Свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві літом 1903 р. і все-український характер того свята. 1 страница

В кінці літа 1903 року сталася подія, яка відограла до певної міри переломову ролю в діях українського руху в Росії: це було урочисте відкриття у Полтаві памятника батькові нової української літератури Івану Котляревському. Це відслонення обернулося, несподівано для нас усіх, у величаву національну маніфестацію, зробилося справжнім " святом української інтелігенції", як влучно назвав його Сергій Єфремов. подаючи звіт з того свята на сторінках " Кіевскої Старини", одинокого в тих часах українського органу в Росії. Столітній ювілей " Енеїди" було дуже урочисто відсвятковано в кінці 1898 року ві Львові. Відбулася величава академія, концерт, " Літературно-Науковий Вісник" надрукував три промови на тій академії, виголошені трьома виднішими професорами з обсягу українознавства: Михайлом Грушевським і Олександром Колессою зі Львова і Стефаном Смаль-Стоцьким з Чернівців. В память ювілею було заложено " Українсько-Руську Видавничу Спілку" ві Львові, яка так багато причинилася до розвитку українського видавництва. Далеко скромніше святковано ювілей " Енеїди" на Україні російській. Здається, що відбувся у Києві літературний вечір у російському " Літературно-Артистичному Товаристві" (про українське товариство тоді ще не сміли й думати!), та " Кіевськая Старина" присвятила одне своє число Котляревському, і в тім числі були надруковані дуже цінні розвідки Івана Стешенка і проф. Миколи Дашкевича про творчість Котляревського. Оце і все. Недурно 'петербурська ґазета " Новости", що прихильно ставилася до українства, писала про " Замовчаний ювілей" — маючи на увазі ювілей Котляревського. Ще раніше перед тим з ініціятиви Полтавського Губерніяльного Земства було здійняте питання про памятник Котляревському в Полтаві. Адже творець " Енеїди" був полтавець, він жив, писав і помер у Полтаві. Кілька років тяглася справа, поки російський уряд дав дозвіл на той памятник, поки збирано гроші, поки сперечалися, на якій вулиці чи площі у Полтаві монумент поставити, поки самий монумент опрацьовувався, — пройшло кілька років. Громадянство вже трохи призабуло за памятник, коли з початком літа 1903 року полтавська міська управа почала розсилати запросини на святочне відкриття памятника ріжним громадським установам і окремим особам. Відкриття визначено на 30 серпня.

Літом 1903 р. я, як звичайно, поїхав до себе на Чернігівщину. Я умовився з товаришами, що приїду до них до Ніжина. Тоді Ніжин був осередком доволі розвиненого українського руху, і з Ніжина було чимало студентів і студенток в Петербурзі. Цікаво було мені подивитися на це місто, що колись в 17—18 століттях було осередком української торговлі, де в 1663 році відбулася " Чорна Рада", де вибрано гетьманом Бруховецького, де з початком 19 століття князь Безбородько заложив ліцей, в якому вчилися Гоголь, Гребінка, Глібов, де інспекторами були Морачевський, перекладчик Св. Письма на українську мову і Чалий, біограф Шевченка.... Ніжин розкинувся серед рівного степу і весь потонув у садах, нагадуючи з цього погляду Полтаву. На окраїні міста серед густого парку величезна будова Безбородькового Ліцею, що був російським урядом перетворений р. 1875 в Історично-Фільольоґічний Інститут, який випускав учителів грецької й латинської мови на цілу Росію (другий такий інститут був у Петербурзі), але втратив усяке значіння для України, яка потрібувала не клясиків, а техніків, агрономів, природознавців. Ніжин мав ще з часів Богдана Хмельницького велику кольонію греків, які мали навіть свій власний окремий магістрат; але з бігом часу греки так засимілювалися з українцями, що забули зовсім свою мову і зберегли лишень свої грецькі призвіща, по яких тільки можна було пізнати, якого вони роду.

Я застав у Ніжині чимало моїх петербурських товаришів і товаришок. Ми збиралися вечорами в тінистому інститутському парку, серед якого виділялася величезна будова інститута, виставлена ще з тих часів, як у ньому вчився Гоголь; співали хором українських пісень, згадували наше петербурзьке життя, і тут хтось сказав, що в Полтаві проектується зїзд української молоді, та що слід, щоб і від нас хтось туди поїхав. Урадили, щоб поїхав я і ще один товариш. Не можна було гаяти часу, зближалося святочне відкриття, і ми вирушили через Київ до Полтави.

У Києві ми довідалися, що на полтавське свято їде багато народу. Весь поїзд в напрямку до Полтави говорив українською мовою. В Полтаві на двірці вказували мені то на одного, то на другого українського письменника чи діяча: це приїхав Коцюбинський, казали, а це Чикаленко, а це Єфремов. Ми пройшли пішки з двірця на т. зв. Архієрейську вулицю, що в її садибі стояла деревляна церква, збудована останнім кошовим Запорожської Січи Кальнишевським, перевезена недавно з Ромнів; я ще бачив її в Ромнах, де вона стояла на передмістю Засулля. Тут на краю великого яру, що весь поріс деревами, в садибі родини Комличенків знайшли ми пристановище й прожили там цілий тиждень. Не було що й думати, щоб знайти кімнату десь в отелі: все було переповнено. Казали, що Полтава ще ніколи не бачила такого великого з'їзду. Крім нас замешкало у Комличенків ще кілька приїзших, серед них ми стріли і наших петербурських громадян — Назарієва та других. Родина Комличенків була чисто українська: син Павло був студентом Одеського університету, дочка вчилася в Петербурзі на курсах; двоє менших хлопчиків що вчилися в гімназії, говорили між собою по українськи, що мене дуже приємно здивовало, я ще не бачив таких гімназистів. Садиба була дуже затишна, кругом густий сад, зпоза дерев видко по той бік яру Хрестовоздвиженський манастир. Я скоро зорієнтувався в полтавських урочистостях. Зїзд був справді небувалий, можна сказати, зїхалася вся свідома національно Україна з усіх частин нашої землі; оповідали, що приїхали гості з Галичини, називали всім відомі імена.

Панував якийсь веселий радісний настрій, люди легко знайомились між собою, сходились мов близькі приятелі, і я за короткий час пізнав чи побачив силу людей, про яких до того часу знав хіба з літератури або з часописів. Полтава, в якій українська стихія була помітніша ніж в якомусь іншому більшому місті, відразу вся заговорила українською мовою, іншої на вулицях не було чути. Казали, що розклад свята має бути такий: 30 серпня відслонення памятника, у вечорі урочиста академія. На другий день 31 серпня вранці панахида на могилі Котляревського; у вечорі концерт. На третій день перед полуднем літературний ранок, у вечорі вистава “Наталки-Полтавки”. В межичасі — вистава українського мистецтва. Мене попередили, що треба заздалегідь дістати карту вступу на академію, бо вже всі місця розкуплені або роздані. Я пішов до канцелярії міської управи, де мені сказали, що вже справді вільних місць нема, що тільки можна дістати карту вступу як кореспонденту якоїсь ґазети. Я заявив, що зголошуюсь як кореспондент одної російської газети у Вільні і дістав місце на сцені, що, як виявилося, було дуже зручно, бо я все міг бачити й чути.

