Книга рукописна

Початки українського письма, як, зрештою, і будь-які перші початки великого культурного явища, лишаються нез’ясованими. Наукові досліди, щоправда, роблять часто великі здобутки, висвітлюють і відчищають од легенди правдиві факти, але разом із тим виясняють, що ті факти не є першими, а що перед ними були якісь інші явища досі нез’ясовані або незнані. Таким чином, науковий здобуток не тільки збільшує наше знання, встановлюючи тверді факти, але разом із тим, як легенду, розвіює ті твердження, що доти вважалися за факти, а головне, відкриває перспективи, в яких пізнаємо докладніше своє незнання й переконуємося, що студійований рух є в дійсності далеко старший, ніж нам це уявлялося перед установленням твердих фактів.

Те ж явище спостерігаємо і в питанні генези українського письма. Колись давно думали, що письмо на Україну було принесене разом із християнством. Нині від цього твердження доводиться відмовитися. Не тільки різні народи, що мали свої колонії на Україні або переходили через українські території, затримуючись чи не затримуючись на них, часто мали своє, й то дуже добре розвинуте письмо, навіть більшу літературу в своєму письмі, але й українці самі, як аборигени української землі, правдоподібно, мали якесь письмо чи в інший спосіб занотовували потрібні речі в своїй мові. Чи вони користалися для цього письмом чужих народів, чи мали якісь свої знаки, хто знає? Взагалі так багато неясного, що можна лише твердити, що ті чи інші ознаки письма були в українців і перед християнством, але якісь конкретніші твердження робити було б необережно.

Найстарші рукописні книги, що постали на Україні і дійшли до нас, не старші від половини XI століття. Отже, тільки ці книги можна вважати незаперечними документами, на підставі яких можна базуватися; ці книги вже мають виразно християнський характер і писані літературною того часу мовою християнсько-слов’янського світу, що давніше називалася церковнослов’янською мовою, а тепер її називають більш точно — староболгарською мовою. Чи можна з того виводити твердження, що таким чином літературу й письменство занесено на Україну разом із християнством — хто знає? Такий пам’ятник української літератури XII віку, як «Слово о полку Ігоревім», який з певністю попереджували інші твори «феодально-лицарського» українського епосу літературного, а не фольклорно-національного характеру, має далеко менше християнського елементу і далеко більше національно українських елементів у мові, але, на жаль, старих автентичних списків, так би мовити, оригіналів первісних світських книг до нас не дійшло, а світські твори ми знаємо з копій пізніших переписувачів.

В кожнім разі, оскільки слов’янський світ щодо свого письменства ділиться на дві групи — північно-західну (чехи, поляки, словаки, лужичани, словенці), що прийняла латинський алфавіт і письмо, і південно-східну (серби, болгари, українці), що виробили власне слов’янське письмо на підставі еллінського, — Україна в цій другій групі займає визначне місце, бо, прийнявши слов’янське письмо, вона його поширила і далі на північ, до білорусів та північних слов’ян, що пізніше прибрали назву москалів, або великоросів. Це письмо прийшло на Україну з Болгарії, мова його була староболгарська, яка і стала основою первісної української літературної мови, що на Україні поступово українізувалася.

Це старе слов’янське письмо мало два варіанти: кирилицю і глаголицю. Стало міняється твердження, який саме з цих двох алфавітів є старший, але обидва вони постали з алфавіту грецького: глаголиця з грецького скоропису, кирилиця з грецького літургічного уставу. Назва «кирилиця» постала з того, що винахід цього алфавіту легенда приписувала старшому з двох солунських братів (Кирило та Мефодій) — християнських першоучителів слов’янства; який до речі, називався Костянтин, але для нас важливо, що на Україну це письмо прийшло в формі кирилиці і, переживши на протязі майже тисячоліття різні модифікації, й досі є традиційним українським письмом.

Найстаршою книгою, писаною тим алфавітом, занесеним з Болгарії, що збереглася до цього часу, є т. зв. Остромирове Євангеліє, не знати де переписане: на Україні, може, в Києві, а може, конче вичерпуючим доказом переписання цієї книги в Новгороді ніби служить те, що вона переписана дяком Григорієм у роках 1056 — 57 для новгородського посадника Остромира. Де посадник Остромир замовив собі цю книгу: чи в Новгороді, чи в Києві, чи ще деінде, звідки походив і де працював дяк Григорій — не знати. З особливостей мови філологи точного висновку зробити не можуть.

В кожнім разі Остромирове Євангеліє — це розкішна рукописна книга 11 см заввишки і 9 см завширшки, яка має 294 пергаменових аркуші, писані у два стовпці великими літерами з початковими літерами, зробленими в кольорах і з позолотою та з фігурними заставками; крім того, три великі, на цілу сторінку мініатюри, що представляють трьох євангелістів. Що цей пишний примірник найстаршої відомої нам рукописної книги зберігся до нашого часу, є щасливий випадок. Після того як Остромира було вбито в поході проти чуді, ця його книга перейшла до храму Софії Новгородської; звідти вона перейшла до Петербурга до Сенату; пізніше її з іншими рукописами було передано до кабінету цариці Катерини II і тут вона мало не пропала. На щастя, після смерті Катерини II її знайшов урядовець царициного кабінету Яків Дружинін «в гардеробі», і в 1808 році цю книгу було презентовано цареві Олександрові І. Цей останній передав її до Імператорської Публічної бібліотеки, де вона й переховується. Крім Остромирова Євангелія, збереглося з XI століття ще дві розкішні книги, з яких перша постала, напевно, на Україні, — це Ізборник Святослава 1073 року — і Псалтир Егеберта Трирського, частина якої писана та ілюстрована західноєвропейським майстром, частина майстром українським. У цих двох книгах особливо цікаві малюнки-портрети: в Ізборнику — князя Святослава Ярославовича з дружиною і чотирма синами, а в Трирській Псалтирі — дві мініатюри представляють портрети князя Ярополка Ізяславовича з дружиною Іриною і матір’ю Гертрудсю. Стиль мініатюр Ізборника Святославова зовсім тотожний із стилем Остромирова Євангелія. Ізборник Святослава на замовлення князя переписував дяк Іоанн.

Як видно з цих найстарших книжок, Остромирове Євангеліє і Псалтир були книгами не тільки християнськими, але такими, що надавалися до богослужбових потреб. Мабуть, ці богослужбові книги були першими християнськими книгами і, мабуть, вони складали більшість тодішньої української літератури з огляду на їх утилітарний характер, бо задовольняли безпосередні потреби нового християнського культу. Але поруч із цими богослужбовими книгами появляються і книги для читання, так звані четьї, здебільшого релігійного або повчального змісту, як твори отців церкви або коментарі до Святого Письма, далі, книш, які давали улюблене читання, що мали змістом життя святих, — ці повчаючі й цікаві самі по собі, і як приклад для наслідування вчинки й пригоди святих та благочестивих осіб. Також для цікавого й благочестивого читання служили книги, в яких списувалися виїмки з інших, іноді й більших творів; тепер ми їх звемо хрестоматії, а тоді їх називали ізборники. З двох вищезгаданих ізборників Святослава перший, з 1073 року, містить у собі найрізноманітніші відомості й духовного й філософічного змісту; другий, з 1076 року, складається виключно з уривків морального та релігійного змісту — «розмишлєнія» про правдиву віру, про молитву, повчання дітям тощо.

Оскільки монастирі були місцем, де в більшому числі могли збиратися ченці та інші благочестиві переписувачі книжок, то декому з цих ченців од монастиря давалося припоручення записувати, бодай на відрізках та менших клаптях пергаменових, найважливіші події з монастирського життя, а потім і головніші події з позамонастирського життя, що мали державне або економічне значення: зміна князя, війна або договір, а поруч з тим посуха або сарана чи падіж худоби, жидівські погроми або астрономічні явища, як затьмарення Сонця, поява комети тощо. Ці записи велися спочатку в той спосіб, що з лівого боку зазначався рік, або, як тоді казали, «літо», і проти того «літа» лаконічно зазначалося, що саме сталося. З цих примітивних записів і пішли наші славні літописи, що дійшли до нас в пізніших і часто літературно оброблених списках. У цих літописах та житіях святих небезпідставно вбачають початки прагматичної історії. Зміст наших старих рукописних книг, як бачимо, був досить різноманітний і дає багато матеріалу для з’ясування тодішнього побуту, життя й смаків літературних. Але дослідження творів є предметом історії літератури.

Писані всі наші старі книги на спеціально виготовлених для того шкірах, білих, вигладжених, що називалися в нас «пергамен», «паркгамен», «паркомен». Мабуть, здебільшого це були шкіри телячі, бо на Московщині, де до XVII століття не знали слова «пергамен», називали його «харатія» або «телятина». Цей пергамен спочатку, напевно, був привезений і привозився, мабуть, з грецьких земель, бо якістю своєю нагадує пергамен грецьких манускриптів — білий, рівний, тонкий; в XIII — XIV століттях натомість бачимо пергамен хоч теж добрий, вигладжений, але грубіший — це вже, мабуть, пергамен власного місцевого виробу. Пурпурового візантійського пергамену в нас на Україні не зустрічається. Так само, хоч який дорогий був пергаменовий матеріал, а на Україні, здається, зовсім не зустрічається палімпсестів, себто пергаменів, з яких би було витерто одні, старі тексти, а натомість вписано інші, нові.

З огляду на те що пергаменовий матеріал коштував дуже дорого, робилися зусилля його заступити матеріалом дешевим, і в XIV столітті вперше з’являється папір. Хоч папір спочатку теж не був матеріалом особливо дешевим, але значно дешевшим, ніж пергамен, і тому він швидко витіснив з ужитку, принаймні з уживання для книг, дорогий пергамен. З появою паперу пергамен продовжували вживати тільки в особливо парадних випадках, як і досі уживають для урочистих грамот або для особливо люксусових книжок. Так, славне Пepecопницьке Євангеліє, виготовлене на замовлення княгині Насті Гольшанської-Заславської у 1556 — 61 рр., все списане на пергамені, але в XIV столітті вживання пергамену Для цієї книги вже було винятком.

Папір на Україну спочатку приходив, правдоподібно, виключно німецький. Є відомості, що ніби приходив через Астрахань папір перський та «хоросанський» (себто самаркандський), але зразків цього другого паперу до нас не дійшло. Значно пізніше, десь уже в XVIII столітті почали привозити англійський папір через Архангельськ, але він до України мало доходив, та й на той час Україна вже мала власні фабрики паперу. Виробництво власного паперу на Україні почалося в Галичині в першій половині XVI століття, на Волині — в кінці того ж століття, а для друкарні Києво-Печерської лаври — на початку XVII століття. Єлисей Плетенецький заложив «папЂрню в Радомышлю коштом немалым на подивленіе в том краю, яко рЂчь небывалую». Наприкінці XVII або на початку XVIII століття було заложено папірню й в Чернігові. «В присвяченому Мазепі посланні, що уміщене на початку «Зерцала», префект колегіума Антоній Стаховський повідомляє між іншим про паперову фабрику, «паперню», при чернігівській архієпископській кафедрі, що була зорганізована за дозволом Мазепи, та, що вироблювала папір «под пресвЂтлым издревле сенаторским родовитым гербом» гетьмана. Дійсно, водяні знаки «Зерцала» на одних аркушах мають форму герба Мазепи, а на других відтворюють герб Максимовича» (Маслов С. Українська друкована книга XVI — XVII вв. К., 1925. С. 34).

Писалося, принаймні спочатку, як у греків, очеретяними паличками, бо такі палички, наприклад, нарисовано в Остромировому Євангелії на мініатюрах з євангелістами, але, здається, досить рано стали вживати перо гусяче, а для параду брали й більш декоративні пера павича або інших птахів. Починаючи писати на сторінці, спочатку відкреслювали бережки, потім «на рівному віддаленні одна від одної позначали крапки, що їх сполучували поземними лініями. Для цього вживали якогось тупого, мабуть, металевого або костяного знаряддя, може, ножа або гвіздка, або грифель. На Русі його звано «шильцем». Принаймні, в однім рукописі XIV століття є така приписка: «Бог да прости... ковача Ранка, кои ми скова шильце». Крім того, існувало спеціальне приладя для лінування паперу, так звана «карамса». В деяких збірках XVI — XVII століть трапляються статті про те, як її виготовити. Це була дошка з туго натягненими на неї нитками. Паперові рукописи, що їх легко було прорізати шильцем, ліновано олівцем» (Маслова О. Рукописна книга. К., 1925. С. 83).

Зрозуміло, переписувач мусив мати ножика, щоб підчищувати помилки, хоч для того вживали також і пемзу або помилково написане змивали губкою. Писали різними атраментами і, очевидно, переписувач мусив був мати рецепт, як атрамент виробляти. Навіть у пізніших збірниках записано чимало рецептів на виготовлення атраменту. Не виключено, що окремі переписувачі могли мати й власні секрети виготовлення атраментів, що тримали в своїй майстерні, і, крім безпосередніх учнів, і то з великим розбором, нікому тих секретів не відкривали. Для заголовків і початкових літер вживали часто кольорових атраментів, найбільше цинобру, яку привозили з Візантії або з Заходу. Дехто вважає, що гірша цинобра пізніших рукописів була вже місцевого виробу. Крім червоної фарби, на Україні для заголовків та ініціалів досить часто вживали зеленої фарби; навпаки, блакитної та синьої, як і жовтої, вживали дуже рідко. Справжнім золотом писали ще рідше. Тільки такі пишні рукописні книги, як Остромирове Євангеліє, мають написані золотом ініціали та заголовки, а першу сторінку київського Ізборника Святослава з 1073 року всю написано золотом. Пізніше, у століттях XV — XVII, писання золотом на Україні вживалося для прикраси особливо пишних грамот.

Порівняно добре уявлення можна тепер мати про те, хто були переписувачами рукописних книг, тому що переписувачі мали звичай, скінчивши книгу, зробити приписку, хто й де книгу списував. З того можна бачити, що головними осередками, де переписувалися книжки, були монастирі, а переписувачами були ченці. Монастирі також розшукували книги для переписування, іноді посилали за такими книгами в чужі землі, на Афон тощо. Але бували переписувачами й не ченці, а члени білого духовенства — священики, дяки; буває підпис, що працювали над перепискою книги піп із сином. Нарешті, за переписку бралися і світські освічені люди, навіть князі та княгині, бо ця праця вважалася спеціально богоугодною. В таких випадках, звичайно, теж зазначалося, що переписувач працював для спасіння душі або щоб спокутувати якийсь гріх. Іноді ігумени по монастирях як епітимію накладали обов’язок на ченця переписати книгу — це були найбільш несправні переписувачі, найбільш недбалі, і навіть у тексти переписуваних книг іноді вносили зовсім невідповідні вставки, наприклад, що хоче спати, або що об’ївся киселю з молоком тощо. Але поза такими переписувачами-добровольцями незаперечно вже в ранній добі з’явилися переписувачі-професіонали, що переписку книжок мали як фах, з якого жили. Принаймні вже Ярослав Мудрий зібрав у Києві «многи писцы» з метою заложити бібліотеку при Св. Софії. Коли пізніше, в XVI ст., пройшла чутка про друкування книг, to фахівці-переписувачі зустріли цю звістку дуже неприхильно і повели агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана книга приємна для Бога і що взагалі друкування книжок є диявольська вигадка. На Московщині ця агітація мала досить значний успіх, і перший книжний друкар Іван Федорович мусив був з Москви тікати на Україну.

Між фахівцями — переписувачами книжок досить рано зайшла спеціалізація, і для виготовлення книжки потребувалося кількох фахівців. Один писав текст чорним атраментом, другий врисовував великі літери циноброю, третій ілюстрував книгу, себто врисовував мініатюри, тощо. Іноді, коли книга була велика, доручалося переписування кільком людям, і тоді в різних місцях книги можна бачити інакшу руку або умисне розтягнуте чи, навпаки, збите письмо — там, де треба було підігнати сторінки, писані одним переписувачем, до листів, писаних переписувачем наступним. У кожнім разі переписати велику книгу — це було подією, доведення якої до краю було для переписувачів справжнім святом. «Як радіє жених, коли бачить невісту свою, так радіє писець, коли бачить останній лист списаної книги; як радіє купець, коли дістає дохід, або кормчий, коли входить до гавані, або подорожній, коли приїздить додому, так само радіє списуватель книги на скінчення своєї праці». Так висловлюється переписувач одної з старіших рукописних книг.

Як велика була продукція переписуваних книг, на жаль, важко сказати, бо, по-перше, тяжко підрахувати, який відсоток переписаних книг дійшов до нас, а який згинув. Треба думати, з огляду на неспокійну історію України і спеціально несприятливі відносини політичні, що завжди були характерними для української дійсності, що відсоток книг з давніших часів дійшов до нас дуже невеликий. З пізніших часів цей відсоток, очевидно, мусив би бути трохи більший, але також, певно, дуже незначний. Крім того, нам невідомо, чи були спроби підрахувати українські рукописні книги, а роблено підрахунок у «всеросійському масштабі», і то досить давно, бо 1897 року. Тоді було нараховано рукописних книг од XI — XIV ст. до 700, а число рукописних книг з XV — XVII ст. включно приблизно рахується на 25 тисяч. Скільки з тих книг українських, скільки московських, а скільки білоруських, наскільки ці останні можна відрізнити від українських, сказати важко. Але коли візьмемо до уваги, що ті книги, що збереглися до нашого часу, є тільки незначний відсоток тих книг, що були виготовлені, мусимо визнати, що виготовлення рукописних книг було індустрією дуже розвиненою, Навіть коли вже друкування книг остаточно, здавалося б, мусило витіснити переписування, і тоді ще — подекуди в силу традиції, подекуди з мотивів цензурних — книги не могли друкуватися, а переписувалися і списані ходили по руках. Так було на Україні у XVIII і ще в першій половині XIX ст. Остаточно друкування книг витіснило переписування на Україні лише в другій половині XIX ст., і коли тепер традиція писаних книг почасти тримається, то хіба у формі альбомів, куди списуються вірші на пам’ять, або хто сам для себе списує з друкованих та писаних джерел потрібні уривки та відомості.