Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Економічна роль калькулювання, його види і методи.
У системі управління витратами важливе місце посідає обчислення собівартості окремих виробів — калькулювання. Обчислюється собівартість виробів як планова, так і фактична. Калькулювання потрібне для обґрунтування ціни і цінової політики підприємства, визначення рентабельності виробів, оцінювання економічної ефективності технічних та організаційних рішень, аналізу роботи підприємства і його підрозділів тощо. Калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань: · установлення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць; · з’ясування виду калькуляції; · вибір методу калькулювання; · обґрунтування калькуляційних статей витрат і методики їх обчислення. Питання щодо об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць не потребує спеціальних обґрунтувань і вирішуються автоматично виходячи з властивостей продукції, яку виробляє підприємство. Вид калькуляції випливає із особливостей її формування. За видом калькуляції поділяють на проектно-кошторисні (на нові вироби, разові замовлення), планові, нормативні (для оперативного управління) та фактичні. Важливим є вибір методу калькулювання. Є різні методи обчислення собівартості виробів. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємств тощо. За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулювання: за повними витратами та за неповними витратами. За першим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від продажу продукції визначається за формулою П = В – Ср.п, де П — прибуток від продажу (реалізації) продукції; В — виручка (дохід) від продажу продукції; Ср.п — повна собівартість реалізованої продукції. Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосовується й у світовій практиці. Позитивні сторони цього методу: · відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість; · повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необхідне за моделі ціноутворення Ц = Со + По, де Со, По — відповідно повна собівартість і прибуток в ціні одиниці продукції. До вад методу калькулювання за повними витратами належать: · неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві; · трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться застосовувати складні методи розподілу непрямих витрат; · неповне покриття виручкою невиробничих витрат певного періоду, якщо не всю продукцію продано і її залишки на складі зростають. Калькулювання за неповними витратами, теоретично обґрунтоване в першій половині ХХ ст., полягає в тому, що не всі витрати включаються у собівартість продукції. Це спрощує калькулювання і робить його оперативнішим. Які витрати включати у собівартість, а які не включати — це окрема проблема, яка вирішується кожним підприємством з урахуванням конкретних умов. У більшості випадків у собівартість не включаються адміністративні витрати і витрати на збут, які вважаються витратами періоду. Тоді калькуляції складаються за виробничими витратами центрів відповідальності (прибутку). За таких умов прибуток підприємства від продажу продукції обчислюється за формулою П = В – Ср.н – Спер, де Ср.н — виробнича собівартість реалізованої продукції; Спер — витрати періоду (адміністративні та на збут продукції). Треба мати на увазі, що обґрунтування ціни на продукцію завжди базується на повній собівартості. Вибір калькуляційних статей витрат і методів їх обчислення на одиницю продукції залежить від конкретних умов виробництва і передусім від широти номенклатури продукції і специфіки технологічних процесів.
|