Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Останній похід Дієвої армії УНР






 

21‑го листопада 1920‑го року Дієва армія Української народної республіки практично припинила своє існування. Ряд фатальних помилок Головного отамана, по суті дубльовані командармом Михайлом Омеляновичем –

Павленком, який так і не наважився діяти всупереч волі Симона Петлюри, призвела до втрати ініціативи в наступі, який розвивався з території Польщі через Вінниччину у напрямку центральної України. Трагедія української армії завершилась, однак до завершення трагедії українського народу ще залишались довгі роки і десятиріччя [1].

Курінний Артем Онищук відступав разом з залишками свого куреня у напрямку залізничної станції Волочиськ, де мала бути організована переправа особового складу через річку Збруч на територію Західної України, що відходила до Польської республіки. Особовий склад куреня за ці десять днів, що пройшли в безперервних боях розпочинаючи з десятого листопада, скоротився у своїй чисельності з чотирьох сотень до восьмидесяти активних шабель. В тому, що червоні розпочнуть незабаром свій наступ на українські території, які відходили їм за Ризьким договором, не сумнівався ніхто. Були тільки деякі сумніви, що цей наступ буде розпочатий саме десятого листопада і саме о сьомій годині ранку.

Командування української армії, отримавши результати Ризького мирного договору, теж планувало стати до наступу з метою подальшого визволення України від червоної московської навали. Тепер уже всім стало зрозуміло, що поляки свої територіальні питання вирішили і подальша збройна боротьба лягає одноосібно тільки на плечі двадцятитисячної української армії, якій протистояла майже мільйонна армія Радянської Росії.

Сьомого листопада на військовій нараді у містечку Ялтушків командарм армії УНР Омелянович‑Павленко оголосив рішення призначити наступ на 11–12 листопада 1920 року. Перемир’я, що розпочалось між воюючими сторонами 18‑го жовтня 1920‑го року закінчувалось дев’ятого листопада. Здавалось цілком логічним було б розпочати воєнні дії зразу ж по завершенню терміну перемир’я вже десятого листопада. Ці дії можна було б розпочати і набагато раніше, враховуючи той факт, що керівництво УНР не було однією з сторін у ризьких переговорах, а тому й не брало на себе зобов’язань по припиненню бойових дій.

Таку позицію обстоював командир 3‑ї Залізної дивізії армії УНР генерал‑хорунжий Олександр Удовиченко. Він слушно зауважував, що переговори в Ризі, де українська сторона була представлена тільки маріонетковим урядом радянської України, який діяв у Харкові, не можуть проходити в інтересах української державності. Тому підписання мирного договору між поляками з однієї сторони і червоною Росією з іншої призведуть тільки до чергового перерозподілу території України між Польщею та Росією. А тому потрібно продовжувати боротьбу та розраховувати на власні сили.



За думкою Удовиченка Армія УНР повинна відновити воєнні дії тоді, коли буде більше шансів на перемогу. Очікувати результатів конференції у Ризі не було жодної потреби, все було і так повністю ясно. Переконливі аргументи Удовиченка вплинули на командарма Омеляновича‑Павленко і він провів опитування командирів дивізій. Результати опитування спонукали командарма віддати наказ армії УНР перейти першого листопада 1920‑го року у наступ, щоб знову кинутись на ворога, який ще не встиг в повній мірі оправитись від поразок попередньої кампанії.

Однак, за декілька годин до початку наступу, командарм несподівано віддав наказ його відкласти. Це була вже друга з ряду найбільш фатальних помилок керівництва УНР, що беззаперечно і призвели до повної поразки національно‑визвольних змагань українського народу. Перша фатальна помилка Симона Петлюри і його оточення у передостанній визвольній компанії, полягала у втягуванні української армії у стан перемир’я, в той час, як її наступ на терени України успішно розвивався. До третьої з фатальних помилок керівництва армії УНР слід віднести явну втрату ініціативи у часі початку наступу уже після закінчення перемир’я.

Залишки куреня Артема Онищука прискорено рухались польовими дорогами з містечка Сатанів у напрямку Волочиська. Був розрахунок виїхати на дорогу Проскурів‑Волочиськ, оминувши справа містечко Війтівці. Вершники були дуже втомлені останніми боями з переважаючими силами червоних і буквально падали з ніг. Вечоріло, тому Артем вирішив зупинитись на нічліг десь за Війтівцями біля виїзду на дорогу, з тим щоб дати своїм козакам хоч невеликий перепочинок. Звичайно, бажано було б проскочити шлях до Волочиська чим швидше, з тим щоб стати на спочинок вже на польській території. Проте була надія, що і червоним потрібно відпочивати, а тому вони теж ймовірно призупинять свій наступ у нічний час. А вранці, тільки но перші промені сонця оголосять про настання світанку, курінь не більш як за півгодини промайне той десяток кілометрів, що зостались до переправи.



Побачивши обіч виїзду на дорогу Проскурів‑Волочиськ невеликий сосново‑листяний лісок, Артем дав команду куреню завернути в той лісок і зупинитись на ночівлю. Вершники спішились, прив’язали коней до стовбурів навколишніх дерев, і розпочали потихеньку готувати собі нехитру вечерю та стелити постелі з листя та гілок. Наступила вже третя декада листопада. Подільські ночі ставали все прохолоднішими і прохолоднішими та періодично супроводжувались пронизливими вітрами з дощем. Хоча період заморозків ще не розпочався, однак нічна температура вже інколи знижувалась до трьох‑п’яти градусів, що не додавало особливого комфорту годинам нічного відпочинку.

Розпорядившись через свого помічника виставити зовнішню охорону стоянки, Артем і собі розпочав вимощувати місце для ночівлі. Знайшов невелику заглибину між коренями старої липи, наламав гілок ліщини та застелив їх зверху шаром сухого листя. До того, як готувати постіль у лісі, Артем був призвичаєний ще з дитинства. Недаремно він виріс та змужнів у мальовничому подільському селі Соколинці, що розкинулось на одному з берегів річки Південний Буг [2].

По обох берегах цієї річки, як в сторону села Кліщів, так і в сторону сіл Потуш, Шендерів та Никифорівці росли гарні ліси та лісочки. І Артем не раз у дитинстві, спочатку з батьком, а потім і гуртом з своїми товаришами блукав по тих лісах та лісочках, розшукуючи гриби, або ставлячи пастки на лісову звірину. Інколи в лісі їх заставала темна ніч, і вони часто зоставались там на ночівлю. Батько з матір’ю та сестри Артема вже добре знали ту звичку сина та брата, а тому особливо не турбувались, очікуючи на його повернення наступного дня.

Осіння ніч пройшла доволі тихо і спокійно, тільки з сторони Волочиська долинав приглушений гул потягів та бронепоїздів, що спішно відходили по мосту через Збруч на польську сторону. З дороги, що пролягала обабіч ліска, цілу ніч долинав скрип безлічі возів, які рухались не зупиняючись у темноті в напрямку Волочиська. Коли перші промені сонця пробились крізь лісову гущавину Артем прудко підхопився на ноги і в лісі гулко пролунала його команда:

– Увага! Всім швидко піднятись та готувати коней.

За десять хвилин курінний віддав наступну команду.

– По конях, за мною.

Курінь потихеньку вибрався на дорогу і тільки‑но збирався направитись в сторону Волочиська, як хтось із козаків вигукнув:

– Друже курінний, дивись, справа червона кіннота!

І дійсно, зі сторони Війтівців на Проскурівській дорозі показалась голова великої колони кінноти. Судячи по вершнику у червоному кашкеті, що летів на чолі колони, то була кінна бригада Котовського. Враз над куренем Артема і колоною котовців розпочала вибухати шрапнель. Це батарея з восьми гармат Залізної дивізії відкрила вогонь по червоним. Зрозумівши, що гарматний вогонь своєї ж артилерії може накрити і вояків його куреня, Артем подав команду усім звернути з центральної дороги вліво у сусідній ярок. За кілька хвилин залишки куреня сховались від обстрілу у тому ж ліску, де провели попередню ніч.

Котовці теж не пішли в наступ прямо на батарею Залізної дивізії, а звернули з дороги вправо і розпочали обхідний маневр з тим, щоб зайти гармашам з тилу. Розстрілявши усі свої набої, та розтрощивши при цьому батарею червоних, що зненацька вискочила з Війтівець на відкриту місцину, батарея Залізної дивізії розпочала швидкий відступ у сторону Волочиська.

Спішившись у лісочку, Артем організував кругову оборону з козаків куреня, після чого зібрав на галявині вцілілих сотників та інших старшин. Старшини повагом розсілись на галявині, а курінний звернувся до них з такими словами:

– Панове‑браття! Усі ми бачимо, що Дієва армія, опинившись сам на сам з більшовицькими ордами, зазнала нищівної поразки. Поляки нас зрадили і уклали з червоними ганебний мир, за яким мають нас роззброїти, інтернувати та кинути у табори. Наша задача на сьогоднішній день полягала в тому, щоб відійти на правий берег Збруча і скласти зброю. Ми ще можемо це зробити, переправившись через річку у зручному для цього місці. Звичайно, через міст у Волочиську нам це не вдасться, бо там вже котовці, але брід в іншому місці знайти ще можна, річка тут не дуже глибока та широка.

– Проте, браття, ми можемо показати і грабіжникам‑більшовикам, що не все то мед, що ним здається, – продовжив курінний свою мову.

– А тому я хочу запропонувати вам, панове старшини, інший, більш лицарський вихід з цієї ганебної ситуації. Ми повернемось назад, на терени наших рідних Гайсинщини та Брацлавщини, звідки більшість з вас родом, щоб продовжити боротьбу. Адже дома і рідні стіни допомагають. Прошу, панове, висловлюватись, хто яку думку має.

Деякий час на галявині стояла тремтлива тиша, яку порушувало тільки ледве чутна тріскотня пострілів далекого бою. Цю тишу першим порушив сотник Галайда:

– Панове козаки! Всі ми разом пройшли ту криваву дорогу, що пролягла нам з листопада 1919 року, коли під ударами, як білих так і червоних ми змушені були відступити на польські терени. Тоді ми були союзниками поляків і вони до нас відносились з певною повагою, бо розраховували на підтримку у боях з більшовиками. А тепер ми хто для них будемо?! Так звичайно, ми будемо просто бидлом, будемо їх холопами, як це було вже не раз у нашій історії. Тому я підтримую думку курінного про повернення до рідних країв.

Наступним слово взяв чотовий Ковальчук:

– Браття! Не хочу я спокійно сидіти десь на чужині під сторожею польських жовнірів та перейматись думкою, що дома моїх батьків, братів і сестер грабують кляті більшовики. Тому я теж голосую за повернення.

Коли по черзі висловились усі старшини, виявилось що бажаючих інтернуватись до польських таборів серед присутніх немає, а тому зголосились за повернення до рідних місць. На завершення ради курінний Онищук сказав таке:

– Панове старшини! Ситуація у нас склалась така, що з цього моменту ми з стройового куреня Дієвої Армії УНР перетворюємось на самостійний повстансько‑партизанський загін, а тому я не хочу щоб у наших лавах хтось зоставався з примусу. Прошу вас запропонувати усім козакам, хто бажає перейти у Польшу, зголоситись до мене і вони можуть сьогодні ж залишити наш табір.

Коли ранком наступного дня курінь Армії УНР, а тепер вже повстансько‑партизанський загін під проводом отамана Артема вирушив у зворотну дорогу до рідних осель, з його лав відділилось дев’ять вершників, які повернули своїх коней в сторону Збруча.

 



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2021 год. (0.021 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал