Тонкощі пам'яті, 1941

Так само, як перший оргазм мого діда не був призначений для Зосі, так і німецькі бомби мали знищити не Трохимбрід, а якийсь безіменний рубіж на пагорбах під Ровно. Сам штетль зазнав прямої атаки нацистів не раніш як за дев'ять місяців - на самий Трохимів день. Проте, вже того першого дня води Броду билися в берег з таким шалом, начебто війна вже увійшла в них, вітер резонував у такт з вибуховою хвилею, а населення містечка тремтіло так, ніби розбомблені рубежі були витатуйовані на їхніх тілах. Від того часу - від 21: 28 увечері 18 червня 1941 - все на світі пішло по-іншому.

Віспи з Ардишту повернули свої цигарки всередину ротів, ховаючи вогники, щоби їх не могли вистежити з повітря.

Цигани у своєму таборі позбивали всі намети, розібрали свої солом'яні будиночки й жили тепер на голій землі, немов який людський мох.

А в самому Трохимброді мешканців змагала якась дивна цікавість. Громадяни, котрі колись переторкали стільки речей, що було неможливо дізнатися, що на світі позостало справжнім, тепер сиділи на своїх руках. Діяльність замінила думка. Пам'ять. Кожному все про щось нагадувало, і спершу це навіть видавалося кумедним - наприклад, коли про останній день народження згадували від запаху погаслого сірника або відчуття першого поцілунку пригадувалося від дотику спітнілої долоні - але швидко від цього всі почали втрачати смак до справжнього життя. Пам'ять породжувала пам'ять, щоби породити пам'ять. Мешканці штетля стали заручниками тієї, багато разів розказаної їм, легенди про божевільного поміщика Соф'ювку, котрий заплутався в білій стрічці: користаючи з пам'яті, щоби пригадати пам'ять, вплівшись у потік спогадів, марно намагаючись пригадати, де початок події, а де її завершення.

Чоловіки намагалися вималювати схеми своїх спогадів (і самі схеми були спогадами про генеалогічні фамільні древа), щоби хоч якось дібрати в них сенсу. Вони хотіли, немов Тесей, вхопившись за одну нитку, вийти з лабіринту пам'яті, однак поринали в нього ще глибше, безнадійніше:

Жінкам було ще гірше. Оскільки вони не мали змоги ділитися одна з одною спалахами спогадів у синагозі або на робочих місцях, їм самотою доводилося чапіти над купами випраного одягу чи сковорідками для випічки. Ніхто не брався допомогти їм відшукати першопричини, нікого було спитати, як пов'язані зернята витиснутої малини з опіками від пари, або чому голоси дітей, котрі плюскаються в Броді, вибивають їм серця з грудей на долівку. Пам'ять, завдяки якій усі мали відчувати плин часу, перетворила час на діру, яку ще потрібно було заповнювати. Кожна секунда перетворювалася на дві сотні метрів, котрі належало пройти, а то й проповзти. А наступна година здавалася такою далекою, що її годі було побачити. Завтра маячіло аж десь на горизонті, і, щоби дістатися до нього, потрібен був, мабуть, цілий день.

Але найгірше доводилося дітям; попри те, що в них було не так багато спогадів, щоби на них полювати, спрага пригадування діймала їх не менше за всіх дорослих у містечку. їх обплутували навіть не їхні власні нитки, а нитки, натягнуті за них їхніми батьками та батьками їхніх батьків - кінці тих ниток ні до чого не були прив'язані, просто обплітали дітей, з'являючись із нікуди, з темряви.

Порівняно з активним забуванням, більш болючим може бути тільки інертне пригадування. Сафран лежав на ліжку й намагався вишикувати в лінійку всі спогади останніх сімнадцяти років, вибудувати з них якийсь узгоджений наратив, котрий можна було б зрозуміти чи за порядком його образів, чи за прозорістю їх символізму. Де ж поділася симетрія? Де розлами і тріщини? Яке було значення всього того, що сталося? Він народився, вже маючи кілька зубів, і тому мати перестала годувати його грудьми, і тому рука в нього не розвинулася, і тому жінки любили його, і тому він робив те, що робив, і тому, власне, він і був тим, ким був. Але ж чому він народився зубатим? І чому мати не могла просто зливати молоко для нього в пляшечку? І чому відмерла саме рука, а не нога? І чому всі закохувалися в ту мертву кінцівку? І чому він таки робив те, що робив? Чому він став тим, ким став?

Він не міг сконцентруватися. Любов виповзала з нього назовні, немов яка хвороба. У нього почалися запори, нудота, часті запаморочення. У воді на дні нового порцелянового унітазу він побачив лице, котре не міг упізнати: обвислі щоки з посивілою щетиною, мішки під очима (які, як він розсудив, уміщали всі сльози радості, котрі він не виплакав), потріскані, жирні губи.

Але ж це було зовсім не те обличчя, яке він бачив ще вчора вранці, коли заглядав у скляні очі Сонячного Годинника. Його старіння не було виклика'не якимось природнім процесом, ні - він став жертвою свого кохання, хоча тривало воно щойно одну добу. Він був ще хлопчиком і вже, водночас, не хлопчиком. Став чоловіком, але ще не був чоловіком. Завис десь між останнім цілунком своєї мами й першим цілунком, котрий судилося йому покласти на чоло своєї дитини у міжчассі війни, яка вже почалася, але ще тільки мала прийти.

Наступного ранку після першого бомбардування в міському театрі відбулися збори громади - перші від часу дебатів з приводу прокладання електричного освітлення - обговорювали, які ускладнення може нести війна, чиї шляхи, як виглядало, мали пролягти через Трохимбрід.

Рав Д. (тримаючи над головою шмат паперу). Я щойно прочитав листа від сина, котрий мужньо бореться на польському фронті; він пише, що нацисти чинять навкруг небачені звірства і що Трохимброду слід приготуватися до найгіршого. Він каже (заглянувши в папір, читаючи), нам варто негайно «вжити всіх можливих заходів».

Арі Ф. Та про що ви говорите! Нам варто перейти на бік нацистів! (Викрикуючи і крутячи пальцем біля скроні): це все українці - це вони втягнули нас у все це! Ви чули, що вони витворили у Львові? (Це нагадує мені моє народження [ви ж знаєте, я народився на підлозі в домі рабина (мій ніс дотепер пам'ятає запах плаценти впереміш з духом юдаїки [а в нього були найкращі, які я бачив, підсвічники (з Австрії [якщо я не помиляюся (або з Німеччини)])])])…

Рав Д. (спантеличений, жестами виказує своє спантеличення). Та про що ви говорите?

Арі Ф. (надзвичайно щиро спантеличений). Нічого не можу пригадати. Ці українці. Моє народження. Свічки. Я знаю, що мав на увазі щось важливе. З чого я почав?

І так було з кожним, хто починав говорити: їхній розум одразу ж поринав у спогади. Слова ставали потоками думок без початку й кінця і тонули ще до того, як досягали рятівних плотів суті, котру намагалися роз'яснити. І ніхто не міг згадати. Що хто мав на увазі і для чого, врешті-решт, мали слугувати всі ці слова.

Спершу вони перелякалися. Щодня відбувалися нові наради, передовиці з новинами (НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ НАЦИСТИ ЗНИЩИЛИ 8200 ОСІБ) відстежувалися з редакторською уважністю, креслилися і летіли зіжмаканими на сміття плани дій, величезні карти розкладалися на столах, неначе пацієнти, котрі чекають на дотик скальпеля. Але пізніше зустрічі стали відбуватися через день, далі через день після дня, що через день, а потім - раз на тиждень, ставши не стільки місцем креслення планів, скільки холостяцькими вечірками. І вистачило всього лиш два місяці без продовження бомбардувань, щоби більшість мешканців Трохимброда повикидали найдрібніші скалки страху, котрі загнала в їхні серця та найперша ніч.

Втім, вони не забули - просто призвичаїлися. Місце страху потроху заполонила пам'ять. Вони так напружено намагалися пригадати, що ж це вони, власне, намагаються пригадати, що страх війни врешті розсіювався. Спогади про власне народження, дитинство та визрівання заступали їм грім вибухів бомб.

Тож нічого не було зроблено. Ніхто не ухвалив жодних рішень. Ніхто не пакував торби і не полишав хати. Не копав траншей і не барикадував будівель. Не робили нічого. Чекали, як дурні, як дурні сиділи на власних руках, базікали, як дурні, про часи, коли Симон Д. витворяв кумедні фокуси зі сливами, - і годинами сміялися з цього, хоче ніхто не міг цього толком пригадати. Вони просто чекали на смерть, і ми не можемо їх у цьому звинувачувати, бо ми б робили те саме, і справді робимо те саме. Вони сміялися й жартували. Думали про свічки та дні народження й чекали на смерть, і ми їм мусимо пробачити. Вони загортали куплену в Менахема гігантську форель у свіжу газету (НАЦИСТИ НАБЛИЖАЮТЬСЯ ДО ЛУЦЬКА), складали телячу грудинку до плетених кошиків і мандрували на пікніки під привітні навіси дерев біля малих водоспадів на ріці.

Прикутий до ліжка своїм першим оргазмом, мій дід не зміг відвідати ті найперші фомадські збори. Зося поводилася з набагато більшою гідністю, можливо, тому, що в неї оргазму так і не було, а може, тому, що хоч їй і подобалося бути заміжньою та торкати Сафранову мертву руку, вона в нього ще не закохалася. Лише змінила забризкані сім'ям простирадла, зробила своєму чоловіку канапку й каву на сніданок, а на обід подала йому курча, котре залишилося від весільного бенкету.

Що сталося? - запитала вона, присівши на край ліжка. Я зробила щось не так? Ти не почуваєшся щасливим зі мною? Тоді мій дід пригадав, що вона все ще дитя: їй було лиш п'ятнадцять, та й то вона не виглядала на свої роки. Порівняно з ним, вона в житті ще нічого не зазнала. Тому нічого й не відчула.

І він сказав: Я щасливий.

Я можу заплести свої коси у хвостик, якщо ти вважаєш, що так мені буде краще.

Ти й так гарненька. Справді.

А минулої ночі. Я вдовольнила тебе? Я ще навчуся. Я певна, що зможу.

Ти чудова, - сказав він. Мені просто трохи недобре. Але то не через тебе. З тобою все гаразд.

Вона поцілувала його в губи і сказала: Я твоя дружина, - чи то для того, аби ще раз підтвердити свою шлюбну присягу, чи щоби нагадати собі про його існування.

Того ж вечора, коли у нього накопичилося достатньо сил, щоби самостійно вмитися й одягнутися, він удруге за два дні пішов до Сонячного Годинника. Сцена тепер виглядала зовсім по-іншому. Голо. Пусто. Без гойкання чоловічого хору. Містечкова площа, як і раніше, була вкрита мукою, хоча останній дощ змив її у заглибини між бруківкою, і тепер все довкруги вкривало не біле простирадло, а поплутана сітка. Більшість привітальних знамен вже зняли, проте деякі ще звішувалися з високих підвіконь.

О мій пра-пра-прадіду, - сказав дід, опустившись (із великими труднощами) на коліна. Здається, я проситиму не так уже й багато.

Якщо зважати, що ти ніколи не приходив, щоби поговорити зі мною, - сказав Сонячний Годинник (губи котрого не рухалися, як у черевомовця), - то воно й справді так. Ти ніколи не писав мені, ніколи…

…Я ніколи не хотів переобтяжувати тебе. Це я ніколи не хотів переобтяжувати тебе. Але ж ти зробив це, о мій пра-пра-прадіду. Зробив. Глянь на моє лице - як воно осунулося й подалося. Я виглядаю учетверо старшим за себе. У мене є ця мертва рука, ця війна. Всі ці проблеми з пам'яттю. А тепер я ще й закохався.

А чому ти думаєш, що все це має стосунок до мене?

Мене просто підвів випадок. А та дівчина-циганка. Що з нею сталося? Вона була гарна.

Що?

Ну, дівчина-циганка. Та, яку ти любив.

Я не її любив. Вона просто була моєю дівчиною. Моєю дівчиною.

Ох, - відказав Сонячний Годинник, і доки він почав говорити знову, оте його ох упало додолу, розбилося об бруківку і змішалося з мукою в заглибинах між каменем. Ти любиш дитинча в Зосиному лоні. Всіх відкидає в минуле, а тебе втягує майбутнє.

Мене розриває в обох напрямках! - проказав він, споглядаючи залишки Трохимового воза, слова на тілі Брід, погроми, весілля, самогубства, саморобні хижі, паради, і так само бачачи всі варіанти свого можливого майбутнього: життя з дів-чиною-циганкою, життя самотою, життя із Зосею і дитиною, яка довершить його існування, закінчення свого життя. Образи безконечного минулого й безконечних варіантів майбутнього омивали його, доки він стояв непорушно, паралізований теперішнім. Він, Сафран, позначав собою вододіл між тим, що вже сталося і що ще мусило статись.

Ічого ж ти від мене хочеш? - запитав Сонячний Годинник.

Дай їй здоров'я. Нехай вона народиться без хвороб, не сліпою, зі здоровим серцем і без омертвілих кінцівок. Зроби її досконалою.

Тиша - і нараз Сафран виблював місиво жовтих та коричневих клаптів із вранішньої канапки та обіднього курчати під жорсткі ноги Сонячного Годинника.

Принаймні, я в це не вступив, - прорік Годинник.

Ти ж бачиш! - Сафран благав, ледви втримуючи на колінах своє ослабле тіло. Отак воно все і є.

Що воно?

Я про любов.

Що?

Любов, - сказав Сафран. Вона якраз так і виглядає.

Чи знаєш ти, що навіть після того нещасливого випадку зі мною твоя пра-пра-прабабуся щоночі продовжувала приходити до моєї кімнати?

Що?

Вона, хай Бог благословить її душу, лягала до мене в ліжко, знаючи, що я нападу на неї. Нам радили спати в окремих кімнатах, але вона щоночі приходила, щоби побути зі мною.

Я не розумію.

Кожного ранку вона вичищала з-під мене мої випорожнення, купала мене й одягала, зачісувала мене, щоб я виглядав, як нормальна людина, навіть якщо це коштувало їй розбитого ліктем носа або зламаного ребра. Вона точила для мене бритву. Вона носила на своєму тілі сліди від моїх зубів, як жінки інших чоловіків носять подаровані їм коштовності. Дірка в стіні не мала значення. Ми на неї не звертали уваги. Ми жили в одній кімнаті. Вона була зі мною. Вона робила для мене всі ті речі й іще більше від того, про що б я нікому не розказав, і при цьому вона навіть мене не кохала. Оце і є любов.

Дозволь розказати тобі історію, - провадив далі Годинник. Вікна будинку, в який твоя пра-пра-прабабця і я переїхали, коли вперше одружилися, виходили на малі водоспади, біля котрих закінчується лінія поділу на єврейське та людське. Той будинок мав дерев'яні підлоги, високі вікна і міг вмістити велику сім'ю. То був прекрасний будинок. Добрий будинок.

Але ж тут шумить вода, - сказала тоді твоя пра-пра-прабабця, - я не зможу чути свої думки. Зачекай, - заспокоював я її, - нехай-но лиш пройде трохи часу.

І, от що я тобі скажу, попри те, що в тому домі завжди було так вогко, подвір'я весь час перетворювалося на болото від постійних бризок, стіни потрібно було лагодити кожних шість місяців, а зі стелі за будь-якої пори року, неначе сніг, падали клапті фарби - попри все те, що кажуть про людей, котрі живуть поруч водоспадів, - це правда.

І що ж, - запитав мій дід, - що про них кажуть?

Кажуть, що ті, хто поселився поблизу водоспадів, не чують шуму води. Таке кажуть?

Справді кажуть. Звісно, твоя пра-пра-прабабця мала рацію. Спершу там було просто жахливо. Більше кількох годин підряд у тому домі ми просто не могли витримати. Перші два тижні ми спали з перервами й постійно сварилися, намагаючись перекричати шум води. Ми волали одне на одного, аби тільки довести собі, що любимось, а не сповнюємося ненавистю.

Наступні тижні далися легше. Ми вже могли спати по кілька годин на ніч, а також обідати, відчуваючи лише незначні незручності. Твоя пра-пра-прабабця все ще проклинала воду (чию присутність ми відчували майже анатомічно), хоча робила це все рідше і з меншою люттю. Так само втишилися і її нападки на мене. Це все твоя вина, - нарікала вона, це ти хотів тут жити.

Життя тривало, так, як завжди триває життя, і час спливав, як завжди спливає час. Десь трохи більше як за два місяці, коли ми, як то не часто бувало, сиділи разом за сніданком, я запитав її: ти це чуєш? Чуєш? Я відставив своє горнятко з кавою і підвівся зі стільця. Ти чуєш цей звук?

Який звук? - перепитала вона.

Ось воно! - заволав я, вискочивши надвір, щоби пацнути кулаком по потоку. Ось воно!

Ми танцювали, підкидаючи в повітря жмені води й абсолютно нічого не чуючи. У воді спліталися обійми наших пробачень і крики людського тріумфу. То хто переміг? Хто переміг, га, водоспаде? Ми! Ми перемогли!

От що значить жити біля водоспадів, Сафране. Для кожної вдови настає такий ранок, коли, можливо, після довгих років чистого й непорушного горювання вона відчуває, що добряче виспалась тої ночі і зможе гарно поснідати, не відчуваючи поза спиною постійної присутності привида її чоловіка - лише інколи його відчуваючи. Коли її горе змінює непотрібна печаль. Кожен і кожна з батьків, котрі втратили дитя, рано чи пізно, знову засміються. Звук скорботи потроху вивітриться. Гострий край затупиться. А біль стихне. Так, кожна любов виникає із втрати. І моя так прийшла. І твоя так приходить. І такою прийде любов до твоїх пра-пра-правнуків. Але ми щойно вчимося з нею жити.

Мій дід кивнув головою, неначе все зрозумів.

Але це ще не вся історія, - продовжував Годинник. Я зрозумів це, коли вперше спробував і не зміг прошепотіти комусь на вухо таємницю, коли побачив, як злякалися мого свисту чоловіки за двісті метрів від мене, коли хлопці, з якими я працював, почали благати мене стишити голос, бо: Хто ж здатен думати, коли ти отак волаєш? А я запитував у них: Я ЩО, ДІЙСНО КРИЧУ?

Знову тиша - і зненацька: потемніло небо, завіса хмар розірвалася надвоє, плеснув у долоні грім. Всесвіт вивернуло донизу смертельною блювотиною бомб.

Хто все ще не спав і був надворі - кинулися шукати прихисток. Мандрівний журналіст Шекель Р. накрив голову «Львівською щоденною газетою» (НАЦИСТИ ПРОСУВАЮТЬСЯ НА СХІД). Відомий драматург (проїздом) Бунім В., чию трагікомічну переробку Трохимової історії - Трохим! - народ зустрів з ентузіазмом, а критика - байдуже, вскочив у Брід, щоби в нього не поцілили. Спершу божественна десниця з небесної тверді впала на первістків, а далі потоки вогню, просякнувши Трохимбрід до самих основ, забарвили води ріки у жовтогарячий колір, сповнили до країв давно сухий фонтан з розпростертою русалкою, затопили руїни портику синагоги, спопелили попелясті тополі, поглинули малих комах і сп'янили радістю щурів та круків на обох берегах річки.