Українська архітектура

УКРАЇНСЬКА МУРОВАНА АРХІТЕКТУРА СТАРИХ ЧАСІВ

Найстарші пам’ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасного Севастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Досліди збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів указують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. були тут впливи т. зв. іонійського стилю, з V ст. поширюються зразки афінські, а з початком нової ери до II ст. помітні впливи римського будівництва. Знайдеш фундаменти оборонних мурів міст (Ольвія, Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, — наприклад, в Александрії.

Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в IV — VII ст. т. зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в бувших грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережеш рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць. Найстарші церкви були центрального типу — у формі рівнораменного т. зв. «грецького хреста», що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на цілому Сході, округлі будови (т. зв. ротонди) V — VI ст., однонавні хрестильнікаплички й середній між базилікою та хрещатою будовою тип будов. Усі будови перекривалися, очевидно, дерев’яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарне заокруглення) й менші ротонди, Знайдені рештки і фрагменти розкішних мозаїк і різних деталей указують, що архітектурне мистецтво стояло тут дуже високо та приходило сюди головно з Греції, Малої Азії та Кавказу. Краще збережена церква св. Івана в Керчі (XIII ст.) близько стоїть до вищезгаданого середнього типу, але з більш виразним поділом на три частини (чи т. зв. нави), з чотирма колонами, що підпирають одну середню баню. Зв’язки цього будівництва на берегах Чорного моря з пізнішим будівництвом у Наддніпрянщині ще науково не з’ясовані.

Грандіозне будівництво розпочинається у нас в старокнязівську добу X — XIII ст., коли Україна-Русь починає жити повним державним і культурним життям. Про зародження монументального будівництва цієї доби висловлено чимало поглядів і припущень. Вказували на впливи Царгорода, Балкан, Вірменії, Грузії й нарешті Херсонесу. Безсумнівним є те, що в X — XI ст. у нас переважали зразки візантійського будівництва т. зв. середньої доби розвитку візантійського мистецтва, яка витворила осібний тип церков, поширений перед тим на берегах Чорного моря (зокрема в Херсонесі й Керчі), а також у Вірменії, Грузії, Болгарії й Македонії. Звичайний тип більших церков X — XIII ст. на Україні — т. зв. тринавні з трьома напівокруглими чи гранчастими апсидами (заокруглення з боку вівтаря), з двома або трьома парами стовпів. Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церкву проходить поперечна нава. Середня найширша нава — такої самої ширини й висоти, як і поперечна нава (прохід); на перехресті їх угорі виводилася найбільша баня з верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, можливо, однонавні з апсидою зі сходу; в Західній Україні виводилися також ротонди — округлі будови. Характерною рисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточували будову з трьох боків (крім сходу), які збереглися в українському дерев’яному будівництві й донині. Нерідко із західного причілку підносилися дві могутні вежі або одна вежа в північно-західному куті будови. Завершували будову одна, рідше 5 (або й 9) бань округлої, еліпсової й гранчастої форми. Загальні маси і зв’язаний із ними зовнішній вигляд будови завжди підпорядковувалися внутрішнім просторовим формам, так що зовнішній поділ стін відповідав внутрішньому заложенню, а навіть форма накриття даху й бань назовні точно відповідала внутрішнім формам. Згідно з цим, чисто конструктивним, законом архітектурного мистецтва будови загалом мали мінімальну кількість декоративних прикрас, а де воші й були, то відповідали логічному змісту окремих конструктивних частин будови.

Всі ці особливості планів конструкцій у парі з матеріалами й детальною обробкою окремих частин надають нашим будовам певної своєрідності, так що годі шукати цілковитих аналогій у будівництві Сходу й Заходу. Якщо першими будівничими були чужинці, то у виконанні робіт брали участь також місцеві майстри, що пізніше почали творити самостійно. З тих останніх маємо відомості про архітекторів Мілоніга (XII ст.) й Олешка (XIII ст.). Найдавнішою й найбільшою мурованою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, була Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988 — 996 рр. Це — тринавна будова з широким опасанням навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З історії будови знаємо, що вона завалилася в 1240 р. під час облоги Києва Батиєм. У середині XVII ст. на частині її мурів була побудована маленька однонавна церква, що простояла до 1824 р., а в 1842 р. на місці старої будови побудовано російською владою нову церкву у псевдомосковському «стилі», причім усі рештки первісної будови (в деяких місцях у висоту до 6 метрів) було зруйновано разом із незвичайно цінними фрагментами фресок, мозаїк, кахлів тощо.

До найкраще збережених будов належить велика кафедра Спаса в Чернігові (1024 — 51) — первісно тринавна з п’ятьма банями й однією вежею. Найславніша й найбагатша будова княжої доби — київська кафедра св. Софії (1017), яка своїм розміром, технічними й мистецькими досягненнями є єдиним у своєму роді зразком архітектурної цінності для цілої Східної ба навіть Середньої Європи. Та це й не дивно, бо вона була побудована за часів великого князя Ярослава Мудрого, який востаннє за княжих часів об’єднав усі українські землі в одну могутню державу. Первісно Софійська кафедра була п’ятинавною з дев’ятьма банями, опасанням із трьох боків будови і двома вежами із західного причілку; ця остання прикрашена колонками й луками. На початку XVII ст. будова була в руїнах; відновлена в 1633 — 38 рр. Петром Могилою в межах старих мурів і значно розбудована в барокковому стилі за митрополита Ясинського й гетьмана Івана Мазепи (1690 — 97).

До другої половини XI ст. усі будови старокнязівської доби в загальній масі наближаються до квадрату. До таких будов, крім вищезгаданих, належить також Спас на Берестові (XI — XII ст.) й церква Видубицького монастиря коло Києва (1088), Осередком найбільшого будівельного руху цього першого періоду були Київ і Чернігів. Хоч до половини XI ст. переважали візантійські зразки, але рівночасно помітні були й деякі романські впливи, що приходили із Заходу. Від другої половини XI ст. і в XII ст. план церков видовжується в напрямку схід — захід, переважно через прибудову третьої пари стовпів, через що в середині постає шість стовпів (пілонів). До таких належать головна церква Київської Лаври (1073), Михайлівський собор у Києві (1108), Борисоглібська церква в Чернігові (1120), Успенська церква на Подолі (1132), Кирилівська Церква в Києві (1140) та ін. Рівночасно посилюються впливи романські, особливо в Чернігові й Володимирі на Волині. Будівельна чинність від половини XII ст. переноситься з Києва до менших осередків (як Переяслав, Острог, Канів), а головно на західноукраїнські землі — до Галицько-Волинського князівства (Галич, Володимир, Овруч, Перемишль, Камінець на Берестейщині, Більськ, Холм та ін.). Перенесена сюди наддніпрянська будівельна традиція затримує план києво-чернігівських будов першої половини XI ст. з деякими конструктивними змінами. Крім того, спостерігаються відмінні оброблення стін (складених переважно з тесаного каміння), накриття й декорація виразного романського стилю. На це ясно вказують обробка фасадів із двома вежами (Володимир-Волинський, Овруч), портали (прикраси вхідних дверей), капітелі, вітражі й поліхромна різьба (літописні відомості про Холм). У західноукраїнському центрі староукраїнської культури — Галичі — досі було знайдено близько 30 фундаментів різних будов XII — ХНІ ст. — тринавних. церков і одної ротонди. Інша ротонда із шістьома викружками всередині збереглася в с. Горяни біля Ужгорода. Одинока захована галицька церква св. Пантелеймона 1200 р. (тепер польський костьол) має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі, значно пошкоджені під час останньої війни 1914 — 15 рр.

Із цивільного будівництва старокнязівської доби маємо лише історичні звістки про замки і міські мури в Києві, Вишгороді, Володимирі-Волинському, Галичі, Холмі. З того заховалися невеликі рештки Золотої брами у Києві (коло 1037 р.), дві квадратові вежі коло Холма — Білавіж і Столпенська (XII ст.) та округла вежа коло Камінця на Берестейщині (1270 — 88). Розвиток архітектурного мистецтва на Україні X — XIII ст. мав великий вплив на сусідні краї; зокрема, українська архітектура впливала на мистецтво Польщі, Новгорода, Володимира-Суздальського й Білорусі.

З другої половини XIII ст. Україна, як відомо, переживала страшні часи руїни й знищення, коли разом із татарськими і північно-князівськими московськими набігами ослаблялися суспільно-політичні сили, спинялися прояви культурного життя, а матеріальні засоби нищилися. Будівництво обмежувалося до невеликих будов провінціального характеру, й то переважно на західноукраїнських землях. Тому стиль готики, що був поширений тепер у цілій Європі, не знаходив відповідного матеріального грунту на Україні й мав характер перехідного стилю, тим більше, що візантійсько-українська культура попередньої доби ще довгий час постачала потрібну умілість і вироблені форми. Незважаючи на тяжкі обставини, розвиток українського мистецтва не спинився, — навпаки, саме в цю добу готики витворювалися нові мистецькі форми, конструкції, нові типи будов. Стиль готики, що панував у цілій Західній і Центральній Європі в XIII — XV ст. зі своїми характерними гостролучними формами склепінь перекриття, отворів та особливими конструктивними засобами та методою праці, надавав нашим будовам більшої легкості, з напруженою динамікою видовжених форм, що ніби поривалися вгору — у простір.

У XIV — XV ст. візантійсько-українська культура попередньої доби виявляється у формах планів і просторовому об’ємі, тоді як готика спричиняється до невеликих конструктивних змін і деталей. Прикладом таких будов служать вірменська кафедра у Львові (1363), церква Різдва Христова в Галичі кінця XIV ст. і церква в Межирічі на Волині середини XV ст. — усі з тринавним заложенням княжих часів, але з готичними лучами та іншими гостролучними деталями. Єдиною в своєму роді є найстарша церква у Львові св. Миколи (XIV — XI ст.) з деякими романськими архаїзмами. В XIV — XV ст. на Україні відомий також тип т. зв. триконхових будов візантійського відродження, що приходить із гори Афон у Греції спочатку до української частини Буковини (дві церкви в Сереті кінця XIV ст. і три церкви в Путні коло Чернівців), пізніше — до Галичини (цікава тридільна церква в Лаврові на Бойківщині XV — XVI ст.) і нарешті — на Поділля (церкви в Кам’янці XVI ст., Зінькові, Могилеві-Подільському), в Замостя.

Неспокійні часи XIV — XV ст., боротьба з татарщиною й нова економічна кон’юнктура з колонізаційною політикою шляхти зумовлювали головним чином оборонно-замкове будівництво. Навіть будови релігійного культу пристосовувалися до оборонних цілей, — із грубими мурами, вежами й бійницями (стрільницями). Візантійське мистецтво вже остаточно переживалося і втрачало свій зміст; українські митці шукали стиків із західноєвропейськими мистецькими течіями. Але в церковному будівництві ці західні зразки не могли перейматися без усяких змін уже через різниці релігійні, тому на Україні запозичували переважно форми цивільного будівництва Середньої Європи, перетворюючи й пристосовуючи їх до своїх обрядових потреб і побутових особливостей. До найвизначніших пам’яток цієї доби належать т. зв. гальова церква в Рогатині XIV — XV ст. і знаменита церква-твердиня в Сутківцях на Поділлі. Готика у своїх вироблених західних зразках спочатку мала доступ до більших міст Західної України, де вперше з’являються суцільні верстви міщанства й ремісництва, організовані на західних зразках (Магдебурзьке право). Ці впливи, що проточувалися рівночасно з хвилею німецької колонізації, йшли трьома шляхами — із Шльонська, через Західне Закарпаття і Семигород. Певне значення мав великий торговельний шлях з Італії через Угорщину й Східну Словаччину до Галичини через Західні Карпати з торговельними і культурними осередками в Пряшеві й Бардієві (кафедра, ратуша XIV — XV ст.). Із Семигорода мистецькі течії діставалися через Буковину і Східне Закарпаття (кафедра в Берегові). Найбільше готичних будов мав Львів, але вони були знищені під час пожежі міста 1527 р. та при пізніших перебудовах. Порівняно найліпше збережена готична кафедра Львова кінця XIV ст., так само як і деякі інші пам’ятки, що вказують на впливи німецькі та спеціально шльонські. Приблизно до тої самої групи належать римо-католицькі кафедри в Перемишлі 1460 р. і в Кам’янці-Подільському кінця XV ст. та менші провінційні костьоли, що затримують готичні гостролучні форми навіть у кінці XVII ст. У той час, коли римо-католицькі храми звичайно повторювали без усяких змін відомі готичні зразки, церкви східного обряду є більш оригінальними та вказують на певну творчу переробку готичного стилю. Тоді, між іншим, усталюються трикамерна система плану (бабинець, середня частина і вівтар) і тридільність перекриття (три бані), типові для українського церковного будівництва в дереві й камені (Нижанківці, Вишнівці, Риботицька Посада, Залужжя та ін.), хоч зустрічаються церкви і в чисто західних формах (Кодня, Перемишль).

Із численних замків деякі готичні риси зберегли замки в Хотині на Бессарабщині (XIV ст.), на Волині — Острог (XIV — XV ст.), Луцьк (XIV — XVI ст.), Кременець (XV — XVI ст.), на Поділлі — Меджибіж (XV ст.), Кам’янець. Особливої уваги заслуговує добре збережений, колись славний своєю неприступністю замок у Кам’янці-Подільському, заснований ще в XIV ст. князями Коріатовичами та відбудований на початку і в середині XVI ст. Плани замісів

XV — XVI ст. були різноманітними: трикутні (Зіньків), чотирикутні (Сутківці), п’ятикутні й т. д. з наріжними високими вежами, що сильно виступали поза оборонні мури.

Коли в добу готики на Україні йшла переорганізація міст за західними зразками (що дало в мистецтві перехідний стиль із великою домішкою старої візантійської спадщини), то в XV — XVI ст. настає цілковитий зворот до Заходу, особливо радикальний із того моменту, коли вага й першість в економічному житті перейшли до міст. Одначе ця орієнтація на Захід прийняла особливе забарвлення, бо коли в добу готики на Україні працювало багато німецьких майстрів, то в добу ренесансу (відродження античності) — переважно італійці зі Швейцарії й Венеціанської республіки. По українських містах ці майстри, вступаючи до цехів, діставали місцеві прізвища: Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Домінічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін.

Стиль «ренесанс» (що витворюється в Італії в XV ст. й поширюється в цілй Європі замість гостролучного стилю готики спочатку як «відродження» класичності) дав зрівноважені, впорядковані композиції зі спокійними, логічно продуманими й чистими формами, почерпнутими з античної архітектури. В поширенні цього нового напрямку на Україні велику роль відігравав згаданий торговельний шлях через Пряшів і Бардіїв, як то свідчать ранні ренесансові форми ратуші в Бардієві 1506 — 07 рр., будови м. Коросна 20-х років XVI ст. Рівночасно постають будови в переходовому стилі від готики до ренесансу, як замкова церква в Острозі 1521 р., жидівські синагоги в Сатанові 1532 р. і Львові кінця XVI ст. (т. зв. «Золота Ройза»), Чим далі на схід, тим готичні зразки все більше спізнювалися (два католицькі костьоли в Києві, руїни невідомої будови в Лубнах).

Досить ранні свідоцтва ренесансу бачимо в перебудові Кам’янецького замку 1541 — 44 рр., у ратушах Львова й Перемишля (за старими рисунками), а також у замках середини XVI ст. (Перемишль, Львів, Бережани, Ляшки Муровані та ін.). Важливим джерелом ренесансових форм для цілої України був Львів, де ренесанс з’являється в другій чверті XVI ст. (архітектору Петро Італієць, Петро Красовський), а розквіт припадає на 70 — 90-ті роки того ж століття. До найкращих цивільних будов цієї доби з витриманими і строгими формами чистого ренесансу належать доми Гепнера 1570 р. й т. зв. «Чорний дім» на Ринку 1577 р. Найвищі досягнення українського ренесансу зосереджуються в чотирьох будовах Львова. Це — вежа й дім Корнякта, Братська (Успенська) церква і Трисвятительська каплиця. Одна з найкращих пам’яток ренесансу не тільки України, а й цілої Східної Європи — вежа Корнякта, побудована архітектором Петром Барбоною в 1572 — 78 рр. у характері вежі Madonna dell’Orto у Венеції, але в іонійському ордері (відміна грецького античного стилю), наближеному до знаменитої італійської школи архітектора Палладіо. Палата Корнякта на Ринку (1580), подібно до більшості будов Львова — з рустикою, у формах невеликих палаців Тоскани та Верхньої Італії. Трисвятительська каплиця (1578) і Братська церква (1591 — 1629), хоч і проектовані італійськими майстрами, але виведеш в типово українських формах трибанної церкви; деталі й різьби, наприклад, у чудових т. зв. «метопах» під гзимсом, також виконувалися місцевими майстрами.

Великий будівельний рух кінця XVI й початку XVII ст. завдячує своєму існуванню головним чином організаціям братств — виразникам українського культурного й політичного руху в боротьбі проти іноземної експансії. Ця будівельна чинність сягала далеко на захід, де тільки були по містах більші українські громади. Про це свідчать братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець XVI ст.), Луцьку (1617), Любліні (1607). Із початком XVII ст. будівельна чинність поширюється також на сході (Київ, Чернігів, Остер, Переяслав, Канів, Новгород-Сіверський), головним чином у реставраціях будов старокнязівської доби. Окрему групу становлять будови перших років XVII ст. завзятого оборонця української культури князя Костянтина Костянтиновича Острозького, з характерними високими т. зв. аттиками (надбудови з луками та пілястрами над увінчуючим гзимсом будови) і фронтонами (острозький замок, Межиріччя, дім Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі коло Львова й багато інших). Під кінець ренесансової доби втрачається почуття міри в пропорціях форм та їхніх композиціях; деталі й прикраси занадто обтяжують і переладовують стіни. До таких будов у Львові належать каплиці Боїмів і Кампіанів початку XVII ст., тоді як до наступної доби стилю, перехідного від ренесансу до барокко, відноситься цілий ряд будинків у Львові, Кам’янці та католицьких храмів у Львові, Луцьку, Кремінці, Ярославі. Більш своєрідними рисами відзначаються церкви теж перехідного стилю до барокко, наприклад, вежі Майявського монастиря в Галичині першої половини XVII ст., П’ятницька церква у Львові (1643 — 45) і церква гетьмана Богдана Хмельницького в Суботові (1656), де вже відбилися впливи Німеччини (Данциг).

УКРАЇНСЬКА МУРОВАНА АРХІТЕКТУРА НОВІШИХ ЧАСІВ

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком треба вважати XVII — XVIII ст. — часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України — вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи — стиль барокко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби барокко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Тому в архітектурі постають розкішні декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, складними гзимсами, вигнутими й покрученими завитками — т. зв. волютами (слимаками) — та буйною орнаментикою. Хоч зразки барокко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини, власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, барокковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського або «козацького» барокко. Центр мистецького життя з половини XVII ст. переноситься знову до середньої, Наддніпрянської України, де фундаторами й меценатами мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні достойники, що походять із демократичних козацьких верств. Особливо багато будов побудовано гетьманами Самойлó вичем, Мазепою, Апостолом та полковниками Герциком, Миклашевським, Мокієвським та ін. Лише одним Мазепою побудовано чи відновлено в Києві понад 6 величезних будов, не кажучи про інші по цілій Гетьманщині.

Перші подихи барокко з’являються майже рівночасно в початках XVII ст. у Львові (костьоли бернардинів 1600, єзуїтів 1613 — 70 рр.) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613 р.). Але самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половиш XVII ст. та досягає найбільшого розцвіту в добу Мазепи. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви — віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості — із західним і базилічним типом барокко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві — Михайлівський собор (1690 — 94) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691 — 1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. д.

Іншим типом є будови, що в плані й просторовому об’ємі йдуть за давньою традицією українського дерев’яного будівництва — тридільного та п’ятидільного (хрещатого) заложення із трьома й п’ятьма банями. Цей уповні самобутній тип будов настільки був вироблений та вдосконалений давньою культурою українського будівництва, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і окремих пластично-розвинених та притому лагідних форм і деталей. І якщо підклад цієї архітектури є барокковий, проте ясними конструкціями й обмеженістю прикрас наші будови далеко відходять від чисто Декоративних принципів надто переладованих форм барокко Заходу і Сходу. До трибанних церков із тридільним заложенням належать знаменитий Покровський собор у Харкові 1680 р. з незвичайно стрункими й високими банями, далі дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і менші будови в Сумах, Богодухові, Слов’янському та ін. Найвищого мистецького вислову й чистоти форм досягають п’ятибанні церкви на хрещатому заложенні. Генеза (постання) їх у нас ще в належній мірі не з’ясована. До найстарших належать згадана вже Сутківська твердиня, церква Адама Киселя в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів Петра Могили в 1638 — 43 рр. До розвиненої бароккової доби належать прекрасні будови Київської лаври — Усіх Святих (1696 — 98), Воскресіння та Петра й Павла, св. Юра Видубицького монастиря (1696), будови Чернігова, Батурина, Ізюма. Дальшим розвитком були будови дев’ятидільні з дев’ятьма камерами, перекриті п’ятьма банями — Троїцька церква Густинського монастиря (1672 — 74), Преображенська в Прилуках (1716), собор у Ніжині.

Менше перепрацьовувалися західноєвропейські зразки барокко на Західній Україні в зá мках-палатах, що збереглися в руїнах (Збараж, Бережани, Підгірці) та в римо-католицьких храмах (Львів, Перемишль, Кам’янець). Ближче стоять до українського барокко жидівські синагоги, нерідко з розкішним аттиком та барокковими прикрасами, де часами здибуються східні мотиви левів, птахів тощо (Щаргород на Поділлі, Сатанів, Тернопіль 1672 р.). З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особливої популярності набув т. зв. Дім Мазепи в Чернігові (чи, власне, військова канцелярія доби Мазепи XVII — XVIII ст.) — партерова будова типу міських ратуш чи інших установ із пишно прибраними стінами та фронтонами.„Не менш цікава кам’яниця полковника Я. Лизогуба в Сидневі кінця XVII ст. — масивних форм, але значно бідніша в прикрасах. З менших кам’яниць XVII — XVIII ст. збереглися муровані будинки в Батурині (значно перебудований дім В. Кочубея), Любечі (т. зв. Полуботківська кам’яниця), в с. Підусівка біля Чернігова (1690 — 1710), Козельці, Ніжині, Лубнах (т. зв. «скарбниця»), Прилуках («Галаганівськии арсенал»). Справжніми перлами українського барокко треба вважати будови Києва другої чверті й середини XVIII ст. — Митрополичий дім коло Софійської кафедри, браму Заборовського (там же) та чудові будинки Київської лаври архітектора Степана Ковніра, серед яких особливої оригінальності досягає будинок лаврської друкарні. Часто й самі церкви оброблялися в зразках чисто цивільного будівництва, як то свідчать прекрасні ліплені прикраси головної церкви Київської лаври (1722 — 29) архітектора Ф. Старченка, де окремі бароккові мотиви сполучені з народною рослинною орнаментикою.

Велика мистецька культура української архітектури доби барокко, зокрема висока техніка українських майстрів; спричинилися до того, що впливи української архітектури сягали далеко за межі України. Спеціально на Московщині чимало будов постало за українськими зразками, що дало притоку деяким російським мистецьким критикам та історикам говорити про «спорідненість» українського мистецтва з московським.

Хоч від середини XVIII ст. будівельний рух на Україні ослаблюється, все ж таки тоді з’являється кілька величавих будов у стилі рококо. Цей стиль, що є дальшим розвитком барокко, відрізняється від нього головно декоративним прибранством та деталями. На зміну важким і громіздким формам урочистого барокко приходить легше, делікатне й граціозне прибранство ажурових прикрас. На Україні рококові будови постають майже виключно за проектами чужинців, напр., фламандця Де-Вітте, німця Шеделя, італійця Меретіні та ін. Тому рококо вже не має тих особливостей та своєрідних форм, як барокко. Якщо будови архітектора Ковніра середини XVIII ст. були виведені в оригінальних формах українського барокко, то Покровська церква на Подолі 1722 р. та дзвіниці Михайлівського монастиря та Софійської кафедри в Києві вже мають деякі ознаки рококо. Софійська дзвіниця (закінчена в 1748 р.) монументальних форм має розкішну декорацію, що межує з переладованістю, — це був останній вияв бароккового пересиченого багатства. Цілком рококовими є визначні будови середини XVIII ст.: Андріївська церква в Києві (1744 — 67), собор св. Юра у Львові (1744 — 64), домініканські костьоли у Львові (1749 — 64) і Тернополі, кафедра в Холмі, головна церква в Почаєві, кафедра в Козельці (1752 — 63). Коли римо-католицькі храми притримуються характерної для рококо форми плану, близького до еліпсу (згадані домініканські храми; парохіальний костьол у Холмі), то церкви східного обряду майже всі в плані заховують давніший український тип хрещатих дев’ятикамерних будов. Зі згаданих церков найбільш характерною в цьому сенсі є величезна кафедра в Козельці з п’ятьма розкішними, стрункими банями, тоді як Андріївська церква в Києві найбільш вражає своєю граціозною легкістю та мальовничістю, що не має собі рівної на цілому Придніпров’ї. Прекрасним зразком є також кафедральна церква св. Юра у Львові — величава будова масивних динамічних форм й ажурових тендітних прикрас. Будівничим її був львівський архітектор Бернард Маретин (або Меретіні), що будував також цілий ряд інших будов високої мистецької вартості — ратушу в Бучачі, можливо, дім «Просвіта» у Львові, та багато провінційних костьолів у Галичині. Знову в Києві таким визначним архітектором доби був Шедель, який перебудував Києво-Могилянську академію (1736 — 40) та звів знамениту дзвіницю Лаври (1736 — 64). Будинок Академії цікавий тим, що тут задержако всі особливі риси українського будівництва з підсінням та галерейками, які постійно вживалися як у кам’яних, так і в дерев’яних будовах. Величезна вежа Лаври 93 метри заввишки — один із найвизначніших творів старої України. Вона відзначається своєю майстерною композицією зі складовою колонадою в кожному поверсі, де вже помітний нахил до класичної простоти та логічності, хоч і не без впливів елегантного рококо.

Напрям класичності як реакція проти бурхливого, напруженого стилю барокко приходить ще в середині XVIII ст. В таких спокійних логічних і навіть суворих класичних формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730 — 40), прибудову Успенської кафедри у Володимирі-Волинському (1753) та цілий ряд менших будинків і брам у Кам’янці, Сатанові, Львові та інших містах Західної України. Прекрасними зразками класичності були величаві палати гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині (проект Менеласа), Глухові (архітектора А. Квасова) й Батурині. Величезних розмірів палата в Почепі, збудована за проектом француза Де ля Мото українським архітектором О. Яновеьким у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким твором була палата в новій столиці України — Батурині, побудована за проектом англійського архітектора Чарльза Камерона в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовика XVI. Не менш інтересна величезна палата Завадовського в Ляличах (архітектор Д. Кваренгі, 179.4 — 95), де цілий комплекс будов творить колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т. зв. палладіївського стилю типу villa rotonda коло Віценци в Італії. В релігійному будівництві кінця XVIII ст. у більшій мірі затримувалися старші українські традиції. у формах заложення та бань, хоч саме прибранство було вже в класичних зразках, переважно у стилі Людовика XVI (церквифундації Розумовського, також св. Микола в Хоралі 1790 р., в с. Вишняки коло Хорола 1794 р. та ін.).

В кінці XVIII і в XIX ст. український народ зазнаέ найгірших днів царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, касує військо, гетьманат цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті. Замість вільної артистичної творчості з’являються нові будови, роблені по шаблонових проектах, надісланих з Петербурга й Москви, не пристосованих не тільки до мистецького смаку українців, а й навіть до підсоння України. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIX ст. з’являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Но дивлячись на це, українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого смаку й дає ряд нових своєрідних творів.

Як відміна класичності, на початку XIX ст. приходить стиль ампір (із франц. «стиль імперії»), який мав замилування до спокійних монументальних форм римського взірця, широких зовсім гладких стін, округлих колон т. зв. дорійського ордеру, півпольних вікон та ступінчастих низьких і гладких аттиків над колонадою. Одначе й стиль ампір мусив зробити багато поступок українським будівничим традиціям, особливо в маленьких провінціальних палатах та будиночках, де ґанки, галерейки й мансарди (поверх, що уміщено під самим дахом будови) набирають своєрідних українських рис. Із визначних українських архітекторів цієї доби можемо згадати В. Ярославського в Харкові (будинки в Харкові, на Харківщині й Херсонщині) і А. Меленського в Києві (Контрактовий дім, перебудова бурси, розбудова Подолу 1811 р.). Відтепер найбільше розвивається міське будівництво. Постає цілий ряд нових ратуш (Харків, Полтава, Київ, Львів, Чернівці), що знаменують собою останнє зусилля самоврядування українських міст. Всі вони квадратового заложення, з квадратовою вежею, простих і холодних мас та гладких понурих стін. Таким самим характером відзначаються тріумфальні брами, колони-пам’ятки, які в той час любили ставити з нагоди різних подій. Одну з кращих колон (за проектом, архітектора А. Меленського) було поставлено в Києві в 1802 р. з нагоди повернення Києву відібраного в кінці XVIII ст. Магдебурзького права й сполученої з ним самоуправи міста (пізніше, щоб стерти всякі сліди цього символа, російські урядові кола стали називати колону пам’ятником «Хрещення Русі»). В першій половині XIX ст. при новому адміністративому поділі України в стилі ампір постає більшість державних будинків Полтави, Чернігова, Києва, а на запорізьких степах — Одеси й Херсона.

Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм, прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). В заложенні вони переважно хрещатої форми. Це, наприклад, собор у Хоролі 1800 — 08 рр., що близько стоїть до давніших будов XVII — XVIII ст., але лише з одною середньою банею на округлому гладкому під баннику. З більших будов з цієї доби походять собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці, що належать до течії академічного класицизму, який почав плекатися в офіційних технічних школах Росії. Досить поширеним був також тип зовсім округлих будов (ротонд) із колонами або без них, яскравих ампірових форм, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря в Галичині (1842) та ін. Перетворення класичних зразків в українському народному дусі в більшій мірі виявилося на західноукраїнських землях, як це, наприклад, свідчить кафедральна церква в Чернівцях, побудована в 50-х роках XIX ст. на п’ятидільному заложенні з трьома банями, подібно до буковинських дерев’яних церков.

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового й громадського призначення у зв’язку з пануючим у цілій Європі утилітаризмом і меркантильністю переймається еклектизмом — мішаниною різних історичних стилів не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові. Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюється т. зв. віденський неоренесанс. Загальне архітектурне обличчя наших головніших міст (навіть незалежно від бувшого австро-російського кордону) — Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Перемишля, Херсона та навіть Ростова й Катеринодара на Кубані — власне завдячує цій віденській моді. Зокрема, в цьому характері побудовані більші міські театри в Києві, Одесі, Львові та інші громадські будови по містах. Рівночасно в техніці будівництва на Наддніпрянщині помічається поступовий підупад, який особливо зусилюється під кінець XIX ст. Річ у тому, що російська централістична влада в боротьбі за опанування усіх ділянок культурного та економічного життя на Україні з особливим завзяттям нищила українське міщанство і зв’язане з ним ремісництво, яке своїми цеховими організаціями ставило чималий опір централістичним стремлінням Москви.

Постійні утиски цехів закінчилися цілковитим їх скасуванням у 1900 р. Безперечно, цеховий устрій ремісництва в той час уже віджив свій вік, але коли в Західній Європі стара система навчання в цехових організаціях поступово замінялася сіткою державних ремісничих шкіл, на Україні з моментом ліквідації цехів російський уряд замість того не тільки не створив закінченої сітки фахової освіти, але навіть не дав мінімальної кількості ремісничих шкіл. Отже, коли в старі часи на Україні в цехових організаціях постійно виховувалися молодші кадри добрих ремісників, зокрема мулярів, теслярів, каменярів, різьбярів та солідних технічно підготовлених будівельних майстрів, то з підупадом цехових організацій та браком фахових шкіл старих майстрів та ремісників не було ким замінити або приходили робітники, мало підготовлені та без потрібного технічного знання. Наслідком цього було те, що багато будов другої половини XIX ба навіть початку XX ст., особливо на провінції, були не тільки безвартісні з мистецького боку, але також технічно примітивні, так що чимало їх понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували визначні наші митці та архітектори. Але всякі заходи для створення місцевих шкіл, як вищого, так і нижчого типу, здебільшого розбивалися об тверду стіну централістичних стремлінь Москви, яка засновувала такі школи в себе (передусім у Петербурзі й Москві). Туди, власне, мусила їхати українська шкільна молодь, звідтам і приходила «нова мода» в будівництві, майже завжди запізнена в Західній Європі, але «приправлена» в московському дусі. Так у другій половині XIX ст. під впливом національного романтизму на Заході (відродження pоманcького стилю) в Росії постав націоналістичний напрям, що дав пеевдовізантійсько-руський, стиль. Він насильно впроваджувався на Україні в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), нерідке даючи жахливі немистецькі зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам’яток нашого, будівництва княжої добі», коли, наприклад, були розібрані й знищені будови Херсонеса IV — X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «візантійському» стилі. У більш витриманих візантійських формах і бодай хоч технічно краще побудовані Володимирський собор у Києві та Олександрівська церква в Кам’янці перших років XX ст.

На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми романського та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи ці спроби були здебільшого невдалі.

В найновіші часи будівництво на Україні переживало усі фази еклектизму, які панували в мистецтві Європи, включно і т. зв. стиль модерн, на західноукраїнських землях відомий більше під назвою віденського сецесіонізму. В цьому стилі, який панував порівняно недовго — в останніх роках XIX і перших роках XX ст. — побудовані величезні залізничні станції в Жмеринці (на Поділлі) і Львові, остання — за проектом відомого українського інженера-архітектора Івана Левинського (1851 — 1918), якому належать також інші будови Львова — готель «Жорж», торговельно-промислова палата, будинок «Дністра», дім василіянок та ін.

З початком XX ст. поміж українськими митцями і спеціально архітекторами поширюється течія відродження українського архітектурного стилю. В поширенні цієї ідеї та в практичному проведенні її в життя велику роль відіграла «Українська громада» студентів Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, де першим головою (від 1905 р.) був архітектор Сергій Тимошенко. Цей мистецький напрям можна поділити на дві течії: перша для створення своєрідного українського стилю прагнула використовувати мотиви українського барокко, друга — народне дерев’яне будівництво. До першої течії належать великі житлові доми архітекторів Альошина в Києві та Фетисова в Запоріжжі (Катеринославщина). Друга течія започаткована церквою єпископа Партенія Левицького в Плішивцях на Полтавщині в 1902 — 06 рр., де використані форми знаменитого запорізького собору в Самарі. Визначним твором, що належить до цього другого напряму, є будинок земства в Полтаві (тепер Український державний музей), побудований визначним нашим архітектором Василем Кричевським з участю маляра Сергія Васильківського. З інших архітекторів відмітимо праці Жукова (шкільні будинки на Харківщині), Мощенка на Полтавщині, а в Галичині — Івана та Льва Левинських, Олександра Лушпинського, Романа Грицая, Василя Нагірного. Сполучення форм кам’яної архітектури українського барокко з дерев’яним будівництвом знайшло прекрасну творчу переробку в працях архітекторів Сергія Тимошенка та Дмитра Дяченка. Першому належать цілий ряд вілл та проектів церков, другому — проект Історично-архітектурного музею в Кам’янці-Подільському (1913), школи на Полтавщині та головний корпус Сільськогосподарської академії в Києві (1928). Ініціативі цього архітектора належить також заснування в Києві Товариством українських архітектори) Українського архітектурного інституту (1919), який був у 1924 р. приєднаний до Мистецького Інституту в Києві.

В найновіших часах по війні й революції найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрям конструктивізму, що оснований на принципі функціоналізму — пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас і непотрібних додатків. Конструктивізм широко послуговується залізобетонними конструкціями, склом та іншими новими будівельними матеріалами, має смисл для великих елементарних геометричних мас, легких широко закроєних перекрить, великих гладких площ, терасових композицій, плаского даху. До кращих будов конструктивного напряму належать електровня в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЕВ’ЯНЕ БУДІВНИЦТВО, ЙОГО ПОСТАННЯ ТА НАЙСТАРШІ ЗРАЗКИ

На цілому просторі Європи найбільша кількість, і то найцінніших зразків, дерев’яного будівництва збереглася на Україні. Звідси той великий інтерес до українського дерев’яного будівництва в літературі слов’янських та інших народів, який постав ще на початку XIX ст. та який в останні роки в Західній Європі набув особливої інтенсивності.

Завдяки відповідним кліматичним і господарським умовам Україна від найдавніших часів розпоряджала великими засобами будівельних лісів — від м’яких порід шпилькових дерев до таких прекрасних видів твердого дерева, як клен, явір, осика, ясень і нарешті липа, груша, тис, бук і дуб. Тому саме в дерев’яному будівництві українці відзначалися великим майстерством і мають свою давню культуру та вироблені протягом багатьох століть своєрідні зразки. Й коли в будовах, призначених для житла, творчість була обмежена в рамках побуту й матеріальних засобів, то ціла умілість майстрів, ціла вигадливість і творча думка найбільше виявилися в будовах громадського, оборонного та релігійного призначення. На жаль, більші житлові будинки збереглися в дуже обмеженій кількості, а будови замкового чи загалом оборонного призначення зовсім щезли, даючи місце мурованим та земляним будовам новішого типу. Порівняно краще заховалися будови релігійного культу (принаймні ми маємо деякі зразки навіть із XVI — XVII ст., правда, в дещо переробленому вигляді). Одначе збереглися деякі літературні й графічно-документальні матеріали, які дають можливість відтворити давніші конструктивні засоби, типи й форми будов, що були вироблені в значно давнішу добу. Крім того, в деяких найглухіших і недоступних місцях (напр., у Карпатах) збереглися дуже архаїчні типи будов, які дають певне поняття про давніші форми українського дерев’яного будівництва.

Археологічні розкопки селищ неолітичної доби й будинків старокнязівських часів на Україні (Київ, Білгородка) стверджують, що ще тоді вживали спосіб зложення стін при допомозі укладання балок в поземному положенні, як це ми бачимо у всіх існуючих дерев’яних будовах на Україні. Таке укладання дерева в «зрубах» — в поземному положенні — є типовим для слов’ян, тоді як у германських народів уживався спосіб повисно уложених балок, пов’язаних поміж собою т. зв. шпунтами. Наскільки слов’янський спосіб давній і де саме мусимо шукати його джерела — про це свідчать писання римського архітектора І ст. н. е. Вітрувія, що описує житло осілого населення Чорномор’я та різьби на колоні Траяна в Римі II ст. н. е., де виображені будови даків, що колись заселяли наші Карпати. Деякі фрагментарні відомості про спосіб і форму перекриття будов, що в дерев’яній архітектурі дуже впливають на загальний вигляд Спорудження, дають описи грецьких, арабських та інших письменників. Історичні розшуки, грунтовані на текстах Геродота, Ксенофонта й Діодора, ознайомлюють нас із народом, що замешкував в околицях Понта «в домах, зроблених як вежі, закінчених пірамідами». Арабський письменник Ібн-Даст, описуючи житло слов’ян княжої доби (IX — X ст.), пише: «...В землі слов’ян холод буває такий великий, що кожний із них викопує собі рід льоху (ями), який покриває дерев’яним гостролучним перекриттям (дахом), який бачимо й на їхніх християнських церквах». У збережених найстарших зразках українського дерев’яного будівництва релігійного призначення й на старих рисунках неіснуючих будов бачимо якраз перекриття гостролучної форми чи у формі піраміди. Таке саме перекриття мають і вежі-дзвіниці найстаршої дати; з дуже давніми формами, що ведуть нас до колишнього замково-оборонного будівництва. Загалом дзвіниці мають першорядне значення для питання про замково-оборонне будівництво на Україні, тому спинимося над ними більш докладно.

Дзвіниці на Україні ставляться звичайно окремо від церков, часом навіть у значному віддаленні від них. Лише в тих місцевостях, які були в сусідстві до Заходу (поляків, словаків, мадярів) або Сходу (Московщини), будували дзвіниці разом із церквою (Лемківщина, почасти Бойківщина, Закарпаття, Слобожанщина). [* Можливо, поєднання дзвіниці з церквою задержалося в деяких місцевостях як архаїзм, пережиток з доби готики, коли це явище було загальним.]

Хоч найстарші збережені зразки дерев’яних дзвіниць походять із початку XVI ст. (Потилич), але ряд даних вказує на їх давню місцеву культуру, що сягає доби готики. Коли в перші часи християнства не було підходящих типів будов (храмів, палаців, хат), які могли б бути пристосовані й перетворені для потреб нової релігії, то для церковних дзвіниць часто надавалися оборонні та замкові вежі, й тому дзвіниці були цілком природним продовженням цього роду будівництва. Знаємо також, що на Україні церкви й особливо монастирі пристосовувалися до оборонних цілей не тільки в середньовіччі, але й у століттях XVI — XVIII. Способи оборони переймалися з Центральної Європи, де храми на провінції, якщо не були під охороною міських та інших укріплень, являли собою оборонний пункт. Не робили в цьому розумінні винятку й дерев’яні храми, часто з комбінуванням мурованої оборонної огорожі зі стрільницями. Прикладом такої будови може служити існуючий досі костьол у Гервартові біля Бардієва в Закарпатті (за малюнком Мишковського 70-х років минулого століття). В таких будовах, огороженйх сильними парканами та мурами зі стрільницями, дзвіниці грали роль обсерваційних й оборонних веж. Знаємо також, що на Україні збереглися з XIV — XVII ст. муровані церкви, костьоли й сигнали твердинного характеру, спеціально пристосовані для оборонних цілей, з амбразурами для стріляння, бійницями тощо (Кам’янець, Рогатин, Сутківці, Острог, Луцьк та ін.). Маються відомості, що в старовину в нижчих частинах дерев’яних дзвіниць робилися комори для зброї й різного військового приладдя (подібно до замкових веж). Таку зброю — навіть гармати — при церквах Галичини здавали австрійському уряду ще на початку минулого століття.

Збережеш зразки дерев’яних дзвіниць, особливо в Західній Україні, говорять про особливу давність архітектурних форм — більшу, як форми самих церков, біля яких вони стоять. Побудовані в монументальних формах, міцної конструкції, з довготривалого матеріалу (переважно дубового), вони не потребували частого ремонту, а тим більше знесення. Крім того, дерев’яна конструкція дзвіниць дозволяла частково вставляти новий матеріал, не змінюючи зовнішнього вигляду. Таким чином, архітектурні форми дзвіниць мінялися значно поволіше, як форми самих церков, затримуючи свій архаїчний замковий і цивільний характер. Отже, коли прийняти до уваги особливо давню традицію будівництва дзвіниць і ту консервативність, з якою мінялися архітектурні форми в дерев’яному будівництві взагалі та особливо у дзвіницях, дійдемо висновку, що збережені типи дзвіниць постали значно раніше XVI ст.

Конструкція дзвіниць буває двох родів: старша — рублена з брусів або віблеків (балки, оброблені лише з трьох боків), зложених у поземному положенні, й новіша, яка зустрічається частіше, — слупово-хрещата. В одному й другому випадкові ціла будова стоїть на грубих підвалинах, а ці останні — на камінні чи на цілому підмурованні.

Найстарші збережені дзвіниці Галичини — квадратової форми з «опасанням» чи «фартухом» (виступаючий дашок) в нижній частині, сильно похиленими до середини стінками, виступаючою верхньою частиною (поверхом) та високим пірамідальним перекриттям, часто — ламаною лінією даху (Потилич, Стара Сіль, Дрогобич, Верінь, Бусовисько, Курники). Такої самої форми бачимо вежі-дзвіниці, зарисовані на гравюрах Києва 1638 р., Кам’янця 1672 р., Клехова 1699 р., рисунках Бардієва XVIII ст. та ін. Така форма веж зустрічається в замковому будівництві Центральної Європи, що сягає часів готики, відома і в культурному дерев’яному будівництві Чехії, Шльонська, Словаччини XV — XVI ст.

Сильно звисаюча верхня частина дзвіниці та опасання при самій землі є, власне, характерною рисою оборонних веж. У цих виступах (у мурованих вежах — т. зв. аркатурний фриз) робилися отвори (діри), через які сипали на наступаючого ворога каміння, пісок, виливали гарячу воду, смолу тощо. Камінь, що кидався з отвору, падав на похилий дашок опасання (в мурованих вежах — похилий мур) і силою фізичного закону кута падіння відбивався від похилої площі та далеко досягав наступаючого ворога.

В еволюції (зміні) мистецьких форм часто бачимо таке явище, коли первісне практичне конструктивне значення втрачається, але залишається певна традиція, складається певна естетична уява про красу, й змінена форма живе ще довший час, втрачаючи, одначе, своє первісне практичне значення. Те саме сталося зі способами будови й формами дзвіниць. Не підлягає сумніву, що кожна доба світового мистецтва відбивалася на формах дзвіниць, але тому, що тип веж-дзвіниць був у нас усталений у добу готики, то наступні впливи ренесансу, барокко, рококо, ампіру викликали незначні зміни, головно в прикрасах, формах покриття, банях і деталях. Перетворюючи форму мурованого будівництва й різні стилістичні впливи, народ все-таки зумів дати оригінальні, своєрідні зразки власної мистецької творчості.

Основний тип дзвіниць, який ми окреслили вище, по мірі поширення на цілій Україні часто спрощувався, а розміри дзвіниць зменшувалися. Та разом із тим у руках народного майстра ця проста схема набуває незвичайно великої різноманітності форм. Пропорції мас безконечно міняються. Навколо будови з’являється опасання в кількох поверхах, і то різної величини (Тисьмениця, Старий Лисець, Курники, Ялове, Гукливе). Дуже міняються висота й форма даху. Але найбільше вигадливості й дотепу бачимо в «голосниках» (вікна під дахом дзвіниці). Їхня кількість міняється від 1 до 6 з кожного боку квадрату; вживаються також подвійні й потрійні вікна. Форма їх незвичайно різноманітна: квадратова, з напівкруглим, еліпсним чи шестикутним закінченням, трикутна, п’ятикутна, шестикутна, округла, еліпсна, у формі сегменту, півеліпса й т. д.

Квадратові дзвіниці, побільшуючи свої розміри й кількість поверхів, часами виростають у складні архітектурні композиції з широким опасанням, прекрасно різьбленими колонками та критими талерейками, які у свій час були поширені в міських будинках. Зразком таких розкішних будов можуть служити дзвіниці XVIII ст. в Печеніжині (пов. Коломия), Ясениці Замковій (пов. Самбір), а також на Волині, Київщині й Полтавщині.

Крім квадратових, відомий тип восьмигранних дзвіниць (Шумляни в Галичині) або квадратових в основі і восьмибічних у горішній частині з восьмигранним стіжковим накриттям (найбільше на Буковині й Гуцульшині).

В дальшому добовому розвитку з’являються вежі з банями безпосередньо на пірамідальному перекритті та бані з підбанками («вісімкою») різної форми в залежності від стилів (ренесанс, барокко, рококо, ампір) — так само, як і в самих церквах.

Намітити історичний розвиток церковного дерев’яного будівництва тим важче, що в різних місцевостях зустрічаються деякі відмінні типи будови, — зміна форм не скрізь наступала одночасно в залежності від світових стилів. Тому дуже давні типи будов часто мають рік заложення новіших часів (наприклад, у недоступних, глухих місцевостях у горах), тоді як в інших випадках дуже старі будови є зразком вже дальшої (новішої) еволюції форм. Можемо також вказати на* цілий ряд прикладів, коли дослідники, бажаючи відшукати первісні й найстарші типи, брали за головну їх ознаку примітивність і простоту форм, що часто залежать від соціальних і господарських відносин (коли певна громада чи фундатор, не маючи коштів на більшу будову, задовольнялися примітивною церквою); також непоказні (скажімо, однозрубні) церкви будовано в часи лихоліття, руїни, коли загалом матеріальні засоби нищилися. Тому для нас мають особливе значення ті недоступні закутки, де зберігся дуже давній, первісний тип будов, який служив основою для дальшої зміни форм в істеричному розвитку.

Такою околицею є передовсім Бойківщина в Карпатах, у джерел головніших річок південного й північного спаду Карпат — Сяну, Дністра, Опору, Ужа, Ляториці. Тут заховався дуже цікавий усталений тип будов, первісний найперше щодо своєї конструкції. В закладі це є типова для українського будівництва тридільна (тризрубна) будова із середньою прямокутною частиною, двома бічними (теж прямокутними, близькими до квадрату) зрубами — т. зв. «бабинцем» — і вівтарем. Проф. Г. Павлуцький звернув увагу, що триванні (а значить, і тридільні) церкви зарисовані ще на мініатюрах Ізборника Святослава 1072 р. і в Київському Псалтирі XI ст.; про «церкви з трьома верхами» співають також найстарші українські пісні, що походять із старокняжої доби. Муровані тридільні церкви «відомі в Галичі (XII ст.), Рогатині (XIV — XV ст.), Риботицькій Посаді (XVI ст.), Львові (XVI ст.) та ін. Рівно ж найстарші дерев’яні церкви, дату яких можна встановити документально, були всі тризрубні (Потилич XVI ст., гравюри Києва, Крехова та інших міст із XVII ст.). На Бойківщині організація просторового об’єму тризрубної церкви відбувалася з точним додержанням центральності. Всі три зруби перекриті однаковим ступінчасто-пірамідальним перекриттям. Над цілою будовою панує середня грубша вежа; дві бічні вежі хоч і не зовсім симетричні, але своїм об’ємом майже однакові й не порушують загальної рівноваги.

Особливої уваги заслуговує конструкція й самий спосіб будування бойківських церков. Вони зложені в зруб зі смерекових, букових або інших брусів, які укладаються в поземному положенні від основи аж до маківки. Такий спосіб будування побутував на цілій Україні, про що свідчать Найстарші збережені церкви Галичини й Правобережжя. Лише в новіших часах почали вживати крокви для перекриття зрубів банями, і то так, що всередині ціла або частина бані була закрита. Таким чином, зовнішній вигляд бойківської будови конструктивно й формально відповідає внутрішньому вигляду, за винятком лише поверхової вежі над бабинцем, яка в горішній частині має т. зв. слупово-хрещату конструкцію. Дахи й стіни крито гонтою, не покривається гонтою лише нижня частина стін під опасанням, роль якого, так само як і ґонти на стінах — хоронити зруб від замокання та вогкості.

Ступінчасто-пірамідальне перекриття бойківських церков свідчить про незвичайну давнину; можна думати, що ця форма з’явилася вже в часи готики (XIV — XV ст.), як це припускали Дідушицький і Мекловський.

Хоч бойківський тип церков був цілком усталений і конструктивно з’ясований, але народна творчість все ж таки знайшла вихід для свого безупинного поступового розвитку. А саме: зміна архітектурних форм йшла в напрямку помножування ступінчастого перекриття від двоповерхового (Топільниця, Лениця, Збої) до триповерхового (Бориня, Якимчиці, Ужок, Кострики, Сухе та ін.), чотириповерхового (Перехресна, Таламат) і п’ятиповерхового (Середня Турка, Вижне Студене). Далі на пірамідальному накритті з’явилися вісімки, які у свою чергу помножувалися, так що постав складний тип бойківських будов — від п’ятиповерхових (Бутля) до шестиповерхових (Вижне Висоцько, Кривка), семиповерхових (Вижня Бутелка, Вижне Висоцько, Комарники) й нарешті восьмиповерхова — в Ясеніві. Своє завершення цей тип будов знайшов у сферичних банях, які насаджувалися на всіх трьох вежах (Кривка, Бутелка, Вижня). Одначе вісімка й баня з’являються вхе наслідком загальної еволюції перекриття дерев’яної церкви.

Оригінальний вигляд бойківських багатоповерхових церков із численними ступінчастими переходами й дашками давав привід Деяким дослідникам й аматорам шукати подібності з норвезькими Церквами й навіть індійськими пагодами. Одначе деяка подібність зовнішнього вигляду норвезьких та українських будов залежить не від спільних культурних течій, а лише від однакового матеріалу, який у деяких комбінаціях витворює однакові форми. В дійсності конструкція норвезьких будов зовсім відмінна, а різниці конструктивні дали й відмінні архітектурні форми (зокрема, плани будов). Плани і просторовий розподіл індійських пагод також не мають нічого спільного з нашими будовами.

Переважна більшість бойківських церков побудована у XVIII ст. — лише одна, можливо, в 1641 р. (Перехресна на Закарпатті), — але в найстарших церквах сусідніх із Бойківщиною місцевостей, ба навіть на цілій Галицькій рівнині й Волині, зустрічаємо ознаки того самого «бойківського», себто первісного, типу церков із пірамідально-ступінчастим перекриттям (у Галичині — Потилич XVI ст., Підвисоке 1604 р., Знесіння коло Львова 1605 р., Крехів коло XVI ст., Терки 1661 р., Воля Висоцька кін. XVII ст., Водники 1729 р. та ін.).

Коли порівняти бойківський тип із будовами інших сусідніх до Бойківщини місцевостей (як, наприклад, церкви на Лемківщині з барокковими банями, від чого деякі дослідники називають їх «лемківсько-барокковим типом»), то побачимо, що в цих ніби інших типах ціла основа і внутрішні просторові форми залишилися типово «бойківськими», лише зовнішня декорація прийняла інші додатки. Так, у деяких будовах на пірамідальному даху додані лише невеликі бароккові маківки (Новоселиця, Збої, Бодружаль, Кожухівці та ін. — всі на Закарпатті) або більші бані з дуже розвиненою вежею-дзвіницею спереду західно-католицького характеру (Плоске, Міроля, Петна, Мілик, Тим’я та ін.) *.

* Можна також думати, що план і відношення триділів лемківських церков ближчі до готичного типу й тому архаїчніші, ніж тип бойківський, який є вже переходовим до типу тридольної української церкви, що виробився в добі ренесансу. В бойківських церквах східний і західний верхи, хоч ще не зовсім однакові, в кожнім разі вже зрівноважені й симетрично оточують центральну баню, як це характерно для всіх триверхих українських церков, починаючи з XVI ст. Тим часом лемківські церкви ще цієї зрівноваженості не мають, а, як у готичні часи, західний верх, що служить дзвіницею, е найвищим, центральна частина — нижча, а східна (вівтар) зовсім низька й мала.

ТИПІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЕВ’ЯНОГО БУДІВНИЦТВА ТА ЙОГО ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Пірамідальна форма перекриття зрубів, як примітивна й найпростіша, могла затриматися лише в глухих закутках, яким є, наприклад, Бойківщина, — на рівнині розвиток дерев’яного будівництва йшов далі. Передовсім з’являються восьмигранний підбанник («вісімка») й баня над кожним зрубом. Трудно з певністю твердити, що прийшло раніше, але більше доказів є на те, що спочатку робили баню просто на пірамідальному перекритті, а пізніше — баню з підбанником, і в деяких місцевостях спочатку могла з’явитися вісімка, перекрита стіжковим перекриттям, а пізніше вже сферична баня. З будов, перекритих банями безпосередньо на пірамідальному даху без вісімки, можемо вказати на дуже архаїчну форму бані у вигляді шолома або грушки, — в селах Галичини Ковчий Кут, Крехів початку XVII ст., Цішки (1701) та ін. У будовах із вісімкою перехід від квадратової форми зруба до восьмибічної досягається за допомогою клинів-межилучників чи т. зв. пендетивів трикутної форми, — спосіб чисто візантійський, що у нас на Україні був відомий із перших часів християнства. Цікаво, що в дерев’яному будівництві інших, навіть слов’янських народів цей спосіб перекриття не зустрічається.

Вісімка з клином-межилучником постійно вживається в церквах Гуцульщини. Загалом гуцульські будови мають свої особливості і творять до певної міри осібний тип. План тут завжди у формі рівнораменного «грецького» хреста у вигляді п’яти зрубів — квадратових або шестикутних (за винятком середнього зрубу, який завжди квадратовий). Походження п’ятизрубної хрещатої дерев’яної будови на Україні ще в належній мірі не висвітлене. Проф. Й. Стржиговський, наприклад, уважає їх первісним типом християнського будівництва на Україні, що прийшов із візантійського — спеціально вірменського — будівництва. Муровані хрещаті будови відомі були в нас у Херсонесі (Крим) IV — VI ст., але в старокнязівську добу не зустрічаються. Пізніше знову з’являються на Україні в XVII ст. (перебудова церкви Спаса на Берестові в Києві 1638 — 43 рр., церкви в Нискиничах на Волині 1653 р.).

Характерні особливості гуцульських церков, крім хрещатого заложення, є такі. Середній квадратовий зруб переходить угорі у вісімку, перекриту високим восьмибічним стіжковим перекриттям із невеликим заломом (заокругленням) коло гзимсу. Над чотирма іншими зрубами звичайно буває звичайний хатній дах із фронтончиками, як на гуцульських хатах; на гребеш даху часто бувають маківки.

П’ятизрубні будови, крім стисло гуцульської території, поширені також у сусідніх до Гуцульщини землях — на Буковині (напр., Церква монастиря Путна, перенесена з с. Воловець), у Галичині (в повітах Коломия, Снятин, Калуш, Станіслав). В інших частинах Галичини зустрічаються загалом рідко та здебільшого постали в пізніші часи, коли перебудовували й розширювали тризрубні церкви. Щодо п’ятибанних церков на п’ятизрубному заложенні, то їх у Галичині дуже мало й то переважно новіших часів. Досить поширені вони на Київщині, Полтавщині, Слобожанщині, відомі також на Поділлі й зовсім рідкі — на Волині та Чернігівщині. Зате саме в Галичині й почасти на Бойківщині збереглися особливо інтересні тризрубні й переважно трибанні церкви з артистично виконаними піддашшями чи опасаннями, часто в двох поверхах, що йдуть навколо цілої будови чи лише одного бабинця. Ці піддашшя завжди мають дуже гарні різьблені колонки й шестикутні отвори довгастої, витягненої в поземному напрямку форми. З таких чудових зразків відзначимо будови в селах Середня Турка на Бойківщині (1700), Торки коло Перемишля (1661), Кути Золочівського повіту (1697), Цішки (1701), Хотинець Яворівського повіту (1615), Хоросно (1615), Долина (1690), у Дрогобичі (церква Хреста та Юра), в Лишнянському монастирі (1705) та ін. Це справжні шедеври народної творчості! Будували їх майстри великого хисту та теслярської вишколеності. Про це говорять і загальні маси будов, згармонізовані в суцільну композицію, й окремі ритмічно продумані архітектурні форми, нарешті, майстерно виконані деталі. Одну таку церкву недавно перенесено до Львова.

Певні відміни дають будови Буковини та Закарпаття. На цьому останньому, особливо в горах, ціле будівниче мистецтво було, занесено з Галичини, про що свідчать і самі архітектурні форми, й навіть підписи майстрів-будівничих і малярів, що приходили з Галичини, особливо в XVII — XVIII ст. Відомі навіть випадки, коли цілі будови пере