Кобзареві

Пісні — що хмари — без кінця.

В них слів нема — ридає туга.

Чоло твоє в тернах вінця;

В краю твоїм наруга,

В краю твоїм тумани.

Мла Шляхи-дороги замела.

Кайдани, дзвін — єдині звуки.

Та ворон кряче. Всюди смерть,

Бо чарку, сповнену ущерть

Гіркого поту, крові-муки,

Вже випив люд. Пора!.. Пора!..

Останній промінь догора...

І сталось чудо... Чудо чуд!

Пісні-вогні пожаром стали,

До хмар, до неба зайнялись —

І засіяли — Гей! Дзвони свята!

Це свято волі. Гяжкз. утрата,

Ще тяжчі болі,

Але не плачем,

Бо оновлені

Дороги бачим

— Луги зелені...

— Гей! Дзвони свята,

— Гучні метали! Гукніть завзято,

— Що ми повстали!..

Співаче-брате! Чи він знає,

Що свято волі на землі;

Що промінь грає, грає, грає

На оксамитовому тлі;

Що промінь цей на Україні

Він перший сміло запалив?

Чи зна?.. Він спить.

Але не згине

Велика правда його слів!

Дві душі: одна шукає бурі,

струн шалених на бандурі срібнодзвону,

блискавок, поезій,

братніх марсельєзів.

А друга... друга — блакитний спокій

вдалині, де степ широкий,

танки мрій тремтючих, ніжних-ніжних,

в шатах білосніжних.

Мов шляхи-плющі переплелися,

дві душі моїх зійшлися,

і чого я прагну:

чи спокою, чи гучного бою?

2. (1901 — 1919)

В. Чумак належить до зачинателів і заспівувачів пожовтневої української літератури. Три перші вірші поета «До праці», «Не вам», «Далі» були опубліковані в листопа­ді 1917 р. Хоча 1918 р. був дуже складним, несприятливим для творчості, але саме тоді пролунав свіжий, бадьорий голос юного поета:

Більше надії, брати!

Місця сумніву нема — сміло і прямо іти, ширше ступати до мети з міццю, що скелі лама.

Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з найулюбленіших пісень повстанців, що бачили в революції визволення від соціального й національного гніту. Проте са­мого поета серед них уже не було. Разом з Г. Михайличен­ком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21 листопада 1919 р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той час поетові не сповнилося й дев’ятнадцяти років.

Народився В. Чумак 7 січня 1901 р. в містечку Ічня на Чернігівщині. «Батьки — небагаті селяни-хлібороби», як зазначав сам поет, відповідаючи на запитання анкети това­риства «Час». Навчався після початкової школи в Ічнян­ському чотирикласному училищі (1910—1914) та Городнянській гімназії (1914—1918), щороку приносячи батькам похвальні листи. Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі «написав у 1910 році на місцевому жаргоні».

Рано почала формуватися й національна свідомість по- поета. У перших відомих нам віршах «Пісні минулих ча­сів» (1913), вдаючись до оспівування героїв минувшини («Я буду співать про козаків лихих»), висловлюючи по­дяку товаришеві по школі за те, що «научив мою музу співати на рідній мові», він бідкається про долю України («Де її доля?.. В кайданах німих? Де? …Озовись, озовись!..»), закликає в дусі громадянської поезії попередньо­го періоду:

Пробудіться, орли сизі,

Славні козаченьки,

Заверніть колишню славу України - неньки.

Тринадцятирічний поет висловлює досить зрілі думки, а в чотирнадцять років, у вірші «На новий рік», він уже називає царя деспотом («хай лютує кривавий деспот») і го­товий до праці «для рідного краю».

