Дискреційна фіскальна політика

Дискреційна фіскальна політика – це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію.

Дискреційна фіскальна політика (далі – ДФП) застосовує два інструменти:

• державні закупівлі, які є інструментом прямої дії (збільшуючи або зменшуючи державні закупівлі, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і реальний ВВП;
• чисті податки, які змінюються за рахунок податкових ставок і трансфертів:

(12.2)

Змінюючи податки на такій основі, державний вплив на реальний ВВП здійснюється опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту.

ДФП – це активна фіскальна політика. ДФП, яка здійснюється з метою згладжування економічних циклів, буває двох видів:

• стимулююча (експансіоністська), пов’язана із збільшенням державних витрат і зменшенням податків або поєднанням цих засобів. В короткостроковому періоді така ДФП скорочує спад виробництва за рахунок дефіцитного фінансування;
• стримуюча (рестрикційна), пов’язана із збільшенням податків і зменшенням державних витрат або поєднанням цих засобів, щоб обмежити інфляційне зростання економіки.

В короткостроковому періоді заходи фіскальної політики супроводжуються ефектом мультиплікаторів (державних витрат, податків, збалансованого бюджету). Але слід звернути увагу, що в умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще один канал вилучень – податки (у формі чистих податків). При цьому вилучення у формі податків відбуваються автоматично у разі зміни доходу як податкової бази і вимірюється через граничну податкову ставку:

(12.3)

Розглянемо спочатку вплив державних витрат на рівноважний рівень ВВП без урахування оподаткування.

Нехай державні витрати змінились на . Це збільшить дохід на ту ж величину, що в свою чергу дасть приріст споживання на величину . Цей приріст споживання знову збільшить витрати і дохід, що знову призведе до збільшення рівня споживання на величину :

,

, (12.4)

Мультиплікатор державних витрат:

(12.5)

Мультиплікатор державних витрат показує, на скільки зростає рівноважний рівень доходу в закритій економіці в результаті збільшення не лише державних витрат, а й автономних витрат на одиницю. Оскільки ДФП – це свідомий, тобто цілеспрямований вплив держави на економіку, то в реальній практиці цільовий приріст ВВП визначається урядом наперед, а необхідне збільшення державних витрат є пошуковою величиною, яку можна визначити за формулою:

(12.6)

Рис. 12.1.Вплив державних закупівель на ВВП у кейнсіанському хресті

Щоб визначити вплив автономних чистих податків () на рівноважний рівень ВВП в межах ДФП, потрібно попередньо прийняти деякі передумови:

1. на даному етапі об’єктом фіскальної політики є лише сукупний попит, вплив трансфертів на сукупну пропозицію тимчасово не береться до уваги. В подальшому ми розширимо аналіз фіскальної політики і залучимо до нього сукупну пропозицію як об’єкт фіскальної політики;

2. в контексті фіскальної політики, спрямованої на сукупний попит, вплив чистих податків на ВВП – це їх вплив на споживання як компонент сукупного попиту, але на споживання впливають і „зворотні” податки, до яких відносяться трансферти (коли вони зменшуються, то чисті податки збільшуються);

3. ДФП викликає зміни в чистих податках за допомогою державних рішень стосовно рівня податкових ставок і трансфертів, але в водночас діє і автоматична фіскальна політика, яка спирається на автоматичну залежність чистих податків від ВВП як доходу.

Оскільки переважна більшість податків і трансфертів залежить від доходу, то в реальній практиці чисті податки змінюються одночасно в результаті як дискреційних заходів, так і автоматичних змін в залежності від динаміки ВВП, але на даному етапі предметом аналізу є лише ДФП.

Чисті податки та їх складові елементи, тобто власне податки і трансферти, які не залежать від доходу, називаються автономними (податок на нерухомість, на власників транспортних засобів, на землю, а також деякі трансферти, які надаються за рахунок державного бюджету: пенсії, стипендії тощо).

Зміна автономних податків мультиплікативно впливає на ВВП. Припустімо, що відбулося дискреційне зменшення чистих податків: держава збільшила рівень пенсій та стипендій. Механізм податкової мультиплікації, як і в випадку з державними витратами, пов’язаний із багаторазовою реакцією споживання на однократну зміну податків:

,

(12.7)

Податковий мультиплікатор:

(12.8)

Рис. 12.2.Зменшення чистих податків у кейнсіанському хресті

Знаючи, що мультиплікатор витрат визначається за формулою , ми можемо записати:

(12.9)

Наведена формула визначає співвідношення між двома мультиплікаторами: податків і витрат. Мультиплікатор податків завжди нижчий від мультиплікатора витрат пропорційно граничній схильності до споживання. Підставимо у формулу (8.9) замість та отримаємо:

ð (12.10)

Проте ця формула мультиплікатора податків має відношення лише до автономних податків, згідно з якими податкові вилучення не залежать від ВВП як доходу. Спираючись на такий мультиплікатор, приріст ВВП внаслідок зменшення автономних податків обчислюється за формулою:

(12.11)

Те, що величина мультиплікатора державних витрат завжди більша за величину податкового мультиплікатора, пояснюється тим, що зменшення податків збільшує споживання не на всю величину вивільненого доходу, оскільки частина його іде на заощадження.

Використовуючи наведені мультиплікатори можна обчислити автономний вплив на дохід державних витрат або чистих податків, які можуть змінюватись дискреційно, тобто за рахунок податкових ставок або трансфертів: та . У наведених формулах слід звернути увагу на знаки, які свідчать, що між G і Y існує пряма залежність, а між Т і Y – обернена.

Оскільки , то це означає, що збільшення державних витрат на одну грошову одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на ту ж одиницю. З іншого боку, для досягнення цільового приросту доходу державні витрати потрібно збільшити на меншу величину, ніж та, на яку слід зменшити чисті податки.

Для державного бюджету ця обставина породжує різні наслідки. В першому варіанті досягнення цільового приросту доходу викличе менший бюджетний дефіцит через збільшення державних витрат, в другому – більший бюджетний дефіцит через зменшення бюджетних доходів.

Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може застосовувати їх одночасно. Тоді зміна доходу визначається за формулою:

(12.12)

Підсумковий результат у цьому варіанті залежить від співвідношення між державними видатками та податками з урахуванням, що. Але, якщо державні видатки і чисті податки змінюються на умовах збалансованого бюджету, тобто коли , то результатом такої політики буде певний приріст доходу.

Фіскальна політика на умовах збалансованого бюджету породжує ще одну категорію – мультиплікатор збалансованого бюджету. Він показує, на скільки грошових одиниць змінюється дохід в разі зміни державного бюджету на грошову одиницю:

(12.13)

де – мультиплікатор збалансованого бюджету;

–зміна доходу; – зміна бюджету.

При цьому .

7. Недискреційна фіскальна політика, види вбудованих стабілізаторів

Фіскальна політика, як відзначалось раніше, може бути дискреційною та недискреційною. Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період піднесення цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Недискреційна фіскальна політика – автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивна податкова система і трансфертні платежі. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори – механізми ринкової економіки, що не залежать від держави і згладжують спади і підйоми в економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Діяавтоматичнихстабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту/профіциту бюджету.

Основні автоматичні стабілізатори:

· прогресивне оподатковування. Впливає на розмір прибутку – збільшення валового прибутку індивіда або підприємства збільшує їхні податкові відрахування. Вплив на прибуток контролює сукупний попит. У періоди піднесення/спаду витрати збільшуються/знижуються більш плавно, ніж одержувані прибутки;

· соціальні виплати. При піднесенні кількість безробітних і малозабезпечених скорочується, зменшуючи соціальні витрати держави;

· споживання. При зростанні доходів споживання домашніх господарств зростає, але не тією мірою, як доход.

Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду. Розглянемо механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки (рис. 7.4).

Рис7.4 – Механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки

У фазі циклічного підйому доход зростає, Y₂ > Y₀ і тому податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує особисті доходи, скорочує видатки на споживання і сукупний попит в цілому. У підсумку бюджетний надлишок зростає, а надмірне розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход, навпаки, знижується: Y₁ < Y₀.Через це податкові надходження автоматично скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту, але одночасно зростають сукупний попит і обсяг виробництва, що обмежує глибину спаду. Отже, контрциклічні зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну нестабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають мультиплікативний вплив податків та державних видатків на економіку.

Вмонтована стабільність виникає тому, що в реальності податкова система забезпечує вилучення такого чистого податку (чистий податок дорівнює загальній величині податку за відрахуванням трансфертних платежів і субсидій), який змінюється пропорційно величині ЧВП. Майже всі податки дадуть ріст податкових надходжень зі зростанням ЧВП. Зокрема, індивідуальний подоходний податок має прогресивні ставки і зі зростанням ЧВП дає більші, ніж пропорційні, прирости податкових надходжень. Більше того, зі зростанням ЧВП і зростанням обсягу закупівель товарів і послуг будуть збільшуватися надходження від податку на доходи фірм, ПДВ і акцизів. І, аналогічно, збільшується величина податків на зарплату з тим, як в ході економічного піднесення створюються нові робочі місця. Навпаки, у випадку падіння ЧВП податкові надходження від всіх цих джерел будуть падати. Трансфертні платежі (або “негативні податки”) мають прямо протилежну поведінку. Виплати по безробіттю, по бідності, субсидії фермерам – всі вони скорочуються під час економічного піднесення і зростають під час спаду виробництва.

Рисунок 7.4 служить ілюстрацією того, як податкова система підвищує вмонтовану стабільність. Урядові витрати (G) у цьому зв’язку вважаються заданими і незалежними від величини ЧВП; витрати затверджуються Верховною Радою на постійному фіксованому рівні. Але парламент невизначає розмір податкових надходжень, скоріше, він визначає величину податкових ставок. Податкові надходження потім коливаються в тому ж напрямку, що і рівень ЧВП, якого досягає економіка. Прямий зв'язок податкових надходжень і ЧВП зафіксований у висхідній лінії Т.

Економічне значення цих прямих взаємозв'язків між податковими надходженнями і величиною ЧВП здобуває особливу важливість, коли ми згадуємо про дві обставини. По-перше, податки являють собою вилучення чи втрату потенційної купівельної спроможності в економіці. По-друге, з погляду стабільності бажано збільшити обсяг таких витоків (вилучень) у періоди, коли економіка рухається до інфляції, і, навпаки, величина вилучень купівельної спроможності повинна бути мінімізована в період уповільнення росту. Іншими словами, податкова система, що зображена на рис. 7.4, створює деякий елемент стабільності в економіці, автоматично викликаючи зміни в податкових надходженнях і, отже, у державному бюджеті, що протидіють і інфляції, і безробіттю. Даючи більш загальне визначення,. вбудований стабілізатор – це будь-який захід, який має тенденцію збільшувати дефіцит державного бюджету (або скоротити його позитивне сальдо в період спаду і збільшити його позитивне сальдо (чи зменшити його дефіцит) у період інфляції без необхідності прийняття яких-небудь спеціальних кроків з боку політиків. І, як видно на рис. 7.4, це саме те, що робить наша податкова система. З ростом ЧВП у період процвітання податкові надходження автоматично зростають, і оскільки вони являють собою вилучення, стримують економічний підйом. Іншими словами, по мірі того, як економіка просувається до більш високого рівня ЧВП, податкові надходження зростають автоматично і формують тенденцію до ліквідації дефіциту бюджету і створенню бюджетного надлишку. Навпаки, коли ЧВП скорочується в період спаду, податкові надходження автоматично скорочуються, і це скорочення пом'якшує економічний спад. Тобто з падаючим ЧВП податкові надходження також падають і підштовхують державний бюджет від бюджетного надлишку до дефіциту. Використовуючи позначення рис. 7.4, низький рівень національного продукту (Y₁) автоматично викликає появу стимулюючого бюджетного дефіциту: високий і, можливо, зв'язаний з інфляцією рівень національного продукту (Y₀) автоматично викликає появу стримувального бюджетного надлишку.

Виходячи з рис. 7.4, розмір автоматично виникаючих бюджетних дефіцитів і надлишків і, отже, вбудована стабільність залежать від сприйнятливості змін у податках до змін величини ЧВП. Якщо податкові надходження енергійно змінюються у слід за змінами величини ЧВП, нахил лінії Т на рисунку буде крутим і вертикальніша відстань між T i G – тобто дефіцити чи надлишки – буде більшою. І навпаки, якщо податкові надходження будуть змінюватися дуже незначно при змінах ЧВП, нахил буде пологим і елементи вбудованої стабільності будуть незначними. Зміни в державній політиці чи законодавстві, що змінюють ступінь прогресивності чистої податкової системи (податки за винятком трансфертів і субсидій), впливають, отже, на ступінь вбудованої стабільності.

Не викликає сумніву, що вбудована стабільність, забезпечувана нашою податковою системою, пом'якшувала економічні коливання. Однак вбудовані стабілізатори не здатні скорегувати небажані зміни рівноважного ЧВП. Усе, що роблять стабілізатори, це обмеження розмаху чи глибини економічних коливань. Тому кейнсіанські економісти погоджуються, що для корекції інфляції чи спаду вимагаються дискреційні фіскальні заходи з боку парламенту, тобто зміни податкових ставок, податкової структури і величини витрат. За оцінками експертів, у США сьогодні вбудовані стабілізатори можуть зменшити коливання національного доходу приблизно на третину¹.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ресурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулюючою бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків.

Рестрикційна фіскальна політика – це стримуюча політика держави, яка передбачає зменшення урядових витрат або збільшення податків, або поєднання обох напрямів. Вона проводиться, коли в економіці має місце викликана надлишковим попитом інфляція.

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попиту, мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулюючий ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м'яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому – обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.

На жаль, існує величезна різниця між фіскальною політикою на папері і фіскальною політикою на практиці. Здійснення фіскальної політики вимагає вирішення деяких проблем часу.¹

· Часовий лаг розпізнавання. Він відноситься до того проміжку часу, котрий проходить між початком спаду чи інфляції і тим моментом, коли приходить усвідомлення того факту, що вони мають місце. Достатньо важко точно передбачити майбутній хід економічної активності. Хоча такі інструменти економічного прогнозування, як система лідируючих індикаторів, дають уявлення про напрямок розвитку економіки, економіка може вже мати чотири чи навіть шестимісячний спад чи інфляцію, перш ніж цей факт проявиться у відповідній статистиці і буде усвідомлений.

· Адміністративна затримка. Колеса демократичного уряду часто крутяться досить повільно. Звичайно пройде значний проміжок часу від того моменту, коли буде визнана необхідність вживання фіскальних заходів, до того моменту, коли заходи будуть насправді вжиті. У дійсності Верховна Рада вимагає так багато часу для коректування фіскальної політики, що економічна ситуація в цей час повністю цілком змінюється і передбачені заходи стають зовсім недоцільними.

· Функціональне запізнювання. Крім того, має місце також часовий лаг між тим моментом, коли парламент приймає рішення про фіскальні заходи, і часом, коли ці заходи почнуть впливати на виробництво, зайнятість чи рівень цін. Хоча можна досить швидко ввести зміни в ставки податків, урядові витрати на суспільні роботи – такі, як будівництво гребель, спорудження доріг тощо, – включають тривалі планові періоди і ще більш довгі терміни будівництва. Тому такі витрати мають дуже сумнівну користь на протидію коротким – скажімо від 6 до 18 місяців – спадам. Через виникнення проблем подібного роду дискреційна фіскальна політика орієнтується, в основному, на зміни податків.

Фіскальна політика формується на політичній арені, і це значною мірою ускладнює її використання для цілей стабілізації економіки.

· Інші цілі. Згадаємо, що економічна стабільність не є єдиною метою урядової політики в області витрат і оподаткування. Уряд втягнутий також у рішення задач забезпечення товарів і послуг загального споживання і перерозподілу доходів. Класичний приклад: протягом другої світової війни урядові витрати на товари військового призначення різко зросли, викликавши сильний і стійкий інфляційний вплив на економіку на початку 40-х років. Перемога над нацистською Німеччиною була більш пріоритетною метою в порівнянні з підтримкою стабільності цін.

· Пристрасть до стимулюючих заходів. Дефіцити мають тенденцію бути політично привабливими, а бюджетні надлишки сприймаються в політичному плані дуже болісно. Тобто, можливо, існує політична схильність на користь дефіцитів, іншими словами, фіскальна політика може уособлювати пристрасть до стимулювання економіки й інфляції. Чому? Скорочення податків дуже популярні в політичному плані. Так само популярні прирости державних витрат, особливо якщо виборчі округи конкретних політиків одержують від цього виграш. Збільшення ж податків звичайно турбує виборців, а державні витрати, що скорочуються, можуть виявитися політично ризикованими. Наприклад, для народного депутата шахтарського округу голосування за збільшення податків і проти вугільних субсидій буде рівносильною політичному самогубству.

· Діловий цикл, обумовлений політичними мотивами. Деякі економісти підкреслюють, що всепоглинаюча мета політичних діячів не обов'язково діє в інтересах національної економіки, а скоріше це прагнення бути переобраним. Деякі економісти висувають припущення про те, що існує діловий цикл, обумовлений політичними мотивами. Тобто вони вважають, що політичні діячі можуть маніпулювати фіскальною політикою з метою максимізації підтримки виборців, навіть якщо їхні фіскальні рішення мають тенденцію дестабілізувати економіку. У відповідності з цими поглядами, фіскальна політика, як ми її описали, може бути корумпована, виходячи з політичних цілей, і стати причиною економічних коливань.

Можливий сценарій виглядає, наприклад, так. Населення при голосуванні бере до уваги економічні умови. Представники влади будуть покарані на виборчих дільницях, якщо економіка знаходиться в депресивному стані; якщо ж економіка процвітає, вони будуть винагороджені. Отже, з наближенням терміну виборів, адміністрація, що знаходиться у влади, звернеться до скорочення податків і підвищення урядових витрат. Ці кроки будуть дуже популярні не тільки самі по собі, але і як підсумковий стимул, даний економіці, що підштовхне всі ключові економічні індикатори в потрібному напрямку. Зростають виробництво і реальні доходи; скорочується безробіття; а рівень цін буде відносно стабільний. У результаті, політики, що знаходяться у влади, будуть користуватися перевагою позитивного “серцевого” економічного стану, що допомагатиме їхній боротьбі за переобрання.

Але після виборів триваючий економічний ріст виражається все більшою мірою в рості цін і меншою – у зростанні реальних доходів. Наростаюча суспільна стурбованість підказує політикам ввести в цій ситуації стримувальну фіскальну політику. Але чи не зашкодить цей спад тим, хто знаходиться при владі? Насправді ні, оскільки наступні вибори мають бути ще через два чи три роки, а більшість виборців формують своє відношення до адміністрації за станом економіки за період протягом близько 12 місяців до виборів. Дійсно, спад створює нову стартову площадку, з якої знову може бути використана фіскальна політика, для того, щоб викликати новий економічний підйом в період наступної виборчої компанії.

· Ефект витіснення. Практичні питання застосування фіскальної політики пов’язані з проблемою серйозної критики фіскальної політики як такої. Сутність ефекту витіснення полягає в тому, що стимулююча (дефіцитна) фіскальна політика буде у тенденції вести до росту процентних ставок і скорочення інвестиційних витрат, таким чином послабляючи або повністю підриваючи стимулюючий ефект фіскальної політики. Більш докладно сценарій виглядає так. Припустимо, що економіка знаходиться в стані спаду і уряд як один із заходів поточної фіскальної політики збільшує державні витрати. Уряд тепер виходить на грошовий ринок з метою фінансування дефіциту. Наступне за цим зростання попиту на гроші підвищує процентну ставку, тобто ціну, сплачувану за позику грошей. Оскільки витрати варіюють обернено пропорційно процентним ставкам, деякі інвестиції будуть витиснуті. Якби інвестиції скорочувалися на таку ж величину, на котру збільшувались урядові витрати, тоді фіскальна політика була б повністю неефективною.

Проведення активної фіскальної політики ускладнюється труднощами макроекономічного прогнозування, які виникають внаслідок недосконалості економічної інформації, мінливості економічних очікувань тощо. Окрім того, фіскальна політика має значний внутрішній лаг – час від моменту зміни економічної ситуації до моменту прийняття відповідних урядових рішень, оскільки застосування бюджетно-податкових заходів передбачає досить довге обговорення на законодавчому рівні. Щоб забезпечити певну стабільність фіскальної політики і зменшити вплив політичного бізнес-циклу та некомпетентних рішень на її проведення, економісти пропонують дотримуватися “ твердого курсу” фіскальної політики відповідно з правилом “збалансованого бюджету”. Згідно з цим правилом, державний бюджет має збалансовуватися або щорічно, або в довгостроковому періоді. Але проведення “твердого курсу” фіскальної політики не завжди є ефективним. Так, направленість фіскальної політики на щорічне збалансування бюджету зменшує ступінь “автоматичної” стабільності економіки, призводить до частих коливань податкових ставок, які зменшують інвестиційну активність, а також перерозподіляє поточні доходи економічних агентів на користь майбутніх поколінь. З погляду на стабілізацію економіки, ефективнішим є збалансування державного бюджету в довгостроковому періоді, яке може відбуватися на циклічній або на функціональній основі. Така політика дозволяє підтримувати економічну стабільність не лише за рахунок дії “автоматичних” стабілізаторів, а й за допомогою “згладжування податків”, тобто утримання їх на постійному рівні з метою зменшення негативного впливу податків на економічні стимули.