Гаптування і вишивка 8 страница

Плетіння продовжувало розвиватись у колишніх римських колоніях. Плетені вироби відносили до предметів першої необхідності і виготовляли спеціальні майстри-кошикарі, плетільники матів, рибальського спорядження та ін. З вербової лозини плели кошики і дитячі колиски, клітки для пташок і вулики.

Плетені вироби багатьох народів позначені національною своєрідністю використан­ня місцевих матеріалів, улюблених технік плетіння, виготовлення відповідних типів речей. Однак через слабку тривкість природних матеріалів плетені предмети з цих віддалених часів до нас не дійшли. Існують лише різні опосередковані свідчення їх широкого застосування.

Про популярність плетіння у ранньому середньовіччі говорить такий промовистий факт, як поширення «плетінчастого» орнаменту (утворюється із різноманітних сплетених стрічок на зразок плетення кошика із вибагливими викрутасами спіра­лей, вісімок, косичок тощо). Він поширений у мистецтві Близького Сходу, а також мистецтві європейського раннього середньовіччя. Київської Русі (книжкова мініатюра, ювелірна справа, різьблення).

Мода на плетені вироби збереглась упродовж всього середньовіччя. Але якщо в Х—XII ст. дерев'яним і плетеним посудом користувалися бідні й багаті, внаслідок нестачі металу і слабкого розвитку кераміки, та в пізнє середньовіччя і нові часи появився срібний посуд для заможних, який неначе імітує плетений технікою ска­ні. Ажурні порцелянові кошички для фруктів виготовляла мануфактура Мейсена (Німеччина) на початку XVIII ст. і через кілька десятиріч їх виробництво розповсю­дилося майже на всі європейські порцелянові підприємства, зокрема у Корці, Город­ниці на Україні. Так, оригінальні середньовічні плетені вироби дали ідею розвитку ажурного металевого й керамічного посуду, декоративних ажурних переділок, кованих з металу, різьблених з дерева тощо.

З XV—XVI ст. на Україні виплітали з соломи ширококрисі капелюхи — брилі, типовий літній головний убір українських селян, їхня форма залежала від співвідно­шення крис і висоти циліндра, а декоративна фактура поверхні — від техніки плетення (здебільшого зубчаста та кіскоподібна).

Найдавніші пам'ятки українського плетіння походять з кінця XVIII—XIX ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова, Ромнів та ін. Ні формою, ні технікою плетіння ці вироби майже не вирізняються від більш давніх предметів. Важливим джерелом пізнання плетених речей початку XIX ст., зокрема особливостей їх функціонування на Західному Поділлі та в Карпатах, є акварелі львівського художника Ю. Глогов-ського ⁷. Малюючи людей у народному одязі та побутові сцени, він водночас зображав як доповнення плетені кошики, брилі, клітки, решета, якими користувалися селяни, а іноді й міщани. Кошики — плетені з лози, циліндричної і витягнутої до овальної форми вінця, густоплетені й ажурні, з накривкою і відкриті — один із важливих засо­бів транспортування продуктів збиральництва. З кошиками ходили до лісу по ягоди і гриби, носили продавати найрізноманітніші продукти харчування. Жінки особливо по­любляли рогозяні кошики з двома ручками у вигляді торбинки 25—30 см висотою і 30—50 см довжиною.Їх носили в руках або закинувши на руку, під пахвою і на плечах, зв'язавши ручки пасочком або настромивши на палицю. (192)

Лозоплетіння і рогозоплетіння розповсюдилося головним чином у місцевостях, прилеглих до озер і річок, а вироби з соломи традиційно побутували у районах вирощу­вання жита й пшениці. У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння були коріння сосни, гілки ліщини, луб тощо. Найбільші центри плетіння зосереджені у то­дішніх Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській і Волинській губерніях та на Галичині.

Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х роках XIX ст. школи і навчальні майстерні. Одна з перших таких шкіл виникла у 1879 р. у с. Нижнів (тепер село в Тлумацькому районі Івано-Франківської області). Незабаром кошикарські школи відкрили в м. Сторожинець (1891 р.) на Буковині, с. Джурів (1892 р.), с. Стриганці (1897 р.) — тепер Івано-Франківська область;

м. Яворів (1895 р.), с. Журавна (1898 р.), с. Сокирченці (1900 р.) — нині Львівська область. З 1905 р. вищі кошикарські курси працювали у Львові, де чотири майстри навчали близько ЗО учнів. Подібні школи й майстерні наприкінці XIX ст. діяли у Києві, Полтаві, Черкасах та ін.

Важливе значення для розвитку художнього промислу плетіння мали й ринки збуту готової продукції. Так, у цей період поблизу Києва «в 22 селах Остерського повіту плетінням займалися 4519 кустарів, у тому числі майже все доросле населення сіл Микільської і Воскресенської Слобідки, Троєщини, Вигурівщини, Осокорків, які в наш час входять у міську смугу Києва» ⁸. Не менш потужні осередки плетіння розмістилися неподалік Львова, а саме: Яворів, Вільшаниця, Наконечне, Підмонастир та ін. Зокрема, в Яворові 1896 р. з лози і лика виготовляли кошики та інші предмети 215 родин, а рогозяні мати — 52 сім'ї. У Наконечному з лози виробляли на продаж місткості для возів і саней та кошики; з лубу — полотна для решіт і господарські кошики; з соло­ми — тару для збіжжя, капелюхи, мати тощо. У Вільшаниці переважно плели стрічки з соломи й рогози, які йшли для виготовлення брилів, кошиків та декорування меблів ⁹. Майстри з с. Підмонастир виплітали різноманітні кошики з лози, що мали насамперед попит у міського населення (для квітів, паперів, білизни, рукоділля тощо).

