Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Правове положення населення Римської республіки.






У 509 р. до н. е. у Римі після вигнання останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого встановилася аристократична республіка. Період республіки характеризується інтенсивним розвитком рабовласницького способу виробництва, який привів до значних соціальних зрушень, змінив правове становище окремих груп населення. Значну роль у цьому процесі відіграли й успішні завойовницькі війни, які розширили кордони Римської держави і перетворили її на могутню світову державу.

Основним соціальним поділом у Римі був поділ на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квіритів) деякий час підтримувалася існуванням їх колективної (державної) власності на землю і рабів, які належали державі. Однак з часом колективна власність на землю ставала дедалі більш фіктивною, суспільний земельний фонд переходив до окремих власників, поки нарешті аграрний закон 111 р. до н. е. не ліквідував його, остаточно утвердивши приватну власність на землю.

Вільні у Римі розпалися на дві соціально-класові групи: заможну верхівку рабовласників (землевласників, торговців) і дрібних виробників (землеробів і ремісників), що становили більшість суспільства. До останніх примикала міська біднота. З огляду на те, що рабство спершу мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землю і працювали в майстернях, тривалий час становила основний зміст історії Римської республіки. Пізніше на перший план виступає протиріччя між рабами і рабовласниками.

Правове становище особи у Римі характеризувалося трьома статусами — свободи, громадянства, сім'ї. Лише особа, яка мала усі ці статуси, була повністю правоздатною. У публічному праві це означало мати право брати участь у народних зборах і обіймати державні посади. У приватному праві це давало право укладати римський шлюб і брати участь в майнових правовідносинах.

За статусом свободи усе населення Риму поділялося на вільних і рабів. Повноправним міг бути лише вільний. Раби у період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був воєнний полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було обернено 55 тис. осіб, а всього у II—І ст. до н. е. — понад півмільйона (кількість римських громадян, які мали майновий ценз, у цей час не досягала 400 тис). Велике значення як джерело рабства мала широко розвинена работоргівля — купівля рабів за кордоном. З огляду на тяжке становище рабів менш за все мало значення їх природне відтворення. Можна відзначити і ту обставину, що незважаючи на відміну законом Петелія боргової кабани, фактично вона продовжувала існувати, але в обмежених розмірах. На кінець періоду республіки набуває поширення і самопродаж у рабство.

Раби були державні і приватновласницькі. Першими ставали здебільшого військовополонені. Вони експлуатувалися в копальнях і державних майстернях. Становище приватновласницьких рабів весь час погіршувалося. Якщо на початку римської історії, у період патріархального рабства, вони належали № складу сімей римських громадян і, цілком підкоряючись домовладиці, усе ж користувалися деяким захистом сакрального (священного, такого що грунтується на релігійних віруваннях) Права, то в період розквіту республіки експлуатація праці рабів різко інтенсифікувалася. Античне рабство стає такою ж основою римської економіки, як і праця дрібних вільних виробників. Особливо тяжким було становище рабів у великих рабовласницьких латифундіях. Рабам, зайнятим у міських ремісницьких майстернях і домашньому господарстві, було дещо легше. Значно кращим було становище талановитих майстрів, вчителів, акторів, скульпторів з числа рабів, багатьом з яких щастило отримати свободу і стати вільновідпущениками.

Незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю свого господаря і розглядався як частина його майна, як річ. Влада господаря над рабом була фактично необмеженою. Усе вироблене рабом надходило до господаря: «що придбавається за посередництвом раба — придбавається для господаря». Хазяїн же виділяв рабу те, що вважав за необхідне для підтримання його існування і працездатності.

Рабовласницькі відносини визначали загальну незаінтересованість рабів у результатах своєї праці, що, в свою чергу, змушувало рабовласників шукати ефективніші форми експлуатації. Такою формою став пекулій — частина майна господаря (земельна ділянка, ремісницька майстерня тощо), яку він надає рабу для самостійного ведення господарства і отримання частини доходу від нього. Пекулій дозволяв господарю більш ефективно використовувати своє майно для отримання доходу і заінтересовував раба у результатах своєї праці. Іншою формою, яка зародилася в період республіки, був колонат. Колони не були рабами. Це — орендарі землі, які потрапляли в економічну залежність від землевласників і в кінцевому підсумку прикріплювалися до землі. Ними ставали збіднілі вільні, вільновідпущеники і раби. У колонів було особисте майно, вони могли укладати договори і брати шлюб. З часом становище колона стає спадковим. Однак в розглядуваний період колонат, як і пекулій, ще не набули значного поширення.

Неефективність рабської праці привела у кінці республіканського періоду до масового відпущення рабів на волю. Вільновідпущеники залишалися у залежності від свого колишнього господаря, на кopисть якого вони були зобов'язані нести певні матеріальні й трудові повинності і який у випадку їх бездітності спадкував їхнє майно. Однак цей процес у період, коли рабовласницький лад ще розвивався, суперечив загальним інтересам панівного класу і тому в 2 р. до н. е. був виданий закон, який обмежував таку практику.

За статусом громадянства вільне населення Риму поділялося на громадян та іноземців (перегринів). Повну правоздатність могли мати лише вільнонароджені римські громадяни.

Крім них, до громадян належали вільновідпущеники, але вони залишалися клієнтами колишніх господарів і були обмежені в правах.

У міру розвитку майнової диференціації зростає роль багатства у визначенні становища римського громадянина. В середовищі рабовласників у кінці III—II ст. до н. е. виникають привілейовані стани — нобілів і вершників.

До вищого стану (нобілів) належали найбільш знатні патриціанські і багаті плебейські роди. Економічною базою нобілів було обширне землеволодіння, значна кількість рабів і величезні грошові кошти. Тільки вони стали поповнювати сенат і обиратися на вищі державні посади. Нобілітет перетворюється на замкнутий стан, доступ до якого для нової людини був майже неможливим. Лише у виняткових випадках люди, які не належали до нобілітету за народженням, ставали найвищими посадовими особами.

Другий стан (вершники) утворився із торгово-фінансової знаті і землевласників середньої руки. В І ст. до н. е. розвивається процес злиття нобілів з верхівкою вершників, яка отримала доступ в сенат і на важливі судові посади. Між окремими їх представниками виникають родинні відносини.

У міру розширення меж Римської держави кількість вільних збільшувалася за рахунок мешканців Апеннінського півострова (повністю завойованого до середини II ст. до н. е.) та інших країн. Вони відрізнялися від римських громадян за своїм правовим становищем. Жителі Італії, які не входили до римської общини (латини), спочатку не мали прав римських громадян. Вони поділялися на дві групи — давні латини і латини колоній. За першими визнавалися майнові права, право виступати в суді і укладати шлюб з римськими громадянами, але вони були позбавлені права брати участь у народних зборах. Латини колоній — жителі колоній, заснованих Римом в Італії, і деяких міст та областей, які уклали з Римом договори про союз. Вони користувалися тими ж правами, що й давні латини, за винятком права укладати шлюб з римськими громадянами. У подальшому в результаті союзницьких війн у І ст. до н. е. усім латинам були надані права римських громадян.

Другою категорією вільних, які не мали прав римських громадян, були перегрини. До них належали вільні мешканці провінцій — країн, розташованих за межами Італії і завойованих Римом. Вони мали нести податкові повинності. До перегринів належали також вільні громадяни іноземних держав. Перегрини не мали прав латин, але отримали майнову правоздатність — можливість мати в Римі власність і укладати угоди. Для захисту своїх прав вони повинні були обирати собі покровителів — патронів, стосовно яких перегрини перебували у становищі, яке мало відрізнялося від становища клієнтів.

Статус сім'ї означав, що повною політичною і майновою правоздатністю користувалися лише глави римських сімей — домовладики. Інші члени сім'ї вважалися такими, що перебувають під його владою. Останній був особою «власного права», члени ж його сім'ї називалися особами «чужого права» — права домовладики. Вступаючи у майнові правовідносини, вони придбавали майно не для себе, а для домовладики. Обмеження у приватному праві не впливали на їх становище в публічному житті. До того ж ці обмеження слабшали — почало визнаватися право членів сім'ї на придбання власного майна.

Правове становище особи змінювалося із втратою того чи іншого статусу. Найбільші зміни відбувалися із втратою статусу свободи (полон, обернення в рабство). Він означав втрату і статусів громадянства і сім'ї, тобто повну втрату правоздатності. Із втратою статусу громадянства (вигнання) втрачалася правоздатність громадянина, проте зберігалася свобода. І нарешті, втрата статусу сім'ї (в результаті, наприклад, усиновлення глави сім'ї іншою особою) призводила до втрати «власного права».


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал