Українська Студентська Громада в Петербурзі. „Українська Революційна Партія. Приїзд Ол. Ол. і С. Ф. Русових до Петербургу.

В осени 1902 р. я був принятий до Громади. Вона була не дуже численна. Головою був студент-гірняк Василь Павленко. Серед членів памятаю студентів технольоґії Василя Мазуренка, Степана Тищенка, Степана Лаврентієва, Володимира Баланина, Володимира Хрінникова, Дмитра Шантгая, Михаїла Дулбина, Івана Трубу; гірняків Сергія Калиновського, Миколу Стасюка, Гліба Бокія, Якова Греченка, Миколу Сахарова, Миколу Скрипника (пізніше — відомого большевицького діяча); студентів цивільної інженерії Володимира і Сергія Тимошенків; студентів університету Сергія Веселовського, Олексу Назарієва, Олександра Новодворського; студенток медицини Віру Попову, Ольгу Косач (сестра Лесі Українки), Настасію Щербань, Олену Королеву; трьох сестер Шликевичівен, студенток Бестужівських Вищих Курсів. Що до політичного напрямку, то майже всі члени Громади були членами " Революційної Української Партії", або солідаризувалися з нею. А що Революційна Українська Партія вважалася за соціял-демократичну, то й всі громадяни мали стати соціял-демократами.

Протягом зими 1902—1903 років число членів Громади дуже побільшилося і в осени 1903 p. дійшло до 60. Розуміється, при такому великому числі членів тяжко було збиратися і влаштовувати збори для вислухання якогось реферату. Поліція дуже пильно стежила за всякими більшими сходинами; їй допомагав інститут т. зв. дворників: це були сторожі будинків, які окрім звичайних обовязків прибирати подвіря, несли ще обовязок доглядати за мешканцями і доносити поліції, як що помічали, що десь в якому помешканню сходилося більше число людей. За студентами був особливо пильний догляд, як за людьми, що так би мовити з " політики" зробили свого рода професію. Багато студентів були у поліції на особливій прикметі, і за ними стежили спеціяльні шпиги. Такі шпиги звичайно ходили за обєктами свого догляду, стараючись установити їх знайомства та звязки. Само собою розуміється, малося на увазі викрити найбільш активних членів якоїсь революційної організації; особливо стежили за членами партії соціялістів-революціонерів, яка починаючи з 1902 року стала виконувати замахи на членів уряду. В 1902 р. студент Бальмашов застрілив міністра внутрішніх справ Сіпягина. Він явився до міністра переодягнений в уніформу Гвардійського офіцера, і коли сторожа не підозріючи нічого лихого з боку елегантно убраного офіцера, який зголосився як адютант одного з членів імператорської фамілії, пропустила його до кабінету міністра, Бальмашов вийняв револьвер і поклав міністра трупом. Кілька місяців пізніше студент Карпович попросився на авдієнцію до міністра просвіти Боголєпова і застрілив його. Далі пішла ціла серія атентатів на інших високих достойників. Царське правительство не дало одначе себе стероризувати. Воно загострило репресії й взяло під пильний догляд усі непевні з політичного погляду елементи. Студенти-українці, хоч самі не виявляли політичної активности на петербурзькому терені, але мали знайомства серед політично підозрілих студентів-росіян і завжди могли стягнути на себе підозріння й арешт: Сам по собі такий випадковий арешт не був страшний, як що підчас ревізії в арештованого не було знайдено нелегальних брошур, революційних відозв або взагалі чогось забороненого. Тому членам Громади рекомендовано було не тримати в себе нелегальної літератури, адрес товаришів, взагалі всього, що могло навести поліцію на слід якоїсь таємної організації. Не рекомендувалося збиратись на помешканні у товаришів, що до яких було стверджено, що вони перебувають під таємним доглядом та що за ними стежать шпиги. Певна річ, що при такому стані особливої чуйности поліції не можна. було робити частих зборів, і фактично працювала лиш управа Громади, яка складалася з шости осіб, сходини яких не звертали на себе особливої уваги.

Памятаю, що на початку 1903 р. рада Громади зважилася таки влаштувати ширші сходини, щоб вислухати реферат свого голови Павленка на тему про участь українців у загально-російському революційному рухові. Вибрано було меешкання одного зі старших українців Шликевича, дідича з Чернігівщини. Він мав значну посаду в російському асекураційному товаристві " Надежда" і займав доволі велике панське помешкання. Ціла родина була українська, а три доньки Шликевичівни належали до студентської громади. Отже мала бути це гостина з нагоди якогось родинного свята, і присутність великого числа молоді-гостей, здавалось, не повинна була особливо дивувати. Та не так склалося, як думалося. Не встиг Павленко прочитати багато з свого реферату, як почувся дзвінок — поліція! Зразу ж хтось заграв на клявірі й пари стали шикуватися до танцю. Читання, очевидно, мусіло припинитись, і поліція почала списувати всіх присутніх. Та на тому й покінчилося. Ми побачили, одначе, що робити ширші сходини в таких умовах неможливо.

Але молодь — на те вона й молодь — не дала себе залякати інцидентом в домі Шликевичів і пару місяців згодом зробила нову спробу, яка могла мати більше серйозні наслідки. В осени 1902 p. приїхала до Петербурга родина Русових: Олександер Олександрович Русов і його дружина Софія Федоровна Русова з малим синком Юрієм (старші їх діти, син Михайло і дочка Люба, вчилися тоді за-кордоном). Пані Русова належала до радикального політичного напрямку і вже тричі сиділа в тюрмі. В тюрмі народився в неї син Юрій (тепер доцент університету в Монтреалі). Вона сама не брала участи в активній політиці, але завжди готова була помогти й дійсно помагала ріжним революційним підприємствам. Через те її вічно переслідувала поліція. З-за неї терпів і її чоловік, член старої києвської Громади, учений фільольоґ і етнограф. Він мусів покинути наукову й журналістичну діяльність і віддався статистиці. На цім полі він поклав великі заслуги, ставши творцем т. зв. земської статистики. Була це людина дуже спокійної лагідної вдачі і уміркованих поглядів. Але йому поліція не давала спокою, вічно підозрюючи в якихсь анти-урядових конспіраціях. В хаті Русових постійно відбувалися ревізії, паню Русову, як я казав, раз-у-раз арештовувано, а самому Русову раз-у-раз заборонювано мешкати то в одному, то в другому більшому місті України. Він мусів по черзі покинути Херсон, Харьків, Чернігів, де він скрізь організував статистичні досліди народнього побуту й економічного стану. І ось він улаштовувася нарешті в Полтаві, як голова статистичного відділу при ґуберніяльному земстві. Він зібрав цілі кадри земських статистиків, майже виключно ідейних українців, які виконували дуже солідну працю, досліджуючи народне життя. Літом 1902 року на терені Полтавщини й Харьківщини вибухли селянські розрухи на ґрунті тяжкого економічного стану біднішої частини сільського населення. Ці розрухи дуже налякали російський уряд, і для їх приборкання було вжито військову силу. Сам міністер внутрішніх справ Плеве виїхав на місце подій. Тут у Полтаві відбулися наради урядових чинників, і за причину розрухів було визнано агітацію земських статистиків, які, мовляв, підбурювали народ і розкидали серед нього революційні українські брошури! Тому що на чолі земської статистики стояв Русов, то його зробили відповідальним за розрухи, і Плеве наказав Русову протягом 24 годин опустити Полтаву й заборонив взагалі працювати на полі статистики. І от родина Русових мусіла пакуватись на спіх, як підчас пожежі, і виїхати з Полтави. Плеве дозволив Русову оселитись у Петербурзі, але під " гласним" (себто явним) поліційним доглядом. У Петербурзі Русов знайшов собі працю в Т-ві " Надежда", де мав впливову посаду його земляк і приятель, згаданий тільки що Шликевич.

Приїзд Русових дуже оживив і освіжив діяльність петербурзької Громади. Він, так би мовити, зактивізував її працю, особливо в українському видавничому " Добродійному Товаристві". А найбільше радісно привітала приїзд Русових українська студентська молодь. Хата Русових зробилася немов якимсь студентським клюбом. У їй вічно товклися студенти й студентки, не думаючи про те, щоб дати час господарям для відпочинку й праці. Вічно молода душею, експанзивна, жвава Софія Федоровна й серйозний, похмурий, ніби суворий Олександер Олександрович — на ділі безмежно добрий і кроткий, — приваблювали з якоюсь необорною силою молодь, яка їх глибоко шанувала і любила. Але та сама молодь втяла, як то кажуть, штуку, яка могла мати для подружжа Русових дуже прикрі наслідки. Не памятаю вже, кому з управи нашої громади прийшла до голови думка ще раз обдурити чуйність поліції й скликати ширші збори Громади в Андріївській школі: малося на увазі оповістити членів хору, що в одну з субот проби хору не буде, а натомість усіх громадян сповіщено, що вони мають зійтися у вечері в школі. Не пригадую також, для якої мети скликалися збори, чи для вислухання якогось реферату, чи для якоїсь наради, але чомусь на ці збори було запрошено обох Русових. Це була зовсім безглузда ідея: як що для кожного з нас ціла справа могла в разі, коли б поліція " накрила" нас, так як це було у Шликевичів, скінчитись тим, що нас знову перепишуть, то для Русових сама присутність їх, людей старшого віку, до того політично скомпромітованих і перебуваючих під явним поліційним доглядом, — могла скінчитись чимсь значно гіршим, якимсь новим засланням кудись на далеку північ. От цього наші громадяни й не взяли на увагу.

