Характеристика принципату і домінату як двох етапів в історії Римської імперії.

Принципат. Перехід управління державою до принцепса був закріплений наділенням його вищою владою — іmperium, обранням на найважливішіним відокремленого від мaгicтpатур чинoвницькoгo апарату, який утримувався за рахунок власної казни принцепса, і командуванням усіма арміями. Вже Октавіан отримав ітрегіит, який включав, крім традиційного командування армією (він узяв на себе командування усіма арміями), право оголошувати війну і укладати мир та міжнародні договори, утримувати власну гвардію (преторіанські когорти), право вищого кримінального і цивільного суду, право тлумачити закони. Постанови принцепса починають розглядатися як такі, що мають силу закону (до кінця принципату загальновизнаним стало положення: «Що вирішив принцепс, те має силу закону»).

Принцепси, у порушення республіканських традицій, обираються одночасно консулами, цензорами і народними трибунами (Октавіан 13 разів обирався консулом, 3 рази цензором і 37 разів народним трибуном). Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, відмінити рішення будь-якого магістрату, як цензор — формувати сенат із своїх прибічників, як трибун — використовувати veto щодо постанови сенату або рішення магістрату. Крім того, Октавіан отримав звання верховного понтифіка — жреця, який відав відправленням релігійних культів.

Спочатку влада принцепса не була спадковою, але він міг пропонувати свого спадкоємця (зазвичай сина або усиновленого), якого сенат обирав принцепсом. Водночас дедалі частіше траплялися випадки скидання принцепсів і призначення нових в результаті двірцевих переворотів, здійснюваних за допомогою армії. Спадкоємці Октавіана стали користуватися тими ж повноваженнями, поступово посилюючи владу принцепса, хоча спочатку їм доводилося долати опозицію сенату.

Компетенція сенату суттєво змінюється. Оскільки з народних зборів залишилися лише трибутні, які скликалися до того ж дедалі рідше, з І ст. н. е. постанови сенату — сенатус-консульти отримують силу закону. Але право принцепса призначати сенаторів і «чистки» сенату, які періодично проводили принцепси, призвели до того, що з II ст. н. е. сенат практично лише затверджував пропозиції принцепса. Майже те саме відбулося з правом обирати і контролювати магістратів, яке перейшло від народних зборів до сенату — частина з них могла обиратися лише з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату щодо розпорядження державними фінансами та управління провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій та зовнішньополітичній галузях.

Паралельно з республіканською магістратурою створюється імператорський чиновницький апарат, на чолі якого стояли рада і канцелярія принцепса. До останньої входили кілька відомств зі штатом чиновників. Члени ради, яка виконувала дорадчі функції, і начальники відомств призначалися принцепсом із його прибічників. Чиновницькі посади почали отримувати і вільновідпущеники імператора, і навіть його раби. До вищих чиновників, призначуваних із сенаторів та вершників, належали префект Преторія, який командував імператорською гвардією, префект міста Рима, який розпоряджався поліцейськими когортами, префект Єгипту, префект, відповідальний за постачання продовольством, та ін.

Відбулася реорганізація управління провінціями, які стали частинами Римської держави. Вони були поділені на імператорські і сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за допомогою власної ради та канцелярії, другі — призначуваними сенатом проконсулами і пропреторами, які обиралися із сенаторів за жеребом і перебували у подвійному підпорядкуванні — сенату і принцепса.

Створюваний чиновницький апарат не мав стрункої системи і був, особливо в перші століття імперії, малочисельним. Але порівняно з республіканським він забезпечував більш ефективне управління державою з огляду на розвиток централізації та ієрархії чиновництва.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мав іще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили до державної казни, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій йшли до казни принцепса — фіск. Оскільки до перших належали нечисленні (11 із 45), давно завойовані, а отже, розграбовані Римом провінції, казна сенату була перманентно бідною, а часом і порожньою. Імператорські ж провінції були завойовані порівняно нещодавно і пограбування їх лише починалося, що давало принцепсу величезні доходи, збільшувані надходженнями від імператорських маєтків та широко практикованих проскрипцій. Сенат іноді мусив брати в принцепса гроші у позику.

Поступово влада принцепса поширилася і на сенатські провінції, і на III ст. н. е. вони усі стали імператорськими.

Армія. Право командування армією і можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, а й власної казни, дозволили принцепсам перетворити її на потужну опору особистої і державної влади. Більш того, армія перетворюється на впливову політичну силу, від якої часом залежала і доля самого принцепса. Якщо за часів республіки єдність політичної влади і військової сили уособлювалася центуріатними зборами військовозобов'язаних громадян і сенатом, який розпоряджався армією, то тепер ця єдність уособлювалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація класового панування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється на корпоративну організацію. Октавіан здійснив її реорганізацію, поділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження і отримували плату у 3, 5 разів більшу, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали солідне майно, поповнюючи ряди панівного класу. Основну частину армії становили легіонери, які набиралися з громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і отримували плату, яка дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство і влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська, що комплектувалися з мешканців провінцій, які не мали прав римських громадян. І хоча плата в них була у три рази меншою, ніж у легіонерів, строк служби 25 років, а дисципліна жорсткішою і покарання суворішими, служба у допоміжних військах все ж приваблювала можливістю отримати римське громадянство, а для неімущих — накопичити деякі кошти. Після едикту Каракалли, який дав римське громадянство усім вільним жителям імперії, соціальні розбіжності між легіонними і допоміжними частинами зникають, зростає корпоративний дух армії, що іще більше посилює її політичну роль.

Домінат. Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в II—III ст. н. е. назріває його криза. Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не тільки припиняє розвиватися, а й починає деградувати. До III ст. стають дедалі частішими і ширшими повстання рабів, які були майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає переходити до оборонних. Різко загострюється боротьба за владу між ворожими угрупованнями панівного класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) настає піввікова епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили по півроку, щонайбільше — п'ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли тепер у далеке минуле, останній оплот республіканських установ — сенат — остаточно був підпорядкований принцепсу. З кінця III ст. починається новий етап історії імперії — домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.

Остаточний перехід до домінату датується 284 р. — приходом до влади Діоклетіана. Титули імператора — август і володар (домінує) — підкреслювали необмежений характер його влади. Як правило, імператори обоготворялися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян держави на підданих імператора.

Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті, перетворюється на державну раду — консисторіум. Складається апарат чиновників, поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відокремленням цивільної влади від військової з'являються цивільні і військові чиновники. Окремо стоїть третя група чиновників — придворні, які підпорядковувались управителю палацу імператора.

На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати — на муніципальних посадових осіб.

Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати кордони держави від вторгнення германських, слов'янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їхніх племен.

Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху «солдатських імператорів», перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі — префект міста), таємну поліцію — префект Преторія.

Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені і розвинені в законодавстві Константина.

Діоклетіан провів військову й адміністративну реформи. Військова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов'язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.

Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, скрутне зовнішньополітичне становище імперії, поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів «солдатських імператорів», що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його в 285 р. призначити собі співправителя — цезаря. Через рік цезар був оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії. Імперія була поділена на дві частини — Західну і Східну. Щоправда, законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виокремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306—337 рр.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.

Згідно з військовою реформою професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих посад.

Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези (6-у західній частині імперії і 7 — у східній), очолювані вікаріями, діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення хрис тиянських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн. Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси різкий поворот у релігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною.

Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвинутою, Константин переніс туди свою столицю — у давньогрецьке місто Візантій, переіменувавши його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

Посилення економічного відособлення частин імперії, їх політичний поділ були проявом і результатом загальної кризи рабовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об'єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в результаті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.

У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.