Певну роль у популяризації плетених виробів відігравали господарські виставки-ярмарки в Полтаві (з 1837 р.), Харкові (з 1849 р.), Києві (з 1852 р.) та ін., а на західних землях України — господарсько-етнографічні виставки у Львові (з 1877 р.), Коломиї (з 1880 р.), Тернополі (з 1887 р.) тощо. З каталогу Львівської Крайової сільськогосподарської і промислової виставки 1877 р. довідуємося, що на ній експонува­лися плетені з лика решета майстрів С. Гуляка (с. Майдан Надвірнянського повіту), М. Мручковського (м. Бучач) і 'рогозяні мати А. Атаманюка (с. Медведівці того ж по­віту). Меблі, гнуті з ліщини і плетені з лози (столик, крісло-диван, чотири крісла, ди­тячі кріселка), кошичок для квітів виготовив на виставку В. Антонюк з с. Мишин Коло­мийського повіту. Кошики І. Крука із Золочева та майстрів з с. Підмонастир були зорієнтовані на смаки міських покупців і заїжджих туристів. На такій же виставці у Львові 1894 р. експонувалися плетені кошики С. Сількевича (м. Калуш), різнома­нітні плетені вироби з лози і бамбука львівської майстерні та лозоплетені візочки майстерні О. Коневича (м. Львів).

Таким чином, у художньому промислі плетіння кінця XIX ст. спостерігається дві тенденції. Перша — виготовлення сільськими майстрами традиційних виробів, пере­важно кошиків та рибальського спорядження, друга — виробництво міськими майстер­нями модних плетених предметів за місцевими зразками. На декотрих позначився вплив стилю модерн. Дуже розширився асортимент плетених виробів: меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшки тощо. Попри відчутну конкуренцію фабричної продукції плетення виробів з природних матеріалів не втратило свого зна­чення ні в побуті, ні у народній художній культурі. (193)

На початку XX ст. на Україні було понад десять приватних кустарних майстерень, де виготовляли плетені вироби, та кілька фабрик. Найбільші — в містах Корсуні-Шевченковому і Цюрупинську — спеціалізувалися на випуску плетених меблів.

У 20-х роках засновані артілі художнього плетіння в колишньому с. Гусинці на Київщині, с. Білецківці на Полтавщині, с. Боромлі на Сумщині, м. Чернігів та ін. Народні майстри і в артільних підприємствах продовжували виплітати звичні для себе предмети відшліфованих, усталених форм та конструкцій.

У 50-х роках відновилася робота майже всіх довоєнних артілей плетіння виробів, у давніх центрах цього промислу засновувалися нові підприємства.

З метою збільшення випуску плетеної продукції, насамперед меблів, з 60-х років цехи лозоплетіння почали обладнувати технологічними пристроями і машинами для гідротермічної і механічної обробки лози (циліндри для пропарювання лози, верстати для обдирання кори, розколювання і стругання прутів, для плетення рогозових сму­жок, шнурків і навіть механічного плетення лозових полотнищ).

Нині на Україні налічується понад ЗО підприємств художнього плетіння у різно­му відомчому підпорядкуванні та чимало осередків, які функціонують за принципом домашнього промислу, безпосередньо пов'язані з ринком, користуються зростанням попиту на оригінальні вироби. Найбільші фабрики і цехи лозоплетіння е у Чернігові, Корсуні-Шевченковому, Боромлі (Сумська область), Хусті, Тячеві, Ізі (Закарпатська область).

Плетіння з рогози, обгорток качанів з кукурудзи і соломи розвивається пере­важно індивідуальною працею майстрів поза підприємствами народних художніх промислів. Значними центрами рогозоплетіння нині е села Вільшаниця, Шкло Львів­ської області, Бутин, Поляна, Хотовиця, Пишківці Тернопільської області. Городище, Гирява Ісківка Полтавської області, Ізмаїл, Кілія Одеської області.

З соломи переважно виплітають капелюхи, серветки, рідше — унікальні скриньки (В. П. Микола, Черкаська область; Р. С. Миндюк, Івано-Франківська область), твори декоративної пластики (П. С. Безверхий, Чернівецька область; М. І. Гальчук, Терно­пільська область). Жіночі й молодіжні торбинки з обгорток кукурудзяних качанів ви­готовляють переважно на Закарпатті народні майстри сіл Боронева та Вишкове.

Таким чином, у 80-х роках плетіння з природних матеріалів набуло чи не найбільше! популярності і як вид художнього промислу ввійшло до провідної групи ремесел поступаючись питомою вагою лише вишивці, ткацтву, килимарству, художньому дере вообробництву та кераміці.

¹ Літопис руський. К., 1989. С. 13, 16, 17, 21, 24, 25, 39 та ін.

² Гаркави А. Й. Сказание мусульманских писателей о славянах й русских. СПб., 187С С. 101.

³ Літопис руський. К., 1989. С. 71.

⁴ Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів / Київський збірник теорії й археології побуту й мистецтва. К., 1930, 36. 1. С. 28—29.

⁵ Літопис руський. С. 418.

⁶ Селівачов М. Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість т етнографія. 1987. № 3. С. 4.

⁷ Український народний одяг XVII—початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського Упор. Крвавич Д. П., Стельмащук Г. Г. К„ 1988.

⁸ Селівачов М. Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість ^ етнографія. 1987. № 3. С. 42.

⁹ Чугай Р. В. Художнє плетіння з лози, рогози та соломи // Народне декоративне мистец' во Яворівщини. К., 1979. С. 128. (194)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