Олександер Русов

Русови згодились прибути. Пішов на призначену годину и я. Коли ось, не доходячи до школи, на одному з вуличних перехресть зупиняє мене коллєґа і каже, щоб я далі не йшов, бо в школі поліція й зробила там засідку: чекає поки збереться більше людей. Виявилося, що поліція прийшла трохи зарано. Хтось із студентів поткнувся був у двері, побачив одного з поліціянтів, мерщій вискочив назад і почав перепиняти всіх товаришів, щоб до школи не входили. Так за короткий час установлено було варту, яка й чатувала на всіх перехрестях, перепиняючи всіх громадян і громадянок. У мене зараз же майнула думка: а як же Русови? Чи вони вже дійшли до школи, чи їх удалося попередити? І я пішов ближче до школи і, не заходячи до середини, почав стежити, що коло неї діється. Коли бачу: над'їздить фіякер, і з нього вискакує Софія Федоровна, та прожогом у двері. Ні я, ні другий товариш, що теж чатував, не встигли її й за тримати. Вона вскочила і зараз, побачивши поліцаїв, кинулася назад, зробивши вигляд, що помилилася й не туди попала. Було темно, її обличча не знали, могли й справді подумати, що це якась старша дама помилилася дверима. А ми тимчасом пояснили Русову, в чім діло, і він повагом, не поспішаючи, заплатив візникові, і обоє Русови пішли далі, найняли іншого фіякра та й поїхали до дому. Поліція зробила велику помилку, явившись дуже рано: прийшло мало студентів, ті що поприходили, казали, що мала відбутись звичайна проба хору, та тільки не відбудеться, бо не всі хористи явились. Поліція й не робила " перепису", почекала ще пару годин, випустила присутніх на вулицю і сама вийшла з школи. Очевидячки думала, що сталося якесь непорозуміння. Дійсно, це було непорозуміння, але не в тім сенсі, як думали поліціянти!

Пізніше, вже зимою 1903—1904 років, коли до Громади вступило двоє студентів Лісового Інституту, Громада почала збиратись у них: вони мешкали поза Петербургом в глибокому лісі (бо й Інститут сам містився в лісі), куди треба було їхати більше як годину паровим трамваєм. І здавалося, хто там буде дошукуватись якихсь студентських сходин серед лісу в заметеній снігом хаті? Стався такий, памятаю, курйоз: громадян було поінформовано, що вони мають висідати на такій то й такій зупинці трамваю. І в певній добі до трамваю сідають групи студентів українців і їдуть на вказану адресу. Розмовляють, звісно, по українськи. Їду вкупі з іншими й я. Починається ліс. Ми придивляємось, де, на якій зупинці маємо вставати. Коли ось на одній зупинці кондуктор і каже нам: " Вставайте, панове, ось тут, бо всі ваші тут вставали! " Ми тільки переглянулися між собою, от, думаємо, й конспірація! А справа була проста: кондуктор або сам був українець, або розумів по українськи й догадався, що то українці їдуть кудись до " Лісного" (так звалася та околиця під Петербургом), і хотів улекшити нам знайти, куди нам треба. Але збори громади відбулись без усяких пригод, і ми так заохотилися, що ще й другі збори відбули в гостинному " Лісному". А ще роком пізніше, з кінцем 1904 року, поліційні приписи після убивства ненависного для всіх міністра Плеве, дуже полекшали, і ми вже зовсім вільно збіралися в будинку студентського інтернату Політехнічного Інституту, також поза містом. Але про ці збори і взагалі про події кінця 1904 р. буде мова далі.

Весною 1903 року була переведена реорганізація Громади, й було остаточно вияснено її політичне обличча: вона офіційно вся, в цілому приєдналася до Української Революційної Партії, а тому що сама партія перетворилася в " Українську Соціял-Демократичну Партію", то й ми всі стали соціял-демократами, подобалось це комусь із нас, чи не подобалося. А треба признатися, що певна опозиція до такого перетворення була. В складі Громади знайшлася невелика група, так би мовити національного напрямку, яка вважала, що " Українська Соціял-Демократична Партія" по перше зрікається первісного гасла, яке висунула була на початку " Українській Революційній Партії" — гасло самостійної України, ставлючи в свою програму постулят усього лиш автономії України. По-друге, опозиція знаходила, що українська соціял-демократія не уділяє належної уваги національному моменту, ставлячи на першому місці справи соціяльно-економічні. До опозиційної групи належали Настасія Щербань, Олекса Назаріїв, Микола Стасюк, і до неї прилучився й Д. Донцов, який вступив до Громади в 1903 році. Але треба сказати, що опозиція не покинула Громади, щоб не порушувати товариської солідарносте й не виломлюватися з організаційної дисціпліни. Мушу по щирости признатися, що соціял-демократична доктрина була й мені не дуже до смаку, і гасло самостійної України було мені дороге, причарувавши мене від самого свого проголошення, коли я дістав у Вільні від Козиненка і прочитав брошуру під цією назвою; мені було жаль, що керовники партії так скоро його зрікаються, міняючи на доволі таки прозаїчне гасло автономії. Але я думав: провідники партії, певно — досвідчені й мудрі політики, вони знають, що роблять; певно так треба, і наше діло слухатись, і виконувати директиви, що йдуть з нашого центру, — Києва. Одже, чи це мені подобається, чи не подобається, — мушу дисціпліновано підлягати наказам з центру і не " мудрствуючи лукаво" слухатись старших товаришів, які тримали в своїх руках провід. Так я тоді думав і відповідно до того поводився.

VI.