Українське друковане слово

Українська книжка на своєму історичному шляху переживала долю тяжчу, ніж книжка якого іншого народу, що постійно мав власну національну державу. Проте для кожного, кого цікавить доля книги як найважливішого чинника людської культури, історія української книги досить дає матеріалу для розважень на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Україні в історії слов’янської книги належить почесна роль — перш за все з погляду хронологічного. Зі слов’янських народів перші друкують книжки для себе чехи — 1468 року, а за ними українці — 1491 р.; цього року видруковано мовою слов’янською, з особливостями живої української мови, перші дві книжки для потреб українського населення — Октоїх та Часослов — у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові. Працю Фіоля продовжив Франциск Скорина, що в тодішньому огнищі слов’янського руху, в чеській Празі, видрукував у роках 1517 — 19 двадцять три книжки — окремі книжки біблійного кодексу — в перекладі на тодішню українсько-білоруську книжну мову. В початках друкарства, в XV та в першій половині XVI ст., Україна та Білорусь, зв’язані державною приналежністю до Великого князівства Литовського й тісними культурними взаєминами, особливо спільністю тодішньої книжної мови українсько-білоруської (що була тоді мовою державною), тому натурально провалили й книжний друк спільними силами — однаково на території України й Білорусії. На білоруській території бачимо друкарні в Заблудові (тут друкується надзвичайна для цього часу книжка — «Учительне Євангеліє» — травестія Євангелія на тогочасну книжну мову з поясненнями в формі популярної проповіді), в Несвіжі, в Евю, в Могилеві, в Кутеїні, в Буйничах, в Супраслі. В третій четвертині XVI ст. друкарство твердо осідає на західній частині української землі: закладаються друкарні у Львові (в Галичині) та в Острозі (на Волині), де 1580 р. надруковано перший у слов’янському світі повний кодекс слов’янської Біблії, що став зразком для дальших видань цієї книги. Після того друкарні на Україні зростають у великому числі. В Галичині, крім головного міста Львова, де була славна друкарня Ставропігіального братства та менші друкарні Михайла Сльозки, єпископа Арсенія Желіборського, єпископа Йосифа Шумлянського, бачимо ще цілу низку друкарень в провінції — у Стрятині, Крилосі, Угорцях, Уніві, Перемишлі. На Волині, крім згаданої Острозької друкарні, існували ще друкарні — в Дермані, Костянтинові, Почаєві, Рахманові, Четвертні, Луцьку, в Чорні, Кременці, Житомирі. На київській землі були в самому Києві три друкарні, в тім числі славна, найбільша на Україні, друкарня Києво-Печерської лаври, та дві друкарні на київській провінції (в Фастові та Бердичеві). В чернігівській землі найбільша друкарня була в Чернігові, на подільській землі було сім друкарень.

Вже сама кількість друкарських установ доводить, що друкарську справу на Україні було розвинуто широко. Наприклад, Львівська друкарня лише за 1591 — 1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька за 1574 — 95 рр. — 18 книг, Київська — за перших 15 років свого існування 40 книг, серед яких значна частина були монументальні видання в 500 — 1500 сторінок (напр., відомий Требник митр. Петра Могили мав 1670 сторінок), а по кінець XVIII ст. видрукувала більше 250 книг. Почаївська друкарня з 1730 р. до кінця XVIII ст. випустила 187 книг, Чернігівська друкарня за значно коротший час — більше 50 книг.

Українські друкарні виконували велику культурну місію не лише на своїй землі, а й далеко пока її межами. Українські видання ширилися в Московщині та по інших слов’янських землях, у Молдавії, Румунії, Угорщині, потрапляли навіть у слов’янські монастирі далекого Афону. В передмові до одної з книжок, друкованої в київській лаврській друкарні, так висловлюється всеслов’янське завдання українського видавництва: «Любезно пріимЂте [цю книжку], пріемлЂ Іафетово племя, Россове, и Славяне, и Македонове; стяжите и (її) Болгарове, Сербове и Босняне; облобызаите и Истрове, Іллірікове и Далматове; срящЂте и Молдавяне, Мультяне и Унгровлахове; въспріимЂте и Чехове, Моравлене, Гарватове, и вся широковластная Сарматія възлюби и притяжи и, всЂ православніи сію святую любезнь пріемлЂте книгу, и вмЂсто многоцЂннаго съкровища имЂите ю». І та місія української книжки дійсно була культурна, бо книжка та відгукувалася на всі культурні потреби свого часу. Тут були книжки богослужбові, взагалі церковні, книжки для шкільного вжитку та для повчаючого читання, книжки науково-богословського, літературного та прикладного змісту. З технічного погляду книжки, що виходили не лише з таких великих друкарень, як Київська, Львівська, Острозька, Почаївська, але й з малих, як Стрятинська, Заблудівська та інші, були видрукувані бездоганно — і з погляду коректури, і з погляду зовнішніх ознак. Перше місце в цім належить виданням київським.

Історична доля ставила український народ в умови державного співжиття з його ближчими сусідами — з Польщею, Австрією, Росією. Державно-правне становище українського народу в Польщі та в Австрії не давало українській книжці державної опіки, і друкарська справа тут провадилася лише самодіяльними зусиллями самого українського населення. Але при тому друк українського слова сам по собі не зустрічає тут зовнішніх перешкод, і свобода слова вважалася остільки за річ конечну, що гарантувалася міжнародними трактатами. Наприклад, в умові гетьмана Івана Виговського з польським урядом (у т. зв. «Гадяцьких пунктах» 1658 р.), крім установлення двох університетів, заведено ще й такий пункт, спеціально щодо свободи слова на Україні: «Гимназія (то єсть учительніе. домы), коллегія, школы та друкарнЂ, сколько их надобно будет без препятствія ставити будет вольно и свободно науки отправовати и книги печатати всякіе, и в преніях о вЂри, толко би без поруганія и уразы маестату королЂвского» (себто визнавалася цілковита свобода слова в школі й друку, навіть у справах віри — з тим лише обмеженням, аби не ображалося голову держави). Більші обмеження зустріла українська книга в сусідній Московській державі. Національна вдача й культурний світогляд народів українського та московського різнилися остільки, що книжка з-поза «Литовського рубежа» з «Черкаської землі» (себто з України й Білорусі) здобувала собі тут дуже несприятливе відношення. Московський патріарх Філарет ще на початку XVII ст., коли на Україні саме розвивалася широко друкарська справа, недвозначно висловлювався про українців та білорусів, що вони лише «нарицаються убо христіане», себто християни лише номінально. Тому й не дивно, що московський цар Олексій Михайлович в умові з поляками, в противність «Галицьким пунктам», вимагав, аби «всЂ тЂ, в которих мЂстностяхь книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги, собрав, сожжены были и впредь чтобы крЂпкій заказ был безчестных воровских книг никому c ваших королевскаго величества подданых нигдЂ не печатати под страхом смертной казни». Як велике було це упередження, можна, наприклад, бачити з тих нагінок, яких зазнала на Московщині книга українського богослова Кирила Транквіліона Ставровецького «Учительноє Євангеліє» — типовий, дуже поширений на Україні зразок толкового Євангелія. З царського та патріаршого наказу оцінку цієї книги доручено було двом московським книжникам — богоявленському ігуменові Іллі та соборному ключареві Іванові Шевельову. Не знаючи мови, якою написаний був твір українського богослова, вони вбачали єретицтво там, де були самі незрозумілі для них слова й граматичні форми слів. Наприклад, у Транквіліона про розп’яття Христа було сказано, що його «пригвоздили до хреста», московські ж книжники з обуренням добачали там єресь і говорили, що треба писати «ко кресту»; так само, новітнє слово «рЂчь» (в значенні латинського res) взяли вони в тім розумінні, як це слово вживалося на Московщині, і приписали авторові такі думки, яких він не мав. Отже, не дивно, що через своє незнання й нерозуміння та через неоправдане підозріння знайшли у книжці Транквіліона великі «ереси» та «блуженія», з огляду на які послано 1627 року по всіх воєводствах московських наказ: «На Моск†и во всЂх городах литовскія печати Учительныя Евангелья архим. Кирила Транквилиона Ставровецкаго и иныя его Кирилова слогу собрати и на пожарЂхь сжечь, чтобы та ересь и смута в мірЂ не была». В дальшому 1628 році видано накази і загальнішого змісту, щоб одбирати взагалі книги «литовскія печати» від церков, а про такі книжки у приватних осіб скласти реєстри й чекати наказу, що з тими книжками робити. Щоправда, книги «литовскія печати» — українські та білоруські друки — ширилися на Московщині. Для своїх потреб тут мусили навіть передрукувати українські книги; навіть такі основи розкольничого старовірства, як «Кирилова книга» (1644 року) та «Книга о вЂрЂ» (1648 р.) були передруками українських видань. Та навіть так урочисто лроскрибоване «Учительне Євангеліє» Транквіліона знаходило собі попит тут та визнання: орловський батюшка, автор «Статира» (XVII ст.), називає цю книгу «світильником», вивчив він її напам’ять та додає, що знайшов її де в кого із своїх парафіян і вона їм дуже вподобалася. Але, примушена фактично використовувати українське книжне надбання, Московщина, проте, не позбавлялася свого несприятливого ставлення до українських друків. Як скоро Москва дістала можливість фактичного впливу на Україну, природно було сподіватися, що аналогічну тактику щодо українських друків розвинуто буде й на терені самої України. Це й настало одночасно з тим, як, слідом за Переяславською умовою, українську церкву було підпорядковано московському патріархові в кінці XVII ст. З того часу й починається нівеляційна політика московського уряду — духовного й державного — щодо мови й правопису в церковних друках на Україні.

Зразу ж взято було під догляд українські друкарні. Хоч в основній царській грамоті про права української церкви було сказано, що «печатаніе книг невозбранно повелЂваемо», але на ділі перешкоди в цьому напрямі почалися дуже скоро. Головний натиск було зроблено на друкарню Київської лаври і суворо наказано їй питатися дозволу патріаршого на друкування книжок. Коли Лавра не звернула уваги на такий наказ, що ламав старожитні права її, та видрукувала 1689 року перший том «Четьих Миней» св. Димитрія Туптала, то московський патріарх Йоаким суворо вимовив за це Лаврі. Він доводив, що слід було, «списав прислати к нам ваше преписаніе, и нам было то ваше преписаніе, в царствующем градЂ МосквЂ, соборнЂ свидЂтЂльствовав, исправити, аще что гдЂ достойная исправленія обрящется, и тогда, по разсмотрЂнію и сужденію соборному, дати нам и благословеніе, еже и типографским тисненіем издати... и ми ожидахом от вас премногое время преписанія онаго вашего на прочитаніе и сужденіе. Ваше же преподобіе, пренебрегше архипастырское наше повелЂніе, книги сами типом издаете... И сіе велія неправда». Тому патріарх наказує, щоб «впредь бы вам каковы книги, малы или великія, новосочиненныя случится печатати, первЂе к нам, святЂйшему патріарху, объявити и написав, присылати, и мы, разсмотря и благословеніе подадим на подобающая; а не объявя и к нам первЂе не прислав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати да не казни церковнЂй, запрещеніем, яко преслушницы, подпадете». Лаврський архімандрит Варлаам Ясинський відписував московському патріархові, що «сіе дЂло есть нам трудно и не вмЂстительно, того ради о крайнее разсужденіе и благословеніе челом бьем»; з нагоди ж великої потреби в Псалтирях архімандрит писав: «УсумнЂваемся, како здЂ, в Малой Россіи, печатати, по коему зводу. Ибо аще по Московску, то не обыкоша сіи людіе (себто українці) тако читати и не имут куповати». Бачачи таку твердість з українського боку, московський патріарх навіть просить патріарха царгородського, щоб він наказав українцям, «да имут покореніе и послушаніе святЂйшему нашему престолу Московскому, и да не имут волю и власть, в жесточайших запрещеній, — ни по единому образу, ниже книги какія печатати, ниже ино что творити без нашего соборного разсмотрЂнія». Коли й потому Київська лавра 1692 р. видрукувала чин литургії без порозуміння з Москвою, патр. Адріян ще в більш різких виразах дорікав за се лаврському архімандритові: «А тако бы не подобало творити... Точію за твоим повелЂніем книги издаются, еже весьма непристойно и дерзновенно. Еще же пред сего к вам в монастирь, — чтобы без вЂдома каковых церковных книг не печатати, — писано... Како же у вас таковое презорство содЂяся в сицевом, в благословеніе и прощеніе ваше нам возвЂстите». В своїй відповіді архімандрит Мелетій Вуяхевич покликається на стародавнє право Лаври друкувати книжки безборонно. «Сіе же всЂм бысть извЂстно, яко по сіе время без препятія невозбранно было всякіе книги по нашему малороссійскому обыкновенію печатать, нынЂ же вь велицем недоумЂніи суще, ужасе бо нас ваш архипастырскій милостивый отческій указ, яко ни малой какой книжицы без вашего архипастырского милостиваго указу не печатать»; тому просить, щоб і надалі «по прежнему в святой обители нашей книги печатать невозбранно, по нашему обыкновенію». Московський патріарх погодився лише на компроміс, що мав тимчасове значення: «Не возбраняем же вам, — відповідав він 1693 р., — в типографіи вашей киево-печерской обычных книг вь чинЂ церковном печатати, еже бы было в ползу, аще и по тоя страны нарЂчію. А которые имате печатати большія книги... на таковыя книги и благословеніе отъ нас пріимати и присылати к нам должно, да во извЂстіи имЂем, ради общаго согласія без всякаго усумнЂнія и прекословія».

Як бачимо, Москва і Україна в книжній справі змагалися, по-перше, щодо формального права українських друкарських установ друкувати книжки за легальною традицією, без попередньої цензури змісту видаваних книг, по-друге, щодо вживання національної мови в українських друках. Вихована на культурній одрубності од цілого світу психологія московських миродайних кіл виходила з тої засади, що «когда будет много языков, то пойдет смута на землЂ». Тому книжки українських авторів виправлялися в московських виданнях «по великороссійской грамматикЂ» з виключенням всіх ознак української мови. Так, напр., було виправлено, «Четьи Минеи» митр. Дмитра Туптала, яких перший том, друкований, як згадувалося, в Києво-Печерській друкарні, було спалено головно з причини української мови. В передмові до московського передруку «Бесід Іоанна Златоустаго» 1709 р. видавці просто зазначають, що вони заховали «орфографію, сірЂчь правописаніе и правовЂріе великороссійское, правильное по учению грамматистов и любомудрецов, в училищах издревле и донынЂ обдержимому... а малороссійская примрачная рЂченія изъяснихом обыкновенными». Для видань, що були призначені для московських читачів, такий спосіб єдино вірний; але і московська цензура зразу ж почала уніфікувати мову на московський зразок і у виданнях українських, що були призначені для вжитку у себе вдома, на Україні. Се вже був момент не права, оскільки праву можна засвоювати завдання охороняти громадянство од появи шкідливих змістом друків, а момент політичний, скерований до суто політичної цілі: до денаціоналізації українського народу.

Такі тенденції що виразно просякають московську адміністративну практику у дореформений період, приймають характер послідовної системи в законодавстві пореформеної Росїі, коли остання формально увійшла в склад держав європейських. Першим і провідним, на протязі більше двох століть, актом тої системи був указ реформатора Росії 1720 року: «вновь книг никаких, кромЂ церковных прежних изданій, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласія c великороссійскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго нарЂчія во оных не было; других же никаких книг, ни прежних, ни новых изданій, не объявя об оных в Духовной Коллегіи и не взяв от оной позволенія, не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой церк†восточной противности и c великороссійскою печатію несогласія произойти». (Дозволялося ж друкувати книжки лише з умовою передруку на «великороссійское нарЂчіе». Коли Лавра 1769 р. просила дозволу видрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють та не хочуть купувати, то Синод не тільки не дозволив, але й наказав одібрати назад ті букварі, що були вже на руках. Було навіть наказано одбирати по церквах старі українські книжки та їх міняти на московські. Такі накази щодо друку книжок лише «с апробаціи Св. Синода» не переставали, причому суворо завважалося, щоб у друкованих на Україні книжках, в порівнянні з московськими, «никакой розни и прибавки в слог рЂчей перемЂны отнюдь не было». На самому переломі XVIII — XIX ст., 1800 р., Синод ствердив Києво-Печерській лаврській друкарні попередні укази 1720 та 1766 р.: «Церковныя старыя книги прежних изданій для совершенного согласія c великороссійскими такими церковными книгами справливать прежде, дабы никакой розни и особливаго нарЂчія в них не было»; знову підтверджувалося віддавати нові книжки на розгляд московської цензури, «дабн не могло в таковнх книгах... c pocсійскою печатью несогласія произойти».

Наказ 1720 р. був переломовою точкою в боротьбі української книжки за свою свободу. Як бачимо, та боротьба продовжується до кінця XVIII ст., на протязі якого такі ж накази незмінно повторюються в різних варіаціях. За порушення тих наказів українські друкарні штрафувалися тисячорубльовими штрафами; одну ж велику друкарню» Чернігівську, замість штрафу сконфісковано та перевезено до Москви.

Вся та боротьба провадилася, власне, за книжки церковного та шкільного вжитку. Всі інші книги взагалі не могли появитися до друку. Тож легко собі уявити фатальні наслідки такої системи для української книжки та для української культури взагалі. Всі твори українського письменства свого часу поширювалися способом, що практикувався ще до винаходу друкарства, способом рукописним, і появляються вони в друку аж у половині XIX ст. або й пізніше, але вже як історичні фрагменти колишнього письменства. З такими запізненнями, шляхом рукописного поширення на протязі довгого часу, побачили світ історичні праці Самовидця, Величка, знаменита «Иcторія Pycoв», твори Григорія Сковороди. Довший час поширювано в рукопису і перший твір нової української літератури кінця XVIII ст. — «Енеїду» Івана Котляревського.

Така була доля української книжки до кінця XVIII ст., коли ця книга призначалася головно для потреб церкви й школи. Наприкінці XVIII ст. появляється нова — художня — українська література. І шлях нової української книги був так само шляхом хресним. Ще на початку, поки нова українська література не визначалася широким розвитком, на неї не зверталося уваги в напрямі адміністративних репресій, і безборонно появляється до 100 друків українською мовою. Але вже біля половини XIX ст. починаються спеціальні репресії щодо української книжки, а поруч з тим розсилалися на Україну особливі накази місцевій адміністрації, щоб «звертати особливу увагу на тих, хто займається українськими старовинностями, історією та літературою». Тож не дивно бачити в таких умовах слабку продукцію української книжки..1847 р. видрукувано всього одну книжку (та й ту пущено в продаж лише 50 літ по тому), 1848 р. — 3 книги, 1849 — 2 книги, 1850 р. — 1 книгу, 1851 р. — 2 книги, 1852 р. — 3 книги, 1853 р. — 1 книгу, 1854 р. — 3 книги, 1855 р. — 4 книги, 1856 р. — 5 книг. Як бачимо, у вік широкого розвитку європейської культури Україна у згаданих умовах не лише не розвинула тих можливостей, на які її спонукали досягнення попереднього часу, а навпаки: книжкова її продукція не дорівнювалася навіть до даних попереднього часу, — книжок друкувалося менше, ніж за 300 літ перед тим.

Наприкінці 50-х та на початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з полегшенням загального режиму в Росії полегшилися й цензурні репресії щодо української книжки, — тому 1857 р. кількість друкованих українських книжок зростає до 12, 1860 р. — до 24, 1861 р. — до 33, 1862 р. — до 41. Але вже з 1863 р. репресії щодо української книжки поновлюються, — уряд оголошує цілу програму знищення української мови взагалі, висловлюючи устами міністра внутрішніх справ Валуєва, що «никакого особенного малороссійскаго языка не было, нЂт и быть не может, а нарЂчіе их, употребляемое простонародьем, есть тот же русскій язык, только испорченый вліяніем на него Польши». Цензурі наказано не пропускати українських книжок «духовного змісту, шкільних та взагалі призначених для народного вжитку»; одночасно церковна влада наказує не дозволяти українського перекладу Євангелія та забороняти будь-які книги релігійного змісту на українській мові. Наслідком цих репресій було> ще більш помітне зниження кількості українських друків: 1863 р. — 16, 1864 р. — 11, 1865 р. — 6, 1866 р. — жодної книжки, 1867 та 1868 рр. — по 3 книжки, 1869 р. — 1 книга, 1870 р. — 5 книг.

Новий короткий антракт в цензурних репресіях завершився страшним, погромним для українського слова височайшим царським, наказом 18 травня 1876 р.

«Высочайшее повелЂніе» 1876 р. ставило хрест на українському слові, мало на меті обернути наш народ у безсловесне стадо «Іванів: непомнящих», що забули своє рідне материне слово. Заборонено, було вияв в українському слові всього, що виходить за межі «изящной словесности», але й це прокрустове ложе видавалося російському законодавцеві ще занадто широким для українців, і тому цю єдино легалізовану сферу красного письменства було обмежено забороною театральних вистав (отже, разом драматичної літератури), публічної декламації українських творів та тексту до музичних нот. Аби з огляду на звичайне людське недбальство цензорів все ж не просочилася крізь цю греблю заборон хоч крапля, невідповідна планам уряду, що засуджували на смерть українське слово, не лише: писане, але й усне (сцена, декламація), спеціально установлялося, щоб кожного разу цензорний присуд контролювала ще й цензурна установа — «Главноє Управлєніє по дєлам печаті». Всіма тими обмеженнями, очевидно, малося на меті довести українську літературну; творчість до такої нікчемності, що вже ті літературні твори, які могли б на світ появитися в друку, було б зовсім легко підвести під категорію «русской литературы»; для цієї останньої цілі закон додавав, щоб в українських друках «не было допускаемо никаких отступленій от общепринятого русскаго правописанія». Щоб, врешті, відрізати всі шляхи для розвитку українського слова, заборонялося ввозити до Росії закордонні українські друки. Отже, закон проскрибував не лише певний круг ідей, як усі інші цензурні закони, де вони існують на світі, але й зовнішні форми літератури, виключаючи з обсягу українського слова всі ділянки літературної творчості, крім художньої літератури; проскрибував навіть правопис, відповідний для писаного означення українського слова; проскрибував саму мову українського народу як таку, бо цілком забороняв публічно її вживання та навіть приватне користування чужоземними українськими друками.

Важко дати правний аналіз цього акту. Важко через те, що стався він не в правних обставинах, — правно можна б було розглядати його лише з засадничого погляду, який мав би грунт для себе в правовій державі. В Росії; в умовах самодержавної влади, царський указ був нормою, що так само зобов’язувала, як і закон; формально це й був закон, бо, як царський наказ, виходив він з єдиного джерела законодавчої влади — з царської волі. Але навіть серед інших російських сурогатів закону акт 1876 року своїм змістом та характером був законом настільки одіозним, що й саме походження його й чинність обставлено умовами, що наявно порушували приписані шляхи законності. Щодо походження, то він не проходив через попередній розгляд Державної ради чи Комітету міністрів, а лише через таємну нараду двох міністрів та шефа жандармів. Друге, ще поважніше порушення шляху проходження закону — це те, що його не було оголошено. Закон появився, діяв 30 років, нормував право слова цілого народу — і не був оголошений, був таємним приписом. Це виняткове в історії законодавства явище — фактична чинність «таємного» закону.

Причина таємності акту 1876 р. полягає якраз в його внутрішніх рисах, що були для громадянського почуття, навіть у тодішніх умовах, наскільки одіозні, що з ними не личило виступати отверто й правильно. Мотиви закону — не правні, а суто політичні, — він по суті речі не нормував сферу українського друкованого слова, а був технічним апаратом загальної його заборони. Перш за все мав він на увазі не зміст слова, а форму його — форму національну. Тут заборона падала на український твір не тому, що він виявляв яку шкідливу чи небажану думку, а тому, що був твір українською мовою. Заборонявся не самий твір даного змісту, — бо в іншій мові він міг би безборонно появитися, — а заборонялася мова даного народу. Закон поширює свою силу на зовсім йому непідлеглу сферу самої форми літературної творчості, — визнає за приступну для українського слова лише одну форму — белетристичну, а всі інші — забороняє. Компетенцію свою поширює він навіть на правопис, наказуючи в творах українською мовою не відступати від правопису московської мови. Приписи нечувані в світі й з правного погляду ніяк не виправдані. Отже, цей закон настільки порушував всяку тінь людського права що погромний його характер відчував сам уряд і, очевидно, тому навіть не наважився його опублікувати.

Наслідки закону 1876 р. були для української книжки страхітливі. Видання книжок наукового чи технічного змісту, навіть популяризацій для народу, шкільних книжок, припинилося. Українські автори пробували одягати популярно-наукові теми в белетристичну форму, але, окрім неприродності таких спроб, недрімане око цензури звичайно припиняло такі штучні замахи. В результаті вже в 1877 та 1879 рр. появляється в друку лише по дві книги, 1880 р. — 6 книг. Після короткого антракту репресій, — в роки 1881 — 83, коли появилося 76 українських книг, — за останніх двох російських царів новими репресіями лише посилювалися ті обмеження українського слова, що їх завів закон 1876 року. Наприклад, року 1892 наказано було забороняти друк українських книг «при малЂйшем к тому поводЂ», «в цЂлях чисто государственных»; р. 1895 наказано не дозволяти книг для дітей — «хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонамЂренннми».

В тих тяжких історичних обставинах, в яких перебувало українське слово на території Росії, у великій мірі порятунком для його була можливість провадити друк української книжки на етнографічній українській території за межами Росії, головним чином в Галичині та почасти в Буковині; перша особливо виконувала роль; П’ємонту українського друкованого слова.

Закон 1876 р. існував до революції 1905- р. «Временныя правила о печати» 24 листопада до певної міри урегулювали в Росії справи друку взагалі, а в тім числі й українські. Лише тоді могли появитися наукова література українською мовою, преса, могло появитисяв українській мові Євангеліє; але інші книги Св. Письма мовою українською так і не дозволено було друкувати, — повна українська Біблія, видрукувана Британським Біблійним Товариством, вживалася, лише поза межами колишньої Росії. Так само недовгочасним було повне видання творів («Koбзар») визначнішого національного» поета України Т. Шевченка, — по перших двох виданнях 1908 та 1911 рр. повне видання було заборонено, а видавців потягнено до суду.

З припиненням чинності закону 1876 р. упала заборона ввозити українські книжки з-за кордону — з Галичини та з Буковини, що; були запасним резервуаром української книжки. Але фактично та заборона відновилася в іншій формі. На основі нової австро-російської митної умови 1906 р. книги чужоземними мовами пропускалися до Росії без мита, книжки ж, друковані за кордоном «на русском языкЂ», оплачувалися протекційним тарифом по 17 рублів за пуд. Нові цензурні правила того ж 1906 р. установлюють для періодичних видань українською мовою ті самі несприятливі умови, як для видань мовами чужоземними, тим самим залучаючи мову українську до чужих, «не русских» мов; а разом з тим щодо митного тарифу, який мав характер заборонний, закордонна українська книжка вже залучалася до категорії книг «на русском языкЂ», і це фактично припиняло довіз її до Росії. Ясно, що така різниця поглядів на українську книжку в двох аналогічних випадках мала для себе ті самі основи, що й інші урядові способи відносно української книжки.

Всі ці, очевидно неправні, навіть просто нелогічні приписи, що так настирливо проводилися щодо українського друкованого слова» можуть мати лише одне пояснення: це були акти суто політичні, акти політичної системи, що називалися офіційно «обрусЂніемъ». Перші ланки довгого ланцюга тої системи бачимо вже в згадуваних церковно-урядових приписах кінця XVII та XVIII ст., коли ті приписи змагалися досягти, щоб в українських друках «никакой розни и особаго нарЂчія не было». З другої половини XIX ст. ідеологія урядових репресій виступає ясніше. Міністр внутрішніх справ Валуєв висловив її 1863 р. в крилатому з того часу реченні: «никакого особенного малороссійскаго языка не было, нЂт и быть не может». Основою для закону 1876 р. став такой висновок комісії в складі міністрів Д. Толстого, Тимашева та шефа жандармів Потапова: «вся литературная дЂятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и цЂлость Россіи». Але з найбільшою ясністю політичні підстави урядової системи щодо українського слова висловив міністр внутрішніх справ П. Столипін, на якого думку вся взагалі культурна праця українців «с точки зрЂнія государственной власти представляется крайне нежелательной и противорЂчит всЂм начинаніям, которыя правительство проводит по отношенію к бывшей УкраинЂ. Исходя из того положенія, что три главных отрасли восточнаго славянства и по происхожденію, и по язику не могут не составить одного цЂлого, наше правительство, начиная c XVII ст., постоянно боролось против движенія, извЂстнаго в наше время под наименованіем украинскаго и олицетворяющаго собою идеи возрожденія прежней Украины и устройство малороссійскаго края на автономных національно-территоріальных началах». Тут найвиразніше виявлено історичну традицію боротьби з українською нацією, — ту традицію, що ввесь час була основою всієї урядової системи «обрусЂнія» щодо України та, зокрема, урядових репресій щодо українського друкованого слова.

Як бачимо, ті традиції не змінилися і по фактичнім знесенні закону 1876 р. Вони знову воскресають за міністра П. Столипіна, що на основі згаданого циркуляра провадив боротьбу з легальним уживанням українського слова в просвітніх громадських установах. З особливою ж, навіть нечуваною до того силою дала себе знати згадана урядова система з початком великої війни аж до самої революції, коли цілковито заборонено було будь-який друк українського слова не тільки на території Росії, але й на окупованих українських землях — в Галичині та в Буковині.

Безправним було становище української книжки і по революції за Тимчасового уряду. Цензурні заборони щодо українського слова було припинено, але права української національної мови в адміністрації, в суді, в школі та взагалі в громадському вжитку не було їй привернуто, і це відбивалося на фактичному становищі й друкованого українського слова, що не знаходило собі належного доступу в офіційні установи на українській землі. Навіть більше: законом Тимчасового уряду 20 березня 1917 р. вживання української мови обмежувалося приватними установами.

Оцінюючи з правного погляду становище українського слова в Росії за ввесь час, поки вона існувала, приходимо до висновку, що українське друковане слово було там об’єктом не правної, а політичної (асиміляційної) акції уряду. Репресії спрямовано було не лише на зміст, а й на саму мову українських літературних творів. Загальноросійські закони про книжку не прикладалися до книги української — і відносно умов цензурних, і відносно вжитку в громадському житті; тому українська книга на лише шляхом безпосередніх адміністративних розпоряджень, але й силою самого ігнорування її діючим законом фактично ставилася поза законом. Таким чином, становище українського слова за весь час існування Росії було або під забороною, або безправне; в ті чи інші моменти історії різниця була лише в мірі та в формі безправності, а в засаді становище її завжди було однакове, незмінне з погляду права. Становище те рішуче змінилося лише в самостійній Українській державі — з удержавленням української мови.

По великій революції для українського народу відкрилися широкі перспективи культурно-національного розвитку. Незважаючи на важкі технічні умови воєнного часу, на брак організованого для цієї мети капіталу, самодіяльністю самого населення кількість назв української друкованої книжки зростає в 1917 р. до 747, у 1918 р. до 1084 і навіть ще в 1919 р. по інерції до 665.

З року 1919 друк української книжки провадиться і на території радянської влади, де цю справу монополізовано в державному видавництві, і поза її межами. Число українських друків на Радянській Україні знижується в порівнянні з часом самостійного державного існування України; особливості ж національної тактики радянської влади приводять не лише до зменшення кількості українських книжок, але й до переваги чужоземної книги над українською на території, де українська людність складає 88 %. Тому бачимо, що 1919 р. українських книжок видруковано 665, російських — 726; 1920 р. (рік тимчасової перерви радянської влади) українських книжок — 457, російських — 369; 1921 р,: українських книжок — 214, російських — 448; 1922 р.: українських — 385 (29 %), російських — 927; 1923 — 24 рр.: українських — 855 (31 %), російських — 1848; 1924 — 25 рр.; українських — 1813 (40, 2 %), російських — 2535; 1925 — 26 рр.: українських — 2162, російських — 2365. З дальшого часу маємо відомості за 1931 р., коли українська книжка кількістю (6218) вже переважає російську (2104), але ця остання в великій кількості напливає на Україну з видавництв московського терену. Щодо характеру більшовицької книжкової продукції, то переважає тут література змісту пропагандистського — 33, 7 %, мовознавству призначено 21, 7 %, точним наукам — 17 %, технічним — 10, 7 %, художній літературі — всього 9, 3 %.

Поза межами Радянської України видавництво українських книжок провадиться на українській етнічній території в державах Польщі, Румунії та Чехословаччині, найбільше — у Галичині. Крім того, в різних західноєвропейських краях постало до 30 окремих емігрантських видавництв, які ставлять собі завданням продукцію української книжки.

Усього поза межами Радянської України з 1919 р. видано близько 6000 українських книжок.