у стосунках з підприємцями. Газета публікувала кореспонденції про нагальні питання земського та міського самоврядування. «Київський телеграф» постійно розповідав про пробудження національної свідомості інших слов'янських народів, про парламентську боротьбу в зарубіжних країнах.

Новий наступ реакції

Як тільки діяльність громад набула загальноукраїнського значення, а київська «Стара громада» відкрито оприлюднила свою позицію на сторінках «Київського телеграфу», український громадсько-політичний рух стали звинувачувати в антидержавних намірах.

Реакціонери й російські шовіністи, що групувалися навколо газети «Киевлянин» — неофіційного органу царської адміністрації в Україні, з неприхованою люттю накинулися з наклепами на «Київський телеграф». Зокрема, вони заявили, що громадівці проповідують сепаратизм, нав'язують народові популярні книжечки зі шкідливим змістом тощо. Цькування cупроводжувалося доносами в Петербург. Уже наприкінці 1874 р. до російської столиці з Києва було надіслано меморандум, у якому українців-громадівців було звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

СЕПАРАТИЗМ (від латин, separates — відокремлення) - прагнення до відокремлення, відособлення й створення своєї держави.

У серпні 1875 р. Олександр II наказав створити снеціальну комісію з найвищих урядовців імперії «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія дійшла висновку, що «вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритих лише благовидними формами зазіхань на державну єдність і цілість Росії. Центр цієї злочинної діяльності знаходиться в даний час у Києві». Комісія пояснювала, що «допустити окрему літературу на простонародному малоросійському наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії». У цьому зв'язку комісія вирішила закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, припинити видання «Київського телеграфу» і застосувати персональні покарання щодо окремих українських діячів.

Емський указ

Результатом роботи комісії стало видання 18 травня 1876 р. Емського указу, названого за найменуванням міста, де Олександр II тоді перебував на відпочинку. Указ установив абсолютну заборону на українське друковане й усне прилюдне слово. Українською мовою заборонялося друкувати книжки чи ввозити їх із-за кордону. Виняток становили лише твори художньої літератури й історичні документи. При цьому вони мали бути надруковані російською «ярижкою» і, звичайно, дозволені цензурою.

Указ забороняв ставити в театрах українські п'єси, організовувати українські літературні читання, виконувати прилюдно українські пісні. Українською мовою було заборонено навіть писати тексти до нот. Українські книжки вилучалися зі шкільних бібліотек. Указ заборонив також видавати громадівську газету «Київський телеграф».

Емський указ призвів до антиукраїнської політики й у царині освіти. Міністерство народної освіти розпочало стеження за благонадійністю вчителів. Воно зобов'язало директорів навчальних закладів подати списки учителів із характеристиками на них.

Українських викладачів стали поступово переводити в російські губернії, а українські навчальні заклади поповнювати викладачами з Росії.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Через 30 років після появи ганебного Емського указу норвезький письменник Б. Б'єрнсон зазначав: «Усі чесні люди кожної цивілізованої нації вважають справу російського уряду відняти в 24 мільйонів українців їхню мову, забороняючи друкувати українські газети, виголошувати українські промови на ювілеї великого українського поета (І. Котляревського) найдурнішим указом, який можна було прийняти у сфері духовного життя».

Історичний факт. Директор Кам'янець-подільської гімназії в 1877 p., виконуючи наказ міністерства, повідомляв, що «викладач російської мови й літератури Трохим Біленький розмовляє з малоросійським акцентом; із його приватного життя видно, що в душі співчуває українофільським тенденціям, але на службі обережний; для боротьби проти особливостей місцевої говірки учнів корисно було б замінити його людиною за походженням із Великороси».
Пожвавлення громадівського студентського руху в 90-х роках XIX ст.

Діячі «старих громад» продовжували свою культурницьку діяльність і протягом 80-90-х років. Як і раніше, вони вважали за неможливе займатися політикою, щоб не «дратувати царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків». Проте все більше нових учасників національного руху і насамперед члени «молодих громад» не бажали більше вдовольнятися лише культурницькою, неполітичною діяльністю. Адже, як доводило життя, така діяльність не могла докорінно поліпшити соціально-економічне становище народу, визволити його з-під національного гноблення.

За таких умов у національному русі виокремилася нова радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники відмовилися від старої назви «українофіли» і стали називати себе «свідомими українцями». Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Улітку 1891 р. кілька студентів із Київського і Харківського університетів приїхали до Канева й на могилі Т.Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія.

РАДИКАЛЬНИЙ (від латин, radicalis) — докорінний, основний, рішучий. У політиці — схильність до рішучих методів і засобів вирішення суспільних справ.

Засновники братства відразу ж приступили до створення таємної організації й вироблення програми. Окрім Харкова, гуртки тарасівців виникли в Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Ічні та інших містах. До гуртків насамперед ішла молодь-студенти, дрібні службовці, інтелігенти, які мали середню й вищу освіту. Ідейними натхненниками організації стали Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський.

У 1893 р. у львівському часописі «Правда» тарасівці опублікували свою програму. У ній наголошувалося, що українці є самобутнім народом і мають право на незалежне існування. Тому своїм обов'язком тарасівці вважали «віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, у якому вона зараз перебуває».

Оскільки переважна більшість тарасівців дійшла висновку, що за тодішніх умов ідея самостійної України є нереальною, то керівники погодилися, що кінцевою політичною метою організації має бути цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Своїм завданням вони вважали також утілення в життя ідеї соборності — нерозривної єдності всіх українських земель — незалежно від їхнього перебування в складі Австро-Угорської чи Російської імперій. Вагоме місце відводили вирішенню економічних питань. Що ж стосується самих тарасівців, то вони зобов'язувалися «бути в усьому послідовними українцями», розмовляти тільки українською мовою, «в українському дусі» виховувати своїх дітей, вимагати викладання українською мовою в школах, за кожної нагоди боронити українську справу.

Проголошення тарасівцями мети своєї діяльності допомогло поліції визначити їх як небезпечну групу й установити за ними пильний нагляд. І тільки-но, того ж 1893 p., гуртківці Харкова й Херсона отримали зі Львова великі партії забороненої літератури, поліція провела серед тарасівців масові арешти, через що братство припинило своє існування.

Піднесення студентського національного руху

Діяльність «Братства тарасівців» дала новий поштовх до розгортання студентського громадівського руху. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну «Українську студентську громаду», у 1897 р. виникла «Харківська студентська громада», у Полтаві майбутні священики створили «Полтавську громаду семінаристів». Загалом в Україні в ті роки виникло майже 20 студентських громад. Піднесення студентського національного руху спонукало старших громадівських діячів до пошуку шляхів їхнього згуртування.

У 1897 р. за ініціативою В. Антоновича й О. Кониського 20 українських громад, у тому числі громади Москви й Петербурга, утворили Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО). Вона заснувала в Києві видавництво «Вік», відкрила велику книгарню, улаштовувала маніфестації на Шевченківські свята та ювілеї письменників, дбала про матеріальне забезпечення громадських діячів, яких переслідували російські власті. Студентські громади великих міст України часто влаштовували самодіяльні концерти, театральні вистави, виступали з лекціями, поширювали українську літературу.

Разом із тим громадівці не бажали більше обмежувати свою діяльність лише культурницькими рамками. У 1898 р. в Києві було скликано таємний Всеукраїнський з'їзд студентських громад. Він закликав студентів домагатися повсюдного вживання в культурі, освіті й літературі української мови (що тодішніми російськими властями розцінювалося як політична справа), а також боротися за такі конституційні права, як свобода слова, друку, зборів. На Другому всеукраїнському студентському з'їзді в 1899 р. було проголошено, що винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу є російський абсолютизм.

У 1899 р. в Харкові на основі студентської громади за ініціативою Д. Антоновича, М. Русова, Л. Мацієвича, Б. Каменського було засновано Революційну українську партію (РУП). Так наприкінці століття завдяки студентським громадам в Україні на зміну громадівській культурницькій діяльності прийшов політичний рух, який І. Франко назвав «Молода Україна».

Російський громадсько-політичний рух народників в українських землях

Починаючи з 60-х років XIX ст. найрадикальніше налаштована молодь Російської імперії об'єднувалася в так звані народницькі організації. Вони ототожнювали себе з народом, ідеалізували його, уважали морально чистим, повністю позбавленим егоїзму, схильним до соціалізму.

Щоб звільнити народ від нещадних експлуататорів та їхнього захисника — царизму, народники вважали своїм завданням і обов'язком підняти його на революцію. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський. Подібні групи стали виникати по всій імперії. У 1873 р. вже існувала народницька група в Одесі, до якої входило майже 100 осіб. У її складі був і Андрій Желябов — український студент, виходець із селянської родини, який став одним із найвідоміших революціонерів-народників. У Києві виникла невелика група анархістів, членами якої стали такі згодом відомі революціонери, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Яків Стефанович.

Незабаром народники розділилися на два напрями. Перший очолив Петро Лавров. Він був прихильником поступової підготовки народу до революції шляхом освіти й пропаганди. Представники другого напряму схилялися до ідей Михайла Бакуніна, який мав переконання, що народ на революцію можна підняти, здійснивши кілька терористичних актів.

У 1874 p. 3 тис. прихильників Петра Лаврова кинули навчання в університетах і, убравшись у селянський одяг, пішли в села, щоб установити зв'язки із селянами та підготувати їх до масового повстання. Проте селяни відмовлялися мати справу з чужими, недоладно перевдягнутими на хліборобів міськими мешканцями. Вони їх не розуміли, а інколи й допомагали жандармам заарештовувати, маючи за бродяг. «Ходіння в народ» також мало місце в околицях м.Чигирина Київської губернії. Народники сподівалися, що в одному з центрів колишньої гайдамаччини ще зберігся дух бунтарства.

Поразка лавровців надихнула анархістів київського гуртка скористатися наївною вірою селян у «доброго царя». У 1877 р. Яків Стефанович, назвавши себе Дмитром Найдою — царським послом, зачитував селянам фальшивий «царський маніфест», за яким цар нібито наказував селянам утворювати «таємні загони» і повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. За участь у цій так званій «чигиринській змові» до слідства було притягнуто понад тисячу селян. До речі, це був єдиний приклад масової участі їх у народницькому русі.

Невдачі «ходіння в народ» і дій бакунінців-анархістів наштовхували революціонерів-народників удатися до терористичних засобів політичної боротьби. Спочатку народники вирішили переходити до терору як до методу оборони. Так, у січні 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова за те, що він наказав висікти різками заарештованого народника Боголюбова. Після цього випадку було здійснено цілу серію замахів і вбивств високих царських сановників. Особливо активно народовольці діяли саме в Києві, убивши кількох урядовців. Через це дехто з революціонерів навіть доводив, що політичний терор є винаходом «південців».

Улітку 1879 р. «Земля і Воля» розкололася на дві організації. «Народна воля» об'єднала прихильників боротьби проти царизму шляхом посилення індивідуального терору. Група розпочала кампанію політичних замахів, яка завершилася вбивством царя Олександра II в 1881 р. Інша організація — «Чорний переділ» — залишилася на бакунінсько-бунтарських позиціях і все більше цікавилася політичним ученням марксизму. В обох організаціях помітну роль відігравали й народники з України. До народовольців належали Желябов, Фроленко, Кибальчич; до чорнопередільців — Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич.