Українська християнська церква в сучасності

В наші дні становище української церкви назагал дуже прикре, а що найгірше — це те, що розкол церковний, запроваджений Берестейською унією 1596 року, наслідки якого, здавалося, український народ вже пережив і покінчив з ними, готові знову дати себе знати і знову засіяти сім’я незгоди в єдиному українському народові.

До світової війни межа, що відділяла українців-православних від українців-уніатів, проходила річкою Збручем, тобто була разом з тим і межею, що відділяла Російську державу від Австро-Угорської. По один бік, в одній державі, жили українці-православні, по другий бік, у другій державі, жили українці-уніати. Межа релігійна була межею державною. Виняток робила тільки певна кількість українців-католиків в Російській державі і українців-православних на Буковині в Австрії. Але українці-католики в масі своїй не мали національної свідомості і вважали себе за поляків, а православні на Буковині складали в межах Австрії окрему провінцію, в якій виборювали свої права на церковному полі від румунів і в загальноукраїнському житті. Ці українсько-румунські церковні відносини на Буковині майже не відбивалися, як справа локальна буковинська.

Оскільки свідомі українці перед війною прагнули до з’єднання єдиного українського народу, то мусили переборювати по Збручу кордон державний і не спостерігали, що це є також і кордон релігійний. При взаємних стиках українців по обидва боки кордону давав себе відчувати кордон державний; різниці ж релігійної зовсім не спостерігалося, і то тим більше, що в колах свідомого українства назагал панував релігійний індиферентизм, а то й просто атеїзм. На Україні Російській в поступових колах атеїстичні погляди почали розвиватися ще з 60-х років XIX ст. під впливом позитивної філософії, а в кінці того ж століття ще зміцнилися під впливом матеріалістичної філософії, особливо історичного матеріалізму.

Так само течія атеїзму не обминула і Австрійської України спочатку під впливом Драгоманова, Франка і радикальних настроїв, а пізніше та течія зміцнилася так само під впливом історичного матеріалізму. Тому завдяки релігійному індиферентизмові поступових українців з обох боків кордону в їх взаємних стиках релігійна різниця була зовсім непомітною і нічим не давала себе знати.

Справа значно змінилася після війни, революції і проведення нових державних меж по живому тілі українського народу. Нові державні кордони вже зовсім не збігаються з межами релігійними, і в кожній з чотирьох держав, під пануванням яких опинився український народ, ситуація церкви прийняла вельми різноманітний, але скрізь для українського народу дуже неприємний характер.

Найбільші маси православного українського населення, що складають найбільшу чисельно масу українського народу, знаходяться на Радянській Україні. Тут у час революції заложення автокефальної церкви оживило зацікавлення релігійними та церковними справами в елементів українських, раніше до того індиферентних. Але ще більшу релігійну реакцію викликало брутальне переслідування релігійного чуття з боку більшовицького уряду. Всяке релігійне переслідування обов’язково викликає супротив і загострення релігійного чуття в колах, навіть перед тим релігійно індиферентних. Так само і на Україні. Переслідування релігії викликало зовнішнє пристосування до безбожництва, але зате релігійне життя зійшло в підпілля і нелегально, потайки прибирає більшої внутрішньої сили і значення, ніж то було раніше, навіть коли православ’я за царських часів силоміць нав’язувалося. Тоді люди по документах і назовні були ніби православними, а в сумлінні своїм були або атеїсти, або релігійно індиферентні, тепер навпаки — люди назовні безбожники, а в сумлінні релігійне чуття часто мають особливо загострене. Релігійні репресії викликають протилежний ефект, і то якраз в тих елементах людності, яка в справах совісті є найбільше сумлінною, активною і енергійною. Без реакції піддається безбожництву з наказу тільки елемент пасивний. Таким чином, на Україні Радянській офіційно українську автокефальну церкву скасовано; агентів слов’янської, чи московської, церкви обернено в агентів адміністраційного вистежування за радянськими громадянами; у великому числі активне населення удає з себе безбожників. Отже, церква ніби ліквідується, але в дійсності релігійна акція потайки зміцнюється, час від часу вибухає епідеміями містичного захоплення (а то й просто клікушества) — як проявлення ікон, обновлення церковних бань, та інших «чудес» і «знаменій». Тепер важко передбачити, до яких наслідків може привести нездорова церковна політика на Радянській Україні, офіційно ж церква перебуває в стані окрайного, небувалого ще пригноблення, майже ліквідації.

Значна частина українського православного населення опинилася під владою Румунії: всі українці колишньої Буковини і Бессарабії. Коли в буковинській церкві і за часів Австрії українці були упосліджені румунами, то з переходом Буковини до Румунії румунізація православної буковинської церкви остаточно довершується. В Бессарабії церква до війни була омосковлена, тепер стараються омосковлення заступити румунізацією. Таким чином, духовну поживу і втіху, яку, може, хотіли б мати православні українці від своєї церкви, під Румунією зведено до мінімуму і українська справа церковна в Румунії виглядає зовсім безвідрадно.

Найбільше скомпліковано, а може, і найбільше небезпечно українська церковна справа стоїть у Польщі. Після Радянської України під Польщею після революції опинилася найбільша чисельно маса української людності, яка в половині є уніатською (Галичина), в половині — православна (Волинь, Полісся, Підляшшя). Отже, уніатська людність від православної державним кордоном більше не відділяється, але зате більше дає себе відчувати кордон релігійний, і за півтора десятка років співжиття православного та уніатського населення під Польщею свідомість української єдності розвинулася дуже і дуже мало. Релігійний кордон по Збручу робить своє діло, і життя українське в Галичині досі сильно відмінне від українського житїя в землях, прилучених від Росії. Православні прийшли під Польщу з церквою омосковленою, при чому це були ті землі, в яких за царських часів особливо енергійно насаджувалося омосковлення знаменитими українофобами — ієрархами-москалями або українцями-ренегатами (Антоній Волинський, Євлогій Холмський, Віталій Почаївський). Опинившись під Польщею, православна церква з московськими ієрархами всіми силами хотіла утримати зверхність новообраного московського патріарха, щоб зоставатись і в Польській державі московською цитаделлю. На це, очевидно, не міг пристати польський уряд і з причин політичних настояв на проголошенні Української православної Церкви автокефальною. Автокефалія і, значить, унезалежнення від Москви в церковних справах, була, очевидно, корисною для українського православ’я, але тим запекліше проти неї повстали московські елементи. Боротьба загострилася до того, що москаль, православний чернець власноручно убив православного митрополита за те, що він згодився на автокефалію. Зрештою автокефалію було проголошено; отже, православна церква у Польщі є самостійною і об’єднує віруючих українців та білорусів з тих частин Білої Русі, що відійшли до Польщі. Але ієрархія лишилася майже вся московська і всіма силами намагається удержати в церкві старий московський лад. Отже, проти омосковлення православної церкви у Польщі українське населення мусить провадити завзяту боротьбу, яка іде дуже тяжко і певних успіхів досягає хіба на Волині, де українці після великих зусиль здобулися на українського архієпископа та єпископа. Але проти цих єпископів знову борються помосковлені священики, під час українського богослуження в церкві підіймають безчинства, і їх за те нагороджує митрополит у Варшаві. Отже, справа українського православ’я під Польщею стоїть кепсько, а найбільш свідоме українське населення в Галичині не може допомогти в боротьбі за українізацію церкви, бо воно іншої віри — уніатське. Навіть в самій Галичині ті села і околиці, що перейшли на православ’я, наскрізь москвофільські, і там вважається, що православ’я — це московська віра, забуваючи про те, що переважна більшість українського народу є православна.

Становище української церкви теж значно гіршає і особливо погіршало за час управління уніатською церквою останнього уніатського митрополита — графа Андрея Шептицького. Українська уніатська церква завжди була у Рима не дочкою, а пасербицею. Польське католицьке духовенство ніколи не ставилося до уніатського як до рівного, а завжди з певною погордою, як майже до схизматиків. Але все таки попередник Шептицького митрополит Сильвестр Сембратович був кардиналом, отже, мав право участі У виборах самого папи, був примасом української уніатської церкви, Що була з’єднана під його проводом. Шептицький, мимо свого майже сорокалітнього перебування на митрополичій кафедрі, не тільки не має кардинальської гідності, так що вся уніатська церква не має жодного кардинала, але Шептицький, як митрополит, утратив значення ї владу примаса української уніатської церкви. Єпископи перемишльський і станіславський більше не підлягають львівському митрополитові, а безпосередньо римській курії, так що львівський митрополит не є більше примасом, а звичайним єпископом, а уніатська церква в Польщі зосталася розбитою на три окремі єпархії. І на тому ще не кінець. Останніми часами на бажання польського уряду від Перемишльської діецези відділено всю Лемківщину в окрему єпархію, яка теж не підлягатиме ні митрополитові, ні перемишльському єпископові. Отже, роздроблення і роз’єднання в українській уніатській церкві проводиться енергійно і послідовно. Уніатів на Волині підчинено зовсім латинському єпископові, полякові. Разом із тим енергійно провадиться і дальша латинізація уніатської церкви всупереч усім українським традиціям. Особливо це виявилося у заведенні примусового целібату для священиків Перемишльської та Станіславської єпархій. Ця установа, мабуть... і неморальна, а в кожнім разі неприродна і суперечить тисячолітній українській традиції. Таким чином, з огляду національного уніатська церква в Галичині за митрополита Шептицького дістала і дістає дуже тяжких ударів.

Може, краще стояла б справа уніатської церкви в Чесько-Словацькій республіці, але і тут є своє локальне лихо. Почати з того, що в Підкарпатській Русі є тільки одна єпархія — Мукачівська, а друга — Пряшівська єпархія — зовсім відділена від Підкарпаття і відійшла до Словаччини. Крім того, внаслідок довголітнього панування мадярів духовенство на Підкарпатті дуже мадяризоване, дуже тримається своїх мадярських звичок та обичаїв і для народних мас майже чуже. Боячись пробудження української свідомості, що дуже поступає на Підкарпатті, духовенство мадяризоване об’єднується з москвофільським рухом, і таким чином вони намагаються утримувати церкву або як інституцію чужу для народу, або навіть ворожу українському народові Підкарпаття. Українська свідомість в колах духовенства розвивається слабко і тільки робить деякі успіхи за часів останнього єпископа мукачівського Олександра Стойки, що сам походить з українських селян Підкарпаття. Останніми часами поставлено навіть питання про заснування ще одної єпархії на Підкарпатті з єпископською кафедрою в Хусті, з тим щоб пряшівський і хустський єпископи підлягали мукачівському архієпископові, що був би таким чином примасом уніатської церкви в Чесько-Словацькій республіці і об’єднав би українців Підкарпаття і Словаччини бодай на церковному грунті в одну цілість.

Крім загального безвідрадного становища церкви на українських землях під всіма державами, які поділили український народ, все ж зростає небезпека, що може знову загостритися роз’єднання в українськім народі і взаємне поборювання на грунті релігійному. Вже нині ми спостерігаємо, що релігія ділить і стоїть на перешкоді об’єднанню українського народу під Польщею. Коли ж взяти на увагу, що, з одного боку, релігійний індиферентизм уступає місце релігійному піднесенню, а, з другого боку, проявляються агресивні тенденції до поширення одного з українських сповідань на весь український народ, то з того виростає зовсім реальна можливість міжусобної релігійної боротьби, зерно якої було ще засіяне в 1596 році і яке давало себе знати на протязі століть. Єдиним захистом проти цього могла би бути якнайбільше розвинена релігійна толерантність, яка, на щастя, є властивою українському народові.