Було 29-го серпня, на передодні головного свята. Товариші сказали мені, що увечері має бути за містом таємне віче української молоді, влаштоване проводом Української Революційної Партії, щоб обговорити становище в звязку з забороною українських промов і привітів на святі. Над вечір вибрався я з невеликою компанією товаришів над річку Ворсклу. Ми мали плисти човном до якогось лісу далеко вже поза містом. Задля конспірації не віталися з другими компаніями, що так само плили до означеної місцевости. В короткому часі ціла Ворскла вкрилася фльотилією човнів, що плили на захід, за водою. Мало виглядати, мов якась прогулька на лоно природи. А день був чудовий! Кінець літа на Україні завжди буває дуже гарний, вже нема великої спеки, природа ще в повнім розцвіті. Оттак доплили ми до вказаного кожній ґрупі місця і виладувалися в ріжних пунктах, де вже чекали вартові і вказували, куди маємо йти далі. На широкій поляні серед дубового лісу зібралося понад сотня людей. Тут були представники українських студентських громад мабуть з цілої Росії. Були й члени Української Революційної Партії, — їх не кожен з нас мусів знати, тим більше, що дехто з них виступав не під своїм власним імям. Декілька товаришів мусіли пожертвувати собою, щоб виконувати обовязок вартових і повідомити нас на випадок небезпеки, себто як би наскочила поліція. Але все обійшйлося гаразд.

Памятник Івана Котляревського в Полтаві.

Головою віча обрали Федора Матушевського, нині вже давно небіжчика, тоді — студент університету в Дорпаті. Він повідомив, що прийшла телеграма від міністра внутрішних справ Плеве на імя міського голови Трегубова, яка забороняла промови і привітання українською мовою. Отже треба вирішити, яке становище має супроти цього факту заняти українська молодь. Першим зголосився до слова Андрій Жук. В гарячій промові він заявив, що ми мусимо зробити збройну демонстрацію під червоним прапором. Те саме радив зробити і другий промовець Олекса Назаріїв. Але дальші промовці виступили проти такої пропозиції. Вони казали, що уряд стягнув і тримає на поготові військову силу, і кожна спроба зробити якусь демонстрацію, та ще збройну, буде зразу ж приборкана і приведе до даремного проливу крови; крім того вона приведе до арештів і взагалі до тяжких жертв з боку нашої, ще так нечисленної інтелігенції. Як що заборона буде здійснена, то ми маємо запротестувати в іншій формі: закликати публику, щоб вона опустила залю. Ця мовчазна маніфестація також зробить своє вражіння. В такому дусі й було винесено ухвалу. Вже зовсім стемніло, коли ми всі верталися назад до Полтави, вже не додержуючись попередньої конспірації. Настрій був піднесений, і далеко понад тихою Ворсклою розлягалися наші співи. Памятаю, співали ми пісню на мотив “Ой, у лузі, та й при березі”, а слова були: “Встане знову мати — Україна, вільна, самостійна, від Кавказу аж до Сяну-річки одна, нероздільна! ” Мені припало їхати в одному човні з Василем Сімовичем, головою черновецької “Січи”, якого ми вважали спеціяльно за нашого гостя. Він був захоплений усім, що бачив і чув, радів, що перебуває серед української молоді, яка бореться за будучність нашого народу, і вірив, так само як і ми всі, що виборемо Україні цю будучність, та що Україна стане вільна й самостійна не тільки в словах пісні!

На другий день почалися свята. Бульвар, на якому стояв памятник, був з двох боків оточений лавами кінного війська, але всіх вільно пропускали. Оповідали, що малі військові відділи були прихован ів кількох дворах поблизу. Монумент — мідяний бюст поета на високому мармуровому постаменті виглядав дуже гарно: він був прикрашений з трьох боків барельєфами-сценами з “Енеїди”, “Наталки-Полтавки” і “Москаля-Чарівника”. Напис був простий: “Іван Котляревський. 1769—1838”. На другому боці слова з “Наталки-Полтавки”: “Де згода в сімействі, де мир-тишина, щасливі там люде, блаженна сторона”. Первісний напис мав звучати інакше: “Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському”, але уряд такого напису не дозволив. Цілий памятник, виконаний полтавським різьбарем Л Позеном, був дуже зґрабний і робив надзвичайно миле вражіння. Я трохи спізнився на момент відслонення, але здається, воно відбулося мовчки: просто було знято запону, яка обгортала бюст. Я застав лиш, як Борис Грінченко складав вінки у стіп монументу і відчитував голосно написи. Публика витала кожен вінок голосними оплесками. От і все. Церемонія відбулася просто і спокійно. Військо могло сміливо залишатись у своїх касарнях! Населення Полтави приймало участь в святі: було видно силу міщанської молоді, хлопців і дівчат, у мальовничому національному вбранні, і це надавало веселий, святочний вигляд цілому натовпові.

