Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Барокко






 

В добу барокко головним огнищем українського театру була Київська академія, що в XVII ст. була ще колегіумом. Головні твори українського театру з’явилися власне в ній, а коли деякі твори постали за межами її або й зовсім за межами України, як драми Дмитра Туптала, митрополита ростовського, якого присилувано було переїхати на Північ, або драматичні твори Симеона Полоцького, що оселився в Москві, чи інших церковних достойників, то вони однаково вийшли з Київської академії, з якою були зв’язані своєю освітою автори тих творів; ті автори по скінченні Київської академії займали святительські кафедри в Московщині й у Сибіру та занесли туди українське театральне мистецтво, з якого там виріс театр московський. Дмитро Ростовський заніс театральне мистецтво з Києва до Ярослава над Волгою, і з його почину розвинувся там театр, з якого вийшли основоположник російського театру Волков, перший великий російський трагічний актор Дмитревской і перший видатний актор-комік російської сцени Шумський (що, до речі, родом був українець, можливо, завезений змалку до Ярослава тим же Дмитром Тупталом).

Уже старші діалоги, виконувані в тридцятих роках у Львові, як діалоги при плащаниці Скульського 1630 року та Волковича 1631 року або «Вірші на воскресеніє Христово»,, відрізняються від декламацій Памви Беринди своїм барокковим складом, а «Вірші на воскресеніє Христово» вже мають побіч трагедійного й комедійні моменти (якщо вони не пізніше вставлені), тобто зраджують улюблений в добі барокко театральний засіб поєднувати в творі моменти трагічні з комічними, з чого в добі барокко усталилася т. зв. трагікомедія — найбільш характерний вицвіт бароккового театру.

Вже було сказано, що театр барокко не любив і уникав інтермедій як окремих творів, а, навпаки, любив комічні епізоди заводити до поважних трагедій. Риторична бароккова драма дуже любила т. зв. персоніфікації, тобто виведення на сцену олицетворених (уособлених) абстрактних понять. Так, у добу барокко вже вважали неблагочестивим виводити на сцену безпосередньо Ісуса Христа та заступали його абстрактними поняттями, як «Мудрость предвічная», або «Натура людськая», або «Милость Божая», або «Благоутробіє Божеє» тощо, а це поняття, що означало Христа, в свою чергу персоніфікувалося до конкретної ролі, що її виконував один з учасників вистави. Так само, крім означень Христа, персоніфікувалися Віра, Надія, Любов та інші цнотливі поняття; персоніфікувалися такі поняття, як Фортуна, Блаженство, Virtus тощо, а з другого боку, так само персоніфікувалися і блуди, як Тиранство, Невіріє; до блудів же належала здебільшого і смерть, з якою все змагалися і боролися. Ці персоніфікації виводилися як активні особи і входили в дебати та інші стосунки з людськими конкретними особами.

З огляду на високий штиль і дещо риторичну піднесеність бароккових монологів, талановитіші автори визнавали потребу розважити увагу глядача комічними вставками до своїх трагедій, тоді як самостійні інтермедії надто не відповідали високому штилю барокко. Особливо вживав цей засіб розважати комічними вставками поважні драматичні твори Дмитро Туптало. Відома його комічна сцена придуркуватих пастухів в дії «Різдво Христове»; теоретично узаконив й аргументував це правило Феофан Прокопович — автор трагікомедії «Владимир», присвяченої Мазепі, й автор підручника піїтики, яку викладав у Київській академії і в якій опрацював правила укладання драматичного твору, що вповні відповідали вимогам бароккового стилю. Своїми правилами творення трагікомедії Прокопович став реформатором нашого бароккового театру: до нього драматичні твори не мали твердо установлених форм, вони бували здебільшого на дві дії, але могли мати дій і більше, і менше; не були установлені число дійових осіб і правила їх виходу та відходу зі сцени; не було установлено і самого порядку та розвитку драматичної дії. Все це упорядкування драматичної форми в українському театрі провів Прокопович, базуючись головно на класичних взірцях, тому Феофана Прокоповича вважаємо, з одного боку, реформатором українського театру, а з другого боку — основоположником в українському театрі т. зв. псевдокласичності. Головні правила Прокоповича зводяться до того, що «актів у драмі мусить бути не більше й не менше п’яти: цьому навчає як правило Горація, так і приклад всіх старих трагіків і коміків. Сцен у акті може бути багато, але число їх не повинно переходити десяти; в трагедіях, навпаки, одна сцена може містити цілий акт, як це можна бачити у Сенеки. З постійних прикладів письменників деякі зробили висновок і досить справедливий, що більше трьох осіб в одній сцені не повинно розмовляти, хоча самих осіб може бути багацько. Варто також уваги і те, що всі особи можуть виходити з кону лише по скінченні дії, але з попередньої яви мусить завжди лишатися хоч одна дійова особа в наступній сцені. Хоч під діями розуміються головні частини п’єси, але наставники дивляться за таким порядком їх, щоб у першій дії розвивалася та частина п’єси, що містить у собі головний зміст цілого (і ця дія зветься в трагедії пролог чи protasis, бо в комедії пролог чи передмова, надана всій п’єсі, мається поза дією), щоб у другій почала розгортатись сама подія (res ipsa fieri incipiet), яка зветься epistasis; в третій виникають перепони та сум’яття, — ця частина зветься catastasis; в четвертій відбувається приступ до розв’язання справи, — це також відноситься до catastasis’y; в п’ятій кінчається вся дія, — ця частина зветься звичайно catastropha». [* Цитовано за І. Стешенком: Історія української драми. Україна. 1907 р.]

Прокопович продемонстрував свою теорію на практиці своєю безперечно талановитою трагікомедією «Владимир», виставленою 3.VII. 1705 р, в «Православній Академії Могилянской Кіевской на позор россійскому роду от благородних россійских синов добре зді воспитуємих». Це — псевдокласична історична трагедія з комічним елементом, який представляють поганські жерці Жеривол, Піяр, Курояд; у карикатурних рисах досить важкого гумору, якими їх обрисовано, можна було бачити і сатиру на сучасну авторові частину духовенства.

Теорія і практика Прокоповича справили таке враження, що вся дальша театральна творчість на добрих півстоліття трималася його правил. Згідно з приписами Прокоповича було уложено найпопулярнішу тепер із тогочасного репертуару трагікомедію «Милость Божія...», виставлену в Київській академії 1728 року: твір невідомого автора, правдоподібно Феофана Трохимовича; за приписами Прокоповича укладали свої театральні твори Лащевський, Довгалевський, Козачинський, Георгій Кониcький (1718 — 95) — автор трагікомедії «Воскресеніє мертвих...»; нарешті, в тих же правилах було уложено і трагікомедію «Патріарх Фотій» Щербацького, що була виставлена в 1749 р.

Але з другої третини XVIII ст. бароккові форми театру явно почали доживати. Приходила доба рококо з вимогами легшої творчості, і псевдокласичні трагікомедії суспільством уже важче сприймалися і менше викликали натхнення у виконавців. Уже Довгалевський, твори якого було виставлено в 1736 і 1737 р., та Кониський, що його трагедія була виставлена 1746 року, рятувалися тим, що після кожної дії свого твору виставляли інтермедію, а суспільство доби рококо, власне, сприймало лише ці інтермедії, що були написані «во вкусі Плавтовом, вкусі площадном», і зовсім байдужі були до самих трагедій. Тому було ясно, що поважніші трагедії дожили свій вік, а разом із тим доживає з добою рококо і весь цикл старого шкільного театру, і тільки інтермедії в цій добі дійшли найвищої точки свого розвою й скінчилися разом із добою рококо.

Коли в добу ренесансу ще траплялося, що вистави відбувалися в церкві або на церковному дворі, зрідка могли відбуватися в магнатських палатах, то все ж здебільшого і тоді (а в добу барокко — то виключно) відбувалися в школах. Обстанова вистави залежала від матеріальних засобів тієї школи, де відбувалася вистава. В скромних провінціальних школах, мабуть, обстанова була дуже бідна і примітивна, але в Київській академії вона була досить пишна, і не тільки в ті часи. Там для вистави не тільки виготовлялися декорації, одіяння, реквізит, але й складні театральні ефекти. Так, при виставі трагедії «Свобода от віков вожделенної натурі людській» в Київській академії 1701 р. в четвертій сцені другого акту на сцені меркли Сонце, Місяць і зорі, мерці вставали з гробів, а в останній сцені того ж акту на кону показувалось хвилююче море з потопаючим серед хвиль кораблем, а далі на очах глядачів Іону кидали в море, його ковтав величезний кит, а в п’ятій сцені той самий кит знову випливав і викидав Іону на берег. У трагедії «Божіє унічижителів гордих унічиженіє...» на сцені представляли гай, «іде же через умбри орел льва хрома со львятами ловит». Отже, декорації були від найпростіших до найвибагливіших, у залежності від можливостей школи. Одіяння, зрозуміло, ні в історичних, ні в біблійних трагедіях ні на яку історичну правдоподібність не претендували. Завданням лицедія було зі сцени виглядати інакше, ніж у житті, й одіяння могло бути більше або менше фантастичне, з аксесуарами рангу представлюваної особи; знову-таки в залежності від можливостей школи і виконавця театральне одіяння могло бути примітивне чи розкішне.

Виконавцями вистави були школярі, а їхні професори здебільшого бували авторами виконуваних театральних творів. Отже, виконавцями театрального мистецтва була найосвіченіша верства громадянства. Зрозуміло, у виконання освічені виконавці вносили все своє знання і мистецький хист. Кожна роль декламувалась, і то з добре вивченими тонами й інтонаціями, рухами рук та голови, і проголошувалася з певних, призначених на сцені для кожного виконавця місць. Долівку сцени здебільшого розграфлювали на квадрати, і кожен виконавець знав, в якому квадраті коли має стати й коли до якого переступити. Декламувалися ролі, мабуть, на розспів; у кожнім разі, декламація мусила звучати мелодійно; можливо, вона трохи наближалася до того, як тепер у церквах читають «Апостола» чи інше Святе Письмо. Театральні твори обов’язково були уложені римованим віршем, і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися. В кожнім разі, у виконанні все до деталей було обмірковано, вивчено, і для дилетантства у виконанні місця не було.

Глядачами, що сприймали виставу, теж були люди вибрані. Запрошувано було на виставу перш за все достойників, адміністрацію краєву — світську і духовну, меценатів школи, осіб, що визначалися своєю заможністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. В кожнім разі, закликалося на виставу «особ зацних» і з великим розбором. Абихто на виставу попасти не міг. Таким чином, шкільний театр доби ренесансу, барокко та рококо, театр доби козацької України був театром людей вибраних для вибраних. Як виконавці, так і глядачі — це був цвіт громадянства, інтелігентніші люди тодішнього суспільства. Приступним для широких народних мас театр не був. Доба рококо, що поклала край шкільному театрові, дещо змінила в цій інтелектуально-артистичній замкнутості українського театру, підготовляючи тим грунт для дальшої його еволюції.

 

РОКОКО

 

Власне, реформа української драми, що була переведена Прокоповичем коло 1705 року, спізнилася й не дала бажаних наслідків. До того причинилися й політичні події. Скоро після виступу Прокоповича з його історичною трагікомедією, присвяченою Мазепі, наступила полтавська катастрофа, яка повалила й самого Мазепу, й на Україні відбилася жорстоким терором. Аж до смерті Петра І Україна не могла вийти зі стану могильної тиші, і ми нічого не знаємо про театральну творчість на Україні на протязі сливе двох десятків років, аж до 1728 року, коли театральна творчість знову подала голос, і то таким твором, як «Милость Божія, Україну от неудоб носимих обид лядських чрез Богдана Зиновія Хмельницького, преславного войск запорожских гетьмана свободившая». Успіх цього твору був, як видно, великий, але це був фактично останній успіх великої трагікомедії. Далі й часи, й обставини, і смаки міняються. Силою інерції професори піїтики продовжують компонувати відповідно до приписів Прокоповича трагікомедії, але про враження тих вистав — власне, двох творів Митрофана Довгалевського з 1736 і 1737 років й одного Георгія Кониського з 1746 року — нам відомо, що не вони справили враження, а ті інтермедії, що були при них виставлені. Ще три роки пізніше, в 1749 р., Юрій Щербацький виставив свою історичну трагікомедію «Патріарх Фотій», і суспільства доби рококо вона не зворушила. Це був останній виступ українського театру з поважним псевдокласичним твором. Надто він був не на часі в добі рококо, коли з новими мистецькими вимогами їхав на Україну новопоставлений гетьман Розумовський, що перед тим об’їхав європейські столиці з веселими галантними дворами абсолютистичних монархів, що святкували вирядження до острова Цітери. Одним словом, доба рококо хотіла легкого жанру, веселості, пасторалі, й важкапсевдокласична напіврелігійна драма була не на часі, а тому 1749 року з твором Щербацького скінчила своє життя.

Навпаки, веселі інтермедії, яких не любило поважне барокко, знову ожили й успіх мали незвичайний: при кожній із вистав Довгалевського було виставлено по п’ять інтермедій, та при трагікомедії Кониського — теж п’ять інтермедій, отже, разом цілий інтермедійний репертуар із 15 творів. Можна бути певним, що перед 1736 роком теж були інтермедії, яких ми не знаємо, бо до нас не збереглися, але інтермедії при творах Довгалевського — це найкращі українські твори інтермедійного жанру. Написано їх у добрій, як на ті часи, українській мові. Відбиваються в них не тільки життя народне, а й найболючіші теми тогочасного життя. В інтермедіях при творах Довгалевського представляються знущання над мужиком польського пана, ошукування мужицької темноти жидом і виводиться як національний герой, заступник за знедолене та пригнічене селянство — український козак. Деякі інтермедії перейнято національним чуттям і ненавистю до польського панства. Крім того, в інтермедіях при творах Довгалевського представлено темного білорусина, пройду цигана, а також виведено у веселій жартівливій сцені шкільних учнів під назвою «пиворізів», — назвою, що так за ними й закріпилась. Правда, деталі й жарти з нинішнього штандтпункту не завжди пристойні й часто полягають у міцних виразах та прізвищах. Інтермедії при трагікомедії Кониського менш талановито виконані, а під оглядом національної свідомості не дорівнюються попереднім: у них оборонцем українського покривдженого люду виведено москаля, але соціальні противенства, незадоволення селянства панами в них представлено яскраво і з симпатією автора до покривджених.

Коли до половини XVIII ст. інтермедії творилися як додатки до поважних трагікомедій, то в другій половині століття, після остаточного упадку останніх, інтермедії творилися далі самостійно: від 1771 р. збереглася «Інтермедія на Різдво» з рукопису гощинського дяка Івана Данилó вича і особливо цікава з 1788 року «Інтермедія на три персони: смерть, воїн і хлопець» на популярний сюжет боротьби воїна зі смертю. Але опрацьовано цей сюжет не як легкий анекдот для сміху, а в поважних тонах, із філософічним обгрунтуванням деяких істин (як, наприклад, необхідності смерті). Своїм поважним тоном ця інтермедія вже є ніби переходом до комедій із мораллю.

Безпосередньо до жанру інтермедій прилучаються комічно-сатиричні діалоги українського сатирика кінця XVIII ст., сучасника Котляревського — Івана Некрашевича, що мав у своїй творчості чимало спорідненого з Котляревським. Його сцена — діалог двох ярмарчан — написана Некрашевичем у 1790 р., і друга- — сатира на відносини парафіян до попа і до сповіді з попереднього року — мали великий успіх. Мабуть, теж Некрашевичові належить і сцена «Супліка або замисл на попа», що є ніби безпосереднім продовженням діалога про сповідь.

Отже, легка сатира, веселий жарт у драматичній формі були улюблені на Україні, творчість їх ключем била в добу рококо, і треба було тільки талановитого автора, щоб зробив крок від них до нового комедійного твору. Цей крок зробили в слідуючій добі І. Котляревський і Василь Гоголь. Але в добу рококо побіч легких жартів інтермедійного характеру знову відродилася на Україні форма поважного політичного діалогу. Ці твори, перейняті чуттям патріотизму та опозиційного настрою проти московського уряду, мабуть, якраз з огляду на свою опозиційність не могли бути надто широко розповсюдженими, але неперечно робили свою агітаційну справу. Це — «Плач Малой Россіи» і особливо солідно продуманий «Разговор Велікороссіи c Малороссіей» Семена Дівовича з 1762 року.

Нарешті, в добу рококо український театр в оригінальний спосіб знайшов вихід із кола аристократичного суспільства і зумів підійти до мас народних. Це, так би мовити, театр мініатюр, переносний театр в одній шухляді з ляльками замість акторів-виконавців, — той ляльковий театр, що на Україні має свій окремий репертуар і що широко відомий під назвою «вертеп». Наш вертеп має суто обмежений репертуар, власне, тільки одну п’єсу, т. зв. «вертепну дію», яка з часом розбивається на безліч варіантів. Але в основі це один твір, власне містерія на Різдво Христове з податком інтермедійного дивертисменту, містерія на Воскресеніє Христове, бо ні пасія мук Христових, аніякий інший сюжет до вертепу не перейшов, так що наш вертеп як зложився, так і зостався вертепом різдвяним, і вистави його відбуваються тільки на Різдво, найбільше що протягаються до великого посту. Відкрита сторона вертепної скрині затягнена завісою, яка закриває або відкриває вигляд всередину до скрині, тобто до вертепної сцени. Сцена поділена на два яруси: верхній — небесний і нижній — земний. У верхньому стоять кола, відбувається містерія народження Христа, співають янгольські хори, там сходяться поклонитися Христові пастухи і три царі. В нижній, земній частині стоїть трон царя Ірода, і сам Ірод плете свої замисли на Христа, які кінчаються тим, що його хапає смерть. Тим кінчається перша дія вертепної вистави, власне різдвяна містерія, а друга дія інтермедійна вся відбувається в нижньому ярусі і складається з різних комічних діалогів побутових фігур і закінчується виходом найбільшої фігури — запорізького козака, який усіх перемагає, всіх побиває, а сам зостається непереможним героєм — оборонцем покривдженого люду. Запорізький козак, воїн і гультяй, виведений як ідеальний тип.

Спочатку вертеп був знаряддям мандруючих школярів, що на Різдво заготовляли вертепи і з ними ходили по селах та хуторах широкої України, знаходячи гостинність і в панських садибах, і по козацьких оселях, і по заможніших селянських хатах. Збереглася жартівлива пародія на кондак «на глас пятий», в якому сказано: «Радуйтеся, пиворізи, і паки реку: радуйтеся! Се радости день приспіваєт, день, глаголю, праздника рождественського зближається! Возстаньте убо от ложей своїх і восприйміте всяк по художеству орудія, соділайте вертепи, склейте звізду, составте партеси — агда же станете по улицах co звуком бродить, іщуще сивухи, приймут вас козаки во крови своя». Пізніше перебрали від школярів текст вертепної дії міські робітники, що теж робили вертепи і з ними давали вистави по приватних мешканнях від Різдва до Лущення. Далі вертеп перейшов і до селян, причім подекуди селяни ходять із вертепом і ляльками, а подекуди відмовились від вертепної скрині й ляльок, а ролі вертепних персонажів виконують самі. Зрозуміло, текст вертепної дії модифікується до невпізнання. В такому вигляді вертеп існує й нині.

Первісний вертеп, неперечно, мав якийсь вплив і на Котляревського, і до творення модерного українського театру причинився бодай настільки, що в «Наталці Полтавці» співається пісня з вертепної дії, і один із персонажів носить прізвище, запозичене з вертепу.

Отже, попит на театральне мистецтво у широкого суспільства виріс; вертеп, очевидно, задовольнити вимог до театрального мистецтва не міг, і театр мусив зробити рішучий крок, щоб із театру замкненого, театру вибраних для вибраних стати театром всенародним, відкритим для всіх. Цей крок український театр зробив у добі класичності.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал