Утворення держави

Стародавня Індія — країна, розташована у Південно-Східній Азії, на півострові Індостан. Тепер на цій території створено дві держа­ви — Індію і Пакистан. У стародавні часи вони становили єдине ціле в географічному, історичному й економічному відношеннях. Індія була заселена людьми ще у кам'яний вік, переважно негроавстралоїд-ної раси.

Розвиток суспільно-економічних відносин у різних регіонах краї­ни відбувався нерівномірно. Це пояснюється різноманітністю її при­родних умов і вторгненням більш розвинених племен іззовні. Родючі землі сприяли розвиткові землеробства, проте вимагали постійного зрошення. Виникає іригаційне будівництво. На півночі відбувалася боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля. Крім земле­робства і садівництва, тут розвиваються ремесло, скотарство. Зарод­жуються міста — економічні й торговельні центри, зокрема у півден­ному Пенджабі. Виявлені їх рештки засвідчують високий рівень місто­будування. Вдосконалюються знаряддя і засоби виробництва, з'явля­ються вироби з металу, золота, перламутру. Виникає писемність.

Наприкінці IV—III тис. до н.е. швидкими темпами поширюється рабство. В результаті постають держави. Як вважають дослідники, це відбувалося приблизно у той час, що у Месопотамії та Єгипті. Мож­на припустити, що у Північно-Західній Індії існувало декілька силь­них рабовласницьких держав. їх політична історія, як і інших, що ви­никли у той час в Індії, нам невідома. Невідомі й деталі соціально-економічного розвитку цього найдавнішого в країні суспільства. Не­має відомостей про право. Розкопки в країні, зокрема в Мохенджо-Даро і Хараппі, проводять повільно, а отже, для будь-яких наукових тверджень не вистачає фактів, доказів. Наявний же археологічний матеріал є надто бідний.

Наступну епоху в індійській історії (II тис. до н.е.) часто називають ведичною, оскільки основним джерелом відомостей про неї є літера-

турна пам'ятка " Веди", що дійшла до нас з тих часів. Веди — це не істо­ричні твори. Вони містять релігійні гімни, молитви, заклинання, які не дають змоги відтворити детальну економічну і політичну історію Індії, однак певний матеріал для цього з них можна зачерпнути.

Починається ведична епоха з вторгнення в Індію з північного за­ходу кочових світлошкірих племен аріїв (староіндійською мовою " арія" означає " аристократ", " шляхетний" на противагу " анарії" — нижчий, гірший, яке застосовували до корінного населення). Звідки прийшли арії — науці достеменно невідомо. Існує припущення, що, можливо, прийшли вони з південної Європи — нинішньої України, Поволжя, а можливо, з Ірану. Є певні підстави для цих та інших припущень, зок­рема в результаті досліджень їх мови, побуту тощо.

Вторглися арії на територію Індії в середині II тис. до н.е. Місцеве населення було частково витіснене в гори, частково асимілювалось з чужоземцями.

Отже, з часу завоювання Індії аріями починається новий, більш відомий науці період розвитку суспільно-політичних відносин. Дослід­ники розділяють його на декілька етапів: 1) розклад первіснообщин­ного ладу і утворення рабовласницької держави (друга половина II тис. до н.е.); 2) рабовласницькі держави в долинах Гангу та Інду (II тис. до н.е.-ІУ ст. до н.е.); 3) централізована держава Маур'їв (IV—III ст. до н.е.); 4) криза і феодалізація держави (III ст. до н.е.-ІУ ст. н.е.).

На час вторгнення в Індію арії перебували на стадії первіснообщин­ного ладу з досить чіткою організацією суспільства. Найнижчою лан­кою цього суспільства була сімейна або родова община — гана (гр. §епо5, лат. §еп5 — рід). Общиною або громадою управляли народні збори, ради старійшин і військові вожді. Общини об'єднувались у племена з племінною радою (саміті) і вождем - раджою, а племена — у племінні союзи. У них вже існував поділ праці, почала виділятися племінна знать, а також жерці — брахмани. Військові вожді та верхівка дружини ста­новили привілейовану групу — кшатріїв. Це був прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення зміцнити своє привілейоване становище згодом привело до появи особливої соціальної системи — системи варн, або каст.

Перехід від кочівництва до осілого землеробського життя, змішу­вання з корінним населенням мали своїм наслідком дальший розви­ток продуктивних сил і класову диференціацію, що прискорило роз­пад первіснообщинного ладу. Родова община перетворюється у сусід­ську, територіальну — " вішас" (старослов. — весь). Вона зберігається впродовж тривалого часу. Цьому сприяли особливості клімату і ґрунту (необхідність ведення громадських робіт — іригаційних, вирубування

лісу і боротьба з джунглями, будівництво храмів тощо). Декілька об­щин об'єднується у своєрідні центри, створюють свої міста, і таким чином виникає безліч маленьких, майже незалежних союзів. Общини були патріархальні з усеохоплюючою владою чоловіка у сім'ї. Залежність окремої людини від общини була цілковитою і охоплювала без винят­ку усі сторони життя.

Поділ на племінну військову знать, жерців і простих общинників, що відбувся раніше, дістав у аріїв після завоювання спадкове закріп­лення. Це виявилося в утворенні стародавніх станів — каст. Першу касту становили жерці (брахмани); другу — світська і військова знать (кшатрії); третю — прості общинники: селяни, ремісники, скотарі (вайші); четверту становило підкорене, але вільне місцеве населен­ня — шудри. Раби, яких було багато, в касти не входили. Спочатку відмінності між кастами, особливо першими трьома, не були надто виразними, але згодом вони все більше поглиблюються. Касти отри­мують релігійне освячення, стають спадковими і перехід з однієї касти в іншу був вже майже неможливий.

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтовувала цю соці­альну систему і привілеї трьох вищих каст, що нібито були утворені " пра­батьком усіх живих істот" Пуруші: жерці утворені з його вуст; кшатрії — з його рук; вайші — зі стегон; шудри — ступень. Зважаючи на це, жерці — над усіма найвищі, бо вони служать богам, кшатрії керують суспільством і ведуть війни, вайші займаються землеробством, скотарством, ремес­лом і торгівлею, а шудри служать трьом вищим кастам.

Отже, завоювання Індії аріями, перетворення значної кількості підкореного населення в рабів, розвиток приватної власності і майно­вої нерівності призводять до швидкого перетворення родового ладу в аріїв у організацію для завоювань, грабунку і пригнічення інших на­родів, для тримання під контролем власного народу. З органів народ­ної волі органи управління аріїв перетворюються в органи панування, насильства, пригнічення — отож, знову виникає державність, край існу­ванню якої у попередній період саме арії і поклали.

Відсутність джерел не дає змоги і в цей період простежити процес утворення індійської державності. Деякі письмові джерела засвідчують, що починаючи з кінця II тис. до н.е. в Індії існувало декілька держав, які носили назви племен, що їх заснували: це Куру на заході, Панчала на схід від Куру, Кошала, Каші, Ватса, Магадха та ін. У V ст. до н.е. Ма-гадха (в долині Гангу) об'єднала навколо себе низку областей і держав, розташованих між Гангом і Гімалаями, але єдиної, централізованої держави утворено не було. В басейні ріки Інду в цей період існувало багато дрібних держав, які вели постійні міжусобні війни і цим себе

взаємно послаблювали. Вони перші в Індії зіткнулися з персами, які в той час почали похід на схід. Перським царям вдалось захопити більшість держав басейну ріки Інд і ввести їх до складу своєї держави. Та незабаром сама Персія зазнала нищівної поразки від військ Алек-сандра Македонського. В 327 р. до н.е. він завоював значну частину те­риторії Індії. Після смерті Александра Македонського (помер у 323 р. до н.е. в м. Вавилоні) його держава розпалася.

Визвольну боротьбу в Індії очолили цар Магадхи Чандрагупта Ма-ур'я (321-297 рр. до н.е.) та його наставник брахман Каутілья, якого вважають автором трактату " Артхашастра". Цей цар та його наступ­ники об'єднали під своєю владою значну частину території Індії, а та­кож Афганістану та Белуджистану. В історії ця держава відома як імпе­рія Маур'я. Найбільшого розвитку вона досягла у роки панування царя Ашоки (272-232 рр. до н.е.), коли було об'єднано майже всю Індію. Держава мала значний міжнародний авторитет, буддизм був визнаний державною релігією. Після смерті Ашоки держава розпалася. На півночі утворилося величезне індо-грецьке (Бактрійське) царство, в Магадсі утвердилася нова династія, на півдні ж виникло декілька дрібних дер­жав, наймогутнішою з яких була Андхара. В усіх цих державах і надалі продовжувалася постійна міжусобна боротьба. Скориставшись цим, у Північну Індію в кінці II ст. до н.е. вторглися скіфські племена саків, які створили тут індо-скіфську (Кушанську) державу. У І ст. до н.е.-II ст. н.е. в Індії йде процес інтенсивного розкладу рабовласницького спосо­бу виробництва. Зароджуються і розвиваються нові, феодальні відно­сини. В IV ст. тут виникає величезна держава Гуптів, яка була вже ран­ньофеодальною.

2. Джерела права. В найдавніші часи основним джерелом права в Індії був звичай. З розвитком державності дедалі більшого значення набу­ли закони, які створювали царі і брахманські школи. Характерною рисою джерел індійського права стародавньої епохи є його тісне по­єднання, переплетення з релігією. Релігія пронизувала все суспільне, державне, особисте і громадське життя та діяльність людей. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватись певних правил поведінки — дхарм. Для кожної касти були свої окремі дхарми. Норми дхарм мали релі­гійний, моральний і правовий характер. Вони були створені брахмансь­кими школами на основі старовинних релігійних книг — Вед, норм звичайного права, судової практики, розпоряджень царів, законодав­ства. Брахмани привносили у дхарми і свої релігійно-етичні та мо­ральні погляди, уявлення, що відображали їх світогляд і переконання. Не забуваймо і того факту, що більшість суддів у Індії теж були брах­манами.

А)Ве́ ди — священні тексти індуїзму, які були створені в II–I тис. до н. е. і записані ведичним санскритом. У них згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин: Ригведи — Веди гімнів^[1], Самаведи — Веди пісень, Яджурведи — Веди жертвоприношень та Артхарваведи — Веди заклинань^[2]. Спочатку Веди передавались в усній формі в середовищі ведичного жрецтва від вчителя до учня, і були записані пізніше.

У класифікації індуїстських священних текстів веди належать до текстів одкровення — шруті. Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неїБрахмани, Араньяки й Упанішади.

[ред.]Чотири Веди

Ведична література поділяється власне на чотири Веди: Упанішади, Веданта-сутру, Рігведа та Ітіхаси.

Слово Веда означає «знати», " вінець, «достовірні знання». Воно стосується знання, що має божественне походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями на славу богів. Багато віків ці гімни не записувались.

«Ріґ Веда», «Веда хвали», складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами можуть тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Яджур Веда», відома як «Веда жертвопринесень», містить інструкції по проведенню жертвопринесень. «Сама Веда», «Веда піснеспівів», складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Ріґ Веді». «Сама Веда» особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). «Атгарва Веда» містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Говориться, що коли людина жадає матеріальних благ життя за життям, вона мусить здійснювати жертвопринесення, описані у Ведах. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Наприклад, хто шукає удачі, має поклонятись богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Аґні, бога вогню. Хто прагне багатства, повинен шанувати Васу, а той, хто хоче, щоб тіло його було сильним — Землю. Ті, хто хочуть мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків, Праджапаті; охочі насолоджуватись статевим життям поклоняються царю небес Індрі. У будь-якому разі, ведична література говорить про півбогів не як про продукт уяви, але як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами всесвіту.

Природа не діє сама по собі, за будь-яким її проявом стоїть особистість. Наприклад, Індра розподіляє випадання дощів, а Варуна відає морською стихією. Це подібно до того, як, побачивши досконало сконструйований автомобіль, прозорлива людина бачить за цим вам розум конструктора. Проте слід зазначити, що жоден із цих богів, а їх налічується близько тридцяти трьох мільйонів, — не знаходиться на одному рівні з Всевишнім, Бгаґаваном (Вішну, Крішною). Коли б не здійснювалось поклоніння півбогам (Індрі, Варуні й іншим), щоб воно було успішним, необхідно вшановувати Вішну. У Ведах міститься багато вказівок на вищість Верховного Господа. Веди стверджують: «На початку творення існував тільки Бгагаван. Не було ні Брахми, ні Шиви, ні вогню, ні місяця, ні зірок, ні сонця. Існував тільки Крішна, який створив усе й насолоджується всім.»(Маха Упанішад 1).

Хоча Веди й містять вказівки, слідуючи яким можна досягти матеріального благополуччя, в дійсності Веди призначені для духовного розвитку. Коли людина проходить через усе, що Веди можуть запропонувати для задоволення чуттів, вона отримує можливість духовного розуміння в формі Упанішад.

Упанішади — це зібрання 108 філософських творів. Слово упа-ні-шат означає «сидіти поблизу» і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру(буквальне значення слова ґуру — «важкий», істинний ґуру повинен бути важким, навантаженим знаннями) й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість («Хто має вуха — нехай слухає!»). Таким чином, Упанішади знаменують початок трансцендентного життя.

Основний внесок Упанішад полягає в тому, що вони констатують нематеріальність Абсолюту, недоступність Його для сприймання матеріальними чуттями, натомість — Його можна зрозуміти очищеними, духовними чуттями. Мудрість Упанішад явно вище того, з чим мають справу чотири Веди, тому що «…мета релігії — це не досягнення земного і райського щастя при допомозі правильного здійснення жертвопринесень богам, але — звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі». «Яка ж користь людині, що весь світ здобуде, а вічну душу занапастить?» (Єв. від Луки, 9.25). Упанішади не заперечують, що Абсолютна Істина має якості особи. Спростовуючи, що Бог є матеріальною особою, Упанішади насправді утверджують духовну природу особистості Бога. Існує багато гімнів, які стверджують, що Верховна Абсолютна Істина — особа, яка не належить до цього матеріального світу. Хоча майже кожна Упанішада спочатку описує Верховного Бога безособистісним, у кінці опису проступають особистісні риси Господа. Крім того, частина Упанішад також стверджують, що в серці кожної живої істоти містяться як індивідуальна душа, так і Наддуша (Господь).

Описуючи антиматеріальні якості Абсолюту. Упанішади готують ґрунт для правильного розуміння трансцендентної особи (Верховного Господа).

«Веданта-сутра» складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найстисліша форма у всій ведичній мудрості, бо ж «сутра — це афоризм, який виражає сутність усякого знання в найстислішій формі». Вчені знають «Веданта-сутру» під різними іменами, такими як: 1) Брахма-сутра, 2) Шарірака, 3) В'яса-сутра, 4) Уттара-мімамса і 5) Веданта-даршана. «Веданта-сутра» складається з чотирьох глав, кожна з яких вміщує чотири розділи. Тобто, «Веданта-сутра» містить шістнадцять розділів афоризмів.

«Настав час запитувати про Абсолюту Істину», — так починається «Веданта-сутра». Можна сказати — «Веданта» являє собою коментар до Упанішад. «Веданта-сутра» дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього.

Історії або Ітіхаси — це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, «Махабгарату» й «Рамаяну». Оскільки ведичні ритуали нелегко зрозуміти, а «Веданта-сутра» є дуже стислим і суто філософським твором, Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, «Махабгарату» й «Рамаяну» говорять як про п'яту Веду.

Вважається, що Пурани розповідають про реальні події, які відбувались не тільки на цій планеті, а й на багатьох інших планетах Всесвіту. Те, що не вкладається в нашому розумі, ще не обов'язково не існує. Послідовники Пуран говорять, що зрозуміти їх зовсім неважко, якщо взяти до уваги, що описувані в них явища відбувались на різних планетах, у різний час і за різних обставин. Великий мудрець В'ясадева не заповнював своїх творів вигадками.

Неможливо кількома словами розповісти про Веди, але найголовніше із вчення: ми — не просто тіло. Людина є духовною істотою, ув'язненою в плоті. Вона повинна вирватись із матеріального світу і повернутись до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Окрім усього, Веди пропонують методи пізнання, які не схожі на методики вчених-матеріалістів. Сокровенніше, глибинне, реалізоване знання про нашу істинну сутність, походження Всесвіту, походження народу, здатна пізнати людина з чистою свідомістю. Критерії чистої свідомості описані в Святих Писаннях: скромність, простота, правдивість, здатність вгамовувати свій гнів, відмова від насильства, терпимість, милосердя та ін.

Б) Магабга́ рата (санскр. म ह ा भ ा र त, IAST mahā bhā rata^? , «Велике сказання про нащадків Бгарати», за іменем царя Бгарати, нащадка давнього царя Куру), спадкоємця Куру) — епос народів Індії.