Могила Ів. Котляревського.

Та “головний бій” мав бути даний у вечері на академії. Вже перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше—нікому. Академія відбулася в обширному й гарному “Просвітному будинкові ім. М. Гоголя”. Це був властиво великий театр з партером, ґалєріями, льожами і великою сценою. Заля була вщерть заповнена публикою,

(сторінки 40, 41 відсутні у скані)

ГРУПА УЧАСНИКІВ СВЯТА КОТЛЯРЕВСЬКОГО 1903 р. В ПОЛТАВІ.

(Спис імен поданий на 43-ій стороні).

/*опис взято з стр.43*/

Стоять:

1 ряд: 1. Ол. Пилькевич, 2. Арк. Верзилів, 3. Ів. Луценко, 4. Мир. Кордуба, 5. Ів. Демченко, 6. Мих. Кохановський, 7. В. Кошовий, 8. Вас. Цимбал.

2. ряд: 9. Вол. Леонтович, 10. Лев Лопатинський, 11. (не уста? нов? лено), 12. Юрій Колярд, 13. Віра Коцюбинська, 14. Вит. Боровик, 15. Ів. Липа, 16. Вас. Кравченко, 18. С. Єфремов, 19. Арк. Слатов.

3 ряд: 20 Мик. Аркас, 21. Віра Вербицька, 22. Зах. Краковецький, 23. Гр. Ротмистров, 24. Івв. Стешенко, 25 Леонид Жебуньов, 26. Хрнстя Алчевська, 27. Ст. Єрастов, 28. Мик. Левитський, 29. Мих. Губчак, 30. Мих. Дмитрієв, 31. Олекс. Осмяловський, 32. Ол. Яновська (Кохановська), 33. Мик. Сахаров, 34. Сергій Шемет.

Сидять:

1. ряд: 35. Фед. Немоловський, 36. Лесь Кульчицький, 37. Мих. Комаров, 38. Леся Українка, 39. Кир. Студинський, 40. Олена Пчілка, 41. Юл. Ромаичук, 42. Ганна Барвінок, 43. Мик. Федоровський, 44. Мих. Старицький, 45. Мих. Коцюбинський, 46. Евг. Чикаленко.

2. ряд: 47. Вас. Стефаник, 48. Мих. Коцюбинський, 49. Гн. Хоткевич, 50. Надія Кибальчич, 51. Оксана Стешенкова, 52. Настя Шавериівна, 53. Гр. Коваленко, 54. Сев. Паиьківський, 55. Левко Мацієвич.

3. ряд: 56. Вол. Самійленко, 57. Евг. Левицький, 58. Володислав Козиненко, 59. Кат. Сулимовська, 60. Волод. Розторгуїв, 61. Т. Грушкевич, 62. Андрій Шелухин, 63. Ілля Шраг. 4. ряд: 64. Петро Розов, 65. Мих. Мороз, 66. Вас. Сімович, 67. Корчинський; стоїть окремо збоку 68. Іван Сокальський.

/*продовження тексту 41 сторінки, якої не було у скані*/

вала її хід. Поет Микола Вороний виголосив свій відомий вірш на свято Котляревського: “Був один такий час, на важких терезах вже хиталася доля Вкраїни” і т..д. До глибокої ночи засиділася компанія в парку і розійшлася спати у бадьорому, піднесеному настрою.

