Розвиток науки українознавства у XIX — на початку XX СТ. Та її досягнення

Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, — те, що ми звемо українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття. Ці початки тісно зв’язані з українським національним відродженням. Саме тоді, коли рука російського уряду доруйнувала останки української державності на Лівобережній, козацькій Україні: на Слобожанщині, Запорожжі й на Гетьманщині; саме тоді, коли завмирало українське культурне життя в старих своїх формах і, здавалось, цим разом уже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, змагання зберегти національно-історичну традицію вкупі зі впливом нових ідей, що приходили до нас із Заходу, ідей народності й демократизму, — все це утворює умовний рух, який має в історії назву українського національного відродження. Це відродження позначилося перш за все на Лівобережжі, де ще були живі спомини про часи козацтва і гетьманства, де ще збереглася своя заможня й освічена верства — колишня козацька старшина, яка хоч і перелицьовувалася на дворян Російської імперії, але ще не зовсім одірвалася від української національної стихії і в особі своїх кращих представників пам’ятала про часи колишньої козацької слави і пишалася нею. І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини II, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть сама пам’ять про часи гетьманщини зникла, і щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці — якийсь окремий народ од москалів, — саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє життя рідного краю. В 1777 році роменець Василь Рубан видає в Петербурзі «Краткую летопись Малыя Россіи c 1506 по 1776 год», що уявляє з себе ніщо інше, як короткий курс української історії, зложений невідомим автором ще в 1730-х роках з виразною метою зв’язати старий князівський період української історії з козацьким і доповнений відомим Олександром Безбородьком (пізнішим канцлером Російської імперії), Одночасно видає він і «Землеописаніе Малыя Россіи» — коротку географію Гетьманської України. Трохи згодом глухівчанин Федір Туманський публікує записку про вибори старшини на Запоріжжі, маніфест Б. Хмельницького і в 1793 році видає в Петербурзі літопис Григорія Грабянки (без імені автора, тоді ще невідомого). Цілий гурт людей віддається збиранню матеріалів до української історії: гетьманських універсалів, дипломатичного листування, записок і всяких інших пам’яток, зі свідомою метою прислужитись національній історії. Одним з найбільш діяльних збирачів був Адpіян Чепа. На основі зібраних матеріалів молодий український патріот Яків Маркович (внук відомого мемуариста) заходжується скласти цілу енциклопедію українознавства. Але він встигає видати лише перший том під назвою «Записки о Малороссіи», що виходить у Петербурзі в тім самім 1798 році, що й «Енеїда» Котляревського. Книжка Марковича містить короткий огляд географії й етнографії України і перейнята ентузіастичною любов’ю до рідного краю і до свого народу. Передчасна смерть не дала йому докінчити свого наміру. Одночасно з Марковичем працюють над українською історією Василь Полетика, що в ньому дехто вбачає автора відомої «Исторіи Русов» — патріотичної, в республікансько-демократичному дусі написаної історії України (відкритої в рукопису аж тільки в 1829 році), Василь Ломиковський, Михайло Марків, Максим Берлінський та інші дослідники. Мало кому з них пощастило бачити свої праці надрукованими: для української історії і взагалі для українознавства не було місця в офіційних наукових органах того часу, що мали чисто російський характер; доводилось друкувати по чужих виданнях, аж поки не почав виходити в Харкові в 1816 році «Украинский Вестник», де надруковано було чимало статтей і матеріалів до української історії.

Взагалі Харків, відколи тут у 1804 році з ініціативи й на кошти місцевого громадянства відкрито перший на Україні університет, стає осередком українського духовного руху. Тут біля університету купчаться українські наукові й літературні сили: П. Гулак-Артемовський, Григорій Квітка, Амвросій Метлинський, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров та інші; тут в 30 — 40-х роках виходять українські альманахи, в яких поруч із творами красного письменства Друкуються й матеріали до української історії, як от у «Молодику» Бецького. В 1822 році появляється з ініціативи освіченого й ліберального генерал-губернатора «малоросійського» князя Миколи Репніна п’ятитомова «Исторія Малой Россіи», написана молодим українським, архівістом Дмитром Бантиш-Каменським. Це була перша українська історія, написана на основі документів з московських та українських архівів. Хоч вона була виложена сухо і в надто лояльному щодо Росії дусі, а проте вона мала, як на свій час, велике наукове значення і витримала аж три видання (1822, 1830, 1842) за короткий час. Одночасно з Бантишем працював над історією України гарячій український патріот Олекса Мартос, але його рукопис загинув; збереглися лише уривки, друковані в 1822 році в одному російському журналі. З них можна знати, що Мартос мав неабиякий літературний талант. Зате була видана в 1846 році п’ятитомова «Исторія Малороссіи» Миколи Маркевича, написана з патріотичною метою на основі головно «Исторіи Русов».

Майже одночасно з початком історичних дослідів прокидається на Україні й інтерес до народного життя, до народної мови, пісні, до народних звичаїв та обрядів. Вже в 1777 році Григорій Kалиновський видав «Описаніе свадебных обрядов в Малой Россіи и Слободской Украинской губерніи». Зробив він це ще не бувши свідомий наукової ваги етнографічних описів, але вже при кінці XVIII століття під впливом ідей романтизму з його захопленням живою старовиною, що заховалася в народних звичаях і піснях, починаються вже серйозні студії над українською етнографією. Одним із найбільш завзятих записувачів пам’яток усної народної поезії був поляк Адам Чарноцький, що виступав під прибраним ім’ям Зоріяна Ходаковського (1784 — 1825), справжній піонер української етнографії. З його численних записів скористалось багато пізніших етнографів. В 1818 році появилася перша «Грамматика малороссійскаго наречія» Олекси Павловського, зложена ще в 1805 р., а в наступному 1819 році вийшов «Опыт собранія старинных песней» князя Миколи Цертелєва; тут вперше було надруковано десяток народних дум з передмовою, де з’ясовувалася велика поетична вага української народної поезії. В 1827 році Михайло Максимович (1804 — 1873) видає збірку ліричних народних пісень з ентузіастичною передмовою, яка для свого часу служила немов літературним маніфестом народно-романтичного напрямку. В 1836 році Платон Лукашевич видав збірку пісень з Галичини й Правобережної України, нарешті, в 1832 — 38 роках Ізмаїл Срезневський видає в Харкові свою «Запорожскую Старину», де поруч зі справжніми народними піснями та думами друкує ним самим скомпоновані думи про деякі події й деяких героїв з козацької історії, що за них не збереглося пісенних пам’яток (це фальшування було даниною поняттям того часу, коли з таких же самих патріотичних мотивів у чехів Вячеслав Ганка скомпонував Краледворський і Зеленогорський рукописи).

Одначе всі ці видання мали в значній мірі, навіть для свого часу, дилетантський характер; вони були ділом патріотичного захоплення окремих одиниць з-поміж українського суспільства. Для серйозних систематичних студій, для публікування матеріалів до історії потрібні були наукові установи й видавництва, підтримані державою або самим громадянством. Але таких своїх установ Україна не мала, школа й наука були вже давно в чужих руках, а саме громадянство того часу ще не мало розуміння великої ваги національної культури, як це було, наприклад, у чехів або поляків. Та, на щастя, серед українців-учених знайшлися люди, які зуміли використати офіційні російські установи, в яких вони брали участь, для видання українського наукового матеріалу, без чого самі наукові досліди були б майже неможливі. Великою заслугою професора-славіста в Московському університеті Осипа Бодянського (1808 — 1877) було те, що він, як секретар Російського Історичного товариства в Москві й редактор його видань, видрукував у «Чтеніях» цього товариства протягом 1846 — 58 років велику силу старих українських літописів, хронік, записок і документів; між іншим, він опублікував «Исторію Русов», «Літопис Самовидця» і цілий ряд інших величезної для української історіографії ваги пам’яток.

В 1843 році було засновано в Києві урядову Археографічну комісію («Комиссія для разбора древних актов») з метою доводити науковим способом, що Правобережна Україна не польський, а «русскій» край. Та ця комісія відразу опинилася в руках українських вчених, які зуміли зробити з неї, по суті, українську наукову установу, бо всі її видання (спочатку «Памятники», що їх вийшло 4 томи, а потім «Архив Юго-Западной Россіи» та інші публікації) були присвячені історії України, головно Правобережної. Комісія вже в початках своєї діяльності видала козацькі літописи Самійла Величка і Григорія. Грабянки. В 1860-х роках секретарем комісії став славний український історик Володимир Антонович, і тоді почався найбільший розквіт її діяльності. При комісії засновано було й Центральний архів для документів до історії Правобережної України.

Поруч з цією офіційною установою і деякі приватні люди, • аматори української старовини видали ряд важливих пам’яток до української історії, як ось Михайло Судієнко, Олександр Маркович (що видав 1860 р. «Дневні записки» свого діда Якова Марковича) та інші. На полі історичної критики мали велику вагу розвідки згаданого вже Михайла Максимовича. Велике наукове значення мали й видані П. Кулішем в 1856 — 57 рр. «Записки о Южной Руси» — збірник історичних та етнографічних матеріалів. Усе це підготувало грунт для нової фази історичних студій, коли до дослідження й з’ясування старовини були притягнені не тільки писані документи, але й живі пам’ятки — народні перекази та пісні. Головним представником цієї, так званої етнографічної, методи в історіографії був талановитий історик і громадський діяч Микола Костомаров (1817 — 1885), автор ряду блискуче написаних монографій з козацького періоду нашої історії: «Богдан Хмельницкій» (1859), «Гетманство Юрія Хмельницкаго», «Гетманство Выговскаго», «Руина», «Мазепа й мазепинцы» та інші. Найбільшу увагу звертав Костомаров на дослідження великих народних рухів, яким надавав більше значення, ніж діяльності окремих осіб, таких, як Хмельницький тощо. В українській історії добачав він вияв таких головних принципів, як федеративно-вічовий та демократичний. Ці принципи виявились і в княжих часах, і в козацьких. За головний зміст нашої історії козацьких часів уважав Костомаров боротьбу з польським феодальним панством і з московським централізмом. Хоч монографії Костомарова для нашого часу вже перестаріли, але й досі зберігають велике наукове значення видані ним 12 томів документів до історії Хмельниччини й Руїни (т. зв. «Акты, относящіеся к исторіи Южной и Западной Россіи»).

Сучасник і товариш Костомарова по громадській роботі Панько (Пантелеймон) Куліш (1819 — 1897) від романтичного захоплення козаччиною (в своїх етнографічних і літературних роботах) перейшов під впливом польської історіографії до дуже різкої критики тієї самої козаччини, вважаючи її за елемент антикультурний і руїнницький. Натомість підносив Куліш вагу міщанства й почасти старого українського шляхетства в нашій історії. Праці Куліша в цім напрямі: «Перший період козацтва до ворогування з ляхами» (1868), «Исторія возсоединенія Руси» (3 томи, 1873 — 77), «Отпадение Малороссіи от Польши» (3 томи, 1888 — 89), зустрілися з осудом в українській історіографії, але вони принесли свою користь, спонукаючи до більш критичного ставлення і до глибших студій над нашим минулим.

В часи найбільшого підйому українського руху в 1860-х роках було засновано в Петербурзі український місячник «Основа» (1861 — 62), в якому поруч з белетристикою й публіцистикою містилися розвідки з української історії, етнографії, мови, історії письменства та права (П. Куліш, М. Костомаров, Ол. Кістяківський, Ол. Лазаревський та інші). По припиненні «Основи» українознавство знову залишилося без свого власного органу, і українські вчені знову мусили тулитися зі своїми працями по чужих виданнях. Російське Географічне товариство доручило українському етнографові Павлові Чубинському (1839 — 1884) організувати дослідження народного життя на Правобережжі. Результатом спеціальної етнографічної експедиції Чубинського в співробітництві з іншими українськими дослідниками з’явилося монументальне видання 7 томів «Трудів» тої експедиції (1872 — 1877), які містять величезний матеріал народних пісень, казок, обрядів, описів звичаїв, родинних відносин, статистичних даних, дослідів над мовою, юридичними звичаями і т. д. Майже одночасно в московських «Чтеніях» було надруковано 3 великих томи Якова Головацького — «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси» (1877 — 78). З окремих етнографічних видань треба зазначити M. Hомиcа (Симонова) — «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864) та Ів. Pудченка «Народныя южно-русскія сказки» (2 томи, 1868 — 70).

На початку 1870-х років українській громаді в Києві пощастило заложити своє власне наукове товариство українське під фірмою філії Російського Географічного товариства (т. зв. «Юго-Западный Отдел Рус. Географическаго об-ва»). Це товариство за короткий час свого існування (1873 — 76) згуртувало біля себе ряд визнаних наукових сил, таких як В. Антонович, Ф. Вовк, Мих. Драгоманов, Павло Житецький, Ол. Лоначевський, М. Зібер, Кость Михальчук, Ол. Русов, Ол. Кістяківський, П. Чубинський, Микола Лисенко, Ів. Рудченко та інші, і розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність на полі дослідів етнографії й економічного життя українського народу. Воно притягло до співпраці також і українців з Галичини та Буковини. Товариство видало 2 томи своїх «Записок» і 2 томи «Исторических песен малорусскаго народа c объясненіями В. Антоновича и М. Драгоманова» (1873 — 74) — епохальне видання, яке звернуло на себе увагу всього ученого світу; «Малорусскія народныя преданія» під редакцією М. Драгоманова, збірку чумацьких пісень Ів. Рудченка, 3 томи творів М. Максимовича. З ініціативи й заходами товариства було скликано в 1874 році в Києві Археологічний з’їзд, який обернувся в блискучу маніфестацію наукових досягнень на полі українознавства: археології, етнографії, мовознавства, історії. Розвиток українського національного руху в половині 1870-х років непокоїв російський уряд, і, видаючи 18 травня 1876 р. свій ганебний указ про заборону української літератури, цар Олександр II звелів закрити і «Юго-Западный отдел Географ. об-ва» як головне огнище українського наукового життя. Цілий ряд українських учених мусили або виїхати з Києва, або емігрувати закордон (М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, С. Подолинський).

Переслідування з боку російського уряду, які розпочалися за царя Олександра II вже в 1863 році, примусили українських діячів усе більше звертати свої погляди на сусідню Галичину, де ще в 1830-х роках почали появлятися ознаки національного відродження. Революція 1848 року знайшла свій відгук у Галичині і викликала серед галицьких українців жвавий національний рух. У Львові було заложене товариство «Галицько-руська матиця» для видання книжок, а «Собор руських учених» ухвалив установити основи української граматики й правопису, заявивши про самостійність української мови та її єдність на цілім етнографічнім просторі від Карпат до Кубані. Уряд, ідучи назустріч домаганням українців, заложив у Львівському університеті (тоді німецькому) кафедру української мови й літератури. Цю кафедру зайняв Яків Головацький, один із провідників національного відродження Галичини. Одначе галицькі культурні діячі, виховані в консервативних традиціях і занадто прив’язані до старої церковно-книжної мови, не мали відваги стати рішуче на народному грунті. Не вірячи в можливість відстояти свою народність власними силами, вони схилялись до російської мови і письменства, до чого намовляли їх і деякі московські слов’янофіли з М. Погодіним на чолі. Сам Головацький, як тільки прохолонув запал 1848 — 49 років, почав уживати в своїх творах того самого церковного «язичія», якого трималась більшість галицьких письменників. Тим самим язичієм писали й нечисленні галицькі вчені, головно історики: Денис Зубрицький, Антін Петрушевич, пізніше Іcидоp Шараневич та інші. Одначе український рух у Росії часів «Основи», а особливо твори Шевченка знову підсилили народний напрям у Галичині. Молодь стала рішуче на бік «народовців» (себто прихильників національного українського напрямку), а до неї пристали згодом і деякі старші громадяни. Були заложені українські часописи у Львові: «Русалка», «Мета», «Вечорниці», «Правда», в яких почали брати участь і українські письменники з Росії (Ол. Кониський, П. Куліш, Ів. Нечуй-Левицький та інші). З-поміж учених народовського напрямку визначилися проф. Ом. Огоновський, автор наукової граматики української мови, розвідки про «Слово о полку Ігоря» і 5-томової «Історії літератури руської» (себто української; 1887 — 94), історики Юліян Целевич, Омелян Партицький, Корнило Заклинський, автор історії уніатської церкви єпископ Юліян Пелеш та інші.

Після заборони 1876 р. українські наукові досліди не припинились; навпаки, українці, яким була заборонена одверта громадська діяльність і майже унеможливлена праця літературна, тепер звернули увагу на досліди наукові, на вивчення української історії, мови, етнографії, — щоб довести науковим способом культурно-історичну самостійність українського народу і його право на вільний національний розвиток. Правда, ця праця мала провадитись російською мовою, пристосовуватись до суворої цензури і вестись головно в межах російських наукових товариств і видавництв. В кінці 1870-х років у Києві було засноване при університеті Історичне товариство імені Нестора-Літописця, а в Харкові, також при університеті, Історично-філологічне товариство. Перше мало велике значення для розроблення української історії й археології, а друге — також для української етнографії; київські «Чтенія» і харківський «Сборник» містили багато цінних розвідок і матеріалів з обсягу українознавства. Київська Археографічна комісія під фактичним керуванням В. Антоновича ще в 70-х роках розвинула дуже інтенсивну діяльність. Її «Архив Юго-Западной Россіи», окрім матеріалів, приніс десятки дуже важливих монографій з історії українських суспільних станів, з історії юридичних та економічних відносин, з історії церкви й культурних відносин, писаних фаховими вченими, такими як В. Антонович, Ор. Левицький, М. Владимирський-Буданов, Ів. Каманин, С. Терновський, Ів. Новицький, Т. Лебединцев, Мих. Стороженко, М. Грушевський та інші.

Проф. В. Антонович, займаючи в Києві кафедру «руської» історії, дуже багато потрудився над розробленням князівського й литовського періодів нашої історії і створив науку української археології. Він створив цілу школу своїх учнів, які розробили історію окремих земель старої України — Руси і взагалі підготували грунт для наукової синтези української історії, яку пізніше дав учень Антоновича М. Грушевський. Також Антоновичів учень проф. Д. Багалій дістав кафедру історії в Харкові і розпочав там досліди над історією Слобідської України. Великий учений, професор Харківського університету Олександр Потебня (1835 — 1891) поглибив досліди над українською мовою й народною словесністю поруч з установленням загальних законів розвитку людського слова у зв’язку з думкою. Учень і наступник Потебні по кафедрі проф. Мик. Сумцов дав цілу низку студій з поля української етнографії й історії старого українського письменства. М. Драгоманов на еміграції продовжував свої студії над українською народною словесністю, видав «Політичні пісні українського народу» (2 томи, 1883 — 85 рр.) і цілий ряд розвідок про українські народні легенди й апокрифи (видані пізніше у Львові в 4-х томах). Проф. Ол. Кістяківський розроблював історію українського права, Олександра Єфименкова — історію соціально-економічних відносин старої України. Проф. М. Петров (своїми «Очерками исторіи новой украинской литературы», 1889) і проф. М. Дашкевич створили наукову історію нового українського письменства.

В 1882 році в Києві було засновано місячник «Кіевская Старина», який надовго зробився головним органом українознавства, присвятивши особливу увагу дослідженню політичної, соціальної й культурної історії козацької України. За 25 років існування «Кіевской Старины» на її сторінках уміщено величезне число монографій, розвідок, статей і матеріалів з усіх галузей українознавства, і без неї не можна сьогодні навіть помислити собі наукового дослідження України XVII — XVIII століть. «Кіевская Старина» скупчила в числі своїх співробітників майже всіх видатніших українських учених з цілого простору української землі, а також чимало вчених російських та польських, які працювали в обсягу українознавства. Серед істориків, які особливо близько стояли до «Кіевской Старины», треба відзначити Олександра Лазаревського (1834 — 1902), який спеціалізувався на історії соціальних і культурних відносин Гетьманщини («Малороссійскіе посполитые крестьяне» (1866), «Описаніе Старой Малороссіи» (3 томи, 1888 — 1902).

Ослаблення цензурних утисків з початком XX ст. і оживлення громадського життя як по цілій Росії, так і на Україні сприяли витворенню наукових осередків на провінції, звичайно у формі офіціальних наукових установ, які, одначе, опинившись в українських руках, присвятили свою працю розробленню місцевої старовини й етнографії. Такими були т. зв. Архівні комісії в Полтаві, Чернігові й Катеринославі; Товариство дослідників Волині в Житомирі, Церковно-археологічне товариство в Кам’янці-Подільському, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі. Постали музеї української старовини й мистецтва: в Києві, Чернігові (Музей Василя Тарновського), Катеринославі та по інших містах. На чолі музею запорізької старовини в Катеринославі стояв відомий дослідник Запоріжжя Дм. Яворницький, автор «Запорожья в остатках старины и преданіях народа» (2 т., 1888), 3-томової «Исторіи запорожских казаков» та інших численних праць.

Протягом 80-х, 90-х і початку 1900-х років українськими вченими була виконана величезна праця, яка обіймала досліди над усіма сторонами життя українського народу в його минулому й сучасному. Можна сказати, що історична самобутність і своєрідність українського культурно-національного типу знайшла собі повне наукове обгрунтування. Але всі ці досліди були проведені в чужій — російській — мові й мусили дуже рахуватися з російськими цензурними вимогами: багато історичних тем взагалі не могли бути досліджені, а взагалі вчені примушені були не договорювати своїх думок до кінця, частенько — не робити відповідних висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви «український», замінюючи її словом «русскій» або хоч «малорусскій» чи «южно-русскій». В такому формальному опортунізмові докоряв, часом не без підстави, українських дослідників Драгоманов. Щоб створити незалежне огнище української науки, де б українські досліди могли провадитись без огляду на російську цензуру, з ініціативи В. Антоновича й Ол. Кониського була проведена в 1892 році реорганізація літературної фундації імені Шевченка у Львові (заснованої в 1873 р. на кошти українців з Росії) в Наукове товариство імені Шевченка. Це товариство мало завданням об’єднати наукові сили Російської й Австрійської України й розвивати вільні досліди, головно в обсягу українознавства. Товариство почало видавати свої «Записки», в яких брали участь поруч з місцевими галицькими силами українські вчені з Росії. Справжній розвиток Наукового товариства ім. Шевченка розпочався з того часу, коли на його чолі став проф. М. Грушевський, який був спроваджений в 1894 р. з Києва, щоб зайняти новозасновану у Львівському університеті кафедру української історії. За порівнюючи короткий час Грушевському пощастило справді об’єднати біля праці в товаристві численні кадри наукових робітників і розвинути надзвичайно інтенсивну діяльність, особливо у сфері наукового видавництва (видав близько 150 томів «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»). Грушевський опирався головне на місцеві сили: з одного боку, він приєднав до співпраці таких видатних учених, як дослідник старого письменства і народної словесності славний український письменник Іван Франко (1856 — 1916) та етнограф Володимир Гнатюк, а з другого боку — молодші сили, головно своїх власних учнів, з-посеред яких визначилися історики Стефан Томашівський, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Ів. Кревецький та інші. Окрім «Записок», була заложена серія інших наукових публікацій; товариство було поділене на кілька секцій та комісій з обсягу різних галузей загальнолюдського знання, увійшло в науковий обмін з ученими установами цілого світу, заложило велику бібліотеку й наукові музеї; коротко кажучи, Наукове товариство імені Шевченка вже в кінці першого десятка років своєї праці сповняло всі функції української академії наук, якій бракувало лише формального титулу академії. До початку світової війни Товариство видало разом коло 400 великих томів наукових праць українською мовою, серед яких головну частину, майже 9/10, складали праці з українознавства, переважно з обсягу історії, історії письменства та етнографії. Окрасою видань Товариства були праці самого Грушевського та Франка. В серії видань Товариства виходила з 1898 р. й монументальна «Історія України — Руси» Грушевського. Розвитку студій з українознавства в Австрії сприяло також існування кафедри української мови та письменства у Львові і такої ж кафедри в Чернівецькому університеті, яку займав автор наукової граматики української мови проф. C т. Смаль-Стоцький.

Революція в Росії 1905 — 1906 років скасувала формально утиски над українським словом: постала українська преса, почали вільно друкуватися українські книжки, позасновувалися українські культурно-просвітні товариства, стали допускатися українські видання з-за кордону, які до того часу належали до «абсолютно заборонених» в Росії, в тім числі й всі видання Наукового товариства ім. Шевченка. Одначе домагання українського студентства і цілого громадянства, щоб по університетах на Україні було засновано кафедри українознавства, не було задоволене університетськими властями й урядом, а деякі професори, що розпочали самочинно виклади українською мовою, як М. Сумцов у Харкові та Ол. Грушевеький в Одесі, були примушені ці виклади припинити. Правда, дозволено було виклади російською мовою: проф. А. Лобода почав виклади з української літератури в Києві, Ол. Єфименкова з української історії в Вищих жіночих курсах у Петербурзі та інші. В 1908 році в Києві було засноване Українське наукове товариство но типу львівського. Головою його було обрано М. Грушевського, який переніс у значній мірі свою діяльність до Києва. Товариство почало видавати свої «Записки» та «Збірники» своїх секцій; вперше на Україні почали виходити наукові праці українською мовою з обсягу медицини, техніки та інших спеціальних наук. З початком 1914 р. розпочато видання наукового квартальника українознавства «Україна».

Реакція, яка приборкала революційний рух 1905 — 1906 років, наклала свою важку руку й на розвиток української науки, гальмуючи його на кожнім кроці. Коли ж вибухла світова війна, то було припинено майже всі прояви українського культурного життя. Голову Українського наукового товариства М. Грушевського арештовано й заслано до Симбірська, Товариство мусило припинити видання «Записок» та «України»; воно змогло видати всього два «Українських наукових збірники», та й то перенісши їх друк аж до Москви. Через обставини воєнного часу затрималось видання широко задуманої наукової енциклопедії українознавства російською мовою — «Украинский народ в ero прошлом и настоящем»; вийшло її всього два томи: 1-й — історія (Грушевський) і 2-й — етнографія й мова (Ф. Вовк, Ст. Томашівський, Ст. Рудницький і Ол. Шахматов).

Революція 1917 року і відродження української державності розкрили перед українською наукою взагалі і перед українознавством зокрема нові неосяжні перспективи. Українська мова зробилася мовою державною; постали українські державні університети в Києві та Кам’янці, історично-філологічний факультет у Полтаві; по всіх старих університетах і взагалі по вищих школах засновано кафедри української мови, історії, права, історії письменства; нарешті, в кінці 1918 року заложено в Києві Українську Академію наук по дуже широкій програмі. Засновано державну Українську археологічну комісію, Державний архів, Археологічний комітет та інші наукові установи. Одначе руїна самостійної Української держави знівечила всі ці широкі початки. Після тяжкого періоду громадянської війни, голоду й окупації України московськими більшовиками наукове життя вже під совітською окупаційною владою почало відроджуватися лише з кінця 1922 року, але вже в зовсім інших умовах і на інших основах, як було раніше. Совітська влада зберегла Українську Академію наук і почала помалу давати їй кошти для існування. Незважаючи на велике зменшення культурних сил, з яких одні згинули, а другі опинилися на еміграції, незважаючи на голод та злидні, українські вчені об’єдналися біля Академії і за короткий час розвинули гідну подиву широку діяльність, яка становить одну з найблискучіших сторінок в історії української культурної праці. Історично-філологічний відділ Академії почав видавати свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) і цілий ряд наукових публікацій з обсягу історії, археології, мови, письменства, історії мистецтва, всього понад 100 томів праць старших учених, таких як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, Ів. Каманин, С. Тимченко, В. Рєзанов (6-томовий корпус текстів старої української драми), В. Модзалевський, В. Данилевич й інші та цілого ряду молодших сил. Проф. М. Грушевеький, повернувшись в 1924 р. з еміграції, став на чолі історичної секції і розвинув блискучу діяльність, яка нагадувала колишні часи його праці у Львові. Він відновив з 1924 р. видання «України», видав кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів), цілий ряд наукових збірників; він продовжував видання своєї «Історії України — Руси», випустивши в 1929 — 30-х роках IX том, де історію доведено до смерті Б. Хмельницького; продовжував видання високоцінної історії української літератури, яку розпочав був за кордоном; у 1926 р. вийшов 5-й том, доведений до кінця XVI віку. Відділ соціальних наук Академії так само скупчив біля себе старших і молодших дослідників, і видані ним кілька десятків томів «Записок», «Праць» Комісії для виучування історії українського права та Комісії для виучування звичаєвого права України, «Матеріалів до історії українського права» та інші публікації принесли цілий ряд дуже важливих студій і матеріалів з історії українського права й соціально-економічних відносин. Особливу вагу мають монографії М. Василенка, Л. Окиншевича, М. Слабченка — з історії права й державного устрою Гетьманщини й Запоріжжя; М. Максимейка, С. Борисенка, М. Товстоліса — про «Руську Правду» та Литовський статут; Ір. Черкаського — про копні суди; О. Малиновського, К. Воблого, А. Ярошезича, Л. Яснопольського — про різні питання правного й економічного життя на Україні.

Фізико-математичний відділ Академії, що так само об’єднав біля себе найкращі наукові сили України з обсягу наук природописних і математичних, розвинув дуже показну дослідчу й науково-видавничу діяльність: десятки томів «Записок Фізико-математичного відділу», «Праць Інституту технічної механіки», «Українських геологічних вістей», «Збірника Біологічного інституту» і «Збірника праць Зоологічного музею», «Українського ботанічного журналу», сотні окремих публікацій з різних галузей точних наук — усе це вперше познайомило учений світ з розвитком і досягненням української наукової праці в її національній формі. Разом із тим внесено дуже цінний вклад в дослідження української природи: географії, геології, ботаніки, зоології, нарешті — антропології й етнології.

Хоча під радянською владою наукову діяльність було сконцентровано й централізовано в Академії наук, а всі університети закрито та виділено з них спеціальні «інститути народної освіти», але по головних культурних осередках було засновано науково-дослідчі кафедри як місцеві філії Академії наук. З таких кафедр найбільше значення мала кафедра української історії в Харкові під керуванням проф. Дм. Багалія. Опубліковані нею близько десятка томів «Записок» принесли ряд дуже цінних студій з історії України, як самого Багалія, так і його учнів. У видаваних при інститутах народної освіти «Записках» у Києві, Полтаві, Кам’янці та Ніжині також містилося чимало поважних праць з обсягу українознавства. Спеціально треба відзначити праці ніжинського професора М. Петровського з поля української історії. Для дослідження творчості Т: Шевченка мали велике значення різні «Шевченківські збірники», видавані з Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка. Взагалі, треба сказати, діяльність українських учених за час 1922 — 30 років була дуже широка й високоцінна по своїх досягненнях. З тим більшим жалем доводиться сконстатувати, що цій роботі покладено край в 1930 — 31 роках спеціальною нагінкою з боку совітської влади на українську науку. Вся діяльність Української Академії наук була визнана за «буржуазно-»аціоналістичну» й «контрреволюційну», саму Академію реорганізовано: скасовано зовсім Історично-філологічний відділ, усунуто від участі і позбавлено зовсім змоги працювати на науковому полі цілий ряд визначних учених, починаючи з М. Грушевського; виключено з Академії цілі сотні її співробітників і впроваджено натомість людей, які не мають нічого спільного з наукою, — тому лишень, що вони заявили себе надійними прихильниками пануючої комуністичної доктрини; цілій роботі Академії та іншим науковим установам надано вузькопартійний характер. Все це мало наслідком, що наукова діяльність на полі українознавства зменшилась до мінімуму, і те, що появилось за останні 2 — 3 роки має здебільшого дуже сумнівну наукову цінність. В розвитку української науки, як уже не раз бувало й за старого режиму, знову настав антракт.

