Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Українці в Петербурзі. Студентська українська молодь та її національно-політичні стремління. Російська інтелігенція й український рух.
В кінці січня 1902 року я приїхав до Петербургу. Вперше побачив я тоді цю пишну столицю величезної російської імперії, й вона дуже мені заімпонувала своїми широкими, правильно розплянованими вулицями, величавими церквами, роскішними палацами, величніми будинками урядових установ, широчезною Невою, що ділила місто на дві половини, перерізані її протоками й каналами. Тепер Нева була під кригою, й її педеходили з одного берега на другий по замерзлому леду. Для українця Петербург був повний історичних споминів. Он по тім боці Неви, насупротив " Зімо-вого" царського палацу, Петропавловська фортеця, де сконав гетьман Полуботок, і де сиділи пізніше кирило-методіївські братчики Шевченко, Костомаров, Куліш.... Он далі Академія Мистецтва, де жив і помер Шевченко.... Ця столиця, побудована на кістках українських козаків, була тісно звязана з долею українського національного руху, тут вийшла в 1798 році " Енеїда" Котляревського, а в 1840 році Шевченків " Кобзар"; тут друкував у 1850-ох роках у спеціяльно заложеній українській друкарні свої " Записки о Южной Руси", " Чорну Раду" та інші видання Куліш, тут виходила в 1861--62 роках " Основа", звідси керувала за тих часів петербургська громада українським рухом, аж поки той рух перенісся до свого природного осередку, до Києва. Тут кувалася доля величезної імперії, в тім числі й України, і звідти йшли царські накази й міністерські циркулярі, які мали своєю метою спинити розвиток українського національного життя....
В Петербурзі, як у столиці держави, завжди була численна українська кольонія. Тут служило багато наших земляків по всяких урядах, а імператорська Гвардія, яка стояла залогою в Петербурзі, складалася здебільшого з українців, і царська поліція також складалася значною мірою з наших таки земляків, вислужених у війську жовнірів! Нарешті тут по високих школах училося багато студентів-українців. Коли я приїхав до Петербургу, там уже була українська старша громада, як філія всеукраїнської організації, заложеної у Києві в 1897 році. Складалася вона з двох десятків людей і була строго законспірована. Де з ким з її членів познайомився я вже трохи пізніше, в роках 1903--1904. Існували вже й два легальних українських товариства: " Товариство імени Т. Г. Шевченка" й друге — під офіційною назвою: " Благотворительное Общество изданія общеполезных книгъ для малорусокаго народа". Обидва були дозволені в один час — вкінці 1898 року — й обидва розпочали свою діяльність в 1899 році. Перше товариство мало допомагати матеріяльно українській студентській молоді, що вчилася в столиці, друге видавало популярні книжки для народу українською мовою. Про обидва товариства я ще буду далі говорити, в міру того як мені довелося близче з ними познайомитися.
В Петербурзі було зосереджено багато високих шкіл: Університет, Гірничий Інститут, Академія Мистецтва, Історичио-Фільольоґічний Інститут (Педагогічний), Військова Медична Академія, Лісовий Інститут, Технольоґічний Інститут, Інститут Цивільних Інженерів, Політехнічний Інститут,. Електротехнічний Інститут, Духовна Академія. Тому що жінки в той час не допускалися до спільних з мужчинами високих шкіл, то для них існували окремі високі школи: Медичний Інститут, Бестужівські Вищі Курси (відповідали історично-фільольоґічному факультету університету), Курси Лесгафта (інститут фізичного виховання, називався по імени свого основника) і Рождественські курси (медичні, звані по імени " Рождественського" передмістя Петербурга). По всіх цих школах училися українські студенти і студентки. Тому що високих жіночих шкіл в Росії в той час більше не було, то наплив слухачок з України був ще більший, ніж слухачів. Улаштувавшись на швидку з помешканням, яке я знайшов собі на т. зв. Василівському острові, я пішов до Університету, який містився в кольосальному будинку коллегій часів Петра І. над самою Невою; тут же недалеко був Історично-Фільольоґічний Інститут, далі Академія Мистецтв, ще трохи далі Гірничий Інститут, усе понад Невою, а в глибині Острова були й жіночі Бестужівські Курси, так що Василівський Остров був до певної міри академічним кварталом, так як Латинський квартал у Парижі. Полагодивши деякі формальности в канцелярії Університету, я пішов знайомитись з авдиторіями, розміщеними вздовж безконечно довгого коритаря на другому поверсі й довідався, що в актовій залі Університету відбувається саме в той час студентська " сходка" (віче), і пішов з цікавости на це віче. Я зразу зустрівся там з моїм кузеном Миколою Дорошенком, який скінчив гімназію у Полтаві в одному році зі мною. Він був сином мого дядька Василя, автора роману " На Україні", але хоч учився в Полтаві, але не мав у собі нічого українського і був російським соціял-демократом большевиком. В Петербурзі він вступив до місцевої соціял-демократичноі організації, сидів пізніше в тюрмі, мав політичний процес і відсидів уже по суду рік у тюрмі. Як особисто знайомий з Лєніном, він по большевицькому перевороті служив на високій посаді у Харькові, але десь в кінці 1930-их років був заарештований і безслідно зник, як більшість тих, кого запідозрено в якій нелояльності супроти большевицького уряду. Мав він дуже нестриману вдачу, багато критикував, і це його й згубило. Ми оселились в Петербурзі спільно на одному помешканні, і я не мало терпів від його вічного глузування з мого українства, так що я вкінці не витерпів і переїхав на окреме помешкання. Але при першій зустрічі ми зраділи один одному, і я зразу використав цю зустріч, розпитуючи його, чи не знає він кого з студентів-українців: я сам ще не знав нікого і на початку не мав, до кого звернутися. Мій кузен назвав мені свого товариша з гімназії Сергія Веселовського, сина полтавського адвоката, з яким я незабаром і познайомився. Веселовський помалу ввів мене в українські студентські круги в Петербурзі.
В Університеті студентів-українців було порівнюючи не багато. Перед у студентському українському житті вели, як я скоро спостеріг, гірняки і технольоґи. Один з перших моїх нових знайомих, студент-гірняк Микола Сахаров, гарний як херувим, предложив мені зайти в найближчу суботу ввечері до т. зв. Андріївської школи на Василівському Острові, де, по його словах, сходиться українська студентська молодь, і де відбуваються зуспіви (проби) студентського хору.
Ледве дочекався суботи і був у призначену годину в школі. Це була звичайна міська школа. Директором її був відомий російський поет Ф. Сологуб, який прихильно ставився до українців (між ін. він переклав на російську мову " Кобзаря" Шевченка) і дозволив робити в школі що-суботи по вечорах сходини українського хору. Сюди сходились не тільки учасники хору, але взагалі студенти українці, й Андріївська школа зробилася немов клюбом української молоді, куди студенти й студентки приходили, щоб побачитись, побалакати про свої справи і взагалі провести вечір у своїй українській компанії. І справді, прийшовши до Андріївської школи, я зауважив, що тільки одна частина присутніх співала — саме тоді розучували пісні для Шевченківського концерту — а більшість сиділа по кутах і потихенько розмовляла про всякі свої справи. В школі я придбав цілий ряд нових знайомств, між іншим познайомився з кількома студентками (за тих часів студенток називали загально " курсистками", бо вони вчилися на тих або інших курсах). Це знайомство зробило на мене певне вражіння: це ж я вперше в своїм життю побачив інтелігентних дівчат українок, які говорили українською мовою, цікавились українською справою, брали участь в національному рухові.
Знайомлячись помало з українською студентською молоддю на сходинах в Андріївській школі, я побачив, що більшість приїздила до Петербургу вже освідомлена національно. Цю свідомість вона здобувала ще вдома на Україні, належачи до українських гуртків, які існували, розуміється, нелегально, по багатьох гімназіях, головно на Полтавщині (Прилуки, Лубні), Чернігівщині (Ніжин), у Києві. Абсольвенти духовних семінарій, як я вже згадував, за тих часів не мали доступу до інших високих шкіл окрім як до Варшави, до Юрієва (Дорпат), та ще до далекого Томску в Сибірі. А по духовних семінаріях існував уже з досить давніх часів сильний український рух, існували численні українські громади. Тим то я зустрічав студентів українців у Варшаві, а в Дорпаті існувала доволі сильна студентська громада. До Петербургу семінаристів не пускали, хіба що до Духовної Академії, де існував невеличкий український гурток, з яким я познайомився пізніше. В Петербурзі, на далекій чужині, в чужій обстанові життя, українці якось інстинктивно горнулися до своїх земляків, зближались між собою, і навіть ті, що вдома були байдужі до українського руху, входили до українських гуртків і освідомлювались національно, вступаючи до українського хору або просто відвідуючи сходини в Андріївській школі. Перші часи я й не знав, що в Петербурзі існує строго законспірована українська студентська Громада. Андріївська школа й була тереном, де члени цієї громади сходились, знайомились з новоприбулими студентами, придивлялись до них і тих, хто по свойому успосібленню і своєю зацікавленістю українством надавався до організованого життя, приєднували до Громади. Таким чином до Громади попадав вибраний, більш певний з національного й політичного погляду елемент, і вона обхоплювала своїми впливами всіх студентів українців столиці. Мене з існуванням Громади познайомлено аж влітку 1902 p., підчас моєї подорожі на Полтавщину, а в осени, коли почався новий шкільний рік, мене принято в число членів Громади. Отже цілу весну до мене придивлялись, я перебув непомітний для мене іспит, і аж тоді, коли я цей " іспит" склав, я став членом Громади. Неофіційно українські гуртки існували майже в кожній високій школі, а в 1903 р. Громада їх організувала і обєднала в одну широку організацію, під своїм безпосереднім впливом, і ця організація обхопила понад 300 людей.
Я тільки що згадав, що до кандидатів у члени Громади придивлялися з погляду їх політичної певности. Щоб для читачів у Канаді було не більш зрозуміло, я мушу зробити невеликий історичний відступ (екскурс). Річ у тім, що ціла Росія переживала на переломі 19. і 20. століть підйом опозиційних настроїв і революційного руху. Цей рух розпочався фактично вже в перших десятиліттях 19-го віку, переходив ріжні форми й етапи, але весь час змагав до одного й того самого: повалити царське самодержавіє й запровадити в Росії конституційний устрій; крайні ж, " ліві" революційні партії змагались до запровадження відразу соціялістичного ладу. Цей рух досяг свого верху в 1881 році, коли революціонери замордували царя Олександра II. Але вони не досягли своєї безпосередної мети. Російське правительство здавило революційний рух, і в Росії наступила на деякий час політична реакція, яка тяглася аж до вступу в 1894 році на трон нового царя Миколи II., що так трагічно закінчив своє царювання. Тоді революційний рух почав знову оживати. Провідники того руху, такі як Ленін, сиділи за кордоном і звідти керували розвитком руху, маючи своєю остаточною метою соціяльну революцію. Російська інтелігенція помалу втягалася в революційну боротьбу, і в авангарді цієї боротьби йшло студентство. З кінцем 19-го віку почалися постійні студентські розрухи по всіх високих школах Росії. Студенти виставляли гасло для своїх виступів поруч домагання високошкільної автономії чисто політичні вимоги: широкі політичні й соціяльні реформи і повалення самодержавного ладу. Правительство відповідало репресіями, закривало на деякий час високі школи, арештовувало провідників руху, засилало студентів на Сибір, віддавало їх в салдати, але це не помагало. Опозиційні й революційні настрої опанували суспільством, і молодь ще на шкільній лаві переймалася ними. Серед революціонерів змагались між собою дві течії, два напрямки: партія соціялістів-революціонерів, яка хотіла репрезентувати інтереси селянства, і соціял-демократи, які опиралися на молоду верству робітників; в 1903 році соціял-демократи поділилися на дві течії: т. зв. " большевиків" і на " меншевиків", які боролися між собою. Студентство також поділилося у своїх симпатіях між соціял-революціонерами і соціял-демократами. Не всі студенти, у своїй масі, розуміється, " визнавали" ту або іншу соціялістичну віру, не всі були обзнайомлені докладно з тою або іншою соціялістичною доктриною, але настрої серед молоді були такі, що стояти зовсім осторонь від руху вважалося за ознаку реакційности, і люди соромилися не піддержати революційний рух по високих школах, навіть ті, що в душі йому не спочували.
Яке ж було становище українства взагалі і українського студентства зокрема супроти всеросійського революційного чи, як за тих часів казали, " визвольного" руху? Відомо, що українське національне життя протягом цілого 19-го століття було розвинуте дуже слабо. Українську національну ідеольогію визнавала й плекала дуже нечисленна частина інтелігенції, ціле суспільство стояло осторонь від неї, народня ж маса була темна і національно несвідома. Російське правительство боялося примари українського сепаратизму не менше як революційного руху і робило все, що тільки могло, аби не допустити української національної свідомости в масах і умисне гальмувало розвиток української літератури і народньої просвіти. Воно не вірило, що українці обмежаться тільки народньою школою в українській мові, і вважало, що навіть скромний розвиток української літератури, театру, мистецтва — приведе льогічно до сепаратизму, себто до відокремлення України від Росії. І українські патріоти не бачили іншого виходу для українства, як тільки прилучитися до загально-російського революційного руху і, піддержуючи цей рух, причинитися до визволення рідного народу. Вони вважали, що у вільній обновленій Росії й Україна знайде свою долю. Тому то українці брали дуже активну участь у російському революційному рухові, переймаючись особливо його соціяльними гаслами. Вони складали обильну жертву на вівтар всеросійської революції, дуже ослаблюючи тим ряди борців за українське національне визволення.
Російська інтелігенція неприхильно ставилася до українства. Вона не розуміла його й не хотіла розуміти. Сама не зазнаючи національних обмежень і утисків над російською мовою, літературою, наукою й мистецтвом, вона не могла зрозуміти, чому українці так хвилюються з приводу утисків над їх національним життям. Перш за все в їх очах українці були той же самий народ, як і росіяне, отже ніякої окремої української культури не існувало та й непотрібно її підтримувати, бо це лиш зайва трата сил. Український рух, на її думку, це був витвір купки романтиків, або шовіністів, який тільки міг загальмувати всеросійський поступ. Тому вона за дуже нечисленними виїмками ставилася негативно до українських домагань, ігнорувала їх, замовчували їх у своїй пресі, або отверто глузували з них, як глузував ще сто років тому відомий російський критик Бєлінський з поезій Шевченка. Коли ж в кінці 19-го віку рух український виріс уже на стільки, що ігнорувати його далі було не можна, тоді почалися ворожі напади на його в пресі.
Українська молодь в час мого приїзду до Петербурга почала вже помало визволятись з-під гіпнозу всеросійських ідей і приходила до думки, що українці мають свої власні цілі й завдання, а тому повинні йти своїм окремим шляхом, хоча й в контакті з загально-російським визвольним рухом. Але ще не у всіх викристалізувалася свідомість потреби не оглядатись на росіян, а робити своє діло. Тому немало українців як що не співпрацювало безпосередно з російськими революційними організаціями, то в тій чи іншій мірі допомагало їм. В 1899 році було піднесено одночасно у Львові та в Полтаві й Харькові гасло самостійної України, як остаточної мети стремлінь української молоді — у Львові отверто й прилюдно, на російській Україні на нелегальних таємних зборах. В слідуючому 1900 році повстала " Українська Революційна Партія", і це сприяло консолідації українських студентських організацій на Україні й поза її межами. Мені довелося близько спостерігати цю консолідацію на петербургсьому ґрунті й самому взяти в ній участь.
IV.
|