На другий день 21-го серпня в центрі загальної уваги був концерт, уладжений в тім самім будинку імени Гоголя. В концерті взяв участь великий хор, зложений з хору Миколи Лисенка, що прибув на свято з своїми співаками, і з місцевого українського хору під орудою Попадича. Було виконано кантату “На вічну память Котляревському”, написану нашим ґеніяльним музикою на слова Шевченка, і відому пісню “Гей, не дивуйте добрії люде, що на Вкраїні повстало”. Ця пісня в чудовому виконанню під орудою самого маестро, робила потрясаюче вражіння! Це був справжній національний гимн, зложений народом після перемоги Хмельницького над Польщею на ознаку свого тріюмфу. В аранжуванні Лисенка, що створив чудовий музичний супровід до величавої мельодії, пісня-марш захопила слухачів. Особливе вражіння вона зробила на наших галицьких гостей-, — вони її ще ніколи не чули, бо в Галичині не вільно було її виконувати під польською владою. Виступали в концерті й солісти. Памятаю, Микола Садовський відспівав знамениту думу Шевченкової поеми “Невольник”. Величезний успіх мала полтавська співачка Калиновська, що проспівала кілька народніх пісень, аранжованих Лисенком. Взагалі концерт 31-го серпня був справжнім мистецьким тріюмфом нашого славного музики і напевно приніс йому велике моральне задоволення.

В такій же мірі святом українського мистецтва була й вистава “Наталки-Полтавки”, що відбулася в тім же гоголівськім будинку на третій день свят. Вже сама участь у виставі чотирьох корифеїв нашого театру: Карпенка-Карого, Садовськго, Саксаганського і Затиркевич-Карпинської — може дати уяву, що це була за вистава. За диріґентським пюпітром сидів Лисенко, автор музики до “Наталки-Полтавки”. Сміливо скажу, що це була одинока і неповторна вистава, бо тих корифеїв уже давно нема на світі.... Ще мушу згадати за літературний ранок перед полуднем 1 серпня. В залі гоголівського будинку (бо це була найбільша заля в Полтаві) показували чарівним лихтарем сцени з “Енеїди” — по малюнках відомого українського артиста маляра й етнографа, Порфіра Мартиновича. До кожної картини текст з “Енеїди” виголошував Микола Сахаров, студент з Петербурга. Згадаю також за виставу українського мистецтва, що відбулася в тих днях. Тут загальну увагу викликав проект будинку Полтавського Ґуберніального Земства, зроблений в українському стилю Василем Кричевським і ним же виконаний кілька років згодом. Це була прекрасна памятка українського мистецтва, де все репрезентувало те мистецтво, кінчаючи кольосальними пляфонами в залі засідань, мальованими славним харьківським малярем С. Васильківським (малюнки уявляли собою “Полтавський степ”, “Полтавське село” й історичну сцену “Вибір Мартина Пушкара на полтавського полковника”), і — меблями в українському стилі. Цей будинок, в якому містився в останніх роках історично-етнографічний музей, уже не існує: його висадили в воздух німецькі варвари, відступаючи в 1944 році з Полтави.

Цілий тидень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене незабутнє на віки вражіння. Мушу щиро сказати, що такого підйому духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державности в 1917 — 1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми — не купка якихсь кольоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є — громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх бється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістували, що вже наступає справжнє національне відродження. І це була не тільки моя думка, мабуть це відчував кожен, хто пережив ці ясні соняшні дні у Полтаві. Вже одне те, що я побачив стільки наших славних діячів, які вже війшли до історії рідного краю! Частина учасників свята сфотографувалася тоді в Полтаві на одній спільній групі. Ця група нераз уже була репродукована по ріжних виданнях, бо вона дійсно має історичний інтерес. Кого тільки не бачимо на ній! Це справжній український іконостас: ось в центрі сидить старенька Ганна Барвінок (Олександра Кулішева), коло неї Олена Пчілка, а там далі — професор Студинський, Михайло Старицький, Міхновський, Чикаленко, Леся Українка, Хоткевич. Коцюбинський, Стефаник, Самійленко, Аркас, Леонтович, Стешен ко, Єфремов, Микола Левитський, Шраг — і цілий ряд старших та молодших діячів. Де б можна було їх усіх вкупі побачити? На полтавські свята, як я вже казав, прибула значніша ґрупа українців з Галичини, дехто приїхав разом з дружиною. Це вперше наші люди познайомилися зблизька з своїми галицькими братами. І я також тоді вперше у своїм житті побачив галицьких земляків і познайомився де з ким із них.

VII.

Зріст політичної активности українського студентства в Петербурзі. “Революційна Українська Партія” і петербурське студентство.

Довго ще перебував я під вражінням полтавських днів. На зборах Громади в Андріївській школі Сахаров робив доповідь про полтавське свято, і всі були захоплені. В самій Громаді життя в кінці 1903 року дуже пожвавилося. Повернувся з заслання до Сибіру, де він пробув цілий рік, студент Гліб Бокій, і Громада обрала його своїм головою замість Павленка, який готовився вже до кінцевих іспитів і не мав часу. Бокій покинув весною 1902 р. Петербург завзятим націоналістом, а перебуваючи на засланні, зовсім перемінився: став не менш завзятим аж до фанатизму соціял-демократом большевицької фракції. Ми його обрали, щоб виявити йому своє признання за ті прикрости, які він зазнав на засланні; він той вибір прийняв, але видко було, що українські справи його вже мало цікавили, його інтереси лежали вже де-інде. Громада з кінцем року стала збиратись за містом в будинку Політехнічного Інституту. Як я згадував, наступило деяке полекшення поліційного режіму, і в Інтернаті, де мешкали студенти Політехніки, що дня відбувалися збори ріжних організацій, і адміністрація Інституту дивилася на це крізь пальці. Недурно називали в ці часи садибу Політехніки “російською Швайцарією”, маючи на увазі “свободу”, яка панувала в її мурах. До Інституту вступило двоє наших громадян: Дмитро Розов (з Києва) і Петро Дятлов (з північної Чернігівщини). Отож в їх великій кімнаті (Інтернат Інституту був вибудований розкішно, і студентьскі кімнати були великі мов залі), ми і збирались. Бокій звичайно відкривав збори і потім передав їх ведення мені — я був постійним заступником — а сам ішов кудись до одної з сусідних кімнат, де відбувались якісь інші збори, правдоподібно російської соціял-демократичної орґанізації. Ми скоро зауважили його байдужність до справ Громади і запропонували йому зясувати своє становище. Він признався отверто, що його більше цікавить “загально-революційний” рух, і сам зрікся головування в Громаді. Тоді на його місце обрано мене. Бокій помало якось зник з мого горизонту. А взагалі він виплив на поверхню вже за революції 1917 р., як один з большевицьких лідерів. Він став широко відомий як один з найбільш жорстоких керівників терору. Один час він стояв на чолі петербурської “Чека” (пізніше “ГПУ”, а ще пізніше “НКВД”) і посилав на смерть сотки й тисячі людей.

Мені оповідали, що саме в розпалі терору після замордування комісара Урицького, до нього прийшла одна наша громадянка Кр-ка і прохала помогти їй виїхати з матірю до Одеси. Звичайно вона звернулася до Бокія українською мовою й нагадала йому, що вони ж були разом в українській Громаді, та що і Бокій частенько бував у них в хаті. На це Бокій холодно відповів по російськи: “Забудьте все це! Цього ніколи не було.” Певна річ, прохання Кр-ої він не задоволив. Те саме про його вирафіновану жорстокість оповідав мені вже закордоном один швайцарський лікар, який відвідав Бокія в 1919 році, як представник “Міжнароднього Червоного Хреста”, клопочучись за якихсь вязнів. Згадаю, що й Дятлов, що в його кімнаті збиралась Громада, теж став, перебуваючи ще з 1907 р. на еміґрації, большевиком. Але це була зовсім інша натура. Він сидів на еміґрації аж до 1923 р., і зустрічаючись зі мною у Відні і в Берліні, все умовляв мене вертати на Україну, щоб узяти участь в праці над відбудовою рідного краю. Він не вірив, що в Україні лютує терор. Коли він приїхав до Харькова, то зразу дістав високу посаду, але за пару років був уже деґрадований, пізніше заарештований і всякий слід по нім згинув. Не знаю, як закінчив свої дні Бокій, але судячи з того, що я ні разу, ніде не вичитав жадної звістки про нього, думаю, що його стріла та сама доля що й Дятлова, цього ідейного комуніста й дуже милу, лагідну людину.