На українських землях, що опинилися під Польщею, внаслідок несприятливих обставин повоєнного часу наукова діяльність зменшилась, але не припинилась зовсім. Наукове товариство імені Шевченка, позбавлене державної підтримки, яку воно мало за Австрії, позбавлене багатьох своїх активних співробітників, які ви емігрували з краю, одірване від зв’язку з Великою Україною, не могло розвивати такої інтенсивної діяльності, як перед війною. Та все-таки воно продовжує видавати свої «Записки» (які появляються в числі 1 — 2 томів на рік замість 6, як було раніше), а також випускає зрідка й інші свої публікації. Колишні українські кафедри у Львівському університеті скасовано, натомість заложено кафедри української мови (проф. Ів. Зілинський) і літератури (проф. В. Лепкий) у Кракові та української мови (проф. Р. Смаль-Стоцький) й української історії (проф. М. Кордуба) у Варшаві. В 1930 р. заложено у Варшаві Український науковий інститут, який під керуванням проф, Ол. Лотоцького розвинув дуже інтенсивну працю й видав понад 20 томів наукових публікацій.

В зв’язку з упадком української державності й розгромом українського національного життя постало явище, в таких широких розмірах в нашій історії небувале: масова еміграція української інтелігенції за кордон. Серед цієї інтелігенції знайшлося багато професорів і взагалі діячів науки, і цілі тисячі молодих людей студентського віку. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословацької Республіки заложено було ряд українських високих шкіл: Вільний університет і Високий педагогічний інститут у Празі й Господарську академію в Подєбрадах. Внаслідок цього Прага з Подєбрадами стали осередком української наукової праці як в обсягу загальних та спеціальних наук, так особливо в обсягу українознавства. Біля українських високих шкіл заложено цілий ряд українських наукових товариств, з яких спеціально для українознавства мало значення Українське Історико-філологічне товариство у Празі. Було випущено сотні наукових публікацій і високошкільних підручників, які збагатили українську науку й сприяли виробленню наукової термінології. Залежений у Празі Громадський видавничий фонд випустив кілька десятків цінних наукових праць, серед яких особливо велику вагу має збірник праць з української антропології й етнографії проф. Ф. Вовка. Так само дуже цінним здобутком української науки на еміграції є видані ще на початку еміграції історичні праці М. Грушевського (VIII том «Історії України», 1922) і В. Липинського («Україна на переломі»), а також праці з історії українського права Р. Лащенка, А. Яковліва, з історії філософії на Україні Д. Чижевського, з історії пластичного мистецтва та театру Д, Антоновича.

Праця українських учених на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але також і в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та з її культурним життям. Праці українських учених про Україну, про її історію та культуру почали з’являтися в наукових виданнях чеських, німецьких, англійських, французьких та інших. Як одно з великих досягнень науки про Україну серед чужинного світу треба вважати заснування в 1926 році в Карловому університеті (Прага чеська) кафедр української історії та української мови і письменства, В тім же 1926 році засновано Український науковий інститут у Берліні, який аж до останнього часу сповняв роль посередника між українським та німецьким науковим світом і видав 5 томів наукових публікацій про Україну в німецькій мові. За останні роки все частіше в Німеччині й у Франції читаються систематичні курси й спорадичні виклади про українську мову, письменство та культуру самими ж німецькими та французькими професорами.

Як видно з цього короткого огляду, наука українознавства дуже рідко й в дуже короткі періоди тішилася сприятливими умовами для свого розвитку. Здебільшого ж доводилося їй боротися з перешкодами, про які інші, щасливіші своєю історичною долею народи не мають навіть поняття. І все ж таки вона виявила надзвичайну живучість і досягла дуже поважних здобутків, якими сміливо може величатись перед усім культурним світом. Для самого ж українського народу, для розвитку його національного самопізнання й свідомості вона мала значення просто неоціниме. Вона була натхнена й перейнята глибокою любов’ю до своєї рідної землі й до свого народу, бажанням прислужитись для його добра. Ця любов служить запорукою, що українська наука перетриває часи лихоліття і разом з усім українським народом досягне вільного, ніякими перешкодами більш не стриманого розвитку й розквіту.