Поняття та види форм (джерел) міжнародного приватного права

За традицією в системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів розглядається поняття джерел права. Під джерелами правав теорії права прийнято розуміти зовнішню форму юридичного закріплення норм права і спосіб надання нормі юридичної обов'язковості. Як правило, особливості системи джерел тієї чи іншої галузі права залежать від правової природи цієї галузі. Так, у системі національного права, що займається регулюванням внутрішньодержавних відносин, джерелами будуть вважатися зовні об’єктивні форми вираження волевиявлення державної влади, а саме: нормативно - правовий акт, прецедент і звичай. В системі міжнародного права джерелами будуть форми, що виражають інтереси суб'єктів міжнародного права (держав, міжурядових організацій та ін.) - міжнародний договір і міжнародний звичай.

Стосовно джерел МПП в літературі висловлена думка, що у зв’язку з різноманітністю, для них характерно, з одного боку розмежування, а з іншого – поєднання «форми права» – зовнішнього його вираження (внутрішньодержавного закону, міжнародного договору та ін.) і способу надання з боку держави моделям поведінки юридичної сили²³.

У наш час, коли і в Конституції України проголошене верховенство права (ст. 8), а не закону, не залишається підстав для їх ототожнення. Право і закон розмежовуються, першість належить праву як нормативному закріпленню справедливості, що базується на природних правах людини, а закон розглядається як форма, що покликана відповідати праву як його змісту²⁴. Найпоширенішими формами (джерелами) права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори²⁵. Першість серед цих форм належить нормативним правовим актам – офіційним документам, які приймаються компетентними органами правотворчості.

У міжнародному приватному праві застосовуються такі форми (джерела) права як: 1) міжнародні договори, а також 2) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні); 3) внутрішнє законодавство (вітчизняне та іноземне); 4) судова та арбітражна практика. В якості джерела права розглядають правову доктрину, хоча доктринальні положення не є загальновизнаним джерелом права. В правовій системі України формами (джерелами) міжнародного приватного права офіційно визнаються: 1) міжнародні договори; 2) внутрішнє законодавство; 3) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні). Судова та арбітражна практика і правова доктрина не є в Україні офіційно визнаними формами (джерелами) МПП.

Форми і джерела міжнародного приватного права мають певні особливості, викликані наявністю міжнародних договорів та звичаїв:

По-перше – подвійність форм правового регулювання: існування внутрішньодержавного і міжнародного рівня регулювання одних і тих самих відносин. По-друге, у певних випадках формою міжнародного приватного права може виступати не тільки національне законодавство України (внутрішньодержавне і міжнародне), але й внутрішнє право інших країн²⁶.

Скажімо, при розгляді справи про спадкування, вітчизняний суддя може постати перед необхідністю застосування до відносин законодавства Польщі чи будь-якої іншої держави. При цьому суд повинен використати не тільки визнані в Україні закони чи підзаконні нормативні акти, правові звичаї, але і судові прецеденти, і навіть доктринальні положення.

Специфічним є співвідношення між різними формами права. У більшості галузей права основною формою регулювання виступає внутрішнє законодавство, а міжнародні договори та звичаї застосовуються рідше. В міжнародному приватному праві міжнародно-правове регулювання (договори та звичаї) зазнає все більшого застосування. Незалежно від різних теоретичних підходів щодо якості міжнародних договорів, практично в будь-якій сфері правового регулювання поряд з нормами внутрішнього законодавства застосовують також норми міжнародних договорів, які в міжнародному приватному праві мають примат над внутрішнім законодавством.

5.Міжнародні договори в галузі міжнародного приватного права.

Відповідно до Конституції України (ст. 9) чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 9 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»27 визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, належно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

При використанні міжнародного договору слід визначити, чи можна застосовувати цей саме договір до відносин, які належать врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учасницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може в деяких випадках застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави – учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до відносин внаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України – це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності: а) після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками; б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію28; в) по закінченню певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію; г) в строк, зазначений в самому договорі; д) з моменту підписання29 (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників:

а) двосторонні (про правову допомогу; консульські конвенції; про торгово-економічне співробітництво; про міжнародні перевезення (транспорт); про захист інвестицій; про усунення подвійного оподаткування та ін.

б) багатосторонні (універсальні (відкриті для усіх держав), наприклад: Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року; Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року; Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року та багато ін.);

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад: Угода країн СНД про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року; про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД 1993 року та ін.;

2) по суб’єкту їх укладання:

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою.

Міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента або Кабінету Міністрів України, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України, затверджуються Кабінетом Міністрів у формі постанов.