Законмірності розвитку систематизації джерел права у світі

До фундаментальних юридичних категорій варто віднести й поняття джерел права. Особливе значення для правової теорії та практики мають питання визначення поняття джерел права, їх співвідношення з формами права, класифікації джерел права та їх юридичної природи й характеру співвідношення з іншими джерелами права.

Та обставина, що в полі зору вітчизняних і зарубіжних дослідників традиційно перебувають актуальні проблеми, які стосуються різних аспектів джерел права, переконливо свідчить про академічне значення вивчення цих питань для розвитку національних і зарубіжних правових систем сучасності та права як такого й водночас про їх прикладний характер.

Незважаючи на те, що з часу запровадження відомим римським істориком Тітом Лівієм до наукового вжитку категорії «джерела права» минуло понад дві тисячі років, у сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі є досить широкий спектр тлумачень цього поняття й залишаються нез’ясованими різні аспекти його змістового та структурного наповнення, а тому потребують глибшого загальнотеоретичного аналізу.

Варто зазначити, що світові правові сім’ї, так само як і національні правові системи, характеризуються не тільки їхніми сутнісними і змістовними компонентами, а й джерелами, що наповнюють їхній юридичний зміст. Західні правознавці, які є прибічниками компаративістського підходу, стверджують, що спільність національних правових систем, незважаючи на відмінності між ними, ґрунтується, з одного боку, на спільності притаманних ним правових традицій, а з другого – на безумовній схожості джерел, що формують їх.

Традиційно в юридичній літературі виокремлюють такі види джерел права, характерні загалом і для світових, і для національних правових систем: правовий звичай – санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального характеру; правовий прецедент – об’єктивоване (виражене зовні) рішення органу держави у конкретній справі, обов’язкове під час розв’язання всіх наступних аналогічних справ; нормативно-правовий договір – об’єктивоване, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, встановлене за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечуване державою; нормативно-правовий аспект – письмовий документ компетентного органу – держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

Так, якщо у країнах з континентально-європейською (романо-германською) моделлю правових систем основними джерелами права є нормативно-правові акти, то у країнах з англосаксонською (англо-американською) моделлю поряд із нормативно-правовими актами важливе місце серед джерел права посідають судові прецеденти, не характерні для держав континентальної Європи й тих країн, що наслідували їхні правові системи.

Головними джерелами права в кожній країні є національні нормативно-правові акти. Вони поділяються на закони, нормативні акти органів конституційного контролю, парламентські регламенти й постанови, акти безпосереднього волевиявлення народу (рішення, прийняті на референдумі) та акти органів місцевого самоврядування [15, с. 124].

З-поміж найхарактерніших рис та особливостей джерел права, які розглядаються в межах світових та національних правових систем у вигляді взаємопов’язаних між собою та взаємодіючих один з одним правових феноменів, у юридичній літературі особливий акцент зроблено на таких їхніх якісних особливостях, як системний та ієрархічний характер.

Важливо підкреслити, що ієрархія і системність джерел права об’єктивно необхідні для збереження, розвитку й ефективного функціонування будь-якої національної та зарубіжної правової системи.

Системність джерел права первісно закладена в самій їхній природі та в їхньому характері як правових феноменів, що існують і функціонують не окремо, а тим більше не ізольовано один від одного, а в тісному взаємозв’язку та взаємодії один з одним. У зарубіжній юридичній літературі визнається факт їхньої взаємодії у процесі функціонування основних правових систем сучасності. Пояснюючи цю тезу, французький правознавець Ж.-Л. Бержель стверджує, що «немає такого юридичного порядку, який віддавав би перевагу виключно одному із джерел і нехтував усіма іншими, але існують системи, де одне із джерел панує над іншими. Право створюється тільки у процесі своєї реалізації. Усі джерела права мають схожу природу, бо виконують одну й ту саму функцію.

Слід наголосити, що на сучасному етапі спостерігається зближення національних і міжнародних правових систем, їхнє взаємозбагачення. Це сприяє сумісності різних за типологічними та іншими ознаками правових систем і здатності взаємодіяти між собою, а також зменшує відставання окремих національних правових систем від сучасних надбань і вимог правового розвитку людської цивілізації [9, с. 400].

Особливе місце серед правових груп у сучасному світі посідає романо-германська правова сім’я. Вона є своєрідним результатом еволюції римського права.

Романо-германська правова сім’я охоплює національні правові системи більшої частини країн Африки, Латинської Америки, Близького Сходу, Індонезії та Японії, а також країни континентальної Європи. Правові системи континентальної Європи за низкою специфічних ознак зарубіжні дослідники поділяють на дві групи: романську та германську. До першої належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої – Німеччини, Австрії, Швейцарії та інших країн [6, с. 51–60].

Слід підкреслити, що спільними для всіх правових систем є такі джерела права:

1) нормативно-правові акти на чолі із законом;

2) звичаї, які формують систему норм звичаєвого права;

3) судова практика, судові прецеденти, які є загальновизнаними джерелами права;

4) міжнародні договори, які за своїм значенням наближаються до конституційних законів;

5) загальні принципи права, у відповідності з якими повинна будуватися діяльність судових та інших державних органів;

6) доктрини, з допомогою яких виробляються основоположні принципи романо-германського права [10, с. 463].

Відповідна ієрархія джерел права юридично та фактично простежується не тільки у правових сім’ях, що охоплюють значну кількість країн, а й у правових системах. При цьому слід наголосити, що кожній правовій системі притаманна власна система джерел.

Зауважмо, що в процесі еволюції держави і права відбувається постійний процес формування й розвитку наукових уявлень про джерела і форми права. Вітчизняний правознавець О. Васильченко виокремила декілька періодів розвитку джерел українського права:

1) період панування східнослов’янських джерел самобутнього права (ІХ–ХVІІ ст.);

2) період впливу переважно західноєвропейського законодавства дореволюційної Росії (ХVІІ – початок ХХ ст.);

3) період національно-визвольних змагань і спроба створення національної системи джерел права (1917 – 1920 рр.);

4) період радянської доби та існування джерел радянського права (1922 – кінець 80-х років ХХ ст.);

5) період сучасної України та існування джерел права у вітчизняній правовій системі (90-ті роки ХХ ст. і до сьогодні) [3, с. 14].

Мають рацію вчені, які стверджують, що в кожній державі є своя, нерідко унікальна, система об’єктивації правових норм. Однак безперечно, що без держави та її інструментів право не може існувати.