Протягом 1913—1917 рр. духовне змужніння й творчий розвиток поета йдуть прискореним темпом. Він захоплю­ється як російською модерністською поезією (Бальмонт, Брюсов, Блок), пишучи вірші російською мовою, так і ук­раїнськими модерністами О. Олесем, Г. Чупринкою («Піс­ня хвилі — пісня волі на безмежному роздоллі. В серці — мрії Та надії. По обрію Ясновид!»). Проте швидко проминає пора учнівства і за три роки (1917—1919) стає першоряд­ним поетом, громадським й культурним діячем. Перша і єдина книжка віршів «Заспів» була підготовлена ще самим автором, але побачила світ уже після його трагічної заги­белі. На її обкладинці, створеній Г. Михайличенком, стоїть дата «1919 рік», а в вихідних даних зазначається, що книж­ка була надрукована 1920 р., тобто після вигнання з Києва денікінців і приходу «третьої радянської влади» (перший, дуже короткий — грудень 1917—квітень 1918 рр. до німець­кої окупації; другий — лютий—Серпень 1919 р. до загар­бання денікінцями Києва, час, коли В. Чумак на всю силу розгорнув свою поетичну, критичну, громадську, культур­ницьку діяльність, бо потім довелося провести два місяці в Лук’янівській в’язниці й півтора місяця в підпіллі; третій прихід — грудень 1919—травень 1920 р. окупація України поляками і їх вигнання з Києва). Книжка «Заспів» спра­вила великий вплив на розвиток революційно-романтично­го напряму в українській поезії, а ім’я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком, трохи зго­дом — М. Хвильовим, В. Сосюрою, М. Иогансеном — першопроходцями оновленого мистецтва. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Це був поет, у творчості якого вже чітко окреслився демократич­ний ідеал. Саме в такому дусі витримана його теоретична декларація-стаття «Революція як джерело», опублікована вже після його смерті в журналі «Мистецтво»: «Революція як джерело! Революція як творчий об’єкт!» — ось ті гасла, що мусить червоними літерами вигаптувати на шовках сво­го прапору сучасне мистецтво». І так само рвучко, образно сказано про це у вірші, що відкриває в книжці «Заспів», присвячений Ігнатію Михайличу (Гнатові Михайличенку, — ред.), «Цикл соціального»:

Я порву ті вінки, що сплітались в добу

лихоліття,

Розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, в сміття,

Замість них я розсиплю пісень злото-сонячні

хвилі,

Як ті птахи меткі, як ті птахи меткі-легкокрилі;

…Хай летять мої думи-пісні-метеори —

Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні

простори,

А в хатину людську, де в кутках оселилися

злидні.

Мої співи прості і робочому серцеві рідні.

За три роки творчості він пройшов еволюцію, що знай­шла відбиття у самій композиції «Заспіву». Книжка почи­нається циклом «З ранкових настроїв», потім поет ніби

повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли «Мрійно-втома» й «Осіннє» мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні релігійні асоціації. У заспіві до циклу, що відкривається віршем «Березневий каламут», декларуються настрої революційного оновлення природи й суспільства. Тут є і натяк на лютнево-березневі події й заперечення декадентських мотивів:

В перебіжнім шумовинні ланки-бризки марсельез: хай загине, хай загине мрійновтома сонних плес.

Розміщення циклів мотивувалося авторовим осмислен­ням тих творчих шляхів, які він уже пройшов і викреслю­вати які зі своєї біографії не збирався. І хоч «Цикл соці­ального» для поезії В. Чумака характерний, сьогодні для нас становлять цінність і ті цикли, де вимальовується своє­рідний творчий почерк поета. Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асо­нанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спира­ється на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури.

Той же «Березневий каламут» настільки був співзвуч­ний настроям молодої української інтелігенції, що уман­ські аматори створили під керівництвом Л. Курбаса та за участю М. Бажана драматичне дійство, яке з успіхом ви­ставляли на самодіяльній сцені.

У вірші «З ранкових настроїв» звучать «Молоді палкої пориви бурхливі, думи, ідеали, мрії золоті», а у вірші «Принесла з собою…» — любовні зізнання: «Любо!.. Далі!.. Руку!.. Хай загине цвіль!». Усе це імпонувало настроям мо­лоді й утверджувало В. Чумака як поета, сповненого енер­гії оновлення.

Цикл «Мрійно-втома» потребує тоншого, ніж досі, ана­лізу його ліричних настроїв і мотивів. Не всі тут вірші пройняті, як вважалося, мінорними настроями. У таких, як «Скільки щастя, що боюся…», «Люблю, лелію, обів’ю», «В зелену суботу» провідними є любовні мотиви, жадоба щастя, деякі образи народжують асоціації з народнопісен­ною творчістю; символістськими впливами позначені вірші «Ти — жаль», «Обніжок», «Білим жалем…». У своїх твор­чих пошуках поет часом досягав віртуозності, як у вірші «Ой, там у полі — на обніжку»:

Ой та й погасли… — ті жарини — змерзли волошки в межі…

…Білий метелик лине та лине, білий метелик сніжин.

Не менш довершений і вірш «Обніжок», де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.

Материнка. Конюшина. Смутку трошки.

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Цикл «Осіннє» також відтворює широкий спектр люд­ських почуттів. У першому вірші «Волошки» (улюблені кві­ти поета) звучить мажорна музика радості життя:

правда — любо жити?

Дуже! Дуже! Дуже!

Щастя — наче море, широко шляхи.

О блакитно - квіте!

О моє подружжя, —

Це душа говорить,

Сповнена снаги.

А вже інший вірш «Хто так тихо прийшов — невідомий» позначений настроєм таємничості. Розшифровки вимагає й поетичний шедевр «За гратами». У поезіях «Облетіли пе­люстки моїх казок», «Айстри», «Гірлянди тьмяного намис­та», «Несли твою труну» виразно помітні впливи естетики модернізму, і, можливо, враження від перебування у в’яз­ниці та підпіллі.

І, нарешті, «Цикл соціального». В уже згадуваному «Я порву ті вінки…» цілком певно означено ідейно-мистець­ку програму поета. Триптих «Червоний заспів» згодом по­сяде своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього періоду:

Риємо-риємо-риємо землю неначе кроти;

з кутів плазуємо зміями, сіємо-сіємо-сіємо буйні червоні цвіти…

Ці мотиви обумовлені подіями революції та громадян­ської війни в Україні. У 1918—1920 рр. Київ дванадцять разів переходив із рук в руки найрізноманітніших політич­них і військових сил. Ось чому «десь поза гратами мурами… ранки конають ясні», ось чому треба було кидати в лице можновладців: «Владарі світу з коронами, вже непо­трібні ви нам». Таким же закликом до боротьби був і другий вірш триптиха, якого В. Чумак завжди читав з особливим піднесенням: «Гей, не спи, робітнику: на панському смітнику вороги не сплять!». Подібно до російських поетів пролеткультівців у нього з’являються планетарні образи: «блисками-пожежами небо обмережимо, сполохами-рада­ми обрії зорем»…

Конкретикою збройної боротьби під час громадянської війни «продиктований» третій вірш триптиха, що закінчу­ється лівацьким рефреном «ми гімни тобі заплели, черво­ний тероре!».

То факт, що й білий, й червоний терор тоді мали міс­це, бо зрештою і сам поет став жертвою білого терору, але ці гімни, що вважалися верхом революційності, з’явилися не без впливу пролеткультівських поетів, особливо «черво­ного дзвонаря» В. Князева. Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.

Цикл «Революція», що вміщує п’ять восьмирядкових віршів-мініатюр, можна назвати ліричною поемою. З при­воду таких поезій, як «На майдані» П. Тичини, «Револю­ція» і «Офіра» В. Чумака вже не раз висловлювалася дум­ка, що це своєрідний ліро-епос, який концентрує не лише в емоціях, а й у картинах епохи заряд цілої поеми. Саме поняття «цикл» окреслює перехідну грань від лірики до епосу, оскільки вже не є одномоментним, містить певний план, включає розвиток дії. Так, у «Революції» поет праг­нув показати різні етапи революційного процесу. Цикл був скомпонований з окремих віршів, опублікованих раніше. Об’єднуючи їх у цикл, він зумів надати їм певної послі­довності. У першому вірші зображено революцію як торже­ство гноблених («Ось: повстали під’яремні, плине повінь- легіон. Килими зелено-земні у гірляндах житніх грон»), в другому — звучить гімн повсталому народу. Тут є залиш­ки старої, «народницької», лексики («страднику святий», «вогонь мети»), але й цей вірш, як і перший, зазнав поміт­них переробок. Характерна лексика дореволюційної гро­мадянської лірики еволюціонує до модерно-революційної («зважно-молодий», «на шпилі, на височині»), У третьо­му вірші циклу звучить пересторога: «Не спочивайте, ще не час!», до повної перемоги ще далеко: «самі запалимо вогні — і в стумі витворимо дні». Далі йдуть широко цитовані рядки: «на кремінь — крицю: буде світ! Ми непо­хитні, мов граніт, бо «творим блиск, і творим дні!». Це і був маніфест нового революційного мистецтва. І в четвер­тому вірші (він, до речі, також має два варіанти, з яких кожен по-своєму цікавий) звучать заклик до борні. У двох варіантах — ранішому й пізнішому — навіть естетика кольорів змінюється; якщо в першому: «Вище їх! До блаки­ті! Ми птиці!», то в другому поривання в блакить зміню­ється іншим: «Туди — в червоні береги — з низин. Туди! Ми — крила! Птиці!».

Якщо у поетичних циклах «З ранкових настроїв», «Мрій - невтома», «Осіннє» переважають «білі-білі душі нарцисів», «блакитна далечінь», «злотні тополі», то у «Циклі соціаль­ного» домінує червоний колір.

І, нарешті, п’ятий вірш «На площі — в юрми — на мі­тинг» відображає мітингову хвилю народного збурення й наївну віру в близькість світової революції: «І завтра — вірте — швидко — завтра святкує всесвіт бурю-гру, пала з півоній ватра». Вірш суголосний творові П. Тичини «Сійте в рахманний чорнозем», у якому звучить музичний заклик - захват («Дієзи, дієзи в ключі!»). У В. Чумака зорові об­рази: «вінки несіть — вінки й гірлянди з тремтінь-мигтінь революційних прядив», але в обох — радість революційно­го оновлення.

Вірш «На кордоні останнім» є поетичною полемікою з В. Брюсовим. Дуже характерний і передостанній твір цик­лу «Офіра», провідна думка якого — виправдання само­пожертви в ім’я революції, революційного мистецтва. Поет ніби передбачає свою близьку смерть, маючи, щоправда, на увазі загибель не від ворожої руки, а від сухот. Харак­терна тут і урбаністична нота, і розуміння завдань мисте­цтва як слугування громаді:

На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.

Пензлі-пучки умочайте в колектив - дебро.

А ось як це обіграно в програмній статті «Революція як джерело»: «Тремтять незримі струни поєднання, і молекула-мистецтво горить, ятриться, бризкає кров’ю і погасає, і знов горить — сипле іскрами слів, фарб, звуку, черпаючи творчий матеріал з джерел революційної дії…»

Апофеозом самопожертви, непереможності духу є ос­тання строфа:

Безнадійно. Є надія. Ось на цьому бруку.

Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.

Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день.

Переможці. Піонери. Казка. Близько, йде…

Поет передбачив в обрисах майбутнього ладу елемент казки, утопії, В. Еллан-Блакитний про ці вірші сказав: «…це шедеври, щось цілковито нове в українській поезії», а Я. Савченко у посмертній статті, по суті некролозі, так оцінює В. Чумака: «Загинув високоталановитий, якийсь особливий поет, з не чуваними ще словами, образами, з якоюсь іншою красою, іншим піднесенням, іншими устрем­ліннями, ніж досі ми бачили й чули… мимоволі здається, коли б Чумак пожив хоч 5—10 років, то перед українською поезією розгорнулися б якісь небачені перспективи» *.

Новаторський внесок В. Чумака в українську поезію безперечний. У цьому одностайні В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Драй-Хмара, як і його послідовники — П. Усенко, І. Гончаренко, П. Воронько, Д. Павличко.

Та В. Чумак був не лише поетом, він став одним із зачи­нателів пожовтневої прози. Його оповідання, шкіци, етюди ліризовані, витримані в романтичному дусі. Нам відомо п’ять його прозових творів. Три оповідання: «Товарищ» (російською мовою), «Що було» і «Пожовклі сторінки», присвячені старій школі, середовище якої В. Чумак доб­ре знав. Етюд «Бризки пролісок» відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції; проліски — це символи весни в природі й суспільстві. В імпресіоністичних зама­льовках, коротких епізодах із життя гімназії багато авто­біографічного. Шкіц «Братові — руку» посідає особливе місце: тут і поезія, і публіцистика, і полеміка з пролет- культівськими поетами, які стверджували, що «только в городе возможны и движенье, и борьба». Всупереч їм ба­чимо палкий захист сільського трудівника, який сподіва­ється від робітника допомоги в перебудові життя. Звідси й заклик «Брат твій! —Братові — руку!..».

Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюрем­ний щоденник В. Чумака «За гратами», що дає дуже ба­гато матеріалу для з’ясування біографії поета, дозволяє проникати у глибини його художньої творчості» ².

Творча енергія В. Чумака знайшла вияв і в його кри­тичній діяльності, що розгорнулася на сторінках літера­турно-мистецького журналу «Мистецтво», де він працював відповідальним секретарем. Він створив «портрети проле­тарських поетів» О. Качайла та І. Роговенка; він — автор вже згадуваної статті «Революція як джерело», рецензії на публікації журналу «Музагет», критико - шкіца «Єван­гелія Новітнього Заповіту» — дуже цікавої спроби розгля­нути революційне мистецтво крізь призму релігійних віру­вань, як нову релігію, «формулу революційного світогляду Пролетаріату в добу боротьби за гасла соціалізму».

3. Список використаної літератури:

https://www.info-library.com.ua/books-text-9865.html

https://litmisto.org.ua/? p=2195

https://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/biografii/part1/022.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87