Магабгарата це комплекс епічних розповідей, новел, байок, притч, легенд, ліро-дидактичних діалогів, дидактичних роздумів богословського, політичного, правового характеру, космогонічних міфів, ґенеалоґій, гімнів, плачів. Складається з понад 100 тисяч двострокових віршів (шлок). Це у чотири рази більше ніжБіблія і в сім разів більше ніж Іліада та Одіссея разом узяті. Близько 700 шлок займає Бгаґавад-Ґіта - пісня Бога Крішни, що веде розповідь під час битви на Курукшетрі зі своїм учнем та другом Арджуною. Магабгарата — джерело багатьох сюжетів та образів, що отримали розвиток в літературах народів Південноїта Південно-Східної Азії. Одне з небагатьох писань, творів світової літератури, котре саме про себе стверджує, що у ньому є все на світі.

[ред.]Історія складання тексту

Сучасний вигляд епос отримав у V ст. н. е. Спочатку текст був записаний на пракриті, а тільки потім переписаний на санскриті. Дослідниками вважається, що в основу епосу покладені реальні події, що відбувалися в Північній Індії у пізньоведичний період (X - XIII ст. до н. д.).

Авторство Магабгарати приписують легендарному мудрецю В'ясі. У першій частині Магабгарати є твердження, що її записав під диктування В'ясиҐанеша. Епос має популярну свого часу в Індії та за її межами структуру розповіді всередині розповіді. Магабгарата розповідається правителюДжанамеджанаї, правнуку Арджуни, учнем В'яси Вайсампаяною. Розповідь Вайсампаяни Джанамеджаяні потім, через багато років, повторюється фаховим оповідачем на ім'я Уґрашрава Сута зібранню мудреців.

У Магабгараті виділяється основна частина із 24 тис. шлок, власне Бгарата, та додатковий матеріал. Як стверджується в першому розділі епосу Адіпарві, початковий текст В'яси складався тільки з 8 800 шлок. Він був відомий під назвою Джая (перемога). У розповіді Вайсампаяни початковий текст був розширений до 24 000 шлок, а Уґрашрава Сута (Сута Ґосвамі) продекламував понад 90 тис. шлок.

Перші згадки про Магабгарату зустрічаються в Аштадг'яї (Восьмикнижжі) індійського лінґвіста 4-го ст. до н.д. Паніні. Ймовірно ці згадки свідчать про те, що до часу життя Паніні вже існувала Бгарата і принаймні перші версії розширеної Магабгарати.

Історична достовірність Курукшетрської війни неясна. Вважається, що основою для епосу могла бути боротьба за владу між різними династіями в залізну добу, коли існувала держава Куру, тобто в період між 1200 та 800 роком до н.д. Опис одного з династичних конфліктів міг стати серцевиною Джаї, навколо якої розрослася Магабгарата.

У Пуранах наведена ґенеалоґія, витоки якої йдуть від персонажів Магабгарати. Свідчення Пуран двоякі. З одного боку стверджується, що від народженням онука Арджуни Парікшіта до сходження на трон Магападми Нанда, що датується 382 роком до н.д., минуло 1015 (або 1050) років. У такому випадку битва повинна була б відбутися десь в 1400 до н.д., але це означало б дуже довгі періоди правління царів, наведених у ґенеалоґії. З іншого боку, аналіз ґенеалоґічного дерева Адгісімакрішни (праправнука Парікшіта), припускаючи в середньому 18 років правління для 26 поколінь, можна прийти до висновку, що битва при Курукшетрі відбулася приблизно в 950 році до н.е.

В) Рама́ яна (санскр. र ा म ा य ण, «подорож Рами») — частина індуїстського канону (смріті), що отримала своє остаточне оформлення між IV ст. до н. е. — ІІ. н. е. На відміну від Махабхарати, Рамаяна є порівняно струнким цілим з композицією та розгортанням сюжету. Індійські поетики називають міфічного автора Рамаяни — Вальмікі — «першим поетом» (адікаві), а саму Рамаяну — першим художнім епосом (кав'я). В Рамаяні вже чітко виступають риси творчого методу пізнішого стилю кав'я: насиченість викладу ліризмом; ретельне виписування картин природи, які часто набувають символічного характеру; безліч стилістичних прикрас — порівнянь, поетичних тропів і постатей, багатозначних висловів, здійснюють принцип «подвійного сенсу» (дгвані).

Епічна поема складається з 24 тисяч віршів (шлок), об'єднаних у 7 книг (канд):