Систематизація джерел мусульманського права

Як правова система, мусульманське право (шаріат1) виникло і оформилося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світового значення. Подібно до римського права, воно розвивалося разом з державою - від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за часів пророка Мухаммеда) до величезної імперії. Значення мусульманського права полягає в тому, що після падіння Арабського халіфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло " другого життя" - було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер.

По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над немусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками.

Джерела права

Найважливішим джерелом шаріату був Коран. У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Мухаммеда із настановами з правових пам'яток Стародавнього Сходу та звичаями до-ісламської Аравії. Коран складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить 114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 - містять приписи щодо правил поведінки мусульманина1 і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми.

Положення " Корану" мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо окремих конкретних випадків. Це - свідчення низької юридичної техніки правотворця і впливу на право соціонормативних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато установлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкладається.

Іншим джерелом мусульманського права була Сунна (Священний переказ) - додаток до Корану. Вона складається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам'яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона датується IX ст., коли були складені перші шість ортодоксальних збірників цього джерела. Сунна містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримуються Сунни, називаються сунітами (всі інші - шиїти).

Іджма як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нараховується більше 100), а пізніше - найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого характеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту Корану і Сунни, з іншого - тут містилися формулювання правових норм, які не були пов'язані з Мухаммедом. Вони набували обов'язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювалися правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку суспільних відносин у завойованих арабами країнах.

Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у Фетві. Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама Фетва більше нагадує збірники судових рішень.

Збірник норм, які передбачали вирішення правових питань за аналогією, мав назву Кияс. Це одне із найсуперечливіших джерел мусульманського права. Кияс твердив так: правило, яке встановлено в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за аналогією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від теологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкретизм. Водночас в руках мусульманських суддів Кияс нерідко ставав знаряддям суддівського свавілля.

Адат - звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність враховувати специфіку певного регіону імперії.

Чисто світське право, звільнене від релігійної оболонки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які являли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти стосувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням.

Шаріат - це досить розвинена, хоча і своєрідна, система феодального права. Мусульмани-юристи викладали право зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвропейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходити із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути.