Розвиток промисловості та транспорту. Господарські реформи 1957 та 1965 р.р.

Як було сказано вище, у розглянутий період промисловий комплекс України був складовою частиною господарської системи СРСР. Його кардинальною особливістю стала нераціональність структури виробництва; різка перевага важкої промисловості, яка виробляла 73% валової продукції над галузями, що виробляли предмети широкого народного попиту лише 27%.

Постійний ріст паливно-енергетичного комплексу, металургії, машинобудування та металообробки співіснував зі слабкими темпами розвитку легкої, хімічної промисловості, мікроелектроніки та інших галузей. Мали місце і позитивні явища. Формувались нові промислові центри. Вдосконалювались територіальне розміщення виробництва. На базі Львівсько-Волинського вугільного басейну виник новий промисловий район з енергетичним центром у Добротворі. У розвинутий індустріальний центр перетворився Львів. Сформувався Прикарптський район гірничої і хімічної промисловості. Побудова нових гідростанцій на Дніпрі сприяла прискоренню розвитку промисловості у Нижньому Придніпров’ї (Запорізька та Херсонська області). Виник новий вугільний район у Західному Донбасі. Почала давати продукцію буровугільна промисловість Правобережжя, суттєво підвищився промисловий потенціал деяких міст: Чернігова, Сум, Рівного, Хмельницького, Черкас. Разом з тим, спостерігався уповільнений розвиток малих і середніх міст. Основний напрямок розвитку промисловості – це кількісний ріст. Тільки з 1959 по 1970 рр. було споруджено 1160 великих підприємств та за той же період основні фонди промисловості зросли в 2 рази, але обсяг промислової продукції збільшився всього на 84%. Це свідчить про те, що рівень використання обладнання та технологій, а також загальний рівень організації праці були низькими. Про це ж говорить і поступове падіння темпів росту продуктивності праці. Якщо у 1951-1955рр. вони складали 8, 5, то в 1965-1970рр. – 5%.

Паливно-енергетична база промисловості включала 600 підприємств. Як і вся промисловість, вона розвивалася переважно шляхом кількісного росту. Були побудовані 324 шахти. Продовжувалось освоєння Львівсько-Волинського басейну. В 1957-1965рр. кількість шахт там зросла з 6 до 18. До 70% відсотків вугілля споживалось у межах Південно-Західного регіону, а решта експортувалась у Білорусію, Прибалтику, Калінінградську область. Нарощував темпи видобутку новий буровугільний басейн; Правобережжя, що включало райони Олександрії, Златополя, Кировограда, Новогеоргієвська, Звенигородки. Та основним районом вуглевидобутку, як і раніше, залишався Донбас, його продукція була основним джерелом палива для української енергетики і металургії. Крім того, він постачав кокс для центральних районів СРСР і Закавказзя. Внутрішньогалузева ситуація в Донецькому вугільному басейні поступово погіршувалась. Більшість вугільних шарів мала незначну товщину – 0, 5-0, 7м, їх розробка викликала значний ріст затрат. Одночасно в міру видобутку верхніх горизонтів вугілля, росла глибина шахт (до 1200-1300м), що також обумовлювало значне подорожчання виробничого процесу. Реконструкція Донецьких шахт, що проводилось у 1959-1965рр. і обійшлась в 407млн. крб., не дала відчутного приросту продукції. Все це, враховуючи і дорогу механізацію та застосування гідровидобутку, різко підвищило собівартість вугілля. Порівняно з екібастузьким і кузнецьким паливом воно було найдорожчим у Союзі. Галузь залишалась збитковою. Подорожчання Донецького вугілля, в свою чергу, викликало ріст собівартості в галузях-споживачах, у в першу чергу, в енергетиці та металургії. Таким чином, кількісний ріст видобутку вугілля з 78 млн. т. у 1950 р. до 193 млн. т. у 1965 р. супроводжувався негативним процесом, що підвищував собівартість продукції всієї української промисловості.

Позитивним явищем у структурі паливно-енергетичного комплексу був ріст питомої ваги більш дешевих видів палива: газу і нафти, їх виробництво в 1959-1965рр. зросло в 3-4 рази. Основними постачальниками газу були Дашавське і Шебелинське родовища.