Мені довелось тепер багато часу й енергії віддавати справам Громади. Університетські студії я зовсім занедбав і досі за цим жалую. Ми мали тоді в університеті прекрасних професорів, і під їх проводом можна було багато навчитися. Доволі назвати професора російської історії Платонова, проф. західнє-европейської історії Форстена, історії Риму Ростовцева (тепер в Америці), історії російської літератури Шляпкина. Не можу не згадати тут про один випадок зі мною на іспитах. Шляпкин був син бідного селянина і своєю працею досяг становища професора столичного університету. Був звичай, що на іспити з літератури студент окрім відповіді професору з цілого курсу, мав назвати якогось автора, що його він студіював спеціяльно. Я не був дуже пильним студентом, нікого спеціяльно не студіював, але коли до мене дійшла черга, я назвав Куліша. Думаю, що мені на це професор скаже! Але Шляпкин немов зрадів, сказав, ще це дуже добре, і почав ставити мені запити. Побачив я, що він таки добре знає Куліша (а Куліш був моїм улюбленим українським автором, і його твори я справді добре знав). Питав мене дуже докладно і, видко, з приємністю. Іспит скінчився на наше обопільне вдоволення: професор більше мене ні про що не питав і дав мені дуже прихильну оцінку. Взагалі я був рідким гостем на викладах, бо гасав увесь час в справах Громади по місту з кінця в кінець, висиджуючи цілими годинами на “імперіялі” кінної залізниці (електричного трамваю в Петербурзі в ті часи ще не було, а паровий їздив тільки поза місто, наприклад, до Лісного). Коли ж зближався час іспитів, що відбувалися звичайно в червні, я сідав “зубрити” скрипти й висиджував цілі ночі. Память мав тоді ще добру, і “зрізався” всього лиш один раз — на іспиті з психольоґії; мусів явитись удруге на іспит вже в осени. Вчився в т. зв. “білі ночи”, ті славні, оспівані Пушкіним, петербурські літні ночі, коли тільки що почне сутеніти, а вже край неба палає, знову стає видко, так що можна читати без лямпи. В такі білі ночі молодий Шевченко, як був підмайстром у маляра Ширяева, бігав у Літній Сад змальовувати статуї богів та богинь.

Саме в час мого головування Громада ставала соціял- демократичною організацією, немов філією Революційної Української Партії, а крім того закладала скрізь по високих школах українські гуртки. Між іншим я мав завдання заложити гурток в Духовній Академії, яка містилася далеко на периферії міста в Александро-Невській Лаврі. Я поїхав туди й зібрав студентів-українців. Їх було всього четверо; це були солідні, старші студенти. Памятаю тільки трьох: Демяновського, Озерянського й Станіславського. З Демянов ським пізніше я зустрівся у Києві, вчителюючи разом із ним в комерційній школі. По революції він був директором української гімназії в Баришполі на Полтавщині. Це була дуже мила людина, щирий український патріот. Станіслав ський написав кілька українських книжок на реліґійні теми, виданих петербурським “Добродійним Товариством”. Щоб допомогти Революційній Українській Партії не лиш матеріяльно (засилаючи їй прибутки з наших концертів), але і в її практичній діяльності, Громада виділила з поміж себе “Північний Комітет”, що складався з семи людей, що всі вже були формально членами Партії. Належали до Комітету: Сергій Тимошенко, Василь Мазуренко, Іван Вовкушевський, Петро Дятлов, Наталка Шликевичівна, Володимир Баланин і я. Головним завдання Комітету було транспортувати не-нелєґальну літературу, яка висилалась з Австрії через Фінляндію, треба було виїздити за нею до якогось ближчого фінляндського міста (до Фінляндії книжки приходили без перегляду), забрати пакунок і привезти до Петербургу непомітно, на Фінляндський двірець, а звідти вже перевезти в Петербурзі на якусь безпечну адресу. З Петербургу ж книжки вже пересилалися поштою або відвозилися кимсь до Києва чи до якого іншого міста в Україні. До Фінляндії їздила Шликевичівна, дуже елеґантна, гарна панна, і привозила в якімсь елеґантному куфрі свій небезпечний баґаж. На двірець виїздив хтось із нас, так само мусів бути елегантно убраний, щоб не збудити у поліції підозріння. Виглядало, що якийсь панич із вищого суспільства зустрічає панну, може свою наречену, і помагає їй нести куфро. Вся штука полягала в тому, щоб підчас звичайної цлової ревізії на двірці не збудити підозріння, та щоб цлові урядовці оглядали лиш формально, поверхово. Розуміється, що ціла операція була сполучена з великим ризиком, а в першій мірі для самої Шликевичівни. Але, дякувати Богові, не трапилося ані разу пригоди, Шликевичівна мала щасливу руку!

Коли вже по всіх високих школах повстали українські гуртки, зявилася потреба мати якийсь показчик літератури, щоб вишукувати матеріял для освідомлюючої праці по гуртках — з обсягу українознавства. За тих часів література з українознавства була ще не така велика як тепер. Вона була розкидана по ріжних періодичних виданнях і її було не легко знаходити. Головно треба було знати, де і як шукати. Енерґійна Настасія Щербань, яка особливо близько приймала до серця справу освідомлюючої праці по гуртках, подала думку, щоб я склав такий покажчик. Зупинилася на мені тому, що я вже трошки писав і друкував *), любив книжки і особливо цікавився бібліографією. Отже я взявся за справу. За порадою Щербанівни звернувся я до Олександра Лотоцького, що служив у Державному Контролі. Це був уже відомий в українських кругах діяч і письменник. Між іншим, він мав право діставати з-за кордону без цензури українські наукові видання з Галичини, отже міг не тільки вказати чи порадити літературу, але й дати дещо переглянути або прочитати. Явився я в Лотоцького, і це було моє перше знайомство з людиною, яку я сердечно полюбив, яку глибоко шанував, і яка була моїм другом аж до самої своєї смерти в трагічних обставинах облоги німцями Варшави в кінці 1939 р. Поки я сидів у Лотоцького, зайшов до нього Петро Стебницький, другий визначний діяч старшої петербурської Громади, з яким я тоді теж уперше стрінувся. Це була людина зовсім відмінної вдачі ніж Лотоцький: по скільки Лотоцький був повний життя, експанзивний, веселий, на стільки Стебницький був завжди замкнений в собі, задуманий, ніби чогось засмучений, — і літературний псевдонім, під яким він найчастіше писав, був “П. Смуток”. Але на громадському полі вони прекрасно доповнювали один одного, і на них двох лежав головний тягар літературної й взагалі громадської української праці в Петербурзі. Лотоцький справді дав мені цінні поради щодо задуманої мною праці по складанню покажчика, як також дав і багато ріжного матеріялу. Коли мій покажчик був уже готовий, Лотоцький узяв на себе весь клопіт з цензурою, а потім і з друкарнею. Рукопис пролежав у цензурі рівно вісім місяців і був скорочений рівно на одну третину: цензор викреслив більшість назв книжок і статей, друкованих у Галичині. Але я все-таки дав рукопис до друку, і в 1904 році появився мій “Указатель источниковъ для ознакомленія съ Южной Русью”. Лотоцький порадив мені скласти одночасно і другий покажчик — вибір рецензій на українські популярні видання для народу, і цей покажчик вийшов одночасно з першим під назвою “Народная украинская литература” **). Лотоцький же заохотив мене писати популярні книжечки для “Добродійного Товариства”, яке він фактично провадив. В 1906 році вийшли накладом цього товариства дві моїх брошури: “Як відкрито новий світ — про Христофора Колумба” і “На громадській роботі (про П. Куліша)”.