Еклектизм

Стан українського театру з мішаним українсько-польсько-московським репертуаром, що видавався нормальним у першій половиш XIX ст., з розвитком українського руху перестав задовольняти свідомі українські кола в другій половині століття, особливо починаючи з 70-х років. У Західній Україні під Австрією уже з 1864 р. існував самостійний український театр; відділення українського театру від співжиття з польською та московською сценами стало на порядку денному, особливо після 1863 р., коли польські вистави фактично на Україні було заборонено, і співжиття в театрі залишилося тільки з театром московським.

Над творенням окремого українського театру, відсепарованого від московського, почали працювати спочатку аматори, яких зібралося два особливо видатних кола: одне в Києві, друге — в Єлисаветграді. В Києві справа почалася більш імпозантно: тут вона об’єднувалася навколо двох визначних діячів мистецтва: музики Лисенка та поета Старицького, у якого виявився зовсім винятковий талант режисера і майстра сцени. Старицький, що виступав і як видатний драматург, особливого значення для театру набрав як режисер, що уміє не тільки надзвичайно картинно поставити театральний твір на сцені, а й приготувати його, переробивши його з повісті чи оповідання або з невдалого під оглядом театральності драматичного твору іншого письменника. Старицький був незамінимим співробітником Лисенка, що пристосовував йому дуже сценічні лібретто із повістей Гоголя або творів інших письменників, як Кухаренко, твір якого Старицький із музикою Лисенка зробив сценічним і популярним. Коло Лисенка і Старицького об’єдналися аматори українського театру, як Павло Чубинський — автор українського гімну і відомий етнограф, його приятель О. Pycoв, пізніше відомий статистик. Ці обидва аматори, як і молодший від них Орест Левицький, мали прекрасні голоси, уміли співати і були талановитими аматорами-виконавцями. На жаль, наукові покликання не дали їм присвятитися театрові. Подією в діяльності цього гуртка була вистава в Києві в 1874 р. написаної тоді Лисенком опери «Різдвяна ніч». Спогади про цю виставу й досі з’являються друком з-під пера різних учасників або глядачів. Але наукова праця відтягла громадян, що єдналися в цьому гуртку, від театру, і ніхто з них не став професійним актором.

Інакше справа стала в Єлисаветграді, де на чолі гуртка стояв великий театральний артист Марко Кропивницький, а його оточувала талановита родина Тобілевичів. Кропивницький у 1871 р. вступив до театру в Одесі по контракту «на малороссійскія роли» і зразу визначився своїм великим талантом. Але всякий потяг до відокремлення українського театру, здавалось, було назавше вбито забороною українського слова на письмі й на сцені знаменитим Емським указом 1876 року. Цей указ залишився в силі аж до революції 1905 року й багато лиха заподіяв українському письменству і театрові. Але відносно театру цей абсурдний указ не міг фактично встояти, і в 1881 р. Кропивницький, граючи в театрі Ашкаренка в Кременчуці, здобув дозвіл на українські вистави і заложив для них відособлене товариство українських акторів. Це власне була історична заслуга Кропивницького, що він у той спосіб, як Лисенко музику, відділив український театр від московського і дав йому самостійне життя. Тому по справедливості Кропивницький вважається батьком українського театру, як Лисенко — української музики, як Котляревський — української літератури. Але акт Кропивницького вдався далеко ефектніше і блискучіше, ніж Лисенка, бо Лисенко чотири десятиліття не мав у музичній справі ні товариша, ні послідовника, а Кропивницький зумів себе зразу оточити блискучою плеядою співробітників, між якими на першому місці стали три брати Тобілевичі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський та їхня сестра Садовська-Барілотті. Їх доповнював незрівняний комік-резонер Максимович. У жіночих ролях сяяли зовсім виняткові таланти драматичної героїні Марії Заньковецької та побутовий талант Затиркевич-Карпинcької. Коли ця перша плеяда відійшла від Кропивницького, він виплекав другу, з такими акторами, як Ф. Левицький, Борисоглібська, Боярська, Зарницька, Загорський, Замичковcький та ін. Згодом Кропивницький зробив ще один набір акторів і виховав такі таланти, як Ліницька, Глоба, Рафальський, Гайдамака та багато інших. Зрештою, всі українські актори до революції були або учнями Кропивницького, або учнями його учнів.

Відділення українського театру від московського дуже дорого йому обійшлося. Власне, довелося весь терен культури українського театру відступити московському театрові, а створення українського починати майже спочатку. Від старого репертуару в нових обставинах можна було скористатися хіба яким десятком театральних творів, вище порахованих; довелося замкнутися в тісних рамках побутового простонародного театру, бо інші, непобутові твори, стали власністю московського театру, а українських, інакше як побутових та інколи історично-побутових, виставляти було не вільно. Тому вмілість акторів обмежилася до мелодраматично-побутових тонів і засобів гри, й модерні течії європейської театральної вмілості не знаходили доступу до українського театру, а як іноді і знаходили, то українські актори не могли собі дати з ними ради. В цей час московський театр закріпив свої позиції на Україні, став театром поступовим, театром нових течій у мистецтві, а відокремлений український театр зійшов на роль театру обмеженого, провінційного, народно-побутового.

Але хоч які великі жертви поніс український театр, жертовності вистачило й праця навколо українського театру кипіла: брак репертуару кинулися надолужувати українські письменники. Крім Старицького, справжній талант драматурга виявив і сам Кропивницький, твори якого не так сценічні, мають слабшу драматичну концепцію, але виблискують незвичайно дотепно підхопленими етнографічними деталями, влучними народними приказками, пікантними зворотами народної мови й дають дуже вдячний матеріал для виконавців. Визначився як драматург і Карпено-Карий (Іван Тобілевич) — із драматичними творами ще менш сценічними, але цікавими своїм сильним потягом до справжнього реалізму. На допомогу цим діячам театру поспішили й інші українські письменники, як Глібов, Мирний, Нечуй-Левицький, Олена Пчілка — не драматурги за покликанням; письменники, сторонні театрові, не могли дати творів театральних, але дали матеріал, який Старицький зумів використати, надавши їхнім творам театральності і сценічності та зробивши їх репертуарними.

На протязі чвертьстолітнього існування українського театру в межах побутовості все-таки приходили й нові драматичні сили, що в тих межах могли собі дати раду, як Любов Яновська, яка дала кілька цікавих і свіжих драматичних творів; у дусі й напрямі свого батька скомпонувала кілька історичних та історично-побутових драм Людмила Старицька-Черняхівська.

Зведений до меж побутового провінційного театру, український театр зі скромною обстановкою і з малим оркестром не міг собі дозволити оперні вистави, й українські співаки мусили віддавати свої сили хоч московській оперній сцені, яку вони буквально виносили на своїх плечах, хоч польській, як Mишуга або Дідур або Лопатинська, хоч німецькій, як Менцінський або Носалевич, хоч італійській, як Крушельницька, а на Україні в трьох найбільших містах — Києві, Харкові та Одесі — існували великі постійні оперні театри. Навіть прекрасна співачка з могутнім голосом, співробітниця нещасливого Марковича Меланія Загорська, й та залишилася поза українським театром і тільки встигла наспівати Лисенкові музику до «Наталки Полтавки» Опанаса Марковича та серію народних пісень, що зложили в Лисенка окремий випуск. Така співачка, як Литвиненко-Вольгемут, прийшла до української опери тільки після революції.

На Австрійській Україні реалізатором українського театру був Юліан Лаврівський, що добився від «Руської Бесіди» заснування «театрального відділу», який за два роки зібрав у краї кошти, заангажував із Житомира актора О. Бачинського з жінкою, особливо талановитою артисткою, і відсвяткував відкриття театру 29 березня 1864 р. З невеликою перервою цей театр проіснував 50 років, до світової війни, і був одиноким українським театром на Австрійській Україні. Бачинський привіз із собою великий театральний репертуар із Російської України, а до того місцеві письменники пробували збільшити його перекладами та переробками з інших мов. До переробок особливо взялися Павлин Свєнціцький (1841 — 76) та І. Наумович, що тоді ще не заробив своєї пізнішої сумної слави. Виконавцями були, крім подружжя Бачинських, здебільшого аматори, які вносили в свою працю не тільки ентузіазм, а іноді й справжній хист. Театр давав вистави у Львові, Коломиї, Станіславі, Чернівцях, Стриї, Самборі, Перемишлі й мав успіх. Але в кінці 1865 р. справа розпалася, Бачинський розв’язав театр і від’їхав до Кам’янця на Поділлі. До 1870 р. не могли театру поставити, й тільки в цьому році директуру обійняв Моленцький, але повів театр у москвофільському напрямі й силкувався давати вистави в московській мові, якої, до речі, ніхто не вмів. Так справа йшла до 1874 р., коли директура перейшла до рук Теофілі Романовичової, яка провадила її до 1880 р. Це, здається, була краща доба галицького театру. На цей час театр вже мав субвенцію від галицького сейму, а Крайовий відділ для догляду над театром заснував Артистичну комісію, що проіснувала до самої світової війни.

За часів Романовичової до театру пристали такі видатні сили, як її сестра Марія, потім Ляновська та актор Іван Гриневецький; приїздив на гастролі Кропивницький. Із польської сцени на українську перейшов сильно темпераментний, обдарований актор Площевський, який на сцені й життя своє поклав, і ряд інших. Другий період, коли театр знову добре стояв, — це були роки з 1882 до 1889, коли він був під зарядом Гриневецького та Біберовича, а коли в 1889 р. Гриневецький помер, то ще до 1892 р. театр провадив сам Біберович. Тоді до театру притягли таких акторів, як К. Цідвисоцький, Осиповичева — родом полька, але яка не покинула українського театру до смерті. Тоді ж до театру пристали й Мужик-Стечинський та його дружина Е. Стечинська. До тогочасного репертуару українського театру увійшли історичні твори Огоновськогр, трагедія К. Устияновича «Ярополк і Святославич», драма Йосипа Барвінського «Павло Полуботок» і деякі твори Ю. Федьковича. Тоді ж почав свою працю для театру, мабуть, найздібніший із драматургів Галичини, комедійний автор Г. Цеглинський, що тримав премію на драматичному конкурсі в 1896 р. за комедію «Торгівля перлами». Після Біберовича театр, власне, не розвивався і не виходив із постійної кризи, а часом бував якоюсь болячкою на тілі галицького суспільства; «наша театральна мізерія» — називав його Франко, хоч тоді театр і мав підвищену субсидію, й були в ньому талановиті актори, як подружжя Рубчаків або Василь Юрчак (1878 — 1914) — «серйозний глибокий народний актор»; але якось не було в театрі господаря. Не направив справи і Микола Садовський, що приїхав із Заньковецькою і провадив театр у 1905 р. Останній провідник театру Йосип Стадник провадив театр із перемінним щастям та успіхом до 1913 р. В цей час у театрі грала пані Стадникова, що пізніше перейшла до Києва і з успіхом виступала в театрі Садовського,

Ще в 1914 р. театр устиг відсвяткувати свій 50-річний ювілей постановкою історичної драми В. Пачовського «Сонце руїни», але в тому ж році вступили до Галичини російські війська та знищили всі установи культурного життя, в тому числі й театр.