Суттєві зрушення мали місце і в електроенергетиці, її структура характеризувалась значною перевагою теплостанцій, що давали 90 відсотків енергії. Найбільшими з них були: Придністровська, Луганська, Старобешівська, Словенська, Миронівська, Добротворська, Дарницька, Одеська. Перевагами теплових станцій були менші затрати на будівництво, рівномірне виробництво енергій по сезонах, використання різноманітних видів палива (вугілля, сланці, торф, газ, нафта). Друге місце за обсягом виробництва займали гідроелектростанції. В розглянутий період були споруджені і вступили в дію Дніпровська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Київська, Каховська ГЕС. Вони давали 10 відсотків енергії, їх будівництво сприяло розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту та сфери обслуговування населення. У 1966 р. завершилось формування єдиної енергосистеми України. Це сприяло більш ефективному використанню енергії та прискорило перехід на електротягу залізничного транспорту. Завершилась електрифікація сіл. Частина виробленого струму йшла в Російську Федерацію та Молдавію. Разом з тим, розвиток електроенергетики супроводжувався і низкою негативних явищ. Теплостанції стали одними з основних забруднювачів повітряного простору. На більшості з них золосховища займали великі території і не використовувались для виробництва будівельних матеріалів. Водосховища великих гідростанцій зробили судноплавною всю течію Дніпра від гирла до верхів’їв, але внаслідок їх спорудження пішли під воду тисячі гектарів родючих земель. Слабкопроточна, застійна вода негативно впливала на фауну та флору водоймищ, була розсадником хвороботворних бактерій та активно підтоплювала прибережні землі.

Одночасно всі працюючі генератори струму на 5705 електростанціях України створювали систему штучних магнітних полів, що негативно впливало на все живе.

Значним споживачем енергії була одна з найбільших базових галузей –металургія, її ускладнений комплекс включав добування та збагачування руд, виробництво чавуну, сталі, прокату, кольорових металів. Джерелом сировини для чорної металургії, як і раніше, залишались руди Криворізького басейну. Та ситуація там дещо змінилась. Родовища з великим вмістом заліза поступово вичерпувались. Виникла необхідність розробки порівняно бідних руд, що залягали на значній глибині. В зв’язку з цим встала проблема поглиблення, реконструкції шахт та кар’єрного способу розробки родовищ. Затрати на видобуток руди зростали, а її собівартість підвищувалась. Це, зрозуміло, не могло не вплинути на собівартість продукції в чорній металургії. Тим більше, що там, як і в інших галузях господарства, перевага надавалась, в основному, не якісним показникам, а кількісному росту.

З 1951 по 1965 р.р. було введено в дію 28 доменних і 46 мартенівських печей, 5 кисневих конвертерів, 70 станів гарячої прокатки металу.

На Маріупольському металургійному заводі почав працювати листовий стан «1700», на Криворізькому заводі – блюмінг-автомат «1300», на Дніпропетровському заводі – прокатний стан «350», потужністю 900 тис. тонн продукції в рік. Крім того, стали до ладу стан гнутих профілів на Запорізькому та прокатний стан холоднокатаної сталі на Константинівському заводах.

Разом з тим, у галузі приймались і заходи інтенсифікації виробництва. В цілях зниження собівартості металу був здійснений перехід до безперервного виробництва чавуну та сталі. Паралельно переводу заводів на повний металургійний цикл мали місце спроби впровадження безперервного, механізованого розливу сталі. У 1956 р. інститут електрозварювання ім. Б.Патона запропонував металургам нову технологію виробництва особливо якісних сталей (електрошлаковий переплав). У 1958 р. на заводі Дніпроспецсталь уже діяла одна експериментальна піч, а через декілька років подібні електрошлакові печі були вже на всіх металургійних заводах. У результаті виникла металургія високоякісних металів. Український метод електрошлакового переплавлення був застосований у промисловості США, Японії, Франції. В цілях інтенсифікації технологій виробництва металу використовували також дуття, збагачене киснем, і природний газ. Це підвищувало якість плавок і давало значну економію палива.

Здійснювалась також механізація та автоматизація печей. Поширювався киснево-конвертний спосіб виробництва сталей.

Разом з тим, у галузі мали місце негативні явища і процеси. Це, насамперед, стосується її сировинної бази. Гірничорудні комбінати Кривбасу вилучали з сільськогосподарських земель значні території та завдали суттєвої шкоди навколишньому середовищу. Один комбінат Південний, де добувалась залізна руда, відкритим способом займав площу 14 квадратних кілометрів при глибині кар’єру 120 м. Майбутня рекультивація такого роду земель потребувала великих фінансових витрат. Значні площі займалися також видобутою породою. Щорічно у відвали йшло 25 млн. метрів кубічних пород, з яких перероблялось усього 15%. Окислені руди Кривбасу перероблялись лише на одному комбінаті. А оскільки технологія їх підготовки до виробництва була дуже дорогою, вони, в основному, нагромаджувались у спеціальних сховищах. У результаті на початку 90-х років їх загальні запаси складали 5000 млн. т., що стосується самої металургії, то там спостерігалось незадовільне використання обладнання і, часом, неякісна підготовка руд та інших компонентів до процесу плавки в мартенівських та доменних печах. По витратах коксу на тонну чавуну наша металургія поступалась Японії. Там витрати коксу складали 502 кг., на Україні – 557 кг. Вироблений метал часто не відрізнявся високою якістю. Таким чином, якісні показники розвитку галузі, собівартість та якість продукції, за окремим винятком, залишались незадовільними. Це викликало значні перевитрати металу в машинобудуванні. Питома вага чавунного і стального литва в цій галузі складала 40% в той час, як технічно розвинених державах 17-20 відсотків. Чавунного литва наша промисловість споживала в 1, 5-1, 8 разів більше, ніж в інших країнах. З цих причин металургія виробляла більше дорогого литва і менше стального прокату. Та структура і асортимент прокату були також незадовільними. Одночасно ціни на метал поступово зростали. В результаті в галузі виник значний розрив між кількісним ростом виробництва і його якісними показниками.

Рівень раціональності організації і розвитку металургійного комплексу з точки зору його якісного впливу на економіку країни залишався низьким.

Аналогічні явища мали місце і в українському машинобудуванні. Воно включало 34 науково-виробничі об’єднання, 122 промислові об’єднання, 140 підприємств та більше 50 науково-дослідних, конструкторських і проектних організацій. Структура комплексу відрізнялась різноманітністю. Найважливішими її складовими були важке машинобудування, виробництво енергетичного, ковальсько-пресового та гірничого обладнання, верстатобудування, підприємства з випуску залізничного транспорту, літаків, суден, сільськогосподарських машин. Структура галузі мала суттєві недоліки: мало розвинутими ланками залишались точне машинобудування та електроніка. Верстатобудування задовольняло потреби України в металорізальних станках на 46 відсотків. Основним напрямком розвитку комплексу був кількісний ріст виробництва при відставанні якісних показників. Матеріально-технічна база галузі характеризувалась такими основними явищами та процесами:

1) високою питомою вагою фізично зношеного обладнання (22-30%);

2) нераціональністю станочного парку (токарні станки скло дали 29% потужностей в той час, як у США – 10%);

3) уповільненим поновленням фізично та морально застарілого обладнання;

4) найнижчим у промисловості коефіцієнтом змінності.

При цьому часто мало місце таке парадоксальне явище: підприємство замовляє нове обладнання, яке потім роками ржавіє на заводських дворах. У той же час наявний парк машин використовується вкрай незадовільно. Велика питома вага токарних станків оберталась значними втратами: 43-46 % оброблюваного металу йшло в стружку. При цьому Держплан продовжував планувати заводам цей вид обладнання, так як основою його планів були заявки самих машинобудівних заводів. Разом з тим, у галузі впроваджувалась механізація та автоматизація виробництва. Автоматичні лінії діяли на багатьох заводах. Поступово зростала кількість станків з програмним управлінням. Розпочалось виготовлення деталей методом порошкової металургії, що зменшувало затрати в 5-6 разів. На деяких підприємствах, у процесі обробки металу використовувався ультразвук, алмазний інструмент, лазер. Одночасно модернізувалось старе обладнання. Так, наприклад, у 1966 – 1970 рр. було оновлено 675 тис. станків. Освоювались нові види продукції. Підприємства гірничого машинобудування, такі як «Азовмаш», Новокраматорський машинобудівний завод, «Донецькгірмаш» створили ефективні роторні комплекси для гірничих робіт. Унаслідок цього продуктивність праці зросла в 1, 5 – 2 рази. На основі теоретичних розробок академіків М. Келдиша і М.Лаврентієва почали будівництво суден на підводних крилах. Зусиллями українських суднобудівників була створена потужна китобійна флотилія «Радянська Україна». Значних успіхів досягла авіаційна промисловість. Зусиллями видатних конструкторів, академіків О. Туполєва, А. Люльки, О. Антонова вона висунулась на одне з перших місць у світі. З 1955 р. розпочався випуск лайнерів ТУ-104. Через 2 роки на пасажирські лінії вийшов літак ТУ-114, а у 1968 р. – ТУ-154, що мав швидкість 1000 км/год. У 1965 р. був побудований найбільший у світі літак «Антей», а в кінці 60-х років надзвуковий ТУ-144. Машини такого класу за кордоном з’явились пізніше.

Слід відзначити все ж, що на рівні підприємств існуюча командно-адміністративна система, одночасно стримувала процес освоєння нових видів машинобудівної продукції. За виконання звичайних планових завдань заводи одержували 30-40 % надбавки до заробітної плати. В цих умовах освоєння виробництва нової техніки, що викликало технологічні зміни і тривале недовиконання в плані було невигідним. Адміністрація заводів, в першу чергу, відповідала за план. Механізм стимулювання інновації на низовому рівні був недосконалим, а процес їх упровадження високозатратним. Із цих причин винахідники-одиночки часто не знаходили підтримку в управлінсько-чиновницьких колах підприємств. Так, наприклад, винахідник антикорозійного покриття суден, що працював в Одеському морському порту був звільнений з роботи. Винахідник іонно-магнітного двигуна для морських кораблів І.Пресняков більше 10 років безрезультатно ходив по інстанціях зі своїм винаходом, а за цей час подібний двигун сконструювали і впровадили в Японії. В той же час на заводах для формального виконання планів освоєння нової техніки впроваджувались розробки, що не мали принципової новизни і не викликали напруги в інженерно-технічного персоналу. Там, де нова техніка освоювалась, її собівартість росла. Крім того, ціни на нову техніку часто підвищувались з волюнтаристсько-корисними цілями, її подорожчання часто маскувало недовиконання планів. Тим часом, якість значної більшості продукції була невисокою. Тільки в сільському господарстві з 2, 8 млн. тракторів з технічних причин не працювало 250 тис. Причинами високого рівня продукції низької якості були неякісний чавун і сталь, фізично та морально застаріле обладнання, широкий асортимент виробництва деталей, плинність кадрів, падіння трудової дисципліни, нерегулярність поставок основних та допоміжних матеріалів, прискорено-авральний характер робіт у кінці місяця. І хоч рівень освіти робітників суттєво підвищився (на 1000 робітників приходилось вже 456 осіб з середньою освітою), низький рівень організації виробництва консервував цей якісний резерв росту продуктивності праці. Серед робітників поступово поширювалось пияцтво, а виховною роботою у робітничих гуртожитках займались люди далекі і від освіти, і від педагогіки. Поширювались нігілістичні настрої. Основою ж духовного світу більшості робітників залишились гуманістичні установки сім’ї.

У 50-60 роки певні зміни мали місце і в хімічній промисловості. Зона також розвивалась шляхом кількісного росту. Були побудовані і вступили в дію Лисичанський хімкомбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний завод, Черкаський завод штучного волокна.

Суттєво збільшився випуск мінеральних добрив сірчаної кислоти, соди, хімічних волокон. Зріс обсяг продукції нафтопереробних заводів, але ефективність їх технологій залишалась низькою. Вихід корисної продукції складав 55% у той час, як за кордоном 92-95 %. Всі інші корисні речовини йшли в мазут. У будівельній індустрії почався випуск нових марок цементу («700», «800»), керамічних труб, стінних панелей. Виникло панельне будівництво. З 1951 по 1970 рік було введено в дію 321235 квадратних метрів житла. Негативним міжгалузевим явищем були відомчі бар’єри, які стояли на шляху раціонального використання сировини та відходів.

У легкій та харчовій промисловості було побудовано і реконструйовано майже 400 підприємств. Серед них швейні фабрики в Артемівську, Переяслав-Хмельницькому, Кіровограді та в Львівській області. Стали до ладу Херсонський бавовняно-переробний і Рівненський бавовняні комбінати. І в цих галузях кількісний ріст виробництва співіснував з невисокою якістю товарів. З цієї причини значна їх частина купувалась за кордоном. Мав місце поступовий приріст випуску харчових продуктів: м’яса, цукру, олії, риби та ін., але внаслідок недосконалих технологій відходи сировини складали 55 відсотків при виробництві м’яса, 85 – цукру, 96 – масла.

Збільшилось виробництво товарів культурно-побутового призначення: телевізорів, холодильників, магнітофонів, пральних машин, меблів і т.ін., але якість виробів не завжди відповідала потребам споживачів. У державній та кооперативній торгівлі почав розповсюджуватись продаж товарів у кредит.

Певні позитивні зрушення мали місце і в галузі транспорту. Переважна більшість вантажів, що складало 62 відсотки, перевозилась по залізницях. Впроваджувалась електрифікація тяги. Паровий транспорт замінявся тепловозним. Друге місце за розмірами вантажообігу належало морському і річному флоту. Він поповнювався суднами нових класів. Кількісний ріст флоту дав змогу збільшити обсяг вантажних перевезень з 19, 8 млн. т. у 1960 р. до 38, 2 млн. т. у 1970. Разом з тим посилилась механізація вантажно-розвантажувальних робіт. Певні зміни відбувались і у автомобільному транспорті. Протяжність автомобільних шляхів з твердим покриттям зросла з 33 тис. км. у 1950 р. до 90 тис. у 1970 р., а перевезення вантажів відповідно з 365 до 3058 млн. т. На повітряний транспорт приходилось 14 відсотків вантажообігу, ріст кількості та потужності та потужності машин дав змогу збільшити обсяг перевезень майже в 8 разів.

Разом з тим, у промисловості та транспорті кінця 50-х – першої половини 60-х років окреслився цілий ряд глобальних проблем, які свідчили про наростання протиріччя та утруднень у розвитку господарства, значно зросли масштаби економіки СРСР. Вона включала 300 галузей, 47 тис. підприємств, 37 тис. колгоспів, 12 тис. радгоспів, 18 тисяч будівельних організацій. Керувати такою системою з одного центру ставало все важче. Поступово проявлялась невідповідність системи планування динамічній ускладненій господарській системі. Директивність панування, що склалось у 30-ті роки націлювала економіку і окремі підприємства на кількісний ріст. Та можливості останнього стали поступово вичерпуватися. Дешева напівпримусова праця перших п’ятирічок у нових умовах стала неможливою. Підвищилась заробітна плата виробників. Зросла собівартість сировини. Будівництво нових підприємств уже не давало очікуваних результатів. У 1959 – 1964 рр. промислові фонди зросли в 2 рази, а приріст продукції – всього на 84 відсотки. Падали темпи приросту продуктивності праці. Якщо в 1951-1955 рр. вони складали 8, 5, то в 1955-1970рр. уже 5 відсотків.

У ті часи суттєво погіршилась якість управлінських кадрів унаслідок витіснення професіоналів представниками партапарату. Так, наприклад, серед міністрів тільки 1 відсоток мав вищу економічну освіту. Економічна теорія не давала реальної картини стану господарської системи. Більшість її представників змушені були концентрувати увагу на перевагах соціалізму. В цих умовах управлінська еліта, що очолювала командно-адміністративну систему схилилась до висновку, що причина економічних утруднень криється в недоліках системи управління. Вважали, що його вдосконалення і приведення у відповідно до нових вимог може сприяти дальшому соціально-економічному прогресу. З часом це положення було доповнене необхідністю використання економічних методів господарювання. Суттєві реальні кроки в напрямку раціоналізації управління були зроблені у 1957 році. Згідно з прийнятим рішенням в основних адміністративно-економічних районах країни замість міністерств створювались ради народного господарства. Передбачалось приближення управлінських структур до виробництва та більш ефективне вирішення місцевих, регіональних проблем. Указувалось на досвід управління рад народного господарства 20-х рр. як колегіальної, більш демократичної, ніж галузева форми управління. Очікувалось раціональне використання місцевих ресурсів та подолання відомчих бар’єрів.

На перших порах функціонування нової системи дійсно були досягнуті певні позитивні результати. Посилилась концентрація виробництва. Виникли заводи по ремонту обладнання, міжгалузеві підприємства по виготовленню метизів. Поглибилась, певною мірою, спеціалізація. Та згодом у системі виявились і значні недоліки. Вона підривала єдину технічну політику в галузях народного господарства. Місцеві інтереси часто переважали інтереси держави. Міжгалузеві регіональні зв’язки розвивались слабо. Місцеві ресурси глибоко не вивчались і часто використовувались нераціонально. В рішенні регіональних проблем панувала безмежна колегіальність, у рамках якої втрачалась відповідальність окремих осіб за висунуті пропозиції. Перевага негативних наслідків перетворень змусила управлінські кола ліквідувати новостворену систему. Реформа 1965 року змінила основні акценти раціоналізації управління. В її основу була закладена ідея переходу промислових підприємств на господарський розрахунок. Кожна господарська одиниця повинна була існувати за рахунок тих коштів, які вона одержала від прибутку. Та вже в ході самої реформи були проведені такі зміни, які деформували її основний задум. Ради народного господарства були ліквідовані. Відновлялась стара система галузевого управління промисловістю. Одночасно декларувався перехід до економічних методів господарювання. Розширились права Держплану республік і окремих підприємств. На останніх були створені фонди матеріального стимулювання. Кількість планових показників скоротилася. Виробництво було зорієнтовано на необхідність доведення своєї продукції до виробника та покращення її якості. З цієї причини показник реалізованої, а не валової продукції, стає одним з основних. Реалізація повинна була обернутись прибутком. Показник прибутковості в цих умовах повинен був стати мірою економічної ефективності підприємства і його можливостей зі створення фондів матеріального стимулювання. Реформатори сподівались, що впровадження економічних методів управління, вдосконалення планування, підвищення господарської самостійності та ініціативи підприємств, поєднання директивних і економічних важелів дадуть позитивні результати. Та, як показала практика, їх очікування не виправдались. У реальній економічній дійсності, відновлення галузевих міністерств у їх застарілій командно-адміністративній формі з самого початку протидіяло розширенню прав підприємств. Реформа не поширилась на верхні ешелони управління промисловістю. В їх розпорядженні, як і раніше, залишався один, перевірений адміністративно-командний метод. Їх не переводили на госпрозрахунок. Вони, практично, не несли відповідальності за прийняті рішення і прорахунки. Відчуваючи певну втрату влади, командно-бюрократична еліта посилила нагляд за підприємствами. З часом самостійність останніх різко звузилась. Одночасно деформувалась і орієнтація на прибуток. Відомо, що його можна одержати і за рахунок зниження собівартості продукції, і за рахунок підвищення цін. У той час, як зниження собівартості вимагало клопіткого, складного, повсякденного покращення організації виробництва – підвищення цін, навпаки, залишилось легкою, безнаказаною бухгалтерською операцією, – прибуток збільшувався, росли фонди матеріального стимулювання. В результаті мало місце фіктивне «перевиконання» планів. За це також належала була премія. Таким чином, стан справ не покращувався, а часто навіть погіршувався. Виявились перекоси і в самому процесі преміювання. Адміністрація підприємств, проявляючи громадянську мужність і своєрідне розуміння госпрозрахункових відносин, щедро, і в першу чергу, преміювала себе. Скромний безпосередній виробник одержував, як правило, таку ж скромну доплату. В цілому ж реформа не досягла і не могла досягти поставлених цілей. Економічний і політичний устрій суспільства залишався незмінним. Справжні, традиційні ринкові відносини були відсутні. Реформу, певною мірою, стримувала і консервативність партійної верхівки. Після празького визвольного пориву весною 1968 року централізація і командно-адміністративні методи управління економікою значно посилились.